Думи мої, думи мої (1847)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Думи мої, думи мої / Ви мої єдині... — вірш Тараса Шевченка, що алюзійно перегукується з програмовою елегією «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами!», якою поет відкрив свою першу збірку — «Кобзар» 1840 року.

Автограф поезії Думи мої… у «Більшій книжці»

Історія створення і опублікування[ред. | ред. код]

Після приїзду в Орську фортецю Шевченко, незважаючи на царську заборону, відновив свою літературну творчість. Під час зимівлі Аральської описової експедиції на Косаралі та в Раїмі за друге півріччя 1847 р. він написав 17 творів, серед яких у якості загального заспіву-вступу до нового циклу своїх поезій, створених на засланні, помістив вірш з такою ж назвою, як і в того, що відкривав «Кобзар» 1840 року. Чорновий автограф внесено в альбом 1846-1850 рр. в Оренбурзі, після повернення з Аральської експедиції. У 1850 році Шевченко переписав вірш до «Малої книжки», розташувавши його не за часом написання, а відкривши ним перший зшиток захалявної книжечки. До «Більшої книжки» 1858 року в Нижньому Новгороді цей вірш також переписано першим.[1] Першодрук — у «Кобзарі» 1867 року.

Жанр, композиція[ред. | ред. код]

Вірш являє собою ліричний монолог, мініатюру-рефлексію, що складається з 16 рядків і має кільцеподібну композицію, — кільце апострóфи охоплює два перших та останній катрени. У наспівну інтонацію вірша, що утворюється ритмічною симетрією, а також динамікою слів на позначення дії («не кидайте», «прилітайте», «прилітайте ж»), вноситься елемент розмовної, завдяки міжстрофовому перенесенню між другим і третім чотиривіршами («У степ погуляти // З киргизами убогими»). Завдяки такому подовженню катрена на ще один рядок, образ «киргизів» наголошується як центральний і виступає персоніфікацією вільного народу, який затято чинить опір імперській колонізації: «на волі // Ще моляться Богу»[1].

Т. Шевченко. «Казахи в юрті» (папір, сепія, 1849)

Ліричний зміст[ред. | ред. код]

Вірш починає невільницьку поезію подібно до того, як однойменний твір 1839 р. відкриває «Кобзар» 1840 р. Однак у петербурзький період Шевченко посилав свої «думи-квіти» в Україну, сподіваючись, що вона їх привітає, тепер же «діти-думи» й слова, навпаки, «прилітають» до нього з України, «Із-за Дніпра широкого» і радують самотню душу поета. Мотив творчості як єдиної розради на засланні породжений гострим відчуттям самотності й забутості під час перебування в експедиції, де Шевченко глибоко страждав, марно очікуючи листів. Він навіть зобразив себе в дорожньому альбомі у вигляді античного вісника богів Меркурія — з дорожнім посохом та сумкою листоноші — нібито сам собі доставляючи листи.[1]. Образ «уже вбогих» (наслідок колонізації), та ще вільних «киргизів» (так у той час іноді називали казахів) є для Шевченка втіленням свободи, моральною опорою; саме їм він, як випливає із тексту, присвячує свої нові думи. Попри сумовиту тональність, твір виражає переконаність поета в тому, що й у неволі поезія, творчість залишаються змістом і метою його життя. Епітетами на означення дум-поезій — «мої єдині», «сизокрилі / Мої голуб’ята», «мої любі» поет емоційно звертається до свого творчого дару, благаючи не покинути його «при лихій годині». У підтексті монологу — страх перед загрозою духовного й творчого згасання, втрати натхнення як наслідку постійного приниження й офіційної заборони писати й малювати.

«Це була його внутрішня потреба, яка над ним панувала і навіть у найтяжчому душевному стані могла врятувати від розпачу, дати розраду, допомагала хоч подумки визволитися з гнітючої реальності, переносила в світ дорогих виплеканих дум. ... Тому поезія заслання не є чимось тематично чи естетично відособленим від усієї попередньої Шевченкової творчості, а є її органічним продовженням; Шевченко розкривається в ній у тих самих якостях, що й раніше, — але це не самоповторення, а, сказати б, постійне і нескінченне доростання до самого себе; це невичерпність генія.

академік І. Дзюба

Мистецькі інтерпретації[ред. | ред. код]

  • Новою варіацією мотивів вірша стала поезія Т. Шевченка «Не для людей, тієї слави», написана 1848 р. на Косаралі.
  • Вірш покладено на музику композитором В. Зарембою.
  • Існує народна пісня на слова вірша.

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]