Крижанич Юрій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Юрій Крижанич
(хорват.) Juraj Križanić
видання «Політики» Ю.Крижанича, М.:«Новый свет», 1997
видання «Політики» Ю.Крижанича, М.:«Новый свет», 1997
Дата народження 1618
Місце народження Обрх, біля м. Рибник (тепер Хорватія) або біля м. Біхач (тепер Боснія і Герцеговина)
Дата смерті 12 вересня 1683(1683-09-12)
Місце смерті біля Відня
Національність хорват
Рід діяльності релігійний і політичний діяч, просвітитель, священик, історик, філософ, мовознавець
Роки активності: 40 — 80 роки XVII ст.

Commons-logo.svg Юрій Крижанич у Вікісховищі

Ю́рій Крижа́нич (хорват. Juraj Križanić, рос. Юрий Крижанич, * 1618, Обрх — † 12 вересня 1683, поблизу Відня) — хорватський релігійний і політичний діяч, просвітник, священик, історик, філософ, мовознавець, учений-енциклопедист, представник соціально-політичної думки південних слов'ян.

Біографія[ред.ред. код]

Життєвий шлях Крижанича до вступу на московську службу (до 1658 року)[ред.ред. код]

Крижанич народився 1618 року в хорватському містечку Обрх, поблизу Гориці, у шляхетній, але незаможній родині. У 1633 році, коли Юрій мав 15 років, не стало батька.

Згідно з деякими розвідками початкову освіту Крижанич здобував у Любляні. Надалі Крижанич здобуває богословську освіту. Спочатку в Загребі (гімназія у 16291636 роки), потім у Віденській духовній семінарії, Болоньї та Римі (є також відомості, що Крижанич навчався або тільки дістав учене звання у Граці). Коло його наукових зацікавлень було надзвичайно велике - крім богослів'я та філософії, він вивчає юриспруденцію, знайомиться з сучасною йому соціально-політичною думкою. Юрій Крижанич - блискучий мовознавець і поліглот; він окрім рідної, сербо-хорватської, опановує не лише обов'язкові на той час мови наук - латину та греку, а й італійську та німецьку, а пізніше слов'янські мови, зокрема, руську, польську та московську.

Після студій у Римі, в тому числі з 1642 року в грецькій колеґії святого Афанасія, де Юрій Крижанич знайомиться зі східною християнською традицією (культурою Візантії), він починає свою місіонерську діяльність на службі Ватикану. Як місіонер, Юрій Крижанич багато мандрує по Європі - Німеччина, Велике князівство Литовське, Константинополь, Флоренція тощо. Подорожуючи 1647 року до Москви, Крижанич уперше відвідав українські землі.

Перебуваючи у Відні 1658 року, Крижанич прийняв пропозицію посадовців з Московії, що в Європі фрахтували чужинських учених, перейти на службу до російського царя, хоча це рішення й далося йому нелегко [1].

«Український 1659 рік» у біографії Юрія Крижанича[ред.ред. код]

На початку 1659 року Юрій Крижанич вирушає з Відня через Львів до Москви, вдруге потрапляючи в Україну, де, як відомо, в той час дуже неспокійно - торік, 1658 року, укладено Гадяцьку угоду, на її підставі Україна мала стати конфедеративним Великим князівством Руським в унії з Річчю Посполитою, внаслідок цього московський цар негайно збирає військо, щоб присмирити посталу автономію. Уже доїжджаючи до кордону, Крижанич натикається на обози російського війська й вирішує повернутися назад до України.[1]

У середині літа цього року відбувається славетна Битва під Конотопом, де гетьман Іван Виговський завдає нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького; це затримує Крижанича ще на деякий час (аж до листопада ц.р.) в Україні. Українська козацька старшина радо приймає закордонного, але близького духом слов'янського вченого. Відомо, що проживав він у Ніжині в полковника Василя Золотаренка.[1] Тоді-таки він одвідує інші українські міста Лівобережної України - Батурин, Переяслав, Путивль та інші [2].

Також в «український 1659-й рік» своєї біографії Юрій Крижанич знайомиться й зав'язує тісні контакти з тогочасними українськими схоластами [3] і пише два твори, що стосуються цілком і повністю до України - «Опис подорожі від Львова до Москви» та «Бесіду ко черкасам», які проникнуті розумінням і співчуттям до української ідеї.

Наступні роки життя Крижанича (1660 — 1683 роки)[ред.ред. код]

Діставшись нарешті наприкінці 1659 року Москви, Юрій Крижанич зіткнувся з непереборними проблемами з владою. Як це було звичайною практикою в ті часи в Московії, передові погляди та ідеї Крижанича не сприйнято, а за думки про єдність Церкви, що зазіхали на московське православ'я, його взагалі засудили й вислали 1660 року до Сибіру, в (Тобольськ). Утім, як зазначає відомий український учений-історик Микола Костомаров: «Можливо, його [Крижанича] з якоїсь причини підозрювали в недоброму ставленні до Росії з приводу тодішніх шведських та польських справ. Принаймні, поза сумнівом, що його видалили не через якусь провину, а з підозри. Вислання його добре було облаштовано. [1]

Юрій Крижанич 16 років перебуває на засланні, проте не падає духом, саме тут він створює найславетніші свої твори — «Граматичне ізказаннє об руськом язику» (Gramaticcno iskazanie ob ruskom jaziku, бл. 1665 року), «Політика» (інакше Політичні думи, Розмови про панування, Politika, Razgovory ob vladatelstvu, 1663-1666) та Про Божу ласку (De providentia Dei, 1666-1667).

Лише після смерті московського царя Олексія Михайловича 1676 року Крижанич отримує дозвіл повернутися до Москви, а згодом і виїхати з Московської держави до Литви й Польщі.

Виснажений фізично й морально, у період з 1678 до 1681 року, Юрій Крижанич живе монахом у домініканському кляшторі у Варшаві. Далі перебуває у Варшаві та Вільні, а 1683 року вкотре прямує до Відня.

Помер Крижанич 12 вересня 1683 року під Віднем, під час оборони міста, у стані загонів українських козаків,[3] що долучилися до війська польського короля Яна Собеського; це дозволило останньому отримати блискучу перемогу над турками і зняти облогу з міста.

Творчість Юрія Крижанича[ред.ред. код]

Доробок Юрія Крижанича величезний. Воістину він був учений-енциклопедист, фактично важко назвати галузь науки, де б він не зробив свій унесок. Юрій Крижанич - автор багатьох трактатів з філософії, політичної економії, історіографії.

Відомо, що ще в римський період свого життя (наприкінці 40 - початку 50-х років) він серйозно цікавиться музикою, зокрема переглядає публікації музичних творів португальського короля Жуана IV. Абсолютно по-новаторському, випереджаючи століття, звучать його оригінальні ідеї прирівняти музику до математики у праці «Asserta musicalia nova»; її написано 1650 року. Проявив себе Крижанич і як історик - і в своїх «українських творах» і в написаній латиною наприкінці життя з присвятою Яну Собеському «Історії Сибіру (Historia de Siberia) (1680 рік).

Та все ж у розмаїтій науковій спадщині Крижанича найбільше уваги приділено лінгвістиці та політичній думці.

Мовознавчі пошуки та здобутки Юрія Крижанича[ред.ред. код]

Križanić - Gramatično izkazanje ob ruskom jeziku.png

Найоригінальніший, із багатьох поглядів, у доробку Крижанича є твір Граматичне ізказаннє об руськом язику (Gramaticcno iskazanie ob ruskom jaziku, що написано приблизно 1665 року. Оригінальність твору полягає як у змісті, так і в мові цього трактату.

Отже, Граматичне ізказаннє Крижанича - це слов'янська граматика, але не якоїсь однієї, живої розмовної або книжної, як церковнослов'янська чи давньої літературної загально-слов'янської мови, а нової, що її винайшов сам Крижанич, мови для всіх слов'ян. Книжка являє собою власний звід граматичних правил такої мови, що їх почерпнуто з наявних слов'янських мов, а мова книжки є взірцем її лексики.

Проведені дослідження чітко доводять, що мова Крижанича - суміш слов'янських мов, і то з явною перевагою слів російської мови. Так, згідно з дослідженнями голландського славіста Т. Екмана, словниковий фонд загально-слов'янської мови Крижанича більш як на половину складається зі слів російської мови, ще 10 % - прямі запозичення з церковнослов'янської, приблизно стільки ж припадає на рідну Крижаничу хорватську (сербо-хорватську), решту взято з української та польської мов, що їх він добре знав, а ще якусь частину взагалі вигадав сам Крижанич, бо вони не фіксуються в жодній із сучасних йому слов'янських мов [4].

Серед учених-лінгвістів точаться суперечки і про причини появи самої ідеї в Крижанича щодо загально-слов'янської мови та й відносно самої мови. На порівняння науковці не скупі - одні називають її слов'янською койне, інші слов'янським есперанто. Звісно, на койне така мова не «тягнула», зоставшись мертвонародженою, а от штучною - слов'янським есперанто, що не дістала свого дальшого розвитку й подана лише у творах самого Крижанича, таки була. Та й не під силу одній людині було подужати настільки грандіозне завдання, що втім усвідомлював і сам Крижанич, пишучи:

«Не може одна людина знати все без випробовувань і порад інших... Живучи на самоті, я не міг і не можу скласти такої книжки, де за абеткою було б подано й витлумачено всі слова. Що до цієї граматики, нехай її наступники викривають, додають і виправляють те все, що я опустив або в чому припустився помилок...»[1]

Попри контроверсійні цільові настанови «Граматики...» в дечому ця праця Крижаничева була й лишається безцінним джерелом для мовознавців та істориків, а саме — Крижанич виступив у ній, як один із перших істориків і компаративістів слов'янських мов. Його оригінальні умовиводи та історичні паралелі вивірено пізнішими висновками.

Чи не найголовнішим постулатом у Крижанича є ідея історичної батьківщини всіх слов'ян з теренів сучасної України, що як відомо, підтверджується багатьма пізнішими дослідженнями археологів, істориків та лінгвістів; цю ідею вчений гаряче обстоює, принагідно критикуючи сучасні йому твердження про пізніше походження східних слов'ян і, як аргумент, наводить латинське коріння метаетноніму «слов'яни». У нього про це:

«Усім одноплемінним народам голова — народ руський, і руське ім'я через те, що всі вийшли з Русі та рушили до Римської імперії, заснували три держави й назвалися: болгари, серби й хорвати; ще інші [...] посунули на захід і заснували держави ляську й моравську, або чеську. Ті ж, що воювали з греками або римлянами, назвалися словенцями, і тому ім'я це в греків зробилося відомим...» [1]

Попри свій абсолютний захват щодо російської мови, Крижанич визнає, що тільки завдяки рідкісному консерватизму та державній політиці московських володарів у ній (мові) вдалося зберегти граматичний лад і лексику праслов'янської мови, тоді як інші сучасні йому слов'янські мови - українська, західно- та південнослов'янські пережили саморозвиток, багато втративши від спільної основи. Ось як він про це пише:

«Я не можу читати київських книжок [писаних руською - староукраїнською мовою], від яких мене нудить, без гидування. Тільки у Великоросії збереглося мовлення, придатне і властиве нашій мові... Тільки там, де є державна справа й народне законодавство своєю мовою, лише там мова ... облаштовується день у день... У болгарів [у мові] нічого позичити, бо мова в них утрачена, заледве лишаються від неї сліди; в поляків половину слів узято з інших мов; чеська мова чистіша за ляську [польську], але також немало зіпсована; серби й хорвати спроможні говорити своєю мовою лише на побутові теми, хтось навіть писав, що вони розмовляють усіма мовами й жодною водночас»[1]

Загалом, мовознавчі пошуки й теорії Юрія Крижанича ще не до кінця оцінили сучасна славістика, й вони чекають на своїх ретельник дослідників та інтерпретаторів.

Політологічні погляди Крижанича[ред.ред. код]

Суспільно-політичні думки Юрія Крижанича викладено в його основних творах: «Політика» («Політичні думи, Розмови про панування», «Politika, Razgovory ob vladatelstvu», 1663-1666) та «Про Божу ласку» (De providentia Dei, 1666-1667).

У останньому творі, за задумом Крижаничевим — настанова спадкоємцю престола, він обстоює погляди на розвиток суспільства з позицій провіденціалізму.

Політичні ідеї в «Політиці» Крижаничевій зведено в найкращих традиціях Макіявелі до поклону перед абсолютизмом, зокрема російським. У Крижанича багато теоретизування — аналізу категорій «держава», «влада», «самоврядування» тощо. Політику хорватський учений виводить з етики й визначає «найблогороднішою з усіх наук і всім наукам господинею», що вчить «справедливо, справно й достойно» врядувати людьми, містами і країнами. Найбільша роль у політиці, за Крижаничем, відведена володарям, чий обов'язок — зробити народ щасливим, а найбільший гріх їхній — тиранія.

Проте в політології Юрія Крижанича не лише теоретичні викладки, а й практичні настанови. Захищаючи російську монархію, він пише, що лише розвиток і реформи зможуть її зміцнити. Учений щиро вірив, що просвітницький вплив на державця може змінити на ліпше ввесь хід історії. А ще Крижанич неодноразово застерігає російських державців від чвар та інтриг, що в ті часи, за його словами, панували в Малоросії (Україні), та від повтору суперечок і конкуренції в середовищі польської аристократії. У Крижанича безліч разів повторено перестороги, щоб не наслідувати німців, і взагалі чужинців та не схилятися перед ними. З огляду на потребу реформ ці його настанови виглядають суперечливо. Роздуми Крижанича повні нищівної критики тодішньої Московії - антисанітарії, малограмотності, пияцтва та крадійства людності й посадовців, тодішнього розуміння корупції, визисків народних мас. Ось як про «корупцію» в Крижанича:

«Правители областей, целовальники и всякие должностные лица привыкли продавать правду и заключать сделки с ворами для своей частной выгоды. Один правитель, приехавши в свою область, показал всему народу свою милость тем, что обещал никого не казнить смертью. Это значило: воруйте, братцы, свободно разбойничайте, крадите да мне приносите. И за четыре года воры верно исполняли приказание. То и дело, что носились вести - там людей зарезали, там обобрали; дошло до того, что люди не могли спать спокойно в своих избах: никто не был казнен смертью - на то царское милосердие!»[1]

Крижанич виступає і свого роду геополітиком - звертає увагу на важливість для Московської держави опанувати причорноморським регіоном і зокрема, Північним Причорномор'ям, хоча від того, щоб просуватися вглиб Сибіру він не в захваті. Заразом Юрій Крижанич передрікає славне майбуття Московії, фактично є провидцею створення і становлення Російської імперії (а якщо сміливіше, то й її наступниці Радянської імперії).

Недарма відомий російський історик XIX століття С.М. Соловйов, що присвятив Юрію Крижаничу в тринадцятому томі своєї славнозвісної «Історії Росії з найдавніших часів» у 29-и томах чи не пів першого розділу, скаже, що «Політика» Крижаничева була настільною книгою російського царя-реформатора Петра І:

«Книга Крижанича була нагорі у великого государя, відтак, є підстава гадати, що вона не зосталася без впливу. [...] Петро Великий у своїй просвітницькій діяльності перебував під впливом цієї [Крижанича] програми.»[5]

«Українські студії» та українська ідея у творах Юрія Крижанича[ред.ред. код]

Юрій Крижанич у своїх творах доволі часто звертається до української тематики. Українці в нього безперечно завжди окремий народ, що він його називає тодішнім етнонімом черкаси; вони до того ж мають свої історичні й політичні традиції. Іще в своїй славнозвісній «Політиці...» Крижанич наголошує, що неприхильність черкасів (українців) до Москви є її політика щодо «Малоросії» (України):

«[...] И вот, мои украинцы, новые подданные, как только отведали закон этой власти, сейчас раскаялись и опять к ляхам обратились. А отчего это? От обдирательства народа.»[1]

У тій-таки «Політиці» є ще цікаві Крижаничеві зауваги, що є дотичні до України та її історії. Він, зокрема, один із перших піддає критиці літописні легенди про заклик варягів на Русь.

У своїй «Бесіді ко черкасам» (1659) Крижанич виклав свої погляди на те, «як нужно обходиться з черкасами и вести діла».

Величезна наукова спадщина Юрія Крижанича є набутком світової культури.

Українські вчені про Крижанича[ред.ред. код]

Цікаво, що проблематикою Крижанича та його літературної спадщини цікавилися саме українські вчені Микола Костомаров і Осип Бодянский. Перший присвятив йому один зі своїх історичних «Портретів...», другий написав передмову й нарис про життя і творчість для московського видання «Граматики» Крижанича.

Історик Микола Костомаров про Крижанича:

«Крижанич є осібним явищем, шо виходить поза всі рамки. У його творах подибуємо такі судження, що визначали тодішні розхожі поняття. Щоправда, і Крижанич не минув упереджень, властивих своєму колу і століттю; його зацікавлення понад усілякою межею здорового глузду і правди; але ж із цими упередженнями і захопленнями переплітаються ознаки проникливості й видатного ясного погляду на предмети».

Український дослідник-славіст Осип Бодянский називав Крижанича батьком порівняльної слов'янської філології, що він:«суворо й систематично струнко провів свою основну ідею, зробив багато глибокодумних і разючих зауважень про слов'янську мову та про різні наріччя; перший підмітив такі правила й особливості, що тільки в новітній час обнародували найліпші європейські та слов'янські філологи, спираючись на всі посібники та багатства наукових засобів».

Афористичні вислови Юрія Крижанича[ред.ред. код]

Гість за три дні іноді побачить більше, ніж хазяїн за ввесь рік.
х х х
Чужоземні красномовство, краса, спритність, розпещеність, люб'язність і розкошування наче звідниці, позбавляють нас розуму.
х х х
Справжній філософ нічого не вміє робити і про все може судити.

Цікаві факти, пов'язані з життям Юрія Крижанича[ред.ред. код]

  • Насправді в біографії Крижаничевій безліч темних плям. Почати хоч би з місця народження. Того поселення, де він народився, зараз не існує. На батьківщину філософа претендують принаймні дві місцевості, і то доволі віддалені одна від одної - округа міста Рибник у сучасній Хорватії у прикордонні зі Словенією та місцина в окрузі міста Бихач біля, або й у сучасній Боснії та Герцеговині. Відповідно етнічність Юрія Крижанича теж варіюється - хоча в історіографії й закріпилася за ним «хорватськість», подеколи його називають сербом, і вже зовсім рідко словенцем. Цікаво, що в своїй «Граматиці...» Крижанич сам, або видавець назвав його серблянином, меджу Купоjу и Буноjу риками, во уjездех Бихща града, окол Дубовца, Озльа и Рибника острогов, тобто ані підтвердити, ані спростувати, виходячи з такого йменування, вище наведені версії неможливо.
  • Ще загадковішою лишається конфесійна приналежність Крижанича. Є дані, що він одвідував єзуїтську школу. Загальновідомо, що отримав він католицьку освіту й був католицьким місіонером у своїх мандрівках, але в той самий час гаряче обстоював унію, у другій половині 50-х років був членом ілірійського (хорватського) уніатського товариства Святого Єроніма. На схилі років, уже після московського заслання, він дотичив знову з єзуїтами й домініканцями.
  • Портретного образу Юрія Крижанича не збереглося, тому судити про його зовнішній вигляд сучасникам не випадає.

Видання творів Юрія Крижанича[ред.ред. код]

  • Крижанич Ю. Русское государство в половине XVII века. Рукопись времен царя Алексея Михайловича. [Политика.] В 6-ти ч. Ч.4. (Приложение к №4 Русской беседы за 1859 г.) [Открыл и издал П.Бессонов. Сокращенное издание.] М., типография Александра Семена, 1859
  • Крижанич И. Граматично исказание об руском jезику попа Jурка Крижанища, прозванjем Серблянина, меджу Купоjу и Буноjу риками, во уjездех Бихща града, окол Дубовца, Озльа и Рибника острогов. Писано в Сибири. Лита зр=од. М., Унив. тип., 1859 (Публікація оригіналу твору Крижанича з передмовою та нарисом про життя автора О. Бодянського).
  • Крижанич Ю. Обличение на Соловецкую челобитную. Перевел с сербского языка справщик московской типографии Федор Поликарпов., Казань. В Университетской типографии., 1878
  • Крижанич Ю. Политика., Серія: Литпамятники., М., 1965
  • Крижанич. Политика. М.: «Новый свет», 1997

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к Костомаров М. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Второй отдел: Господство дома Романовых до вступления на престол Екатерины II. Выпуск пятый: XVII столетие. - Глава 11. Юрий Крижанич(рос.)
  2. Політологічний енциклопедичний словник, НАНУ, К.:«Генеза», 1997, стор. 177
  3. а б Відомості про хорватських вчених - Юрай Крижанич
  4. Штучні і міжнародні мови - Всеслов'янська мова Крижанича
  5. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - Том 13. Глава первая.

Джерела і література[ред.ред. код]