Нельсон Мандела

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Нельсон Мандела
Nelson Rolihlahla Mandela
Нельсон МанделаNelson Rolihlahla Mandela

Час на посаді:
10 травня 1994 — 15 червня 1999
Попередник Фредерік Віллем де Клерк
Наступник Табо Мбекі

19-й Генеральний секретар Руху неприєднання
Час на посаді:
2 вересня 1998 — 14 червня 1999
Попередник Андрес Пастрана
Наступник Табо Мбекі

Час на посаді:
5 липня 1991 — 17 грудня 1997
Попередник Олівер Тамбо
Наступник Табо Мбекі

Народився 18 липня 1918(1918-07-18)
Red Ensign of South Africa 1912-1928.svg Мвезо, ПАС
Помер 5 грудня 2013(2013-12-05) (95 років)
ПАР Йоганнесбург, ПАР
Громадянство ПАР ПАР
Національність Коса
Політична партія Африканський Національний Конгрес
Дружина Евелін
Вінні Мандела
Граса Машелen
Діти шестеро дітей
Релігія Методизм
Нагороди
Nobel prize medal.svg Нобелівська премія миру (1993)
Орден Князя Ярослава Мудрого І ступеня
Орден Дружби
Підпис Nelson Mandela Signature.svg
Nobel prize medal.svg

Не́льсон Манде́ла (Нельсон Роліглагла Мандела; афр. Nelson Rolihlahla Mandela; * 18 липня 1918, Мвезо, Південно-Африканський Союз — 5 грудня 2013[1][2], Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка) — південноафриканський правозахисник, політик та юрист, президент Південно-Африканської республіки1994 по 1999).

Нельсон Мандела був першим президентом Південно-Африканської республіки, обраним на повністю демократичних, не сфальсифікованих виборах. До свого президентства був видатним борцем з апартеїдом і лідером Африканського Національного Конгресу (АНК). Був засуджений і ув'язнений за участь в підпільній збройній боротьбі. Збройний опір був останнім дієвим на той час засобом; пізніше Мандела був стійким прибічником мирного шляху.[3] Протягом цього 27-річного ув'язнення, більшість якого проведено в камері на острові Роббен, Мандела став найвідомішою фігурою у боротьбі з південноафриканським апартеїдом. Попри те, що режим апартеїду і прихильна до нього нація вважали Манделу і АНК комуністами і терористами, збройна боротьба була лиш невід'ємною складовою загальної боротьби з апартеїдом. Зміни в політиці в бік примирення, які Мандела провадив аж до свого звільнення у 1990 році, полегшили мирний перехід до повної демократіїї у ПАР.

Дитинство та молодість[ред.ред. код]

Нельсон Мандела в 1937 році[4].

Нельсон Мандела народився у сім'ї Тембу в маленькому селі Мвезо району Умтата[5]  — столиці Транскейських територій провінції Кейп Південно-Африканської Республіки. Батько Мандели, Гадла Генрі Мпаканьїсва, був учасником королівської ради народу Тембу, до чого його готували з дитинства; Мандела теж мав стати королівським радником. Батько Нельсона був помічником у справі здобуття трону Джонгінтабою Даліндіебо, який потім всиновив Манделу після смерті Гадли. Загалом батько Мандели мав чотирьох дружин і тринадцять дітей (чотирьох хлопчиків і дев'ятьох дівчаток). Мандела був сином третьої дружини Гадли ('третьою' за рангом), Носекені Фенні, в чиєму умці (маєтку) Нельсон провів більшу частину свого дитинства. Його ім'я Роліхлахла означає «Той, хто сам собі приносить неприємності».

В семирічному віці Роліхлахла Мандела став першим членом сім'ї, який мав іти до школи. Там учитель-методист дав йому ще одне ім'я, «Нельсон», на честь британського адмірала Гораціо Нельсона. Батько помер від туберкульозу, коли Роліхлахлі було дев'ять, і регент, Джонгінтаба, став його покровителем. Мандела відвідував місіонерську школу поряд з палацом регента. Дотримуючись звичаю Тембу, він пройшов обряд посвячення у шістнадцятирічному віці і вступив до інституту Кларкберрі, вивчаючи західну культуру. Перший етап навчання він завершив за два роки замість звичайних трьох.

У дев'ятнадцятирічному віці, у 1937 році, Мандела переїхав до Хілдтауна вчитися у місцевій загальноосвітній школі, яку відвідувало більшість членів королівської родини Тембу, і зацікавився боксом та бігом. Потім він вступив до університету Форт Хейр, де отримав ступінь бакалавра мистецтв. Там Мандела зустрів Олівера Тамбо, і вони стали друзями і колегами на все життя.

Наприкінці першого року навчання Мандела взяв участь у бойкотуванні студентською радою політики університету, і його попросили піти з Форт Хейра. Невдовзі Джонгінтаба оголосив Манделі і Джастісові (власний син регента і спадкоємець трону), що організував для них шлюби. Обидва були з цього незадоволені і, щоб не одружуватися, втекли із розкішного регентського палацу до єдиного можливого місця: Йоганнесбурга. Після свого прибуття туди Мандела влаштувався на роботу охоронця копальні. Та це швидко припинилося, коли роботодавець дізнався, що Мандела був саме тим прийомним сином регента, що втік з дому. Потім він зміг знайти роботу клерка в юридичній фірмі, дякуючи зв'язкам його друга, адвоката Уолтера Сісулу. Працюючи, Мандела завершив здобуття ступеня в Університеті Південної Африки (UNISA) дистанційно, після чого почав вивчати право в Вітватерсрандському університеті. Протягом цього часу Мандела жив у поселенні, що називалося Александра.

Політична діяльність[ред.ред. код]

Вступив в політичну боротьбу за права чорношкірих, ще навчаючись у коледжі. У 1944, ледве отримавши спеціальність правознавця, брав участь у створенні молодіжної ліги Африканського національного конгресу (АНК). Пізніше, через загострення боротьби, розробив так званий «план М», згідно з яким осередки АНК йшли в підпілля. Був одним з організаторів і керівником збройного крила АНК — «Умконто ве сиво».

  • З 1948 — національний секретар Молодіжної ліги АНК.
  • З 1949 — член Національної виконкому АНК.
  • З 1950 — національний президент Молодіжної ліги АНК.
  • У 1952 Мандела спільно зі своїм другом Олівером Тамбо відкрив першу юридичну фірму, керовану чорношкірими.
  • З 1952 року — віце-президент АНК.
  • У 1956 заарештований, а з 1960 перебував у підпіллі.
  • У 1961 очолив збройне крило АНК — «Умконто ве сиво», почавши політику саботажу проти уряду. Рік потому Мандела виїхав до Алжир, де в той час створювалися військові табори для підготовки бійців антиколоніальних рухів з різних країн Африки. Після повернення в ПАР був затриманий за нелегальний виїзд з країни і за підбурювання до протесту.

Суд та ув'язнення[ред.ред. код]

За організацію актів саботажу і збройного опору владі в 1964 Мандела був арештований і засуджений до довічного ув'язнення у в'язниці на острові Роббен. На суді він заявив, що його судять за прагнення побудувати в Південній Африці демократичне суспільство, де всі раси та народи жили б у мирі та гармонії. Перебуваючи в ув'язненні в одиночній камері в'язниці на острові Роббіна поблизу мису Доброї Надії, Мандела здобув світову популярність. На острові він, як і інші ув'язнені займався примусовою працею на вапняковому кар'єрі[6]. Всі ув'язнені були розділені за кольором шкіри, при цьому чорношкірі отримували найменші порції їжі[7]. Політв'язні трималися окремо від звичайних злочинців і користувалися меншим числом привілеїв[8]. За спогадами Мандели, як ув'язнений D-групи він мав право на один візит і один лист протягом шести місяців[9]. Листи часто затримувалися або їх не можна було прочитати через дії тюремних цензорів.

Перебуваючи в ув'язненні, Мандела по кореспонденції навчався в Лондонському університеті по програмі дистанційного навчання і згодом отримав ступінь бакалавра юридичних наук[10]. У 1981 році його було висунуто на посаду почесного ректора університету, проте він програв принцесі Анні[10].

У березня 1982 року Мандела разом з іншими лідерами АНК (Уолтером Сісулу, Ендрю Млангені) був переведений до в'язниці Полсмур[9]. Імовірно, основною причиною цього стало бажання влади захистити нове покоління чорношкірих активістів, які відбували покарання на острові Роббен, від впливу старих лідерів[11]. Тим не менш, за словами голови Національної партії Кобі Котсі (Kobie Coetsee), метою цього кроку було налагодження контактів між засудженими та південноафриканським урядом[12].

У лютому 1985 року Президент ПАР Пітер Бота запропонував Манделі звільнення в обмін на «беззастережну відмову від насильства як політичної зброї»[13]. Мандела відхилив ініціативу президента, заявивши через свою доньку: «Яку ще свободу мені пропонують, коли народна організація залишається забороненою? Тільки вільні люди можуть вступити в переговори. В'язень не може укладати договори»[12].

В 1988 році Мандела був переведений до в'язниці Віктор-Верстер, де залишався аж до свого звільнення. В цей період було знято багато обмежень, в результаті друзі Мандели, в тому числі Гаррі Шварц, що захищав інтереси Мандели і його прихильників в ході рівонійского судового процесу, отримали право зустрічі з ним[14]. Під час ув'язнення Мандели місцеві та міжнародні ЗМІ чинили істотний тиск на південноафриканські влади, використовуючи в своїх публікаціях гасло «Free Nelson Mandela!»[15].

Звільнення та повернення в політику[ред.ред. код]

В лютому 1990 року, після підписання останнім білим президентом ПАР Фредеріком де Клерком наказу про легалізацію АНК та інших рухів проти режиму апартеїду, Мандела виходить на волю.[16][17] 11 лютого 1990 року відбулася трансляція цієї події на весь світ у прямому ефірі.[18]. У день свого звільнення Мандела виступив з промовою перед нацією. Він заявив про зацікавленість у мирному врегулюванні розбіжностей з білим населенням країни, проте дав зрозуміти, що збройна боротьба АНК не підійшла до кінця, коли заявив[19]: «Наше звернення до збройної боротьби в 1960 році, коли було створено військове крило АНК (Умконто ве сізве), було чисто захисним кроком проти насильства з боку режиму апартеїду. Фактори, які зробили необхідним збройну боротьбу, до сих пір існують. У нас немає вибору, окрім того, як продовжити розпочате. Ми сподіваємося, що незабаром буде створено клімат, сприятливий для врегулювання проблем в рамках переговорів, щоб більше не було потреби у збройній боротьбі». Крім того, Мандела заявив, що його головною метою залишається досягнення миру для чорношкірої більшості країни і надання йому права голосу як на загальнонаціональних, так і на місцевих виборах. Став президентом Африканського Національного Конгресу (АНК) у 1991 р.

Президент ПАР[ред.ред. код]

В квітні 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні парламентські вибори, де 62% голосів здобув АНК. 10 травня 1994 Мандела, який очолював АНК, офіційно вступив на посаду Президента ПАР. Він став першим чорношкірим громадянином країни на цій посаді. Лідер Національної партії де Клерк був призначений першим заступником Президента, а Табо Мбекі — другим заступником в уряді національної єдності[20]. Перебуваючи на посаді Президента ПАР з травня 1994 року по червень 1999 року, Мандела домігся міжнародного визнання за свій внесок у досягнення національного та міжнародного примирення. У 1996 році під його керівництвом була розроблена і прийнята нова конституція Південно-Африканської республіки.

За роки свого перебування на посаді президента Мандела здійснив ряд важливих соціально-економічних реформ, що мали на меті подолання соціальної та економічної нерівності в Південній Африці. Серед ключових заходів періоду його президентства можна виділити:

  • Введення в 1994 році безкоштовного медичного обслуговування для всіх дітей у віці до шести років, а також для вагітних і годуючих жінок, в державних установах охорони здоров'я[21];
  • Запуск так званої «Програми реконструкції та розвитку», що переслідувала мету фінансування галузі соціально-побутового обслуговування (такі як ЖКГ та охорона здоров'я);
  • Збільшення на 13% виплат державної допомоги в 1996/1997 році, ще на 13% в 1997/1998 році, та ще на 7% у 1998/1999 році[22];
  • Введення рівності при виплаті допомоги (в тому числі, допомоги по інвалідності, батьківський капітал і пенсії) незалежно від расової приналежності;
  • Запровадження грошової допомоги на утримання дітей чорношкірих жителів у сільській місцевості[22];
  • Значне збільшення витрат на сферу освіти (на 25% в 1996/1997 роках, 7% в 1997/1998 роках і 4% в 1998/1999 роках)[22];
  • Прийняття в 1994 році Закону про повернення землі, згідно з яким особи, позбавлені власності в результаті прийняття в 1913 році Закону про землі корінних жителів, мали права вимагати повернення землі[23];
  • Прийняття в 1996 році Закону про земельну реформу, який захищав права орендарів землі, що проживали і займалися сільським господарством на фермах. За цим законом, орендарі не могли бути позбавлені земельної власності без рішення суду і після досягнення ними 65 років[24];
  • Введення в 1998 році грантів на підтримку дітей, спрямованих на боротьбу з дитячою бідністю[25];
  • Прийняття в 1998 році Закону про підвищення кваліфікації, який закріплював механізм фінансування та реалізації заходів з підвищення кваліфікації на місці праці[22];
  • Прийняття в 1995 році Закону про трудові відносини, який регулював питання трудових відносин на підприємствах, в тому числі шляхи вирішення трудових спорів;
  • Прийняття в 1997 році Закону про базові умови працевлаштування, спрямованого на захист прав працівників;
  • Прийняття в 1998 році Закону про рівність при працевлаштуванні, що скасував дискримінацію за расовою ознакою при влаштуванні на роботу;
  • Підключення більше 3 мільйонів мешканців до телефонної мережі[26];
  • Реконструкція та будівництво 500 лікарень[26];
  • Підключення більше 2 мільйонів мешканців до електричної мережі[26];
  • Будівництво понад 750 000 будинків, в яких заселилися 3 мільйони чоловік[26];
  • Забезпечення доступу до води 3 мільйонам чоловік[26];
  • Запровадження обов'язкової освіти для африканських дітей віком 6-14 років[27];
  • Надання безкоштовного харчування для 3,5-5 мільйонів школярів[28];
  • Прийняття в 1996 році Закону про охорону здоров'я та безпеку на шахтах, що поліпшував умови праці для шахтарів[29];
  • Початок реалізації в 1996 році Національної політики в питанні забезпечення медичними препаратами, яка полегшила населенню доступ до життєво важливих ліків[30].

Діяльність після президенства[ред.ред. код]

Після того, як в 1999 Мандела залишив пост президента ПАР, він став активно закликати до повнішого висвітлення проблем ВІЛ і СНІД . За оцінками експертів, в ПАР зараз близько п'яти мільйонів носіїв ВІЛ та хворих на СНІД — більше, ніж в будь-якій іншій країні. Коли Макгахо, старший син Нельсона Мандели, помер від СНІДу, Мандела закликав боротися з поширенням цього смертельного захворювання.

Сім'я[ред.ред. код]

Нельсон Мандела був тричі одружений, мав шестеро дітей і більше 20 онуків.

Старша донька — Маказіве, померла у віці дев'яти місяців в 1948 році. Тембекіле, молодший син Мандели, загинув в автокатастрофі. Коли це сталося, влада не дозволила Манделі навіть відвідати його похорон. Старший син — Макгахо Мандела помер від СНІДу в 2005 році у віці 54 років.

Зараз у Мандели залишилися три доньки: одна від першої дружини Евелін, котрої не стало 2004 року, і двоє доньок від другої дружини Вінні.

Втретє Нельсон Мандела одружився у 1998 році із вдовою першого президента Мозамбіку Грасою Машелen. Таким чином, Граса Машел — єдина жінка у світі, яка була першою леді двох країн.

Правнучка Мандели Зенані загинула в автокатастрофі, що сталась після концерту, присвяченого відкриттю чемпіонату світу з футболу в ПАР 2010.

Нагороди[ред.ред. код]

Нельсон Мандела удостоєний більше 20 нагород:

  • Орден князя Ярослава Мудрого 1 ступеня (Україна, 1998),
  • Орден Мапунгубве в платині (1 ступінь; ПАР, 2002),
  • Орден Дружби (Росія, 1995),
  • Орден Плайя Хірон (Куба, 1984),
  • Зірка Дружби народів (НДР, 1984),
  • Лауреат Нобелівської премії Миру (1993),
  • Орден Заслуг (Великобританія, 1995),
  • Кавалер Великого хреста ордена Національного Малі (Малі, 1996),
  • Орден Нілу (Єгипет, 1997),
  • Золота медаль Конгресу (1997),
  • Компаньйон ордена Канади (+1998),
  • Кавалер Великого хреста ордена Святого Олафа (Норвегія, 1998),
  • Почесний Компаньйон ордена Австралії (1999),
  • Кавалер Великого хреста ордена Золотого Лева Оранського будинку (Нідерланди, 1999),
  • Президентська медаль свободи (США, 2002),
  • Бальї-кавалер Великого хреста ордена Святого Іоанна Єрусалимського (Великобританія),
  • Кавалер ордена Слона (Данія),
  • Орден «Стара Планіна» (Болгарія),
  • Орден Ацтекського орла (Мексика, 2010),
  • Міжнародна Ленінська премія миру (1990).
  • На честь Мандели названі міський округ Бухта Нельсона Мандели (в якому так само розташований стадіон Нельсон Мандела Бей) і Національний стадіон Уганди.
  • У Кейптауні на честь Мандели названа вулиця. У центрі Лондона встановлено пам'ятник Нельсону Манделі.

Лауреат Нобелівської премії миру 1993 р. (разом з Ф. де Клерком).

Отримавши понад сотню нагород за чотири десятиліття, Мандела завжди був поважним державним діячем, який висловлював свою думку на найголовніші теми. У ПАР він також відомий під іменем Мадіба, почесним титулом, що надається старійшинам роду Мандели. Цей титул зараз вже є майже синонімом до імені «Нельсон Мандела». Багато південноафриканців також шанобливо називають його «мкхулу» (дідусь). Почесний член понад 50 міжнародних університетів.

Твори[ред.ред. код]

Оригінальні назви творів Нельсона Мандели:

  • Long Walk to Freedom (автобіографія),
  • The Struggle Is My Life,
  • Nelson Mandela Speaks: Forging a Democratic, Nonracial South Africa.

У 2009 р. знятий кінофільм «Нескорений» — біографічна драма, заснована на житті Нельсона Мандели.

Примітки[ред.ред. код]

  1. BBC: Nelson Mandela, South Africa's first black president, dies aged 95
  2. New York Times: Nelson Mandela, South African Icon of Peaceful Resistance, Is Dead
  3. Вищий Суд Преторії: Заява Нельсона Мандели з лави підсудних на процесі в суді, 20 квітня 1964 року
  4. Mandela 1996, pp. 16, 17
  5. «South Africa: Celebrating Mandela At 90». AllAfrica.com. 2008-07-17. Процитовано 2008-10-28. 
  6. «A monument to Mandela: the Robben Island years». The Independent (UK: Independent Print Limited). 2007-09-02. Процитовано 2011-11-30. 
  7. «Political prisoner recalls time on Robben Island». The Michigan Daily. 2002-10-17. Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-11-30. 
  8. Holmes, Steven A. (1994-06-22). «Robben Island Journal; South Africa Ponders Fate of Apartheid's Bastille». NY Times. Процитовано 2011-11-30. 
  9. а б Kathrada, Ahmed; Mandela, Nelson (2004). Memoirs. Zebra. с. 246. ISBN 1868729184. 
  10. а б «The Big Read: Nelson Mandela: a living legend». Daily Observer. 2008-07-25. Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-11-30. 
  11. Hallengren, Anders. (2001-09-11). «Nelson Mandela and the Rainbow of Culture». Nobelprize.org. The Nobel Foundation. Процитовано 2011-11-30. 
  12. а б Sparks, Allister (1994). Tomorrow is Another Country. Struik. 
  13. Cowell, Alan. (1985-02-01). «South Africa hints at conditional release for jailed black leaders». NY Times. Процитовано 2011-11-30. 
  14. http://www.samedia.uovs.ac.za/cgi-bin/getpdf?id=2164009
  15. «Free Nelson Mandela». ANC. July 1988. Процитовано 2011-11-30. 
  16. Malam, John (2002). The Release of Nelson Mandela: 11 February 1990. Cherrytree Books. ISBN 1842341030. 
  17. «1990: Freedom for Nelson Mandela». BBC. 1990-02-11. Процитовано 2011-12-01. 
  18. Ormond, Roger (1990-02-12). «Mandela free after 27 years». The Guardian. Процитовано 2011-12-01. 
  19. «Nelson Mandela's address to Rally in Cape Town on his Release from Prison». ANC. 1990-02-11. Процитовано 2011-12-01. 
  20. «Mandela becomes SA's first black president». BBC. 1994-05-10. Процитовано 2011-12-02. 
  21. «South African Child Gauge 2006 - FINAL.pdf» (PDF). Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  22. а б в г Democracy and governance review: Mandela's legacy 1994–1999 by Yvonne G. Muthien, Meshack M. Khosa, and Bernard Magubane
  23. «Land Redistribution: A Case for Land Reform in South Africa». NGO Pulse. Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  24. Antonio Antonino Fabbriciani (2007-03-27). «LAND REFORM POLICIES AND HUMAN RIGHTS: A SOUTH AFRICAN CASE STUDY» (англійською). Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  25. ME BIYASE. «A SIMPLE ANALYSIS OF THE IMPACT OF CHILD SUPPORT GRANT ON THE FERTILITY RATE IN SOUTH AFRICA» (англійською). Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  26. а б в г д The making and unmaking of democracy: lessons from history and world politics by Theodore K. Rabb and Ezra N. Suleiman
  27. «EISA South Africa: The presidency of Nelson Mandela (1994-1999)». Eisa.org.za. Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  28. Wessel Visser. «“SHIFTING RDP INTO GEAR”. THE ANC GOVERNMENT’S DILEMMA IN PROVIDING AN EQUITABLE SYSTEM OF SOCIAL SECURITY FOR THE “NEW” SOUTH AFRICA.*» (англійською). Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  29. «Mining Health and Safety Legislation in South Africa». Mining Safety. Архів оригіналу за 2012-02-04. Процитовано 2011-12-02. 
  30. http://wiredspace.wits.ac.za/bitstream/handle/10539/1623/01Chapter1.pdf?sequence=4

Джерела[ред.ред. код]