Анвар Садат
| Анвар Садат محمد أنور السادات |
|
|---|---|
 |
|
|
3-й Президент Єгипту
|
|
| Час на посаді: | |
| 17 жовтня 1970 — 6 жовтня 1981 | |
| Попередник | Гамаль Абдель Насер |
| Наступник | Суфі Хасан Абу Талеб, в.о. |
|
|
|
| Час на посаді: | |
| 15 травня 1980 — 6 жовтня 1981 | |
| Попередник | Мустафа Халіль |
| Наступник | Хосні Мубарак |
|
|
|
| Час на посаді: | |
| 26 березня 1973 — 25 вересня 1974 | |
| Попередник | Азіз Сидкі |
| Наступник | Абдель Азіз аль-Хігазі |
|
|
|
| Народився | 25 грудня 1918 Міт-Абу-ель-Ком |
| Помер | 6 жовтня 1981 Каїр |
| Громадянство |  Єгипет |
| Національність | єгипетський араб |
| Політична партія | 1) Арабський соціалістичний союз (АСС) (1962—77) 2) Національно-демократична партія (НДП) (від 1978 р., на основі АСС) |
| Дружина | 1) Екбель Маді 2) Джихан Рауф (від 1949 р.) |
| Релігія | Іслам сунітської течії |
 |
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Анвар Садат |
Анва́р Сада́т (повне ім'я — Мохаммед Анвар ас-Садат, араб. محمد أنور السادات, *Міт-Абу-ель-Ком, 25 грудня 1918 — 6 жовтня 1981) — третій президент Єгипту, маршал (мушир).
Зміст |
Молодість і шлях до президентства[ред.]
Дитячі і молоді роки[ред.]
Анвар ас-Садат народився 25 грудня 1918 року в багатодітній родині у селі Міт-Абуль-Ком північніше Каїра. Він був одним з тринадцяти дітей Мохаммеда аль-Садата, писаря у військовому шпиталі, та Сітт ель-Баррейн. Уся його рідня належала до ревних мусульман. Анвар змалку відвідував початкову релігійну школу азхар, де вивчав Коран та іслам.
1925 року родина переїхала у околиці Каїра, де Садат отримав середню освіту[1].
За його власним пізнішим зізнанням, замолоду на його світогляд найбільше вплинули чотири людини — Захран, учасник антиколоніального заколоту проти британців, який скінчив життя на шибениці за вбивство британського офіцера; Кемаль Ататюрк, який здобув незалежність для Туреччини й ініціював значні економічні та соціальні перетворення в країні; Махатма Ганді, що пропагував ненасильницький спротив суспільному злу, і Адольф Гітлер, у якому тоді ще юний Садат вбачав єдиного світового лідера, здатного протистояти британській експансії[2].
Шлях до влади[ред.]
1938 року Анвар Садат закінчив військове училище й отримав звання лейтенанта. У 1940 році він вступив до лав таємного товариства «Ісаба», створеного групою єгипетських офіцерів. Був також близький до націоналістичних організацій «Міср аль-Фатат» і «Браття-мусульмани».
У період Другої Світової війни Садат таємно співпрацював з агентами нацистської Німеччини та фашистської Італії, намагаючись сприяти меті звільнення батьківщини від британського панування. Садат неодноразово піддавався арештам британцями, звинувачувався у колабораціонізмі з Абвером. Так, на прохання німців він спробував переправити звільненого з єгипетської армії генерала до Іраку задля посилення там антибританської діяльності. Справа провалилась, і Садата було заарештовано. Але за браком доказів його звільнили, й Садат знову став співпрацювати з двома нацистськими агентами у Каїрі, які й видали його після того, як їх схопили. У жовтні 1942 року, засудженого трибуналом, його звільнили з армії, й ув'язнили.
Після двох років утримання у в'язниці, Садат розпочав голодування, і його перевели до тюремної лікарні, звідки йому вдалося втекти. Садат відростив бороду і, перебуваючи близько року в підпіллі, постійно змінював зовнішність, адреси й роботу[3].
У 1946—49 роки Садат знову у в'язниці. По звільненню займався журналістською діяльністю, а від 1950 року — знову на військовій службі.
Анвар Садат узяв активну участь у створенні таємної організації «Вільні офіцери» на чолі з Насером.
Після державного заколоту в липні 1952 року Садат обіймав різноманітні державні посади. Від 1960 року до 1968-го був Головою Національних зборів, у період 1964—67 років — він один із віце-президентів, а від 1969 року — єдиний віце-президент. Після смерті Насера в 1970 році Анвара Садата було обрано президентом Єгипту.
Президенство[ред.]
Фактично від часу приходу до влади Садат розпочав відходити від політики арабського націоналізму й арабського соціалізму, яку провадив Ґамаль Абдель Насер. Після того як послідовники ідей Насера спробували створити опозицію до нового режиму, у травні 1971 року чимало осіб із оточення колишнього президента були арештовані. Садат відмовився й від панарабських претензій попередника — так 1971 року державу було перейменовано з Об'єднаної Арабськой республіки (ОАР) на Арабську республіку Єгипет (АРЄ)[4].
Відносини із супердержавами[ред.]
Розачарувавшись у шляху соціалістичних перетворень, й вважаючи допомогу Радянського Союзу в протистоянні з Ізраїлем недостатньою, Анвар Садат почав політичне зближення зі Сполученими Штатами. В той же час стосунки Єгипту з СРСР стрімко погіршувались — спочатку країна відмовилась від радянської військової допомоги, а 1972 року з Єгипту взагалі було вислано радянських радників. 1973 року Садат ув'язався у війну проти Ізраїлю (Війна Судного дня), однак вкрай невдалий розвиток і результат операції, змусив Садата терміново зближуватись з США й вести мирні переговори з Ізраїлем. 1976 року Єгипет денонсував угоду про дружбу з СРСР.
Жовтнева (Судного дня) війна[ред.]
- Дивіться основну статтю: Війна Судного дня.
Пріоритетним напрямком своєї політики Анвар Садат вважав відродження Єгипту, посилення позицій країни на світовій арені й реванш за принизливу поразку у війні з Ізраїлем 1967 року. Після невдалих переговорів із Ізраїлем протягом кількох років наприкінці 1972 року Садат став схилятись до воєнної кампанії проти Ізраїлю[5]. Рішення про початок війни Єгипту з Ізраїлем було ухвалено президентом Анваром Садатом та його сирійським колегою Хафезом Аседом улітку 1973 року[6].
Кемп-Девідські угоди[ред.]
- Дивіться основну статтю: Кемп-Девідські угоди 1978.
Після війни Садат знову погодився на мирні переговори. Ізраїль та Єгипет підписали проміжний договір, за яким зобов'язувались не застосовувати військову силу, а вирішувати існуючий територіальний конфлікт у мирний спосіб. У 1977 році Анвар Садат оголосив про свою готовність прибути до Єрусалима для обговорення умов миру з Ізраїлем.
Цей історичний візит Садата відбувся в листопаді. За запрошенням прем'єр-міністра Ізраїля Менахема Бегіна він виступив у кнессеті в Єрусалимі, що викликало різку критику в арабському світі. Викладений Садатом план з 5 пунктів включав, зокрема, і створення самостійної палестинської держави. Виступ єгипетського очільника справив величезне враження на ізраїльське керівництво, адже замайоріла надія на ухвалення мирної угоди з наймогутнішою у військовому плані й однією з найвпливовіших країн арабського світу.
За деякий час ізраїльський прем'єр Бегін здійснив візит у відповідь до Єгипту. Однак тут уже переговори просувались важко.
Саме тому Президент США Джиммі Картер вирішив узяти ініціативу в свої руки, й запросив обидві сторони до себе в Кемп-Девід, — курорт, що правив за місце неформальних зустрічей американських президентів[7].
І хоча листопадовий візит Садата до Єрусалима, де він зустрічався з Бегіном і виступав у кнессеті, спричинив напруження взаємин Єгипту з арабськими країнами, єгипетський президент прийняв рішення продовжити мирні переговори з Ізраїлем[8].
У вересні 1978 року на саміті в Кемп-Девіді під головуванням Джиммі Картера Анвар Садат і Менахем Бегін домовилися про укладення миру, взаємне визнання та повернення Синайського півострову до складу Єгипту. Мирну угоду було підписано 26 березня 1979 року[9]. За умовами угоди, Ізраїль зобов'язувався вивести війська й евакуювати єврейські населення з Синаю, окупованого в 1967 році.
1978 року за підписання мирних угод Анвар Садат і Менахем Бегін отримали Нобелівську премію миру. Нобелівський комітет, зокрема, відмітив:
| « | «Історичний візит Садата до Ізраїлю в листопаді 1977 року зруйнував психологічний бар'єр, що стояв на заваді цілому поколінню мешканців Ближнього Сходу досягти порозуміння і взаємолюдських контактів»[10]. | » |
Внутрішня політика[ред.]
Політика «відкритих дверей»[ред.]
У 1974 році Садат узявся до реалізації політики «відкритих дверей» (інфітах). На практиці це означало приваблення іноземних інвесторів шляхом створення для них сприятливих умов ведення бізнесу, зокрема запровадження спрощеної системи оподаткування й надання урядових гарантій про недопущення націоналізації приватного капіталу. Крім того, уряд узяв на себе зобов'язання з модернізації системи комунікацій і транспортної мережі країни. Для отриманняя зовнішніх позик уряд Єгипту мав піти на скорочення бюджетного дефіциту, урізавши для цього державні субсидії на продукти харчування і паливо, що неминуче вело до зростання цін на товари першої необхідності.
У ході реалізації політики «відкритих дверей» було лібералізовано банківську і валютну сфери економіки. На думку Анвара Садата, це мало сприяти привабленню до країни іноземного капіталу й полегшити експорт єгипетської робочої сили до таких головних нафтобобуваючих арабських країн, як Лівія та Саудівська Аравія. Темпи економічного зростання прискорились, стан державного платіжного балансу покращився[11]. Безумовними «плюсами» політики Садата стало також те, що саме завдяки їй країна фактично «відкрилась» для світу, лишаючись при тому доволі традиційним суспільством; до речі, якраз на той час припадає започаткування створення широкої туристичної інфраструктури в країні.
Однак внаслідок деякої однобокості проваджуваної економічної політики, неврахування єгипетських реалій і значної корумпованості в країні, економічні потуги Садата призвели, в першу чергу, до швидкого збагачення невеликої частини наближених до керівної верхівки та представників великого бізнесу, тоді як економічне становище переважної більшості населення Єгипту лише погіршувалось.
Партійні зміни[ред.]
У 1975 році президент Садат прийняв рішення про створення в рамках Арабського соціалістичного союзу (АСС) трьох політичних платформ: центристської (правляча більшість), лівої та правої. Фактично це означало створення в Єгипті контрольованої багатопартійної системи[12].
На виборах до Народних зборів 1976 року кандидати від садатівської центристської платформи, що отримала назву Арабської соціалістичної партії (АСП), здобули переконливу перемогу, завоювавши 280 з 352 місць. Після парламентських виборів Садат оголосив, що всі три платформи АСС у подальшому будуть трансформовані у партії.
Економічні та політичні проблеми[ред.]
У січні 1977 року єгипетський уряд під натиском Міжнародного валютного фонду таки ухвалив рішення вдвічі скоротити субсидії на товари першої необхідності. В результаті 18—19 січня усю країну охопив народний протест — у багатьох містах і поселеннях відбулися багатомільйонні демонстрації, що увійшли до історії країни як «хлібні бунти». Відтак, урядове рішення було скасоване.
Коли опозиція почала критикувати економічні провали уряду й висувати офіційним особам звинувачення у корупції, Садат запровадив обмеження політичної діяльності в країні. Невдоволення виявлялии й ісламські фундаменталісти, що активізували свої виступи після поразки Єгипту у війні 1967 року. Фундаменталісти р'яно відкидали американізацію культурного та ідеологічного життя країни, крім того посилилась міжконфесійна ворожнеча — в т.ч. й, інспіровані ззовні, почастішали сутички ісламістів та представників коптської християнської меншини. В умовах посилення безпорядків у країні Садат змушений був піти на деякі обмеження політичних свобод громадян.
Коли ж 1980 року (в умовах погіршення як економічної, так і внутрішньополітичної ситуації) Анвар Садат проголосив себе довічним Президентом Єгипту, всією країною прокотилися масові протести єгипетських громадян. Відповіддю ж офіційної влади на це стали масштабні репресивні заходи, в першу чергу, в середовищі інтелігенції (боротьба з інакомислячими і тими, хто відважувався критикувати владу) та коптського духовенства. Чимало єгипетських діячів культури і громадських активістів у цей час втратили роботу, були затримані і/або змушені виїхати з країни.
Загибель[ред.]
6 жовтня 1981 року з нагоди чергової річниці арабо-ізраїльської війни 1973 року в Каїрі відбувався військовий парад. Урочистості розпочалися об 11:00 (за місцевим часом). Прийнявши рапорт від командувача парадом, президент Єгипту в супроводі групи високих посадовців і воєнних чинів здійнявся на трибуну для почесних гостей, зайнявши центральне місце в першому ряді, праворуч від нього сидів віце-президент Мубарак, ліворуч — міністр оборони Абу Газаль.
На параді усе відбувалось за планом, але під кінець парадного розрахунку, близько 11:40, артилерійська вантажівка, що рухалась площею у шикуванні військової техніки, зненацька загальмувала. Лейтенант-десантник Халед Ахмед аль-Ісламбулі, що був у машині, зістрибнув з авто й жбурнув у бік трибуни ручну гранату. Вона вибухнула, не долетівши до цілі. За кілька секунд ще п'ятеро десантників зістрибнули з платформи вантажівки й відкрили автоматний вогонь по урядовій трибуні. Зчинилась паніка, у той же час Анвар Садат устав з крісла й вимовив: «Не може бути!» Випроставшись і заціпінівши, Садат виявився мішенню для снайпера: кулі пробили його шию та груди, задівши легеневу артерію. Президента Єгипту було вбито за 20 секунд після початку атаки[13]. Існує малоймовірна версія, що Садат сприйняв те, що відбувалось перед його очима, як спробу підрозділу висловити йому особливу відданність, адже раніше на тому ж параді парашутисти приземлилися з неба просто на плац, і начебто президент здійнявся, щоб відсалютувати у відповідь[14]. Садата було доставлено до шпиталю, де він невдовзі помер. У ході перестрілки, що зчинилася під час параду, було вбито або поранено декілька членів уряду й іноземних гостей з числа присутніх (загалом загинуло 7 і було поранено 28 осіб).
Обставини вбивства президента Анвара Садата дотепер лишаються нез'ясованими, так само, як не встановлено замовників цієї політичної розправи. Загальновідомим є той факт, що замах на життя Садата, який увінчався успіхом, офіційно влаштували члени групи ісламських фундаменталістів «Аль-Гамаа аль-Ісламія» як помсту за зближення і начебто поступки Ізраїлю, а також проамериканський напрямок зовнішньої політики. Безумовним також є те, що без участі внутрішніх єгипетських спецслужб, а також зовнішнього втручання тут не обійшлося, адже організувати подібний теракт були спроможні винятково висококласні спецслужби. За однією з поширених у світі версій до вбивства Садата причетний радянський КДБ, за іншою, популярною в свій час у СРСР і тепер у Росії — американські спецслужби.
Захоронити Анвара Садата було вирішено на території Каїрського Меморіалу Невідомому солдату, відтак кожний єгиптянин і/або гість країни може віддати шану Президенту.
Наступником Садата на посту очільника країни став віце-президент Хосні Мубарак, який керував країною до лютого 2011 року.
Посилання[ред.]
- ↑ Анвар Садат на www.n-t.ru (Електронна бібліотека «Наука і техніка») (рос.)
- ↑ Анвар Садат на www.grani.ru
- ↑ Анвар Садат на www.presidents.h1.ru (рос.)
- ↑ Історія Єгипта — правління Садата на www.egypt-info.ru (рос.)
- ↑ «Нефтяное оружие», изменившее мир // «Нефтяные Ведомости» (Корпоративное издание «ЛУКОЙЛ Оверсиз Холдинг Лтд.») № 23 (65) за 24 жовтня 2005 року (рос.)
- ↑ Розін Олександр 1973. Війна «Судного дня» 1973 року. Протистояння СРСР — США на морі. Часть I на www.belostokskaya.ru (рос.)
- ↑ Угода з Єгиптом на www.megapolis.org (Російськомовний ізраїльський веб-ресурс))
- ↑ Новітня історія Ізраїлю на www.egypetturizm.narod.ru (рос.)
- ↑ Арабо-ізраїльський конфлікт на www.middleeast.org.ua (рос.)
- ↑ Останній шанс Ольмерта. Прем'єр Ізраїля шукає підтримку в Єгипту на www.vremya.ru (рос.)
- ↑ Економіка Єгипту на www.egypts.ru (рос.)
- ↑ Політика і держава на www.egypts.ru (рос.)
- ↑ Полонський Дмитро З пістолетом наголо. Убивства світових лідерів: від С. Альєнде до А. Садата // «Закон & Бізнес» № 23 (751) за 10 — 16 червня 2006 року (рос.)
- ↑ Рети Э. Смерть на трибуне., стор 9 (рос.)
|
|||||||
|
||||||||||||||||
