Анвар Садат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Анвар Садат
محمد أنور السادات
Анвар Садатمحمد أنور السادات

Час на посаді:
17 жовтня 1970 — 6 жовтня 1981
Попередник Гамаль Абдель Насер
Наступник Суфі Хасан Абу Талеб, в.о.

Час на посаді:
15 травня 1980 — 6 жовтня 1981
Попередник Мустафа Халіль
Наступник Хосні Мубарак

Час на посаді:
26 березня 1973 — 25 вересня 1974
Попередник Азіз Сидкі
Наступник Абдель Азіз аль-Хігазі

Народився 25 грудня 1918(1918-12-25)
Міт-Абу-ель-Ком
Помер 6 жовтня 1981(1981-10-06) (62 роки)
Каїр
Громадянство Єгипет Єгипет
Національність єгипетський араб
Політична партія 1) Арабський соціалістичний союз (АСС) (196277)
2) Національно-демократична партія (НДП) (від 1978 р., на основі АСС)
Дружина 1) Екбель Маді
2) Джихан Рауф (від 1949 р.)
Релігія Іслам сунітської течії
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія миру (1978)

Анва́р Сада́т (повне ім'я — Мохаммед Анвар ас-Садат, араб. محمد أنور السادات‎, *Міт-Абу-ель-Ком, 25 грудня 1918 — 6 жовтня 1981) — третій президент Єгипту, маршал (мушир).

Молодість і шлях до президентства[ред.ред. код]

Дитячі і молоді роки[ред.ред. код]

Анвар ас-Садат народився 25 грудня 1918 року в багатодітній родині у селі Міт-Абуль-Ком північніше Каїра. Він був одним з тринадцяти дітей Мохаммеда аль-Садата, писаря у військовому шпиталі, та Сітт ель-Баррейн. Уся його рідня належала до ревних мусульман. Анвар змалку відвідував початкову релігійну школу азхар, де вивчав Коран та іслам.

1925 року родина переїхала в околиці Каїра, де Садат отримав середню освіту[1].

За його власним пізнішим зізнанням, замолоду на його світогляд найбільше вплинули чотири людини — Захран, учасник антиколоніального заколоту проти британців, який скінчив життя на шибениці за вбивство британського офіцера; Кемаль Ататюрк, який здобув незалежність для Туреччини й ініціював значні економічні та соціальні перетворення в країні; Махатма Ганді, що пропагував ненасильницький спротив суспільному злу, і Адольф Гітлер, у якому тоді ще юний Садат вбачав єдиного світового лідера, здатного протистояти британській експансії[2].

Шлях до влади[ред.ред. код]

1938 року Анвар Садат закінчив військове училище й отримав звання лейтенанта. У 1940 році він вступив до лав таємного товариства «Ісаба», створеного групою єгипетських офіцерів. Був також близький до націоналістичних організацій «Міср аль-Фатат» і «Браття-мусульмани».

У період Другої Світової війни Садат таємно співпрацював з агентами нацистської Німеччини та фашистської Італії, намагаючись сприяти меті звільнення батьківщини від британського панування. Садат неодноразово піддавався арештам британцями, звинувачувався у колабораціонізмі з Абвером. Так, на прохання німців він спробував переправити звільненого з єгипетської армії генерала до Іраку задля посилення там антибританської діяльності. Справа провалилась, і Садата було заарештовано. Але за браком доказів його звільнили, й Садат знову став співпрацювати з двома нацистськими агентами у Каїрі, які й видали його після того, як їх схопили. У жовтні 1942 року, засудженого трибуналом, його звільнили з армії, й ув'язнили.

Після двох років утримання у в'язниці, Садат розпочав голодування, і його перевели до тюремної лікарні, звідки йому вдалося втекти. Садат відростив бороду і, перебуваючи близько року в підпіллі, постійно змінював зовнішність, адреси й роботу[3].

У 194649 роки Садат знову у в'язниці. По звільненню займався журналістською діяльністю, а від 1950 року — знову на військовій службі.

Анвар Садат узяв активну участь у створенні таємної організації «Вільні офіцери» на чолі з Насером.

Після державного заколоту в липні 1952 року Садат обіймав різноманітні державні посади. Від 1960 року до 1968-го був Головою Національних зборів, у період 196467 років — він один із віце-президентів, а від 1969 року — єдиний віце-президент. Після смерті Насера в 1970 році Анвара Садата було обрано президентом Єгипту.

Президенство[ред.ред. код]

Фактично від часу приходу до влади Садат розпочав відходити від політики арабського націоналізму й арабського соціалізму, яку провадив Ґамаль Абдель Насер. Після того, як послідовники ідей Насера спробували створити опозицію до нового режиму, у травні 1971 року чимало осіб із оточення колишнього президента були арештовані. Садат відмовився й від панарабських претензій попередника — так 1971 року державу було перейменовано з Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) на Арабську Республіку Єгипет (АРЄ)[4].

Відносини із супердержавами[ред.ред. код]

Розчарувавшись у шляху соціалістичних перетворень, й вважаючи допомогу Радянського Союзу в протистоянні з Ізраїлем недостатньою, Анвар Садат почав політичне зближення зі Сполученими Штатами. В той же час стосунки Єгипту з СРСР стрімко погіршувались — спочатку країна відмовилась від радянської військової допомоги, а 1972 року з Єгипту взагалі було вислано радянських радників. 1973 року Садат ув'язався у війну проти Ізраїлю (Війна Судного дня), однак вкрай невдалий розвиток і результат операції, змусив Садата терміново зближуватися з США й вести мирні переговори з Ізраїлем. 1976 року Єгипет денонсував угоду про дружбу з СРСР.

Жовтнева (Судного дня) війна[ред.ред. код]

Дивіться основну статтю: Війна Судного дня.

Пріоритетним напрямком своєї політики Анвар Садат вважав відродження Єгипту, посилення позицій країни на світовій арені й реванш за принизливу поразку у війні з Ізраїлем 1967 року. Після невдалих переговорів із Ізраїлем протягом кількох років наприкінці 1972 року Садат став схилятись до воєнної кампанії проти Ізраїлю[5]. Рішення про початок війни Єгипту з Ізраїлем було ухвалено президентом Анваром Садатом та його сирійським колегою Хафезом Аседом улітку 1973 року[6].

Кемп-Девідські угоди[ред.ред. код]

Дивіться основну статтю: Кемп-Девідські угоди 1978.

Після війни Садат знову погодився на мирні переговори. Ізраїль та Єгипет підписали проміжний договір, за яким зобов'язувались не застосовувати військову силу, а вирішувати наявний територіальний конфлікт у мирний спосіб. У 1977 році Анвар Садат оголосив про свою готовність прибути до Єрусалима для обговорення умов миру з Ізраїлем.

Цей історичний візит Садата відбувся в листопаді. На запрошення прем'єр-міністра Ізраїля Менахема Бегіна він виступив у кнессеті в Єрусалимі, що викликало різку критику в арабському світі. Викладений Садатом план з 5 пунктів включав, зокрема, і створення самостійної палестинської держави. Виступ єгипетського очільника справив величезне враження на ізраїльське керівництво, адже замайоріла надія на ухвалення мирної угоди з наймогутнішою у військовому плані й однією з найвпливовіших країн арабського світу.

За деякий час ізраїльський прем'єр Бегін здійснив візит у відповідь до Єгипту. Однак тут уже переговори просувались важко.

Кемп-Девідська угода. Садат (ліворуч) тисне руку Бегіну в присутності Картера

Саме тому Президент США Джиммі Картер вирішив узяти ініціативу в свої руки, й запросив обидві сторони до себе в Кемп-Девід, — курорт, що правив за місце неформальних зустрічей американських президентів[7].

І хоча листопадовий візит Садата до Єрусалима, де він зустрічався з Бегіном і виступав у кнессеті, спричинив напруження взаємин Єгипту з арабськими країнами, єгипетський президент прийняв рішення продовжити мирні переговори з Ізраїлем[8].

У вересні 1978 року на саміті в Кемп-Девіді під головуванням Джиммі Картера Анвар Садат і Менахем Бегін домовилися про укладення миру, взаємне визнання та повернення Синайського півострову до складу Єгипту. Мирну угоду було підписано 26 березня 1979 року[9]. За умовами угоди, Ізраїль зобов'язувався вивести війська й евакуювати єврейські населення з Синаю, окупованого в 1967 році.

1978 року за підписання мирних угод Анвар Садат і Менахем Бегін отримали Нобелівську премію миру. Нобелівський комітет, зокрема, відзначив:

« «Історичний візит Садата до Ізраїлю в листопаді 1977 року зруйнував психологічний бар'єр, що стояв на заваді цілому поколінню мешканців Ближнього Сходу досягти порозуміння і взаємолюдських контактів»[10].  »

Внутрішня політика[ред.ред. код]

Політика «відкритих дверей»[ред.ред. код]

У 1974 році Садат узявся до реалізації політики «відкритих дверей» (інфітах). На практиці це означало приваблення іноземних інвесторів шляхом створення для них сприятливих умов ведення бізнесу, зокрема запровадження спрощеної системи оподаткування й надання урядових гарантій про недопущення націоналізації приватного капіталу. Крім того, уряд узяв на себе зобов'язання з модернізації системи комунікацій і транспортної мережі країни. Для отримання зовнішніх позик уряд Єгипту мав піти на скорочення бюджетного дефіциту, урізавши для цього державні субсидії на продукти харчування і паливо, що неминуче вело до зростання цін на товари першої необхідності.

У ході реалізації політики «відкритих дверей» було лібералізовано банківську і валютну сфери економіки. На думку Анвара Садата, це мало сприяти привабленню до країни іноземного капіталу й полегшити експорт єгипетської робочої сили до таких головних нафтовидобувних арабських країн як Лівія та Саудівська Аравія. Темпи економічного зростання прискорились, стан державного платіжного балансу покращився[11]. Безумовними «плюсами» політики Садата стало також те, що саме завдяки їй країна фактично «відкрилась» для світу, лишаючись при тому доволі традиційним суспільством; до речі, якраз на той час припадає започаткування створення широкої туристичної інфраструктури в країні.

Однак внаслідок деякої однобокості веденої економічної політики, неврахування єгипетських реалій і значної корумпованості в країні, економічні потуги Садата призвели, в першу чергу, до швидкого збагачення невеликої частини наближених до керівної верхівки та представників великого бізнесу, тоді як економічне становище переважної більшості населення Єгипту лише погіршувалось.

Партійні зміни[ред.ред. код]

У 1975 році президент Садат прийняв рішення про створення в рамках Арабського соціалістичного союзу (АСС) трьох політичних платформ: центристської (правляча більшість), лівої та правої. Фактично це означало створення в Єгипті контрольованої багатопартійної системи[12].

На виборах до Народних зборів 1976 року кандидати від садатівської центристської платформи, що отримала назву Арабської соціалістичної партії (АСП), здобули переконливу перемогу, завоювавши 280 з 352 місць. Після парламентських виборів Садат оголосив, що всі три платформи АСС у подальшому будуть трансформовані у партії.

Економічні та політичні проблеми[ред.ред. код]

У січні 1977 року єгипетський уряд під тиском Міжнародного валютного фонду таки ухвалив рішення вдвічі скоротити субсидії на товари першої необхідності. В результаті 18—19 січня усю країну охопив народний протест — у багатьох містах і поселеннях відбулися багатомільйонні демонстрації, що увійшли до історії країни як «хлібні бунти». Відтак, урядове рішення було скасоване.

Коли опозиція почала критикувати економічні провали уряду й висувати офіційним особам звинувачення у корупції, Садат запровадив обмеження політичної діяльності в країні. Невдоволення виявляли й ісламські фундаменталісти, що активізували свої виступи після поразки Єгипту у війні 1967 року. Фундаменталісти завзято відкидали американізацію культурного та ідеологічного життя країни, крім того посилилась міжконфесійна ворожнеча — в т.ч. й, інспіровані ззовні, почастішали сутички ісламістів та представників коптської християнської меншини. В умовах посилення безладдя у країні Садат змушений був піти на деякі обмеження політичних свобод громадян.

Коли ж 1980 року (в умовах погіршення як економічної, так і внутрішньополітичної ситуації) Анвар Садат проголосив себе довічним Президентом Єгипту, всією країною прокотилися масові протести єгипетських громадян. Відповіддю ж офіційної влади на це стали масштабні репресивні заходи, в першу чергу, в середовищі інтелігенції (боротьба з інакодумцями і тими, хто відважувався критикувати владу) та коптського духовенства. Чимало єгипетських діячів культури і громадських активістів у цей час втратили роботу, були затримані і/або змушені виїхати з країни.

Загибель[ред.ред. код]

6 жовтня 1981 року з нагоди чергової річниці арабо-ізраїльської війни 1973 року в Каїрі відбувався військовий парад. Урочистості розпочалися об 11:00 (за місцевим часом). Прийнявши рапорт від командувача параду, президент Єгипту в супроводі групи високих посадовців і військових чинів підійнявся на трибуну для почесних гостей, зайнявши центральне місце в першому ряді, праворуч від нього сидів віце-президент Мубарак, ліворуч — міністр оборони Абу Газаль.

На параді усе відбувалося за планом, але під кінець парадного розрахунку, близько 11:40, артилерійська вантажівка, що рухалась площею у шикуванні військової техніки, зненацька загальмувала. Лейтенант-десантник Халед Ахмед аль-Ісламбулі, що був у машині, зістрибнув з авто й жбурнув у бік трибуни ручну гранату. Вона вибухнула, не долетівши до цілі. За кілька секунд ще п'ятеро десантників зістрибнули з платформи вантажівки й відкрили автоматний вогонь по урядовій трибуні. Зчинилась паніка, у той же час Анвар Садат устав з крісла й вимовив: «Не може бути!» Випроставшись і заціпенівши, Садат виявився мішенню для снайпера: кулі пробили його шию та груди, зачепивши легеневу артерію. Президента Єгипту було вбито за 20 секунд після початку атаки[13]. Існує малоймовірна версія, що Садат сприйняв те, що відбувалось перед його очима, як спробу підрозділу висловити йому особливу відданність, адже раніше на тому ж параді парашутисти приземлилися з неба просто на плац, і начебто президент здійнявся, щоб відсалютувати у відповідь[14]. Садата було доставлено до шпиталю, де він невдовзі помер. У ході перестрілки, що зчинилася під час параду, було вбито або поранено декілька членів уряду й іноземних гостей з числа присутніх (загалом загинуло 7 і було поранено 28 осіб).

Обставини вбивства президента Анвара Садата дотепер лишаються нез'ясованими, так само, як не встановлено замовників цієї політичної розправи. Загальновідомим є той факт, що замах на життя Садата, який увінчався успіхом, офіційно влаштували члени групи ісламських фундаменталістів «Аль-Гамаа аль-Ісламія» як помсту за зближення і начебто поступки Ізраїлю, а також проамериканський напрямок зовнішньої політики. Безумовним також є те, що без участі внутрішніх єгипетських спецслужб, а також зовнішнього втручання тут не обійшлося, адже організувати подібний теракт були спроможні винятково висококласні спецслужби. За однією з поширених у світі версій до вбивства Садата причетний радянський КДБ, за іншою, популярною в свій час у СРСР і тепер у Росії — американські спецслужби.

Поховати Анвара Садата було вирішено на території Каїрського Меморіалу Невідомому солдату, відтак кожний єгиптянин і/або гість країни може віддати шану Президенту.

Наступником Садата на посту очільника країни став віце-президент Хосні Мубарак, який керував країною до лютого 2011 року.

Посилання[ред.ред. код]

  1. Анвар Садат на www.n-t.ru (Електронна бібліотека «Наука і техніка») (рос.)
  2. Анвар Садат на www.grani.ru
  3. Анвар Садат на www.presidents.h1.ru (рос.)
  4. Історія Єгипта — правління Садата на www.egypt-info.ru (рос.)
  5. «Нефтяное оружие», изменившее мир // «Нефтяные Ведомости» (Корпоративное издание «ЛУКОЙЛ Оверсиз Холдинг Лтд.») № 23 (65) за 24 жовтня 2005 року (рос.)
  6. Розін Олександр 1973. Війна «Судного дня» 1973 року. Протистояння СРСР — США на морі. Часть I на www.belostokskaya.ru (рос.)
  7. Угода з Єгиптом на www.megapolis.org (Російськомовний ізраїльський веб-ресурс))
  8. Новітня історія Ізраїлю на www.egypetturizm.narod.ru (рос.)
  9. Арабо-ізраїльський конфлікт на www.middleeast.org.ua (рос.)
  10. Останній шанс Ольмерта. Прем'єр Ізраїля шукає підтримку в Єгипту на www.vremya.ru (рос.)
  11. Економіка Єгипту на www.egypts.ru (рос.)
  12. Політика і держава на www.egypts.ru (рос.)
  13. Полонський Дмитро З пістолетом наголо. Убивства світових лідерів: від С. Альєнде до А. Садата // «Закон & Бізнес» № 23 (751) за 10 — 16 червня 2006 року (рос.)
  14. Рети Э. Смерть на трибуне., стор 9 (рос.)