Історія Чорногорії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія Чорногорії
Coat of arms of Montenegro.svg
Історія Чорногорії
Доісторичний час
Іллірія
Іллірик
Далмація
Превалітанія
Дукля
Князівство Зета
Албанія Венетська
Санджак Чорногорія
Князь-єпископство
Князівство Чорногорія
Королівство Чорногорія
Зетська бановина
Королівство Чорногорія
Соціалістична Республіка Чорногорія
СФРЮ
Республіка Чорногорія
Сербія і Чорногорія
Чорногорія

Портал «Чорногорія»

У давнину територія Чорногорії була заселена іллірійцями. З I століття до н. е. — під владою Стародавнього Риму. У VII столітті тут розселилися слов'яни. В XI—XII століттях тут існувала Дуклянська держава, яка була центром сербської державності в цей період і до кінця свого існування включала всі сербські землі. При сербському жупані Стефану Немані (бл. 1170—1196) Зета була приєднана до держави Неманичів. З розпадом Сербо-грецького царства утворилося самостійне зетське князівство (1366). В кінці XIV — першій половині XV століття приморські міста відійшли до Венеції. У 1439 році на територію Чорногорії вторглися турки. У 1499 році територія Чорногорії була офіційно приєднана до Османської імперії. У XVII столітті Цетінські митрополити перетворилися в політичних правителів Чорногорії. Після перемоги в битві при Крус (1796) Чорногорія фактично здобула незалежність[1].

У 1852 році Чорногорія була проголошена спадковим князівством династії Негошів. На Берлінському конгресі (1878) була визнана незалежність Чорногорії. У 1910 році країна була проголошена королівством. У Першій світовій війні виступала на боці Антанти, в 1916 році була окупована австро-угорською армією. У листопаді 1918 року Велика народна скупщина прийняла рішення про позбавлення влади династії Негошів і об'єднання Чорногорії з Сербією. З 1 грудня 1918 року — у складі Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Югославії). Під час Другої світової війни була окупована італійцями. З 1945 року — федеративна республіка. З 2006 року — незалежна держава.

Територія Чорногорії до XI століття носила назву Діоклея (Дукля), в подальшому — Зета. У XVI столітті остаточно затвердилася назва Чорногорія. Столиця Чорногорії до 1918 року — Цетіньє, з 1945 року — Подгориця.

Дослов'янський період[ред. | ред. код]

Знаряддя мікромустьєрської культури, знайдені біля Подгориці в скельному навісі Біоче в шарах, що перекривають горизонт вулканічного попелу, підтвердили гіпотезу про те, що кампанське вулканічне супервиверження, що відбулося 39 тис. років тому в районі Флегрейських полів на Апеннінах і тривало сотні років, не знищило повністю популяцію неандертальців.

Найдавнішими жителями Чорногорії в античну епоху були іллірійці. Пізніше грецькі колоністи заснували міста на морському узбережжі, і вся територія була поступово включена до складу Римської (пізніше Візантійської) імперії.

Територію Чорногорії населяли іллірійські племена: ардіеі, бенкетує, плером, Енхель і частково ауторіяти.

Середні віки[ред. | ред. код]

Залишки монастиря XI століття

Про історію слов'янських племен на території Чорногорії повідомляє в середині X століття візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Згідно з його опису між Драчем і Якому розташовувалася область Дукля, а на північ від неї — Травунія. Згадує він і про три міста, які перебували у внутрішніх областях Дуклі. На узбережжі Дуклі з античних часів існували міста Котор, Будва, Улцинь і Скадар. Населення приморських міст було в основному романським. Християнство в сербських землях остаточно утвердилося в другій половині IX століття. За свідченням Костянтина Багрянородного, сербські племена в цій частині Балкан, включаючи дуклян, «стали самостійними і незалежними» (від Візантії).

Слов'янські племена почали заселяти Балканський півострів близько VI століття н. е. На початку VII століття на території колишньої римської провінції Преваліс було засновано сербська держава Дукля. Її центр розташовувався в римському місті Доклеїла (в районі нинішньої столиці Чорногорії Подгориці). Дукля спочатку формально входила до складу Візантійської імперії.

Сербські жупани, або вожді племен середньовічної Чорногорії (Дуклі) перебували під сюзеренітетом Візантії аж до другої половини X століття, коли вони визнали владу власного князя, який залишався васалом Візантії до 1040-х років.

Під час правління в Дуклі князя Володимира в X столітті Дукля була підкорена царем Самуїлом. Володимир був поведений в полон, і після одруження з царською донькою, повернув собі владу в Дуклі на правах васала Самуїла.

Дуклянська держава[ред. | ред. код]

Дуклянська держава

В XI столітті сербські землі потрапили під владу Візантії, і центр боротьби за незалежність перемістився з континентальних областей Сербії в приморські райони — Дуклю, Травунію, Захумье. У IX—X століттях влада в цих областях періодично перебувала в руках жупанів Рашки. Дукля з XI—XII століть стала також іменуватися Зетой.

У 1035 році в Дуклі відбулося антівізантійске повстання на чолі з Воїславом, яке закінчилося його поразкою. Воїслав забрали в Константинополь, але після втечі йому вдалося взяти владу в Дуклі, Травунії і Захумьї в свої руки. У 1040—1041 роках в західній частині Балканського півострова відбулося повстання. У 1042 році візантійське військо розграбувало Дуклю. У відповідь війська Воїслава завдали візантійцям важкої поразки. Після цього Воїслав створив незалежну Дуклянську державу. Після Воїслава влада перейшла його синові Михайлу (бл. 1050 — бл. 1082), який включив у свою державу Рашку. У 1077 році папа Григорій VII на прохання Михайла надав йому титул короля.

Згідно Літопису попа Дуклянина Дуклянська держава поділялася на області на чолі з жупанами (comes). На Саборі за участю чиновників і знаті вирішувалися важливі державні питання. Костянтин Бодін (1082 — бл. 1101) поставив при владі в Рашке жупанів Вука і Марка. При Костянтині Бодіні Дуклянська держава охоплювала всі сербські землі, включаючи Рашку, Боснію і Захумье. Барська епископія була перетворена в митрополію. На початку XII століття загострилася міжусобна боротьба. Після смерті Бодина або раніше держава розпалася. Наступні правителі Зети перебували в повній залежності від Візантії або Рашки.

З XI століття в якості назви держави все частіше вживалося слово Зета (імовірно, від давньослов'янського слова жнець).

В державі Неманичей[ред. | ред. код]

Церква св. Луки в Которі, XII століття

Після припинення династії Воіславічей Зета була остаточно приєднана до Рашке під час правління великого жупана Стефана Неманя (бл. 1168—1196), який вигнав зетського князя Михайла. Разом з Травунія Зета була передана в управління престолу Вукану. 1186 Стефан Неманя завоював Котор і приєднав його до Сербського державі.

На морському узбережжі в XIII—XIV століттях найбільшим містом був Котор, який підтримував активні торговельні зв'язки з континентальними районами Сербії. Населення Будви, Бара, Улциня було зайнято в основному мореплавством, а також суднобудівництва. Ці міста користувалися самоврядуванням, мали свої статути. Населення цих міст поділялося на міську знати — властелей і звичайних городян — вирячені. Поступово роль Народної Скупщини в міському управлінні впала, і влада перейшла в руки патриціату, що увійшов до складу Великого віча.

Навесні 1332 року частка зетського знаті прийняла участь в заколоті на стороні молодого Стефана Душана.

Зетське князівство[ред. | ред. код]

Верхня і Нижня Зета в XV столітті

При розпаді Сербо-грецького царства володарі Зети — Балшичи з 1366 року найбільше не визнавали владу царя Уроша. В 1385 Балшах II загинув в битві з турками, його зетського володіння дісталися Георгію II Страціміровічу . Вук Бранкович взяв участь в сербсько-боснійської коаліції проти турків, яка зазнала поразки в Косовській битві 15 червня 1389 року. До кінця XIV століття більшість володарів внутрішніх районів Зети перетворилися в турецьких васалів. 1396 року Георгій II Страціміровіч віддав Венеції порт Святої Срд на Бояна, міста Скадар і Дріваст.

Після смерті Балшах III в 1421 році Зета перейшла у спадок сербського деспота Стефана Лазаревича . Він продовжив війну з венеціанцями, але незабаром уклав мир і передав Венеції приморську громаду Паштровічі і міста Котор, Улцинь, Скадар і Леш.

В тисячу чотиреста тридцять дев'ять Зета стала протекторатом Венеції під владою місцевого феодального роду Черноєвічей і отримала нинішню назву Чорногорія (серб. Црна Гора, або італ. Montenegro — Чорні Гори). Іван I Черноєвіч переніс столицю в місто Цетіньє.

Внутрішні райони Зети поступово переходили під владу турків [25] . У 1455 гірська частина Зети на захід від річки Морачі, яка в цей період уже згадується під назвою Чорногорія, підкорилася Венеції. Спираючись на матеріальну допомогу Венеції правитель Верхньої Зети Стефан Черноєвіч надавав туркам опір. Син Стефана — Іван Черноєвіч (1465—1490) зробив спробу зайняти венеціанське Примор'я, але незабаром пішов на примирення з Венецією. Після заняття турками рівнинній частині Чорногорії Іван Черноєвіч втік до Італії. Скориставшись почалася в Туреччині боротьбою за владу після смерті султана Мехмеда II, Іван Черноєвіч повернувся на батьківщину і визнав себе васалом Туреччини. У важкодоступній місцевості Іван заснував Цетінський монастир, який став для нього резиденцією. Після його смерті почалася боротьба між його синами. А в 1496 році самостійність Чорногорії була ліквідована турками. Багато місцеві феодали бігли або були винищені. У той же час в гірських районах Зети виник шар нових феодалів, які об'єднувалися в «братства» [26] .

Турецьке панування[ред. | ред. код]

До 1499 турки завоювали володіння Черноєвічей і підпорядкували всю територію Чорногорії, за винятком деяких міст Которської бухти, що залишилися під управлінням венеціанців.

Візієвий міст через Морачу, побудований в XVI столітті

В результаті турецького завоювання майже всі югославянськие землі були охоплені посилився переміщенням і міграцією населення. За рахунок тих, хто втік від турків, зросла кількість жителів Чорногорії, Брди і Герцеговини. Сільське населення після турецького завоювання сербських земель в значній мірі складалося з скотарів-влахов. Крім Чорногорії скотарі переважали також у поруч розташованих гірських районах Герцеговини і південній Сербії. Згодом влахи зливалися з іншою райей.

У 1499 році Чорногорія увійшла до складу Скадарского санждака . У 1513 році тут був утворений самостійний санджак під керуванням сина Івана Черноевіча — Скендер-бігу, який перейшов в іслам. Замість харача та інших податків в Чорногорії була введена ФІЛУР з будинку, яка зазвичай поширювалася на влахов [30] . Після смерті Скендер-бігу в 1523 році Чорногорія втратила самостійності. Тут не було володінь турецьких феодалів — вона вважалася султанским хасом. Згодом ниці райони країни — навколо Жабляка, Подгориці і інші опинилися під турецькими феодалами. У гірських районах турецька влада залишалася слабкою. Ймовірно, з кінця XVI століття ФІЛУР була замінена загальною даниною (харачем). Скотарські громади в гірських районах Чорногорії, Брди і Герцеговини користувалися широкими правами. Турецьких феодалів і чиновників там не було, і влада перебувала в руках Кнез, воєвод і Сердар, які очолювали кнежіни — територіальні об'єднання, що входили в свою чергу до складу нахій [31] . Територіальні громади ділилися на братства, а ті в свою чергу на сім'ї. Члени великої патріархальної сім'ї — Задруга — вели колективне господарство. Широке поширення в Чорногорії отримала кровна помста. Крайня нестача придатної для господарської діяльності землі і інші причини призводили до збройних зіткнень між громадами. Кнез, воєводи і Сердар поступово відокремлювалися від інших селян і часто ставали фактично дрібними феодалами [32] . Сербська церква, юрисдикція якої поширювалася на Чорногорію, ймовірно, в 1520-х роках була підпорядкована Охридському архієпископства . У 1557 році сербська Печська патріархія була відновлена.

З кінця XVI століття деякі племінні старійшини, Кнез і воєводи в Чорногорії встановлювали політичні відносини з закордоном. У 1597—1598 роках в різних областях Чорногорії, Герцеговини та південній Сербії відбувалися антитурецькі повстання, розраховані на допомогу з боку папства, можновладних будинків Італії, а також з боку Іспанії. У Герцеговині тоді сталося найбільше повстання, яким керував Нікшічское воєвода Грдан. У 1604 році в битві біля Лешкополья чорногорцям вдалося розбити сили Скадарського сандажбега.

Визвольна боротьба в XVII—XVIII століттях[ред. | ред. код]

Під час турецького панування Чорногорія займала невелику частину сучасної території. У порівнянні з іншими югославянських землями в суспільно-економічних відносинах Чорногорія була відсталою областю. Оброблюваної землі в горах було мало, чорногорці займалися в основному скотарством, і зазвичай страждали від голоду. Вони вели торгівлю з низкою розташованими містами — Підгорицею, Нікшич, Спуж, Ськадар, але в першу чергу з Якому, через який чорногорці збували на ринок худобу і продукти скотарства, і купували хліб, сіль, порох. На основі кнежін згодом утворилися племена (територіально-адміністративні одиниці), які складалися з декількох братств. Племена спільно вели військові дії. Всі дорослі члени племені збиралися на загальні збори — збор, на якому вирішувалися найважливіші питання життя чорногорців. Але фактично влада перебувала в руках старійшин — воєвод і Кнез, які фактично займали свої посади у спадок. Посередниками в зв'язках чорногорців з турецькими властями виступала спагія або головний кнез всій Чорногорії, влада яких була невелика. Племена постійно ворогували між собою. Політика ісламізації привела до появи в Чорногорії потурченцев . Єдиним фактором, що об'єднував усіх чорногорців, була православна церква на чолі зчорногорським митрополитом (владикою). Митрополити перебували в Цетінського монастиря, який знаходився в неприступною місцевості Катунського нахії. Монастир мав феодально-залежних селян. У XVII столітті турецька влада і феодали посилили тиск на чорногорців, прагнучи зобов'язати їх регулярно платити харач, ввести нові податки і позбавити чорногорців прав і привілеїв. У відповідь чорногорці на чолі з митрополитами та окремими воєводами і Кнез чинили активний опір [38] . У XVII столітті з метою домогтися покори населення Чорногорії султани систематично направляли сюди каральні експедиції.

Близькість Чорногорії до венеціанським володінь на Адріатики в XVII столітті сприяла встановленню політичних зв'язків з Венеціанською республікою. Чорногорці підняли антитурецьке виступ в період Кандійської війни між Туреччиною і Венецією. У 1648 році збор Чорногорії ухвалив прийняти Чорногорію під протекторат Венеції на певних умовах. Але через військові невдачі венеціанців цей акт не отримав реального втілення. Під час війни " Священної ліги"Венеціанці розраховували вести військові дії з турками руками місцевого населення. Щоб попередити повстання чорногорців, до якого їх схиляла Венеція, Скадарське паша виступив проти чорногорців і розгромив їх в битві біля Вртельской (+1685). У 1688 році чорногорці продовжили антитурецьку боротьбу. Після вдалої для чорногорців битви біля села Крус чорногорський збор на чолі з митрополитом Виссарионом ухвалив перейти під владу Венеції і просити венеціанців про військову допомогу. У 1691 році Венеція прислала в Цетіньє військовий загін, який через свою малу чисельність не зміг захистити чорногорців від нападів турків. Після розгрому турками Цетінського монастиря в 1692 році визвольна боротьба чорногорців стала слабшати.

Грамота царя Петра I чорногорцям (1711)

У XVIII столітті визвольний рух чорногорців мало на меті створення власної державності. Велике значення в цьому русі зіграв період митрополита Данила Шчепчевіча (1697—1735), який походив з племені Негуша . Важливою умовою успішної боротьби з турками було прагнення Данила послабити міжплемінну ворожнечу. У 1713 року Митрополит заснував общечерногорскій «Суд владики Данила», до складу якого увійшли 12 племінних старійшин. Данила вирішив вигнати і винищити потурченцев в Чорногорії [40] . У першій половині XVIII століття були встановлені політичні відносини з Російською імперією. Після Полтавської битви (1709) московський цар Петро I в новій війні з турками розраховував на допомогу чорногорців, сербів, волохів і молдаван. У грамоті 1711 року московський уряд закликав народи Османської імперії до повстання та пообіцяв військову допомогу Московської держави. Після цього влітку 1711 року чорногорські четники почали виступи проти турків. Разом з герцеговинцям і брдчанамі вони спробували захопити міста Подгорицу, Нікшич, Спуж і Гацько . У 1712 році турки, під час військової експедиції в Чорногорію, були розгромлені в битві у Царева Лазу. У 1714 році турки розорили і спалили більшість сіл в Катунського нахії, а також у племен Негуша і Озрінічей. У 1715 році Данило виїхав до Московської держави, де отримав велику грошову суму, а також церковне начиння і книги. Петро I встановив для Цетінського монастиря постійну грошову субсидію. Під час венеційсько-турецької війни 1714—1718 років чорногорський збор знову ухвалив надати допомогу Венеції. У 1717 року чорногорці значно допомогли воювали в Далмації венецианцам. З цього часу, за пропозицією венеціанців, чорногорці обрали гувернадура для управління світськими справами. Гувернадур і племінні старійшини стали отримувати від Венеції грошову плату [41] .

Митрополит Василь (1750—1766) у зовнішній політиці цілком орієнтувався на підтримку Російської імперії, всередині країни намагався послабити вплив Венеції. Василь тричі бував в Російський імперії, домагаючись для чорногорців грошової допомоги. Прагнучи привернути до своєї країни увагу Російської імперії, Василь опублікував в Російський імперії «Історію Чорної Гори» (одна тисяча сімсот п'ятьдесят чотири). Владика Степан Малий (1767—1773), який видавав себе за російського царя Петра III, прагнув до порядку в Чорногорії і припинення міжплемінних чвар. Вбивство Степана Малого позбавила змоги закінчити розпочаті ним перетворення. Після того, як в 1777 році чорногорці приїхали в Російську імперію та не отримали грошової підтримки, гувернадур Йован Радоніч спробував зблизитися з Австрією. Новий митрополит Петро I Петрович Негош (1784—1830) в 1785 році прибув до Санкт-Петербурга, але російська влада запідозрила його у зв'язках з Австрією і вислала зі столиці. В кінці XVIII століття Чорногорія страждала від нападів Скадарського візира Махмуда-паші Бушатлі [42], який спалив Цетінський монастир. Під час російсько-турецької війни, що почалася в 1787 році, чорногорці чинили опір туркам в районі Подгориці і Спуж. 22 вересня 1796 року у битві біля села Крус чорногорці здобули перемогу над військом Махмуд-паші, голова візира була доставлена в Цетіньє. Після цієї битви Чорногорія фактично перетворилася в самостійну державу [43] .

У 1798 році імператор Павло I встановив для Чорногорії щорічну субсидію на «загальнонародні потреби і установа корисних закладів» в одну тисячу цехинів. 18 жовтня 1798 року племінні старійшини прийняли перший общечерногорскій законник Чорногорії та Брди . Цей кодекс передбачав щорічний податок в розмірі 60 динарів з кожного будинку, смертну кару за кровну помсту. У 1798 році був заснований вищий державний орган Чорногорії — «Уряд суду чорногорського і брдского» [44] . Прагнучи опанувати Бокой Которской, владика Петро I скористався падінням Венеціанської республіки і в 1797 році направив війська в Жупу і Будву. Але Австрія завадила реалізації плану Петра.

Чорногорська державність в Новий час[ред. | ред. код]

Перша половина XIX століття[ред. | ред. код]

Після битви при Крус до Чорногорії приєдналися брдскіе племена белопавлічі і Піпер. На початку XIX століття Чорногорію населяло 60 тисяч жителів, її територія становила приблизно 1200 км. У країні налічувалося 116 сіл. Будинки чорногорців були невеликими, побудованими з неотесаних каменів, з солом'яною стріхою. До 1878 року в Чорногорії не було міст. Столиця Цетіньє в 1830-х роках складалася з монастиря і декількох десятків будиночків [46] . Населення було зайняте переважно напівкочові скотарством — розведення в основному овець і кіз [47]. Землеробство було розвинене в Белопавлічах, Ріекской і Црмніцкой нахиях. Селяни сіяли картопля і кукурудзу, а також овес, ячмінь, пшеницю, пик. Хліб привозиться з-за кордону. У Црмніце займалися також виноробством, а в Ріекской нахії — рибальством на Скадарском озері. Велике землеволодіння було зосереджено в руках Цетінського митрополії [48]. Значна частина землі належала громадським і племінним вождям. Крім сільського господарства старійшини витягували дохід від торгівлі і лихварства. У чорногорців ще існували Задруга, кровна помста і кровно-родинні зв'язки всередині братств. Адміністративно-територіально країна складалася з нахій, які ділилися на племена (об'єднання братств). Оброблювана земля і частина пасовищ були власністю сімей. Більша ж частина пасовищ, водойм і лісів перебувала в колективному володінні сіл, братств і племен.

У Чорногорії в першій половині XIX століття переважало натуральне господарство. Чорногорці рідко займалися ремеслами. Постійна торгівля велася в Рієці Црноєвіча. У Слівле і Вірпазар періодично проходили базари. При відсутності чорногорської монети в ходу були турецькі та австрійські гроші. Шляхи сполучення були відсутні. Між Цетіньє і Рієкою Црноєвіча гужова дорога була прокладена в 1839—1840 роках. В цей час пожвавилися торговельні відносини з містами Османської імперії: Підгорицею, Нікшич, Ськадар.

Коли в 1803 році владика пішов на зближення з Францією, Російська імперія направила в Чорногорію посланника М. Івеліча, який повинен був вимагати від Петра I з'явитися на суд російського синоду. У 1804 році уряд Чорногорії направило російському царю відповідь, в якому повідомило, що митрополит не підвладний російському синоду. Надалі чорногорці спільно з російськими чинили опір французьким військам у Цавтата і Дубровника. За Тільзітського світу (1807) Бока Которська була передана французам, і чорногорські війська покинули її. У листі російському царю від 1806 Петро I висунув ідею створення Слов'яно-сербського царства [52] зі столицею в Дубровнику. Під час російсько-турецької війни 1806-1812 років чорногорці виступили проти турків. У 1813 році Петро I при підтримці англійців зайняв Боку Которська. 29 жовтня того ж року скупщина в Доброти постановила про об'єднання Боки Которської з Чорногорією. Але Віденський конгрес (1815) передав Боку Которська Австрії. У 1815 році в Чорногорії почався голод, група чорногорців емігрувала в Російську імперію. У 1820-ті роки багато чорногорців переїхало до Сербії. Після того, як в 1820 році чорногорці спільно з герцеговинцям чинили опір військам боснійського візира, племена Ровци і Морача приєдналися до Чорногорії.

Наступником Петра I був владика Петро II Петрович Негош (1830—1851). 17 листопада 1830 року скупщина позбавила Вуко Радоніча звання гувернадура, який потім був вигнаний з Чорногорії [53] . У 1831 році на батьківщину прибутку Матей Вучичевич і Іван Вукотич, які привезли гроші з Російської імперії та взяли участь в ліквідації посади гувернадура. У 1831 році замість Уряду суду був заснований Урядовий сенат. Тоді ж була створена гвардія, наділена поліцейськими повноваженнями і функцією охорони державного кордону. Петру II вдалося придушити розгорівся сепаратизм в Црмніцкой нахії і серед племен Піпер, Купи [54] . В результаті перетворень, проведених у першій половині XIX століття, чорногорські митрополити перетворилися в самодержавних правителів[55] . Після того, як в 1831 і 1832 роках чорногорці спробували зайняти Подгорицу, турецькі війська напали на країну, але в битві біля Мартінічей 22 квітня 1832 року було розбито [54] .

У 1833 році в Цетіньє була заснована перша в Чорногорії початкова школа, а в 1834 році — друкарня. У 1833 році Петро II приїхав в Санкт-Петербург, де отримав сан архієрея. Російська імперія продовжувала виплачувати Чорногорії щорічну субсидію, розмір якої після другої поїздки Петра II в Російську імперію в 1837 році був збільшений в дев'ять разів [56] .

Друга половина XIX століття[ред. | ред. код]

Князь Данило: перший світський правитель Чорногорії

У 1850-ті роки турецький уряд розглядала Чорногорію як частина Османської імперії. У 1851 році наступник Нєгоша Данило придушив сепаратистську діяльність в Црмніце і в племені Піпер [55] . У 1852 році Данило проголосив себе князем. Таким чином Чорногорія стала світським князівством. Держава почала надавати підтримку герцеговинцям у визвольній боротьбі проти турків. Туреччина вороже сприйняла проголошення в Чорногорії нової форми правління. У грудні 1852 року турецька армія вторглася в глиб Чорногорії. Дипломатичне втручання Австрії і Російської імперії призвело до закінчення війни [55] . У 1855 році був прийнятий новий звід законів — «Обштій земальскій законік», Який встановив рівність громадян перед законом [55] . 1 травня 1858 року, між чорногорцями та турками відбулася Граховскій битва. Після того, як до берегів Адріатики були спрямовані російські та французькі кораблі, Туреччина уклала мир, поступившись Чорногорії Грахово і деякі інші території. Після цієї битви за участю Франції та Російської імперії в квітні 1859 року, між Чорногорією і Туреччиною була встановлена межа. До Чорногорії відійшли деякі албанські і герцеговинские землі, в тому числі Нікшічское жупа. У 1861 році в країні вибухнув сильний голод. Через відсутність виходу до моря і економічної відсталості посилювалася економічна залежність від ринку Австрії.

У 1862 році Чорногорія підтримала герцеговінское повстання, в зв'язку з чим турки вторглися в Чорногорію [57] . Від повної поразки Чорногорію врятувало дипломатичне втручання Франції та Російської імперії. За підсумками мирної угоди були зірвані зміцнення, а османські війська розміщені на території Чорногорії (виведені до кінця 1866 року за тиском Російської імперії). Після вбивства Данила новим князем став Нікола (1860—1918), який вважав, що його династія повинна виконати місію об'єднання сербських земель. У новій війні з турками в 1862 році Чорногорія зазнала поразки. За сербо-чорногорському договором від 23 вересня 1866 князь Нікола в ім'я об'єднання Сербії і Чорногорії висловлював згоду зректися влади на користь династії Обреновичей . Після вбивства сербського князя Михайла в 1868 році союз між державами розпався, і Нікола знову став претендувати на провідну роль в справі об'єднання сербських земель. У 1871 році для боротьби за визволення і об'єднання сербів в Цетіньє була створена «Дружина», члени якої почали підготовку повстання в югославянских землях, включаючи Герцеговину та Боснію.

Зміна території Чорногорії (1830—1944)

Під час Герцеговинсько-боснійського повстання (1875—1878) Чорногорія надавала підтримку Герцеговінскім повстанцям. У червні 1876 року Чорногорія разом з Сербією оголосила війну Туреччині. 16 липня в Герцеговині в битві на Вучьем Долі чорногорсько-герцеговинские сили здобули перемогу над турецькими військами. 2 серпня на албанському фронті 5-тисячним сили чорногорців в битві на Фундіне розбили 40-тисячне турецьке військо. Сан-Стефанський світ (1878) проголосив незалежність Чорногорії. За рішенням Берлінського конгресу(1878) територія Чорногорії збільшувалася з 4405 км² до 7 тисяч км². Чорногорія отримала міста Подгорицу, Колашин, Нікшич, Жабляк, Улцинь і Бар з морським узбережжям довжиною 70 км.

Чорногорці селилися в містах Колашине і Нікшичі, звідки виселялося турецьке населення. В кінці 1870-х років почалися перші стихійні виступи робітників. У 1879 році Сенат був замінений Державною радою і Верховним судом. Територія країни була розділена на десять нахій, які ділилися на капітанії. У 1880 році було створено таємне опозиційний політичне суспільство, яке прагнуло змінити уряд і прийняти конституцію. З боку влади почалося переслідування опозиціонерів, багато з яких були змушені емігрувати.

Данило Петрович-Негош встановив спадкову церковну і політичну владу династії Петровичей (Негошей), яка переходила від дядька до племінника. При ньому був прийнятий перший письмовий закон Чорногорії — Стега.

У 1888 році Нікола I видав звід законів, розроблений на основі австро-угорського.

Початок XX століття[ред. | ред. код]

Князь Микола (1909)

Під впливом Росії був проведений ряд реформ, які створили сучасну державу. У 1901 році був виданий закон про державний бюджет. У 1902 році Нікола I Петрович урочисто оголосив про початок державних реформ. Після цього було введено новий адміністративно-територіальний поділ Чорногорії, що замінило племінне поділ: країна була розділена на області і округи. У 1905 році була введена конституція, яка була скопійована в конституції Сербії 1869 року. Вся повнота влади як і раніше залишалася в руках князя, який призначав уряд. Скупщина була дорадчим органом влади. Столиця Цетіньє на початку XX століття перетворилася в місто. Промислові підприємства в більшості своїй були невеликими. У 1906 році в Подгориці італійською компанією була побудована тютюнова фабрика. У 1906 році почалося карбування чорногорської монети — Перпер, який був прирівняний до австрійської кроні . У 1901—1912 роках з'явилося п'ять банків. Найбільші фінансові операції здійснював Чорногорський банк і Народний банк Чорногірського князівства. У 1909 році була відкрита вузькоколійна залізниця Бар-Вірпазар. Чорногорія стала залежною від капіталу Італії та Австро-Угорщини. Значний дохід бюджету країни становила щорічна субсидія, яка виплачувалася російським урядом.

Після виборів в скупщини в жовтні 1907 року Сербія розірвала дипломатичні відносини з Чорногорією. Під час боснійської кризи відносини між двома державами були відновлені. На початку XX століття Чорногорія була невеликою аграрною державою, в якому на 1909 рік проживали близько 222 тисяч чоловік, з яких тільки 15,57 % — в містах. Сільське господарство було примітивним, частими були неврожаї і голод. Наприклад, на початку XX століття голодними були 1900 1903 році, 1904 1911 і 1913 роки. У 1909 році була розкрита змова, учасники якого мали на меті повалення князя Миколи. У тому ж році під керівництвом російського інженера Болотова проведено осушення боліт близько Скадарського озера. Незабаром був розкритий ще один змову, учасники якого планували повалити Ніколу і звести на престол його старшого сина Данила, звільнивши політичних в'язнів. 15 серпня 1910 Нікола проголосив Чорногорію королівством. У передвоєнні роки Нікола маневрував між Російською імперією і Австро-Угорщиною, вимагаючи у них субсидії. Після поїздки Миколи в Російську імперію в 1910 році, російський уряд в два рази збільшив щорічну субсидію Чорногорії. Чорногорія брала участь в двох балканських війнах (1912—1913) проти Туреччини і Болгарії. У 1913 році Нікола захопив албанський Скадар.

5 серпня 1914 року Чорногорія оголосила війну Австро-Угорщини. Під час Першої світової війни армія Чорногорії проявила невелику активність. Після поразки сербських військ Австро-Угорщина почала вторгнення в Чорногорію. На початку січня 1916 року чорногорцями був зданий Ловчен, а незабаром і Цетіньє. 14 (1) січня Нікола направив Францу-Йосипу прохання укласти мир. Але король так і не підписав акт про капітуляцію, і втік з країни.

9 жовтня 1912 року Чорногорія розпочала воєнні дії проти Османської імперії, ніж розв'язала Першу Балканську війну.

З 22 квітня по 5 травня 1913 року Чорногорія окупувала місто Шкодер, чим викликала морську блокаду з боку Австро-Угорщини, Німеччини, Франції, Італії та Великої Британії, так як своїми діями вона затягувала мирні переговори з Османською імперією. Тільки після здачі Шкодера міг бути підписаний Лондонський мирний договір (1913) (30 травня 1913), за яким Чорногорії відходила південна частина Санджака.

Після тривалої окупації Австрією Чорногорія була звільнена восени 1918. Незабаром тут пройшли вибори в Велику народну скупщини Чорногорії. Хоча частина населення вважала за краще автономію, Велика скупщина в Подгориці прийняла програму безумовного входження в югославський королівство.

Новітній час[ред. | ред. код]

В Югославії[ред. | ред. код]

26 листопада 1918 «Велика народна скупщина сербського народу Чорногорії», зібралася в Подгориці, скинула чорногорську династію Петровичей-Негошей, заборонила королю Ніколі повертатися з Франції та прийняла рішення про об'єднання Чорногорії з Сербією під управлінням династії Карагеоргієвичів (це рішення 30 листопада 2018 року своєю резолюцією скасував парламент Чорногорії[2][3]). 1 грудня Сербія і Чорногорія об'єдналися з Державою словенців, хорватів і сербів в нову державу — Королівство сербів, хорватів і словенців. Згідно з розпорядженням від 22 квітня 1922 року Чорногорія в межах 1913 року було виділено в окрему область країни.

Навіть після створення Югославії чорногорці, що залишалися лояльними скинутої з трону в 1918 році династії Петровичей (в народі їх називали «зеленими»), в 1919 році підняли повстання проти сербської армії і її чорногорських прихильників (називалися «Білаш»). Незважаючи на його придушення, бунтівна традиція «зелених» збереглася всередині Чорногорської федералистської партії, а пізніше і в комуністичному русі.

C 26 листопада 1918 по 3 жовтня 1929 року Чорногорія була частиною Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС), з 3 жовтня 1929 по 12 липня 1941 — частиною Королівства Югославія (КЮ).

Чорногорія під час Другої світової війни[ред. | ред. код]

Бомбардування Подгориці (1944)

Під час Другої світової війни Чорногорія була окупована італійцями. Від Чорногорії були відірвані деякі східні області і Бока Которська. У жовтні 1941 року Муссоліні створив губернаторство Чорногорія. У 1941 році в Чорногорії розгорнулася антіоккупаціонная боротьба. 13 липня в Чорногорії спалахнуло повстання за участю комуністів.

Під час Другої світової війни італійці (а після 1943 — німці) окупували Королівство Чорногорія (1941—1944) і зробили спробу заснувати тут політичний режим держави-супутника. З 12 червня 1941 по одна тисяча дев'ятсот сорок три Чорногорія була оголошена королівством-сателітом фашистської Італії.

З +1943 Чорногорія знаходилася під німецькою окупацією.

Під час окупації відбувалося сильне опір комуністів. У листопаді 1943 року при їх провідної участі було створено Крайове антифашистський віче народного визволення, яке в липні 1944 року перетворилося в Антифашистську скупщини, а в квітні 1945 — в Народну скупщину Чорногорії. Фактично з 1944 по 1945 рік Чорногорія знаходилася під контролем партизанів.

Чорногорія в тітовської Югославії[ред. | ред. код]

Основна стаття: Соціалістична Республіка Чорногорія

З 29 листопада 1945 по 31 січня 1946 року Чорногорія була частиною Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ).

За Конституцією 1946 року Чорногорія стала однією з шести народних республік у складі Югославії.

31 грудня 1946 року була прийнята конституція Народної Республіки Чорногорії.

З 1947 по 1965 рік обсяг промислового виробництва в республіці збільшився в 21,7 рази.

З 7 липня 1963 по 1992 рік Чорногорія була Соціалістичною Республікою в складі Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ) . При цьому республіка в 1947—1990 роках незмінно офіційно вважалася недостатньо розвиненою територією і отримувала дотації та пільгові кредити з федерального центру (в тому числі із спеціального Фонду Федерації для кредитування економічно недостатньо розвинених республік і областей).

10 січня 1989 року в Тітограде пройшла демонстрація перед будівлею місцевого парламенту з вимогою відставки уряду, яке виконало цю вимогу вже на наступний день.

2 грудня 1991 роки ЄС прийняв рішення ввести економічні санкції проти Сербії і Чорногорії. 1 березня 1992 року в Чорногорії відбувся референдум, на якому за вступ до Югославії проголосувало 95,94 % учасників. 27 квітня 1992 року представники Чорногорії і Сербії проголосили продовження правового статусу СФРЮ в новій державі — Союзна Республіка Югославія.

Курс на незалежність[ред. | ред. код]

З 28 квітня 1992 по 4 лютого 2003 року Чорногорія — член федерації Мала Югославія (Союзна Республіка Югославія, СРЮ).

З 4 лютого 2003 по 3 червня 2006 року Чорногорія — член конфедеративного союзу Сербія і Чорногорія (Державний Союз Сербії і Чорногорії, ДССЧ).

Незалежна Чорногорія (з 2006 року)[ред. | ред. код]

4 лютого 2003 року Союзна Республіка Югославія припинила існування. На її місці з'явилося державне співтовариство Сербія і Чорногорія. 21 травня 2006 року на референдумі 55,5 % населення Чорногорії проголосувало за незалежність республіки. 3 червня парламент Чорногорії проголосив незалежність. 15 червня 2006 року Сербія визнала незалежність Чорногорії. Кількома днями пізніше Чорногорія стала членом ОБСЄ і ООН.

10 вересня 2006 року в країні пройшли перші після здобуття незалежності парламентські вибори, на яких перемогла ДПСЧ і СДПЧ (правляча коаліція) — 41 місце.:

6 квітня 2008 року пройшли перші після здобуття незалежності президентські вибори, на яких переміг Філіп Вуянович — 51,9 % (Демократична партія соціалістів).

У грудні 2008 року Чорногорія подала заявку на вступ в Євросоюз.

У вересні 2015 року в Подгориці почалися масові протести проти вступу Чорногорії в НАТО. 27 вересня 2015 був розгорнутий наметовий табір, а 17 жовтня поліція розігнала його. Під час розгону поліція Чорногорії затримала 11 осіб, серед яких значаться передбачувані лідери акції протесту і депутати парламенту від опозиційного Демократичного фронту. Соціологічні дослідження говорять про відмінності в думках чорногорців щодо інтеграції Чорногорії в НАТО. Так, сербські соціологічні агентства в Чорногорії стверджують, що понад 60 % населення Чорногоріївиступають проти членства в НАТО. А за даними досліджень державних соціологічних агентств ця цифра трохи менше-50 %. Підтримка ж вступу Чорногорії в НАТО серед населення не перевищує 40 %. З упевненістю можна стверджувати, що населення Чорногорії в питанні про вступ країни в НАТО поділено майже навпіл.

В кінці 2015 року Чорногорія була запрошена розпочати переговори про вступ до альянсу НАТО. У травні 2016 року міністрами закордонних справ 28-и країн-членів НАТО був підписаний протокол про вступ Чорногорії до альянсу, що дало країні статус спостерігача в Північноатлантичній раді. Плани входження Чорногорії в НАТО, а також передбачуваний вступ в НАТО Боснії і Герцеговини, викликали негативну реакцію з боку російського керівництва.

16 жовтня 2016 року відбулося голосування в рамках виборів в Скупщини, за результатами якого чотири опозиційні партії сукупно отримали 39 з 81 місця в скупщині; більшість мандатів отримала Демократична партія соціалістів прем'єра Міло Джукановича. Опозиція почала бойкот роботи парламенту. Влада заявила про що мала місце спробі державного перевороту, намічався на день виборів, до якого, як було заявлено, була нібито причетна Російська Федерація. МЗС РФ спростувало це і підкреслило те, що «ні по одному з цих голослівних звинувачень жодного факту нам пред'явлено не було».

Див. також[ред. | ред. код]

Список правителів Чорногорії

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]