Бабин Яр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Дерев'яний хрест у пам'ять про членів ОУН, розстріляних у Бабиному Яру
Хрест на місці розстрілу православних священників у листопаді 1941 р.
Пам'ятний знак жертвам Бабиного Яру на розі вулиць Фрунзе та Петропавлівської — пам'ятник письменнику Анатолію Кузнєцову. Скульптор Володимир Журавель. Бронза, 2009
Поштова марка України 2011 року, випущена на вшанування 70-ої річниці трагедії Бабиного Яру
Пам'ятник у Нахлаті Іцхаку в Ізраїлі. Напис згори івритом — «Бабин Яр»

Ба́бин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від вулиці Фрунзе в напрямку вулиці Мельникова між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.

Перша згадка — у 1401, коли володарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У XV-XVII ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба.

Бабин Яр став всесвітньо відомим через масові розстріли, переважно євреїв, у 1941—1943 роках, здійснені німецьким окупаційним командуванням під час Другої світової війни.

Поховання жертв Голодомору[ред.ред. код]

За свідченнями очевидців, у Бабиному Яру ховали жертв Голодомору 1932—1933 років.[1]

Масові розстріли у Бабиному Яру (1941—1943)[ред.ред. код]

Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941-го року там розстріляли майже 34 тисячі євреїв[2].

Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина з футболістів були членами НКВД, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті». У 1941–1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком.

У різних публікаціях[Джерело?] даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб[Джерело?]. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб[Джерело?], згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

Виконавці розстрілів[ред.ред. код]

Трибуналом по айнзацгрупах (англ. The Einsatzgruppen Case) встановлено, що розстріли 29 та 30 вересня 1941-го року в Бабиному Яру виконувала Зондеркоманда 4а Айзнатцгрупи С під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля за підтримки двох підрозділів полку поліції «Південь»[3] — 45-го і 303-го батальйонів поліції (нім. Polizei-Bataillon) порядку[4][5][6][7].

У публіцистичних статтях різних авторів можна знайти документально не підтверджену інформацію про участь українців у розстрілах[8], зокрема Буковинського куреня (якого взагалі на той час не було в Києві), однак вище наведені підрозділи — це військові одиниці Третього Рейху, в яких служили тільки німці. За свідченнями штандартенфюрера СС Пауль Блобель під час трибуналу та за підтвердженням 106 звіту айнзатцгруп, українська міліція (поліція) у цей час вивішувала оголошення у Києві[9]. Крім того, німці на окупованих територіях озброювали українську допоміжну поліцію дуже обмеженою кількістю гвинтівок та патронів, не включаючи кулеметів, з яких проводилися розстріли у Бабиному Яру[10].

Характерно, щоб применшити власну вину у масових вбивствах, вчинених айнзатцгрупами, керівники айнзатцгруп та зондеркоманд під час судового процесу («The Einsatzgruppen Case») описували та наголошували на участі у вбивствах інших допоміжних військових підрозділів, що безпосередньо не входили у структури айнзатцгруп і за акції яких вони не могли нести відповідальності, однак при цьому вони жодного разу не згадали про участь підрозділів української міліції (поліції) у розстрілах в Бабиному Яру[11].

Заповнення яру ґрунтом і катастрофа 1961 року[ред.ред. код]

1950 прийняли рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів для прокладення через яр транспортних шляхів і влаштування тут парку. Після перекриття яру земляною дамбою почалася закачка до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки, а пропускна спроможність дренажної системи була недостатньою для відведення надлишків води. 13 березня 1961 дамба не витримала навантаження, і селевий потік висотою приблизно до 14 м ринув на Куренівку. Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 людей, але насправді, за оцінками сучасних істориків, кількість загиблих сягала приблизно 1,5 тис. людей.

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. Для продовження робіт із заповнення яру було споруджено капітальну бетонну дамбу, прокладено новий потужний водогін для відводу води та вжито інших заходів безпеки. Частина пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад і використовувалася для засипання яру.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинишньої вул. Олени Теліги), влаштовано парк.

Вшанування[ред.ред. код]

Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру, і лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні. Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.[8]

Пам'ятники, встановлені у Бабиному Яру та поблизу нього[ред.ред. код]

У Бабиному яру та поблизу нього встановлено 25 пам'ятників, зокрема:

  • «Пам'ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру», відкритий 2 липня 1976 р.
  • Пам'ятник розстріляним євреям у вигляді менори, встановлений 29 вересня 1991 р., у 50-ту річницю першого масового розстрілу євреїв.
  • Дерев'яний хрест у пам'ять про 621 розстріляного члена ОУН, встановлений 21 лютого 1992 р., у 50-ту річницю розстрілу Олени Теліги та її соратників.
  • Хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 р. архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам. Встановлений у 2000 р.
  • Православний храм у честь іконі Божої матері «Всіх скорботних Радість» у Бабиному Яру[12]
  • Пам'ятник розстріляним у Бабиному яру дітям. Відкритий 30 вересня 2001 р. біля виходу зі станції метро «Дорогожичі».
  • Камінь на місці, де передбачалося збудувати єврейський меморіальний центр. Закладений 29 вересня 2001 р., у 60-ту річницю першого масового розстрілу євреїв.
  • Пам'ятник жертвам нацизму біля перетину вулиць Дорогожицької та Оранжерейної, з символічним зображенням концтабору та написами «Пам'ять заради майбутнього» і «Світові, знівеченому нацизмом». Апостроф у слові «Пам'ять» зроблено у вигляді латинської літери «u» («українці») зі штампом «Ost» («остарбайтери»). Встановлений у 2005 р.
  • Пам'ятник жертвам Куренівської трагедії 1961 року, встановлений 13 березня 2006 р., у 45-ту річницю катастрофи.
  • Три могильних насипи над урвищем з чорними металевими хрестами, встановленими невідомим автором. На одному з хрестів напис: «И на этом месте убивали людей в 1941. Господи упокой их души».
  • 1 грудня 2009 року відкрито пам'ятник підпільниці, Герою України Тані Маркус на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги.

В мистецтві[ред.ред. код]

Про Бабин Яр знято низку фільмів, зокрема «Бабин Яр. Уроки історії» (1981), «Бабин Яр. Правда про трагедію» (1991, режисер — О.Шлаїн).

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Інші ресурси інтернету[ред.ред. код]