Франсіско Франко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Франсіско Франко
Francisco Paulino Hermenegildo Teódulo Franco y Bahamonde Salgado Pardo de Andrade
Франсіско ФранкоFrancisco Paulino Hermenegildo Teódulo Franco y Bahamonde Salgado Pardo de Andrade

Час на посаді:
1 квітня 1939 — 20 листопада 1975
Попередник Мануель Асанья
(Президент Іспанії)
Наступник Хуан Карлос I
(Король Іспанії)

Час на посаді:
1 квітня 1939 — 20 листопада 1975
Попередник Мануель Асанья
(Президент Іспанії)
Наступник Хуан Карлос I
(Король Іспанії)

Час на посаді:
30 січня 1938 — 8 червня 1973
Попередник Хуан Негрін
Наступник Луїс Карреро Бланко

Народився 4 грудня 1892(1892-12-04)
Феррол, Галісія, Іспанія
Помер 20 листопада 1975(1975-11-20) (82 роки)
Мадрид, Іспанія
Національність Іспанець
Політична партія Іспанська фаланга
Дружина Кармен Поло
Релігія Католик

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Франсіско Франко (повне ім'я Франсіско Пауліно Ерменегілдо Теодуло Франко і Баамонде Салгадо Пардо де Андраде, ісп. Francisco Paulino Hermenegildo Teódulo Franco y Bahamonde Salgado Pardo de Andrade, 4 грудня 1892, Феррол, Галісія, Іспанія — 20 листопада 1975, Мадрид, Іспанія) — військовий і політичний діяч Іспанії, диктатор у 1939-1975, генералісимус.

Також відомий під титулом Каудільйо (ісп. Caudillo de España por la gracia de Dios — голова Іспанії милістю Божою). Прийшов до влади після перемоги антиреспубліканських сил в громадянській війні 1936—1939.

Раннє життя[ред.ред. код]

Народився 4 грудня 1892 в місті Ферролі провінції Ла-Корунья в Галісії, однієї з основних військово-морських баз Іспанії.

Був сином офіцера Ніколаса Франко і Сальгадо, рід якого походив з маранів (іспанських євреїв-сефардів, хрещених у католицтво в кінці XV століття). Мати, Марія дель Пілар Багамонде і Пардо де Андраде з роду Педро Фернандеса де Кастро — сьомого графа Лемоса.

Спочатку Франко збирався дотриматися родинної традиції й стати військовим моряком, але поразка Іспанії в Іспано-американській війні 1898 привела до того, що кількість вакансій значно зменшилася, і замість цього Франко вирішив піти в Піхотну Академію. Його брат Рамон Франко став знаменитим авіатором.

Після закінчення Піхотної Академії в Толедо 1910-го він провів два роки в тихому іспанському гарнізоні в своєму рідному місті Феррол, але при першій нагоді вирушив служити в Марокко. Тільки служба в цьому новому іспанському африканському протектораті давала можливість набути бойового досвіду і зробити військову кар'єру. На практиці це означало суворий досвід виживання в умовах жорстокої війни в пустелі.

Швидко заробив репутацію хорошого офіцера. Він провів в Марокко в цілому одинадцять років. Служив спочатку в Regulares Indígenas (тубільних регулярних військах), а відтак в Іспанському іноземному легіоні. У 1912-1916 і 1920-1926 брав участь у битвах проти ріфських кабілів, пройшовши шлях від лейтенанта до генерала. Після поранення в 1916 у віці 23-х років він стає наймолодшим майором (Comandante) в іспанській армії, а в 33-річному віці — наймолодшим генералом.

У 1926 його призначають головнокомандувачем піхотної бригади в Мадриді, а в 1928 — головою знов створеної Військової академії в Сарагосі[1].

Шлях до влади[ред.ред. код]

У 1931 в результаті майже безкровної революції монархія пала, влада перейшла до республіканських властей. Франко в цей час не втручався в політику, заявляючи про свою нейтральність. 15 квітня 1931 виступив перед слухачами військової академії в Сарагосі і заявив: «Отже, оскільки проголошена республіка і верховна влада перебуває в руках тимчасового уряду, ми зобов'язані дотримуватися дисципліни та згуртувати свої ряди, щоб зберегти мир і допомогти нації рушити правильним шляхом».

Протягом перших двох років республіки при владі були здебільшого ліві партії, що проводили непопулярні аграрні реформи. Крім того, були проведені антиклерикальні реформи, ліквідований конкордат з Католицькою церквою 1851 року, католицизм як державна релігія скасований, будь-які виплати духовному стану припинені на дворічний період, орден єзуїтів знову заборонений, широко поширена система церковної освіти розформована, полегшена процедура розлучення, багато монастирів було зруйновано. Суспільство стрімко політизувалося і радикалізувалось. Страйки, замахи, що супроводжувалися бомбометанням, і кривава смута в селі, за яким стояло таємне анархістське товариство «Federación Anarquista Ibérica» (FAI)— «Іберійська федерація анархістів» (ІФА), що висувало гасла «вільного комунізму», привели до зміни уряду. У 1933 до влади прийшли праві партії, що зупинили реформи. Після «двох червоних років» почалися «два чорні роки» республіки. В результаті в країні почали активно формуватися численні напіввійськові організації різних політичних відтінків, від анархістів і комуністів до націоналістичної «Іспанської фаланги». 1934 року в Астурії спалахнуло анархістське шахтарське повстання, в придушенні якого брав участь Франко. Після цього генерал став головнокомандувачем в Марокко, але після кількох місяців повернувся до Мадрида, щоб прийняти пост голови Великого генерального штабу.

У лютому 1936 на виборах перемогли партії Народного Фронту, в який входили соціалісти, комуністи, анархісти та лівобуржуазні партії. Прихильники Народного Фронту відразу ж почали звільняти політичних ув'язнених з в'язниць, захоплювати землю, громити церкви і монастирі. Протягом кількох подальших місяців в уряді все більше з’являлося представників лівих сил. Іспанія на той час була в дуже поганому економічному стані, з 11 мільйонів дорослих іспанців понад 8 мільйонів перебували за межею бідності, половина нації була безграмотна. Тому гасла лівих партій були вельми популярні.

1 травня 1936 Народний фронт відзначив військовим парадом. Над маршируючими колонами колисалося море червоних прапорів, розвівалися транспаранти із зображеннями Маркса, Леніна та Сталіна. Демонстранти співали Інтернаціонал. Той, хто наважувався викрикнути «¡Viva España!», чув у відповідь тисячоголосе: «¡Patria, no!», «¡Viva la Rusia!».

Громадянська війна[ред.ред. код]

18 липня 1936 почалася Громадянська війна в Іспанії. У колишньому СРСР заведено було вважати, що сигналом на початок повстання була передача по радіо кодової фрази «Над всією Іспанією безхмарне небо» (ісп. Sobre toda España el cielo está despejado), проте іспанські джерела цього не підтверджують і тамтешнім історикам така фраза невідома. Військові підняли повстання в усіх великих містах, але в кількох, включно з Мадридом, воно було швидко придушене. В результаті наглої перемоги не вийшло. Обидві сторони почали масові розстріли своїх політичних супротивників, що опинилися на «неправильній стороні».

Спочатку лідером бунтівників був не Франко, а генерал Санхурхо, але відразу ж після початку повстання він загинув в авіакатастрофі. Оскільки жодна сторона не змогла здобути перемоги, почалося повільне накопичення сил. Республіканський уряд швидко радикалізувався, комуністи грали дедалі помітнішу роль. Комуністична партія Іспанії зросла з 20 000 осіб у 1936 до 300 000 на початку 1937. Націоналісти еволюціонували у зворотний бік. В той час, як республіканці звернулися по військову допомогу до СРСР, націоналістам допомога була надана фашистською Італією і Третім Рейхом. НКВД і Комінтерн почали вербування людей в антифашистські інтернаціональні бригади, які згодом стали найбоєздатнішими частинами республіканців. Хоча в них билися люди різних політичних поглядів, але все таки комуністи в них грали головну роль. На стороні Франко теж билися добровольці з різних країн, не тільки з Італії і Німеччини, але і з Ірландії, а також російські емігранти.

Якщо пропаганда однієї сторони представляла цю війну як «боротьбу з силами фашизму і реакції», то з іншого боку це бачилося як «хрестовий похід проти червоних орд». Франко, на відміну від Муссоліні і Гітлера, був християнин-католик, через що у відносинах між ними згодом і виникла тріщина.

В результаті трирічної громадянської війни перемогу здобули націоналісти. Ближче до кінця війни настало похолодання у відносинах як у республіканців з СРСР, так і у Франко з Німеччиною та Італією.

Інтербригади були розформовані і виведені з Іспанії приблизно за півроку до закінчення війни, так само як і велика частина радянських військових радників. Франко також запропонував німецькому легіону «Кондор» повернутися на батьківщину. У передчутті всіма очікуваної нової світової війни Франко вважав за найкраще залишатися нейтральним по відношенню до західних країн.

Період Другої світової війни[ред.ред. код]

Італія з Німеччиною дістали не так вже й багато зиску. Звичайно, вони позбулися загрози дістати комуністичну державу на Заході Європи, але Іспанія не увійшла в «країни Осі» і впродовж Другої світової війни залишалася здебільшого нейтральною (за винятком посилки Блакитної дивізії на Східний фронт). У випадку з війною проти СРСР Франко не витримав і піддався бажанню помсти, вирішивши відплатити Сталіну тією ж монетою, тобто, посилкою своїх військових боротися з комунізмом на його території. Гітлер у свій час збирався використовувати Блакитну дивізію проти Франко, з метою встановити слухняніший режим в Іспанії. Втім, все закінчилося обопільним стяганням військ до Піренеїв в кінці 1942. Після падіння режиму Муссоліні Франко відкликав Блакитну дивізію з СРСР. В результаті, після війни франкістський режим не пав, хоча у свій час під впливом СРСР та США перебував у міжнародній ізоляції.

Франко, незважаючи на тиск Гітлера, заплющив очі на те, що іспанські прикордонники за хабарі пропускали на територію Іспанії євреїв, що втікали з окупованих країн, і, навіть більше, відмовлявся прийняти антисемітське законодавство. З цієї причини історіографія сучасного Ізраїлю ставиться до нього з симпатією, незважаючи на його співпрацю з Гітлером.

Післявоєнні часи[ред.ред. код]

Після початку холодної війни вплив СРСР в ООН впав, і на початку 1950-х послідувала хвиля дипломатичних визнань Іспанії. Вже в ході війни Франко почав обмежувати вплив фашистської партії (Фаланги), а після війни партія в основному займалася соціальною роботою, перетворившись на щось подібне радянським профспілкам. Називатися партія стала Національним рухом. За його ініціативою було почато політику національного примирення, зведено пам'ятник загиблим республіканцям. Проте, репресії проти політичних супротивників (крім республіканців, до них належали сепаратисти з Каталонії і Країни Басків) тривали до його смерті.

З середини 1950-х почалося Іспанське економічне диво, що вивело Іспанію зі стану однієї з найбідніших країн Європи на рівень цілком розвиненої європейської країни. Досить тривалий час Іспанія займала друге місце у світі (після Японії) за темпами економічного розвитку. Багато міністрів, творці економічного дива, були членами католицького світського ордена Opus Dei. В кінці 1960-х почалися і політичні реформи, був прийнятий закон про пресу і дозволені страйки неполітичного характеру, розширено місцеве самоврядування, прийнято декілька конституційних законів, що розширили права громадян і що дозволили згодом мирний перехід до конституційної монархії. Весь цей час (з 1947) Іспанія вважалася монархією з вакантним місцем короля, в цей же час Франко ухвалив рішення, що королем після його смерті повинен стати принц Хуан Карлос, що і відбулося в 1975.

Король Іспанії Хуан Карлос I завершив процес перетворення країни з авторитарної в демократичну.

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • П. М. Ігнатьєв. Франко Франсіско // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / Л. В. Губерський (голова). — К. : Знання України, 2004. — Т. 2. М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
  • Б. Дем'яненко. Франко Франсиско // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.752 ISBN 978-966-611-818-2