Менахем Бегін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Менахем Вульфович Бегін
івр. מנחם בגין
Менахем Вульфович Бегінівр. מנחם בגין‎

Час на посаді:
21 червня 1977 — 10 жовтня 1983
Попередник Іцхак Рабін
Наступник Іцхак Шамір

Народився 16 серпня 1913(1913-08-16)
Берестя, Російська імперія
Помер 9 березня 1992(1992-03-09) (78 років)
Тель-Авів, Ізраїль
Громадянство Ізраїль Ізраїль
Національність єврей
Політична партія 1) Херут
2) Лікуд
Професія юрист
Релігія Юдаїзм
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія миру (1978)

Менахем Вульфович Бегін (івр. מנחם בגין ‎‎; *16 серпня 1913(19130816), Берестя — 9 березня 1992, Тель-Авів) — політичний діяч Ізраїлю, сьомий прем'єр-міністр Ізраїлю від червня 1977 до 1983, лауреат Нобелівської премії миру (1978).

Молодість[ред.ред. код]

Менахем Бегін народився в сім'ї секретаря брест-литовської (берестейської) єврейської громади, що одна з перших у місті пристала до сіонізму. Там же в Бересті закінчив єврейську релігійну школу, потому державну гімназію (1931) і вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який закінчив у 1935 році зі ступенем магістра права (навички правознавця згодом були притаманні йому як політичному діячеві).

Будучи сіоністом вже за родинною традицією й з 10-річного віку перебуваючи в лавах дитячої (скаутської) сіоністської організації «Гашомер-Гацаїр», Бегін у 16 років долучився до радикального крила руху т.зв. «ревізіоністського сіонізму», підпавши під вплив виступів його засновника Володимира Жаботинського. Відтак, Бегін вступив до молодіжної організації ревізіоністів «Бейтар». Як писав він потому:

« «У Бейтарі мене підкорив цільний, інтегральний сіонізм, Країна Ізраїлю, єврейська Держава вже незабаром, у наші дні»  »

Він швидко зробив кар'єру в організації, спершу ставши керівником берестейського відділення «Бейтару» і одним із його 9 вищих «офіцерів», а згодом (березень 1939 року) призначений особисто Жаботинським загальним керівником («комендантом») «Бейтару» в Польщі.

Бегін у цей час прявляв крайній радикалізм, нерідко з цих маргінальних позицій виступаючи й проти самого Жаботинського, якого, втім, завжди вважав своїм вчителем і наставником.

У 1939 році Бегіна засудили на 6 тижнів ув'язнення за організацію протестної демонстрації перед посольством Англії.

Знімки Бегіна-арештанта НКВС, 1940

Ставши керівником Бейтару, Бегін відразу ж почав формувати осередки бойової організації «Ецель» (Ірґун) і разом з тим намагався організувати якомога масовіший виїзд польських євреїв до Палестини.

Коли гітлерівська Німеччина напала підступом на Польщу, Бегін запропонував польському уряду сформувати частину з бейтарівців, на що отримав відмову. З наближенням німців до Варшави він перебрався до Вільно, тоді як усю його родину було вбито німцями 1941 року.

У вересні 1940 року у Вільнюсі Бегіна заарештувала радянська влада і присудила йому 8 років таборів як «агенту британського імперіалізму» та «соціально небезпечному елементу».

У 1941 році, однак, його було звільнено з табору на річці Печорі як польського підданного. Тоді ж Бегін вступив у лави армії Андерса, у складі якої за якийсь час опинився в Палестині.

1943 року Менахем Бегін покидає армію Андерса, й відтоді цілком і повністю віддає своє життя боротьбі за створення єврейської держави, а згодом і служінню їй.

Політична діяльність в Ізраїлі[ред.ред. код]

У грудні 1943 року Бегін став керівником підпільної організації «Ірґун», і як її очільник проголосив повстання проти англійського мандату, почавши напади і терористичні акції проти англійських військ, влади та установ. Найвідомішою з них є організація та здійснення підриву штаб-квартири англійців у єрусалимському готелі «Цар Давид».

У 1944 та 1948 роках двічі виникали ситуації, коли «Ірґун» була на межі збройних сутичок із Хаганою, також підпільною єврейською озброєною організацією, що підкорялася керівництву Сіоністської федерації; вважається, що обидва рази лише безпосередня заборона Бегіна на акції супроти одновірців рятувала сіоністів від кривавих міжусобиць.

Бегін — активний учасник Війни за незалежність Ізраїлю; він (як голова Ірґуну) несе пряму відповідальність за жорстоку різанину у Дейр-Ясіні, хоча безпосередньої участі у звірствах ізраїльських вояків Бегін не брав.

Виступ Бегіна проти угод з ФРН про репарації

У 1948 році після утворення Держави Ізраїль Ірґун була саморозпущена, а її члени ввійшли до Армії оборони Ізраїля. На основі Ірґуна Бегін створив партію «Херут»en («Свобода») і, як її керівник, став лідером правої опозиції в Кнессеті. На виборах до Кнессету 1-го скликання 25 січня 1949 року Херут отримала 11,5% голосів виборців[1].

За своєю програмою «Херут» продовжувала традиції сіоністського ревізіонізму, поєднуючи відданість ідеї Ерец Ісраелю та силового тиску на арабські сусідські країни, з праволіберальною економічною програмою, водночас різко відкидаючи теорії соціалістичної розбудови Ізраїлю.

У 1952 році були встановлені дипломатичні відносини з ФРН і підписані угоди про репарації урядом Німеччини євреям, постраждалим у роки Другої світової війни. Херут на чолі з Бегіном активно виступила проти «прощення ворогу», і Бегін очолив масові антиурядові демонстрації протесту. З огляду на ситуацію в країні, це призвело до неухильного зростання популярності «Херута» та його лідера, і на виборах 1961 року представництво партії в Кнессеті вже зросло до 17 мандатів[2].

Напередодні Шестиденної війни (1967), коли ситуація потребувала консолідації всіх національних сил, Бегін уперше ввійшов до складу уряду (як міністр без портфеля), і залишався на посту до 1970 року.

Після створення в 1973 році правого блоку «Лікуд», Бегін очолив цей блок і в результаті його перемоги на виборах у 1977 році сформував перший в історії Ізраїлю правий (не-соціалістичний) уряд.

На прем'єрському посту[ред.ред. код]

На прем'єрській посаді Менахем Бегін відзначився своєю внутрішньоекономічною і соціальною політикою. Так, на відміну від попередніх урядів, він розгорнув рішучу програму з ліберализації економіки (так званий «жовтневий економічний переворот» 1977 року). Бегін також активно впроваджував у життя заходи зі скорочення соціальної нерівності між більш економічно заможними європейськими євреями (ашкеназі) та євреями, що були вихідцями з країн Сходу (сефарди). Була розроблена спеціальна широкомасштабна програма для піднятя не лише життєвого, а й культурного рівня «східних» євреїв. І якщо соціальні програми знаходили підтримку в широких мас масах ізраїлітян, економічні реформи Бегіна піддавалися критиці, адже стрімка приватизація призвела фактично до втрати важелів впливу на економіку, що не так давно являла майже суцільний державний сектор, що доволі щвидко потягнуло за собою негативні наслідки — ринкові спекуляції та достатньо високи рівень інфляції (наприклад, у 1980 її показник становив 130%), що навіть змусило Бегіна частково вживати заходів супроти роздержавлення економіки. Однак переобрання Бегіна в 1981 році чітко засвідчило при сприйняття і задоволення в цілому ізраїльського суспільства політики Бегіна.

Вражаючими були результати зовнішньої політики Бегіна. Він обстоював збереження ізраїльської присутності на окупованих палестинських територіях (Юдея та Самарія), але водночас був прихильниуом мирного врегулювання з Єгиптом шляхом повернення південному сусіду Синайського півострова. Вже незабаром після приходу до влади Бегін став одним з ініціаторів переговорів з Президентом Єгипту Анваром Садатом, що завершилися підписанням у вересні 1978 року Кемп-Девідських угод (повноформатну кінцеву мирну угоду було підписано згодом, перед Білим домом у Вашингтоні 26 березня 1979 року). За це мирне врегулювання відносин досі непримеренних ворогів Бегін та Садат спільно отримали Нобелівську премію миру.

Не такими вдалими за урядування Бегіна були відносини з рештою арабського світу. Так, 1981 року за наказом прем'єра ізраїльська авіація бомбувала і знищила іракський атомний реактор, позбавивши таким чином Саддама Хусейна можливості виготовити атомну бомбу. Взагалі Бегін вважав, що мир з Єгиптом «розв'язав руки» Ізраїлю для повного знищення ОВП, і з цією метою уряд від 1982 року розпочав вторгнення до Лівану (операція «Мир для Галілеї»). Однак великі втрати в Ливані, розкол у суспільстві щодо ставлення до ліванської війни та смерть дружини призвели до нервового виснаження і проблем зі здоров'ям Бегіна, наслідком чого була його відставка 15 вересня 1983 року.

Останні роки життя Менахем Бегін прожив, відійшовши від публічної активності, поперемінно в Єрусалимі та Тель-Авіві, де він помер 9 березня 1992 року. Бегіна поховано на Оливковій горі в Єрусалимі, поряд з могилами бойовиків Ірґуна, страчених англійцями. Його похорони, що не були офіційними, зібрали тисячі вдячних ізраїлітян.

Факти про особу і з життя Бегіна[ред.ред. код]

Історик М. Хейфіц характеризує особистість Бегіна таким чином:

« «Бегін був скромною європейською людиною, добре вихованою, стриманою.»  »

Він вважався талановитим оратором і полемістом, за що противники не раз називали його «демагогом». Володів дев'ятьма мовами і взагалі мав хист лінгвіста: у гімназії латина була одним з його улюблених предметів.

Люди, що знали Бегіна особисто, відмічали його особливу елегантність і джентельменство — так, він і за нестерпної спеки носив костюм і краватку. Збереглися свідчення, що будучи арештованим у 1940 році, Бегін перш ніж вирушити у карцер, начистив чоботи і пов'язав свіжу краватку.

Ще одна якість характеру по праву заслужила Бегіну славу — його скромність і вміння спілкуватися з «простими людьми». Так, відомий випадок останніх місяців перебування його на прем'єрській посаді — до нього на прийом прийшла мати солдата, що пропав без вісти у Лівані. В кабінеті Бегіна з жінкою стався напад істерики, і хоча в Бегіна була призначена важлива дипломатична зустріч з чиновником із Вашингтону, він відмовився покинути жінку, допоки їй не полегшало.

Менахем Бегін є також автором статей і трьох книг мемуарного характеру:

  • «Повстання» (про підпільну боротьбу «Ірґун», 1950, рос. переклад, Т.-А., 1976);
  • «У білі ночі» (1953, про радянську в'язницю та табір; рос. перклад, Т.-А. 1978, Єрусалим-М., 1991; М., 1993):
  • «У підпіллі: твори та документи» (4 тт., 195961).

Виноски[ред.ред. код]

  1. Кнессет Ізраїлю Кнессет першого скликання — Склад фракцій
  2. Зеэв Гейзель, Политические структуры государства Израиль, III. Координаты политической дисперсии в Израиле

Джерела і посилання[ред.ред. код]