Шумерська література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Шумерський текст. 26 століття до Р. Х.

Шумерська література — це література, написана шумерською мовою протягом середньої бронзової доби. Переважна частина шумерської літератури збереглася непрямо, через посередництво ассирійських або вавилонських копій.

Древні шумери винайшли першу писемну систему у світі, розвинувши шумерський клинопис із ранніх протописемних систем 30 століття до Р.Х. Перші літературні тексти з'явилися близько 27 століття до Р.Х.

Шумерська мова залишалася в офіційному та літературному використанні в Аккадській та Вавилонській імперіях навіть коли повністю перестала вживатися як розмовна мова. Писемність була достатньо поширена серед населення, тому шумерські тексти, які учні копіювали під час навчання, суттєво вплинули на пізнішу аккадську (ассиро-вавилонську) літературу.

Шумерська література не дійшла до нас через історичну спадкоємність, однак була відкрита в результаті археологічних досліджень. Одначе аккадці запозичили багато з шумерської літературної спадщини й поширили ці традиції на Близькому Сході із подальшим впливом на інші літератури регіону.

Історичне тло[ред.ред. код]

Шумерський період в історії Межиріччя охоплює близько двох тисяч років — з 4 тисячоліття до Р.Х. і до кінця 3 тисячоліття до Р.Х.  Увесь цей період аккадці-семіти та шумери (можливо, нащадки Самаррської культури) жили поряд і на момент приходу до влади аккадської династії (24 століття до Р.Х.) відбувалося багато взаємовпливів. Шумерська культура не була придушена, хоча аккадський вплив відтоді все більше позначався на художній творчості регіону.

Після третьої династії Уру і династії Ісіна (21 століття до Р.Х.) Межиріччя остаточно об'єдналося під владою Вавилону, і шумери перестають існувати як окрема народність.

Мова[ред.ред. код]

Шумерська мова існувала у 3 і 2 тисячолітті до Р. Х. і вимерла як жива мова близько 2000-них років до Р. Х. (витіснена аккадською), але існувала як класична мова (у релігії, праві тощо) до початку нашої ери.

Шумерська мова є мовним ізолятом. Існують різні гіпотези її спорідненості чи походження, однак всі вони не доведені. Зокрема її відносять до гіпотетичної сино-кавказької макрородини, до уральських мов, до картвельських мов, або споріднюють з баскською мовою тощо. Найбільш поширеною наразі є гіпотеза її походження з індо-євфратичного мовного субстрату (суміші мов долини Євфрату, де мова «вторгнення» домінувала над місцевою мовою чи мовами)[1].

Шумерська релігія[ред.ред. код]

Шумерський віруючий. 2800–2300 до Р. Х.

Релігія мала визначальний вплив на художню літературу шумерів.

Релігію шумерів можна визначити як вірування, що ґрунтуються на громадських культах, тобто це одна з найдревніших типів релігій. Культи багато у чому носили первісний характер. Етичні вчення у релігійних поглядах не відігравали особливої ролі, найважливішу їхню частину складав магічний ритуал. Між громадами не було жодної однорідності ритуалу та міфології, однак не існувало і протиріч. Єдиного пантеону (аж до кінця 3 тисячоліття до Р. Х.) у шумерів не було, хоча вони й шанували кількох загальних космічних божеств.

Більшість богів були покровителями окремих громад і в кожній громаді саме з цими богами пов'язувалося власне коло міфів.

У місті Ереду, найдревнішому центрі Шумеру, шанували бога Енкі (акк. Еа), володаря підземних прісних вод та світового океану, котрий також вважався творцем і суддею богів та людей, богом родючості, а пізніше і богом мудрості. В іншому крупному шумерському місті — Урі — шанували бога Нанну, або Зуена (букв. «Володар знання»), повелителя місяця, котрого часто зображали у вигляді бика з лазуритовою бородою.

Богинею-покровителькою міста Урука, що піднісся, як і Ур, ще у 4 тисячолітті до Р. Х., була Інанна, або Іннін, богиня неба (планета Венера), божество плотської любові, ворожнечі і війни. В Уруці також шанували її божественного батька Ана, володаря неба, та її брата Уту, бога сонця.

Головним богом міста Ніппура був Енліль, цар богів та людей, котрий відносно рано став загальношумерським божеством.

Пізніше (наприкінці 3 — на початку 2 тисячоліття до Р. Х.) у північній частині Межиріччя виникає місто Вавилон. І починаючи зі старовавилонського періоду головним богом всього пантеону стає бог Мардук, що вважався сином Енкі (Еа), й був ототожнений з молодшим божеством Ереду — богом Асаллухі. Можливо, Вавилон первісно був колонією жителів Ереду.

Особливості шумерської літератури[ред.ред. код]

Перехідний характер[ред.ред. код]

Від усної до писемної творчості[ред.ред. код]

Шумерська література найбільш важлива для нас тим, що показує перехід від усної до писемної творчості. Адже поява писемності не означала одночасної появи нового виду творчості — художньої літератури. У Месопотамії знадобилося більше тисячоліття для цього переходу, і літературні пам'ятки відображають різні його етапи. Вірогідно, усна і писемна традиція довгий час існували у Шумері паралельно.

Попри близькість до фольклору, шумерська література все ж таки є іншим явищем, і саме тому історію літератури прийнято починати з неї (або з хронологічно близької давньоєгипетської літератури).

Тексти шумерської літератури, що збереглися, призначалися або для публічної декламації чи виконання, або для потреб шкільної освіти. Усні витоки пояснюють багато особливостей: недосконалість композиції, пропуски зрозумілих слухачам сюжетних елементів або того, що можна було виразити мімічно під час декламації, велика кількість різноманітних повторів тощо.

Попри цю специфіку, шумерська література дуже образна і експресивна, чому сприяв метафоричний тип мислення у давнину, і розрахована вона у першу чергу на те, щоби діяти емоційно і безпосередньо. Магічна роль віршованого твору робила цю літературу «мовою богів» для її творців і слухачів або читачів.

Від первісного до класового суспільства[ред.ред. код]

Письмова шумерська література відобразила також процес зіткнення первісного суспільства з новим класовим суспільством.

Під час знайомства з шумерськими пам'ятками, особливо міфологічними, кидається в очі відсутність поетизації та ідеалізації образів. Шумерські боги не просто земні істоти, світ їхніх почуттів не просто світ людських вчинків та емоцій, адже постійно підкреслюється ницість і грубість натури богів, вони непривабливі та страшні. Божества, що утворюють живих істот із бруду з-під нігтів, що створюють людину напідпитку, що можуть через каприз загубити усе людство — усе це дуже близько первісному мисленню, придушеному необмеженою владою стихій та відчуттям власної безпомічності.

Підземне царство шумерів теж досить характерне. У його описі існує повна безнадія, немає ні справедливого судді, як єгипетський Осіріс, ні терезів, на яких зважуються вчинки людей, немає жодних особливих ілюзій стосовно того, чим і як завершиться людське життя. Можливо, така картина виникла з більш суворих умов життя мешканців Месопотамії.

Нова класова ідеологія мала щось протиставити цьому стихійному відчуттю жаху і безнадії, але спочатку вона й сама була безпомічна, тож лише відображала цей стан у письмових пам'ятках, що повторювали мотиви і форми давньої усної поезії.

Поступово зі становленням нового суспільного ладу змінюється і характер літератури, починають розвиватися нові жанри і форми. Процес відриву письмової літератури від усної прискорюється і стає очевидним. Виникнення на пізніх етапах розвитку шумерської літератури дидактичних жанрів та циклізація міфологічних сюжетів відображають все більшу самостійність письмового слова і його інше спрямування. Однак цей новий етап розвитку продовжили вже не шумери, а їхні культурні спадкоємці — аккадці, або вавилоняни.

Величальний характер[ред.ред. код]

За виключенням дидактичної літератури, більшість інших шумерських текстів носять величальний характер. У них оспівуються боги, герої, царі, храми тощо. Це вказує на релігійне походження цих текстів, а також на характер світогляду шумерів.

Джерела текстів[ред.ред. код]

Шумерські літературні пам'ятки дійшли до нас у пізніших пам'ятках, переважно від «післяшумерського» періоду (19-18 ст. до Р. Х.), тобто часу, коли шумери злилися з аккадцями, а шумерська мова поступилася аккадській у вжитку. Це були записи чи копії творів на шумерській або двомовні шумеро-аккадські тексти, що відображало важливу роль шумерської культури у Межиріччі навіть у цей період.

Жанрова класифікація[ред.ред. код]

Нині відомо й описано близько 400 пам'яток шумерської літератури (корпус ETCSL, 2006 рік[2]). Це історичні написи, літературні каталоги, віршовані міфи, епічні сказання, молитви, гімни богам і царям, псалми, весільно-любовні пісні, погребальні плачі, плачі про всенародні лиха, листування, дидактична література, збірки прислів'їв та приказок тощо. Більшість цих текстів доступні онлайн у транскрипції та дослівному англійському перекладі. До ETCSL не увійшли деякі види ритуальних текстів, а також магічні замовляння, яких збереглося дуже багато.

Поділ текстів шумерської літератури на жанри є умовним і ґрунтується на сучасних уявленнях про жанр. Шумери мали власну класифікацію жанрів — майже у кожному творі наприкінці вказувався його жанр: величальна пісня, діалог, плач тощо. На жаль, принципи цієї класифікації не завжди зрозумілі, оскільки однотипні твори потрапляють у шумерських позначеннях в різні категорії, і навпаки — до однієї категорії віднесені пам'ятки зовсім різних жанрів, скажімо гімн та епос. У низці випадків класифікаційна позначка вказує на характер виконання чи музичного супроводу (плач під сопілку, пісня під барабан тощо), оскільки всі твори виконувалися вголос. Вони співалися або читалися після заучування із таблички. Вірогідно, шумерська класифікація ґрунтувалася на жанрах усної літератури.

Під час спроб класифікувати шумерську літературу трапляються ті ж труднощі, як і при класифікації будь-якої іншої літератури Стародавнього світу. А саме: дуже важко відділити власне літературні пам'ятки від інших пам'яток писемності, відділити художню літературу від ділової, фольклор — від власне писемної літератури і, що найскладніше, літературу релігійну від світської, оскільки увесь ідейний зміст стародавніх текстів пов'язаний з релігією.

В. К. Афанасьєва (1983)[3] виділяє чотири великі групи літературних пам'яток (космогонічні та етіологічні міфи; сказання про подвиги богів та героїв; ліричні тексти; педагогічні та дидактичні твори), а також окремо розглядає історичні тексти (написи, списки тощо).

У корпусі ETCSL Оксфордського університету (2006) виділено сім основних категорій текстів:

  • літературні каталоги;
  • міфологічні та епічні сказання про богів і легендарних героїв;
  • прозові й поетичні художні тексти, що стосуються історичних подій чи осіб;
  • листи;
  • гімни (молитви) до богів і до храмів;
  • навчальні тексти, твори про писарів, дидактичні твори;
  • прислів'я та приказки.

Історичні написи[ред.ред. код]

Стела коршунів

Царські написи з'являються у Шумері у другій чверті 3 тисячоліття до Р.Х., незадовго до початку правління Першої династії Уру.

Перші такі написи пов'язані з будівництвом храмів та каналів і зазвичай являють собою одну фразу: «Такому-то богу такий-то таку-то будівлю звів».  Потім написи збільшуються, перераховується уже кілька будівель, починають згадуватися війни: «Коли такий-то розбив такого-то, таку-то будівлю він звів». Відомі подібні написи царя Енмебарагесі, який був правителя міста Кіша, царів міста Ура тощо. До середини 3 тисячоліття до Р. Х. написи стають ще докладнішими — у знаменитій «Стелі коршунів» (25 ст. до Р. Х.) Еаннатума, правителя міста Лагаш, вже міститься опис битви. Напис іншого лагашського правителя, Енметени, на глиняному конусі (24 ст. до Р. Х.) являє собою коротку історію взаємостосунків міст Лагаша та Умми.

Розміри написів продовжують збільшуватися й паралельно починають складатися основи стилю, котрий стає усе більш образним та виразним. Деякі з написів уже можна сприймати як справжні літературні пам'ятки. Такі поетичні написи лагашського правителя Гудеї, час царювання якого припадає на 22 ст. до Р. Х. Гудеа у ритмізованій формі не просто розповідає про будівництво храмів, а й називає причини, що спонукали його за це взятися, зокрема повеління богів у пророчому сні. Потім Гудеа описує підготовку та хід будівництва, оспівує красу та оздоблення будівлі, різноманітність на цінність матеріалів, привезених для будівництва із далеких країн.

Із жанру напису згодом розвивається дуже цікавий і досить характерний для Шумеру, а пізніше і для Вавилону жанр псевдонапису. У ньому імітується стиль стародавнього напису й оповідь ведеться від першої особи. Псевдонаписи присвячені, як правило, воєнним подіям, у тому числі й реальним. До такого типу пам'яток належать аннали легендарного царя Адаба Лугальанемунду й опис війни царя Урука Утухенгаля із племенем кутіїв на чолі з Тіріканом, що вторглися у Месопотамію.

Близько до історичних та псевдоісторичних текстів знаходяться і деякі інші пам'ятки.

В «Історії Туммаля»[4], святилища, яке розташовувалося у шумерському місті Ніппурі, перераховуються імена правителів різних міст, що будували і перебудовували храм Туммаль і, вочевидь, залишали там свої написи. Поряд з історично відомими правителями Ур-Намму, Іббі-Суеном та іншими, у ній згадуються цар Урука Гільгамеш, його син Ур-Нунгаль, а також правителі міста Кіша Енмебарагесі і його син Агга, легендарний супротивник Гільгамеша.

Не менш цікавий так званий «Царський список», дуже важливий для встановлення хронологічної канви та історії Шумеру, а також «Переліки назв міст» за Третьої династії Ура.

«Царський список»[5] містить ідею єдиної та вічної «царственності» — «нам лугаль». Це певна магічна субстанція (царське достоїнство), котра зійшла з небес і котрою володіли правителі. Список перелічує царів, що мали «царственність», й іноді, окрім стандартної формули («такий-то цар правив стільки-то років, таке-то місто зазнало поразки від його зброї») про деяких царів надається додаткова інформація, переважно легендарна. Згідно концепції «Царського списку» під час світового потопу «царственність» повернулася на небо, а потім знову спустилася з небес. Таким чином династії, згадані у пам'ятці, поділяються на «до потопу» та «після потопу».

Список було укладено не раніше часу Третьої династії Ура (первісно список було доведено до Третьої династії Ура, а потім його продовжили). Хоча багато перелічених у ньому династій, як можна встановити по історичним написам, правили одночасно, однак тут вони зазначені послідовно. Це пояснюється завданням списку переконати читача у божественному походженні Третьої династії Ура та єдиної від початку світу спадкоємності цієї влади за прямою лінією. Утім, деспотична царська влада була чужою ранній історії Шумеру, і «царі» були лише місцевими вождями громад. З чого зрозуміло, що дані списку не варто приймати надто серйозно.

«Переліки назв міст» за Третьої династії Ура можна вважати хронікою або літописом, оскільки кожен рік називався тут за якоюсь важливою подією, що сталася у цей рік. Такі переліки існували приблизно з династії Аккада (23 ст. до Р. Х.), однак не збереглися.

Слід відзначити, що історичні тексти, не зважаючи на очевидні літературні якості низки із них, самі шумери не відносили до тих пам'яток, які вони включили у особливий літературний канон. Принципи укладання канону не зовсім ясні, однак саме за ним можна зрозуміти, що саме шумери вважали своєю літературою та про характер її жанрів. Термін «канон», прийнятий у шумерології, тут умовний і не повинен викликати асоціацій із канонізацією давньоєврейських чи християнських текстів.

Літературні каталоги[ред.ред. код]

Збереглося кілька літературних пам'яток, які їхній перший видавець С. Н. Крамер назвав літературними каталогами. Тексти являють собою списки назв літературних творів. Це вдалося відносно легко з'ясувати, оскільки шумери як назву тексту брали початок першого рядка твору, а в списках містився ряд добре відомих дослідникам пам'яток.

Найдавніший із цих каталогів датується часом Третьої династії Ура, найбільш пізній — серединою 1 тисячоліття до Р.Х. Напевно це були не бібліотечні каталоги, а списки творів, які входили в канон обов'язкового читання писців. Канонічні списки очевидно не включали усіх літературних текстів, оскільки низка віднайдених пам'яток туди не потрапила.

Слід відзначити, що грамотність у Межиріччі було дуже широко поширеною й освіченими були не лише представники жрецьких кіл. Літературні тексти знайдені у багатьох приватних будинках.

Шумерські каталоги зберегли для нас назви 87 літературних творів (відомості станом на 1983 рік)[6]. Для багатьох із них вказані автори, переважно легендарні (деякі твори приписані богам). До нас дійшла приблизно третина пам'яток (32 твори) з-поміж названих у каталогах.

Міфологічні твори[ред.ред. код]

Храм Інанни

Більшість міфологічних текстів, що дійшли до нас, знайдені у шкільній бібліотеці Ніппура (Нібру). Однак вони передають не лише традицію ніппурського циклу міфів, а також сказання Ереду й особливо Урука. Це пов'язано із тим, що Третя династія Ура, за якої складався загальний для усієї країни ніппурський канон, зводила свій рід до міфічних і напівміфічних героїв Урука. Вірогідно, існували цикли міфів й інших міст, однак вони практично не збереглися.

Космогонічні міфи[ред.ред. код]

Власне космогонічні шумерські міфи невідомі. Однак можна скласти уявлення про погляди шумерів на устрій та походження Всесвіту, оскільки більшість сказань починаються своєрідним прологом, що міг бути традиційним заспівом. У ньому, як правило, мова йде про давно минулі дні, коли боги створювали небо і землю. Причому розповідається про це як про щось, що добре відомо, і тому так поверхово і схематично.

Вірогідно були окремі сказання про перші діяння богів, але в особливе космогонічне філософське вчення вони не вилилися і коротко відтворювалися лише у невеличких, але обов'язкових, заставках, прологах до інших сказань.

Етіологічні міфи[ред.ред. код]

Натомість у шумерських міфах докладно викладена організація земного життя. Міфи про створення божеств, котрим доручено стежити за порядком на землі, про розподіл божественних обов'язків, про встановлення божественної ієрархії, про заселення землі живими істотами і навіть про створення окремих сільськогосподарських знарядь — це основна частина шумерської міфологічної літератури.

Творцями-деміургами виступають переважно два божества — Енкі та Енліль.

Енліль породжує бога місяця Нанну і деяких богів підземного царства. У «Суперечці зими та літа»[7] згадується, як він створює скотарських богів Емеша і Етану (літо і зиму), котрі приходять на землю і роблять її родючою.

Діяльність Енкі схожа на діяльність Енліля, він також покровитель земного світу. У сказанні «Енкі та світовий порядок» («Енкі і Шумер»)[8] він вирушає у подорож по землі та визначає долю окремих міст і країн. Енкі створює плуг, мотику, форму для цегли, він доручає турбуватися про кожну форму господарства якомусь божеству. У міфі «Подорож Енкі до Ніппура» («Енкі та Еріду»)[9] він створює місто Ереду і піднімає його вгору із морських глибин, а потім пливе у Ніппур до Енліля, щоб той освятив його місто.

Мандрівка богів з проханнями до Енліля, вірогідно, була темою й інших міфів. Зокрема, зберігся міф «Подорож Нанни-Сіна у Ніппур»[10]. У цьому міфі Нанна їде до Енліля з Ура з багатими дарами і просить того дати річкам, лісам і полям родючість та багатство, що Енліль і здійснює.

Як і в Енліля, милості і благословення просили також у Енкі. Міф «Інанна та Енкі»[11] про подорож богині Інанни з Урука в Ереду теж є варіантом мандрівки за благословенням, але з зовсім іншою розробкою сюжету. Щоб покращити життя свого міста Урука, Інанна вирішує добути для нього різні види благополуччя, які зберігаються у Енкі. Та добуває вона їх не смиренними проханнями, а хитрістю і підступністю. Вона напоює Енкі і отримує у нього дозвіл узяти все, що хоче. Вона вантажить благополуччя у свій човен і таємно відпливає назад. Дорогою їй доводиться тричі боротися з казковими чудовиськами, які посилає протверезілий Енкі, однак вона успішно повертається додому. У цих благополуччях (ме) відображені уявлення шумерів про досягнення їхньої цивілізації, це і обряди, і священні закони, і божественний порядок. Інанна вантажить у свій човен і верховну владу, і силу богів, і знаки царської влади, жрецькі посади, різні ремесла тощо.

Збереглося два дуже характерних міфи про створення людини. В одному розповідається про богиню Лахар і богиню зерна Ашнан («Суперечка зерна і вівці»)[12]. Їх створили Енкі та Енліль для того, щоб Ануннакі (божества, «котрим Ан наказав народитися») могли скористатися їхніми дарами й отримати їжу. У той час ще нічого не було створено і Ануннакі «жували рослини, як вівці, і пили воду з канав». Після створення Лахар і Ашнан, Ануннакам пропонують скористатися продуктами, які виробляють ці боги. Та Ануннакі їдять те, що створили Лахар і Ашнан, але продовжують відчувати голод, п'ють молоко, але продовжують відчувати спрагу. І тоді була створена людина, аби споживати плоди цих богів.

Міф «Енкі та Нінмах»[13] розповідає безпосередньо про створення людини. У ньому описується як і ким була створена людина, а також мета її створення: призначення людини полягає у праці для блага богів. Після створення світу треба було підтримувати у ньому порядок (обробляти землю, пасти тварин, збирати плоди), але богам це було обтяжливо. Тому Енкі та Нінмах вирішують створити людину. Вони ліплять її з глини, визначають її долю і влаштовують бенкет. Після оп'яніння Нінмах знову бере глину і створює шість потвор (жінку, яка нездатна народжувати, істоту без статі тощо), а Енкі визначає долі і для них.

Спершу створені богами люди жили щасливо, хоч їм і доводилося працювати на богів. Про цю «золоту добу» Шумеру розповідається у заставках до сказань про Енмеркара та у деяких міфах про Енкі. Вірогідно, ця золота доба завершилася всесвітнім потопом, після якого богам довелося створювати все заново.

Шумерський міф про потоп, «Історія про потоп»[14], є найдавнішим із подібних міфів, що були поширені у різних народів Стародавнього Сходу. Він починається з оповіді про те, як досконало було створено людський рід богами і як чудово все було влаштовано на землі. Потім оповідується про рішення богів знищити людство, хоча причини цього незрозумілі. Однак набожний правитель Зіусудр почув божественний голос і за його повелінням збудував велетенський корабель, завдяки якому врятувався під час потопу і згодом отримав від богів безсмертя. Боги поселили Зіусудру, «спасителя імені всіх рослин та сімені роду людського» на острові Тільмун (нині Бахрейн). «Ім'я» за шумерськими уявленням є сутністю, чимось на зразок душі усіх явищ матеріального світу.

У згаданих шумерських космогонічних та етіологічних сказаннях явно помітні дві тенденції. З одного боку, у своєму прагненні канонізувати, розподіли та впорядкувати усі земні та небесні явища, вони несуть помітні сліди пізньої (не раніше Третьої династії Ура) жрецької обробки, що відбилася на проповіді підходящої моралі: треба працювати на богів, бо вони цього хотіли, треба шанувати богів і виконувати культові настанови, як робив Зіусудра, треба терпіти усі лиха, бо тільки боги можуть від них врятувати, тощо.

Поряд з цієї тенденцією існує й інша, де боги бувають злі, грубі і жорстокі, а їхні рішення незрозумілі, і нерідко пояснюються пияцтвом чи розбещеністю. Такою є, наприклад, поведінка Енкі та Енліля, які рядом рис нагадують так званих «культурних героїв» сказань австралійських, меланезійських та інших первісних народів. Ці риси безумовно дуже давні і пов'язані з амбівалентним характером первісного культу, де комічні та пародійні елементи відігравали значну роль.

Міфи про підземне царство[ред.ред. код]

Енліль та Нінліль

Ці ж риси характерні і для інших пам'яток шумерської літератури, зокрема для міфів про богів підземного царства та долю тих, хто туди потрапляє. Ці міфи близькі до космогонічних та етіологічних.

Серед них найбільш цікаві міфи про народження бога місяця Нанни та про сходження під землю богині Інанни.

У міфі «Енліль та Нінліль»[15] розповідається про бога Нанну. Він був сином Енліля та юної богині Нінліль. У стародавні часи, коли ще не було створено людину, у Ніппурі жили боги. Нінліль, попри заборону матері, вирушила купатися. Її побачив Енліль, запалав пристрастю до неї і оволодів нею. Цей вчинок страшенно розгнівав богів (вірогідно, Нінліль була дуже юною). Боги виганяють Енліля у підземний світ. Та Нінліль, яка вже носить дитину, майбутнього бога місяця Нанну, слідує за Енлілем. І тоді Енліль, якого непокоїть думка про те, що його сину судилося жити під землею, здійснює дивні і загадкові вчинки. Він приймає по черзі вигляд трьох стражів підземного царства і поєднується у цих виглядах з Нінліль, яка зачинає ще трьох богів, які й лишаються під землею замість Нанни.

Міф «Сходження Інанни у підземний світ»[16] розпочинається детальною оповіддю про збори Інанни у мандрівку. Богиня передчуває небезпеку і тому залишає своєму управителю Ніншубуру детальні настанови, що йому робити, якщо вона не повернеться. Потім вона підходить до воріт підземного царства і вимагає, щоб її впустили. Царицю підземного світу Ерешкігаль це розлючує і вона вимагає привести Інанну до себе, де проклинає її і перетворює на труп. Тим часом минає три дні, термін, призначений Ніншубуру для очікування, і управитель іде її рятувати. Енліль і Нанна відмовляються йому допомогти, але Енкі хвилюється за неї. Він створює кургара і галатура, яких відправляє у підземний світ, які забирають у Ерешкігаль труп Інанни й оживлюють її. Та коли вона хоче покинути «Країну без повернення», то судді підземного світу, Ануннакі, її затримують. Закони підземного світу такі, що не можна покинути його живим, хіба якщо лишити когось замість себе. Тут стає зрозумілою поведінка Енліля у попередньому міфі. Тож Інанні треба знайти собі заміну. Вона піднімається на землю, переслідувана безжальними демонами галла, але божества міст, у які вона приходить, просять її змилуватися над ними і вона їх не чіпає. Натомість вона вказує на свого чоловіка Думузі, бога-пастуха. Його сестра Гештінанна намагається замінити його собою, але в результаті Інанна наказує бувати їм у пеклі по черзі, по півроку.

Міф про сходження богині родючості під землю, її смерть і повернення, і про заміну її власним чоловіком, про його переслідування жорстокими демонами і трагічну смерть був одним із найпоширеніших у Шумері. Збереглися численні його варіанти, що, по суті, складають єдиний цикл. Різні редакції циклу неканонізовані і містять різні варіанти розвитку подій. В одному випадку Інанна вказує на Думузі у гніві, в іншому просить його врятувати її тощо. Існування численних варіантів міфу, поєднаного загальною ідеєю помирання і воскресіння божества, пояснюється роз'єднаністю громад, а також еволюцією міфологічних уявлень до поетизації метафори «життя — смерть —життя». Історія Енліля і Нінліль може бути ранньою версією уявлень про помираючого і воскресаючого бога, а трагічна загибель Думузі, як більш повне втілення цих уявлень, частково вже втілюється у ритуальній драматичній дії, містерії.

Міфи про героїв[ред.ред. код]

Гільгамеш

У шумерській літературі збереглося близько 15 міфів про діяння богів і героїв. Більшість із них про подвиги смертних героїв (переважно царів), але існує також кілька героїчних міфів про богів.

Ці сказання важко об'єднати поняттям епос, хоча більшість із них пов'язані між собою місцем народження персонажів, тобто їх можна уявляти як цикл сказань. Шумерські сказання про героїв оповідають про трьох правителів міста Урука: Енмеркара, сина Мескіангашера, засновника першої династії Урука, Лугальбанду, четвертого правителя цієї династії, батька Гільгамеша, і, зрештою, про самого Гільгамеша, ім'я якого згодом прославив аккадський епос. Однак все це не говорить, що ми маємо фрагменти єдиного епосу, просто до нас дійшли перекази лише одного міста Урука, тоді як кішський та урський цикли не збереглися, хоча існували і вони. Назвати ці перекази героїчним епосом заважає не тільки їхня різнорідність і непов'язаність, а передовсім специфіка їхнього змісту і стилю, які зближують їх із архаїчними формами богатирської чи чарівної казки.

Сказання, що збереглися, В. Афанасьєва поділяє на три умовні групи[17].

До першої групи належить лише один текст, «Гільгамеш і Ага»[18], який оповідає про боротьбу правителя Урука Гільгамеша із правителем Кіша, Агою. Це чи не єдиний текст, жанр якого можна визначити як пісенно-героїчний. У цій пісні-сказанні немає фантастичних сцен та образів, сюжет її вірогідно збігається з дійсними історичними подіями. Образ головного героя Гільгамеша суттєво вирізняється від його образу в інших пам'ятках, де Гільгамеш наділений чарівно-казковими рисами. Можливо, сказання було укладене на честь перемоги Урука над Кішем, і є підстави вважати, що воно було записане не пізніше 26 століття до Р. Х., часу правління першої династії Урука, що зводила свій родовід до Лугальбанди та Гільгамеша. Тобто ще до того, як наприкінці першої династії Урука в Шуруппакі (нині Фара) Гільгамеша обожили.

До другої групи відносяться два тексти, «Енмеркар і жрець Аратти»[19] та «Енмеркар і Енсухкешданна»[20]. Вони обоє оповідають про суперечку між правителем Урука Енмеркаром і верховним жерцем міста Аратти. У першому із них, одному з найдовших шумерських текстів, що збереглися, оповідується, як володар Урука забажав збудувати храм Інанні. Для цього він вирішив зібрати велику данину з жителів далекої Аратти, що знаходиться за «сімома горами» (вірогідно, на Іранському нагір'ї). За порадою Інанни він відправляю в Аратту гінця з вимогою підкоритися Уруку. Гонець передає його послання, а також загадує верховному жерцю Аратти загадку. Жрець відповідає і загадує загадку у відповідь, і вся подальша оповідь будується на обміні чарівними загадками-завданнями, сенс яких не завжди зрозумілий. Суперечці надається велике значення, так що у її процесі навіть вигадується писемність (одне з доручень Енмеркара настільки складне, що гонець не може його запам'ятати, і Енмеркар вигадує писемність та записує слова на глиняній табличці).

Обидва ці твори викликають труднощі для класифікації та датування. Безперечно, важливу роль у них грають казкові елементи — чарівні загадки, чаклунство тощо. З іншого боку, їхня форма суперечки характерна для шумерської літератури більш пізнього періоду. Складна штучна мова теж змушує віднести їх до більш пізнього часу, аніж інші сказання. Цілком ймовірно, що тема суперечки і ворожнечі двох міст-держав може відображати і якісь реальні події.

Третю і найбільш чисельну групу сказань складають ті, які найбільше нагадують чарівну казку. В. Афанасьєва нараховує їх вісім: «Інанна і чудовисько гори Ебех», «Нінурта і чудовисько Асаг», «Гільгамеш і небесний бик», «Лугальбанда у гірській печері» (Лугальбанда і гора Хуррум), «Гільгамеш і дерево хулуппу» (перша частина оповіді про Гільгамеша, Енкіду та підземний світ), «Гільгамеш і Хувава» (Гільгамеш і Гора Безсмертного), «Лугальбанда і орел Анзуд», «Енкіду і підземний світ» (друга частина оповіді про Гільгамеша, Енкіду і підземний світ).

Усі вони тісно пов'язані з міфологією, у всіх присутня значна кількість мотивів, що добре відомі світовій чарівній казці. У них переважно схожа сюжетна схема, ключовими моментами якої є мандрівка героя в іншу країну чи підземне царство і пов'язані з цим випробування, герой зазвичай має перемогти чудовисько або зрубати священне дерево.

Сказання «Гільгамеш і Хувава»[21] (шумерською воно називається «Жрець до Гори Безсмертного») починається з того, що жрець Гільгамеш задумує похід у кедрові гори. За порадою «раба свого» Енкіду він звертається за допомогою до бога Ута. Той дає Гільгамешу сім чудовиськ-амулетів. Жрець збирає помічників і вирушає з ними у похід. Вони долають сім гір (вірогідно, за допомогою семи амулетів). Потім Гільгамеш занурюється у магічний сон, напевне з бажанням отримати передбачення. Уві сні він вирішує вбити Хуваву, охоронця кедрового лісу. Хувава захищається, але супутники рубають дерева і він втрачає свою силу. Наприкінці Гільгамеш вирішує помилувати Хуваву, але Енкіду не погоджується і сам відрубує тому голову. Коли про це вбивство дізнається верховний бог Енліль, то він шаленіє і проклинає вбивцю Хувави, а його магічну силу розподіляє поміж явищ природи і живих істот.

Орел Анзуд. 2550–2500 до Р. Х.

Сказання «Лугальбанда і орел Анзуд»[22] оповідає про міфічного батька Гільгамеша і теж включає багато елементів чарівного. Лугальбанда, що опинився у горах Забуа (вірогідно, десь в Іранському нагір'ї), мріє побачитися з велетенським орлом Анзудом (Анзу) у надії, що той допоможе йому повернутися до урукського війська. Лугальбанда знаходить дерево з гніздом Анзуда, але орла там немає, лише його орленя. Лугальбанда годує орленя і прикрашає його, тож коли батько повертається, то обіцяє нагородити того, хто це зробив. Орел обіцяє багатство, славу і непереможну зброю, але Лугальбанда просить магічну силу для своїх ніг, щоби він ніколи не стомлювався під час бігу. Лугальбанда успішно повертається до свого війська, але вони не можуть наблизитися до Аратти, бо їм заважає якась чарівна перепона. Керівник війська Енмеркар закликає віднести його послання до богині Інанни, але на це ніхто не зголошується крім Лугальбанди. Завдяки своєму дару той швидко дістається до неї. Інанна просить його зрубати один особливий тамариск, убити ним у «водах Інанни» (вірогідно, поруч з Уруком) велетенську рибу, яка «як бог серед риб», і принести її у жертву Інанні. Після цього богиня обіцяє йому перемогу над Араттою.

У ETCSL прийнятий інший поділ сказань про героїв — не за жанром, а за головним героєм. Там виділяється цикл сказань про Гільгамеша та цикл сказань про Лугальбанду і Енмеркара. Окремо знаходиться «Легенда про Адапу»[23]. Героїчні сказання про богів відносяться до зовсім іншої категорії міфів про богів.

Загалом добре видно, що шумерські сказання сповнені мотивів чарівних казок. Частина цих мотивів, як показав колись В. Пропп, опосередковано відображають обряд ініціації, а інші мотиви та елементи можуть бути пов'язані з ритуалом у більш прямій формі (гадання Гільгамеша за допомогою сновидіння, хорові заклинання його воїнів тощо). Усе це свідчить, що шумерські сказання ще не є епосом у чистому вигляді, а є його більш архаїчними формами. Завдяки їм можна простежити послідовну еволюцію епічних форм. Порівняльний аналіз шумерських пісень про Гільгамеша (3 тисячоліття до Р. Х.), старовавилонської версії поеми (поч. 2 тисячоліття до Р. Х.) і, зрештою, остаточної її редакції (перша половина 1 тисячоліття до Р. Х.) дає багатий матеріал для розуміння генезису героїчного епосу.

Лірика[ред.ред. код]

Поняття лірики стосовно шумерської та і всієї давньосхідної літератури суттєво відрізняється від сучасного. Оскільки майже всі збережені шумерські пам'ятки є культовими, то і серед ліричних творів переважають релігійні тексти: гімни, молитви, псалми, погребальні пісні, заклинання, весільно-обрядова поезія тощо. Широко також були поширені різні плачі — про народні лиха, ворожі напади, руйнування міст тощо.

Принципи віршування[ред.ред. код]

На жаль, принципи шумерського віршування досі неясні для нас і його трактування викликає значно більше труднощів, аніж аккадське віршування. Однак зв'язок шумерської літератури з усною поезією дозволяє достатньо добре уявити основні її прийоми і засоби. Для неї характерне гостре відчуття ритму, котрий підкреслюється усіма різновидами паралелізму: і синтаксичного, і синонімічного, і анафоричного. Для неї характерні ритмічні перерахування і повтори епітетів та назв. Судячи з усього, шумерська поезія дуже алітеративна, а прагнення до повторюваності однакових складів наприкінці фрази-рядка, котрий зазвичай несе у собі завершену думку, приводить до розвитку рими, хоча й у найбільш початковому та примітивному її вигляді. У будь-якому разі римування, чи точніше співзвучність рядків, характерні для шумерської літератури значно більше, аніж для її наступника — аккадської літератури. Усі ці прийоми усної поезії не втрачають своєї дії і в писемній літературі, особливо якщо читач може уявляти, як ця поезія сприймалася на слух.

Гімни[ред.ред. код]

Мозаїка із царських усипальниць Ура

Найповніше в шумерській літературі представлений жанр гімнів. Шумерські гімни — це богослужбові тексти, у яких оспівується якесь божество, перераховуються його імена і діяння. Вони розраховані на колективне хорове виконання. Це звернення до божества не особисте, а колективне, тому й емоції гімну є емоціями груповими.

Гімн особливо важливий для вивчення міфології, бо жоден його троп не є випадковим і має міфологічне підґрунтя. Численні повтори, як і у всіх пам'ятках цього типу, створюють особливу емоційну напругу і сприяють кращому запам'ятовуванню тексту.

Більшість гімнів, що дійшли до нас, походять з Ніппура й відносяться до Ніппурського канону, тому значна їхня частина присвячена Енлілю та його сину Нанні. Багато гімнів адресовано обожненим царям і в них часто містяться цінні історичні відомості. Іноді в гімнах прославляються якісь діяння бога і тоді вони схожі на сюжетні твори, зокрема на сказання. Самі шумерійці відносили однотипні з нашої точки зору гімни до різних жанрів: діалогів, хвалебних пісень тощо. Можливо, вони вирізнялися за манерою виконання, а також за значенням. Крім гімнів до богів і царів, у шумерській літературі зустрічаються гімни до міст і храмів, зокрема збереглося гімни до Екура, храму Енліля[24].

Плачі[ред.ред. код]

Плачі, зокрема і плачі про народні лиха, — це теж культові тексти. Однак найдавніший твір цього типу, що дійшов до нас, вірогідно небогослужбовий. Це плач про руйнування міста Лагаш під час війни його правителя Уруйнімгіни з Лугальзагесі, царем Умми. У ньому перелічуються руйнування у Лагаша та проклинаються вбивці.

Решта плачів носили явно ритуальний характер, наприклад, плач про загибель Ура[25], про загибель Шумера[26], про загибель царя Іббі-Суена тощо. Цікавий плач «Прокляття Аккаду»[27]. У ньому розповідається як богиня Інанна (Іштар) полюбила простого смертного Саргона і зробила його великим царем. Країна при ньому процвітала. Та потім його онук Нарам-Суен осквернив храм Енліля і образив божество. За це країна зазнала спустошливого нападу гірського племені кутіїв.

Плачі, зазвичай, викликають великий історичний інтерес. Для них характерні риси, що типологічно зближують їх із пророчими єгипетськими текстами, наприклад, з «Промовами Іпуера».

Погребальні пісні[ред.ред. код]

Збереглися дві погребальні пісні від імені Лудінгіри, який оплакує смерть свого батька Нанни та дружини Навіртум.

У пролозі першої пісні «Елегія на смерть Наннаї»[28] описується хвороба батька. Потім детально викладені обставини його смерті, оспівано горе дружини покійного, скорбота синів, наведено плач по ньому жриці-плакальниці. Завершується пісня проханням до богів бути милостивими до померлого у підземному царстві.

Друга пісня «Елегія на смерть Навітрум»[29] теж відкривається прологом, але тут він складає 47 рядків і більш як удвічі довший за основну частину. Пролог починається з опису смерті Навіртум, потім говориться про горе мешканців Ніппура. Після не зовсім зрозумілого уривку слідує сам плач Лудінгіри, який тужить про свою тяжку втрату та кілька молитов за померлу, її чоловіка, дітей і родичів.

Обидві пісні без сумніву є не записами дійсних плачів, а літературними творами. С. Крамер вважає, що вони були створені для потреб шумерської школи і використовувалися як навчальні тексти: у Ніппурі була знайдена навчальна табличка, яка містила дванадцятий рядок першого плачу, переписаний рукою і вчителя, і учня.

Близько до жанру погребальної пісні знаходиться твір «Чоловік і його особистий бог»[30]. У ньому один смиренний, праведний і мудрий чоловік, якого несподівано вразила хвороба, звертається до свого бога-хранителя з проханнями і скаргами. Це один із найбільш ранніх релігійно-філософських текстів, де ставляться питання про причини страждань, про світову несправедливість і сліпоту долі, через яку можуть страждати і достойні люди.

Любовна лірика[ред.ред. код]

Інанна та Думузі

Любовна лірика серед пам'яток шумерської літератури, які збереглися, займає скромне місце. По суті, усі тексти такого типу є не любовними вірами у прямому сенсі, а ритуальними весільними піснями. Головним завданням кожного громадського культу було забезпечення розвитку і примноження громади, і всі головні родові боги мали допомагати цьому. Тому обряд священного шлюбу був центральним для Месопотамії. Свідчення про те, як відбувався цей обряд, дійшли до нас лише з часу Третьої династії Ура, тобто з кінця 3 тисячоліття до Р. Х., тому для більш раннього часу ми можемо реконструювати його лише приблизно. Вірогідно залежно від того, бог чи богиня були покровителями громади, функцію партнера бога (чи богині) брали на себе жриця або верховний жрець. Роль же самого бога чи богині зазвичай виконували царські особи. Діти від такого священного шлюбу вважалися дітьми бога. Так, правитель Лагаша Гудеа був сином богині Нінсун (тобто жриці, що виконувала роль богині у священному шлюбі), а його батько, попередній правитель Лагаша, виступав у цьому випадку як чоловік богині.

У період Третьої династії Ура зустрічається дещо інша форма ритуалу: цар уособлює бога Думузі, а жриця — богиню Інанну. Збереглися любовні пісні, присвячені одному з царів цієї династії, Шу-Суену, у яких до царя звертається жриця лукур-каскалла (букв. «дорожна», тобто наложниця), що вступає з ним у священний шлюб, а також велика кількість любовних пісень, присвячених Інанні та Думузі. Ці пісні також були частиною священного обряду, що здійснювався кожен перший день Нового року. У піснях оповідується про сватання Думузі, про зародження їхньої любові, причому закохані постають перед нами у цілком земному вигляді. В одному епізоді Думузі вмовляє Інанну обманути матір, сказати, що вона піде співати і танцювати з подругою, а насправді сама проведе ніч із ним. Інша пісня починається зі сварки закоханих, причому змальовується зарозумілий характер Інанни.

Попри тісний зв'язок з ритуалом характер цих пісень веде нас у коло народної поезії. Це відображається і на формі: помітний ритм повторів, часто застосовується найпростіша рима. Якщо ми спробуємо уявити собі, як могла звучати така пісня, що виконувалася під ударні інструменти (барабани або літаври), то, швидше за все, можна думати про гучну, з різкими заспівами-вигуками мелодію танцювального типу.

Дидактичні і шкільні тексти[ред.ред. код]

Специфічний жанр шумерської літератури складають шкільні тексти, або тексти Едуби. Слово «едуба» означає «дім табличок». Так називалася шумерська школа — заклад, де готували освічених писарів. Шумерська школа виникла з появою клинопису: процес оволодіння цією системою складний і потребує тривалої підготовки. Серед найдавніших письмових пам'яток (ще кінця 4 — початку 3 тисячоліття до Р. Х.) було знайдені навчальні тексти: списки слів для вивчення напам'ять, а згодом прислів'я, притчі та приказки. Свого розквіту шумерська школа досягла у першій половині 2 тисячоліття (до початку 17 століття) до Р. Х. Первісно мета навчання у школі була суто практична: у ній готували писарів для дворових господарств та храмів. Однак із розвитком школи розширювалася її програма й освіта ставала більш універсальною, у ній викладали усі види знання, що існували у той час: математику, медицину, граматику, а також вивчали музику і співи.

Літературні тексти Едуби (якщо не розглядати математичні, граматичні і подібні тексти) можна поділити на три групи.

Твори про шкільне життя[ред.ред. код]

Фрагмент «Шкільного життя»

До першої групи входять твори, які зображають життя школи та викладання у ній, при цьому вони часто є живими жанровими сценками.

Один з таких текстів, «Шкільне життя»[31], оповідує про день школяра: «Учню, куди ти ходиш з раннього дитинства? — Я ходжу у школу. — Що ти робиш у школі? — Я вчу свою табличку, я розповідаю свою табличку, я пишу свою табличку…». Далі ми дізнаємося, що у школі існувала сувора ієрархія: на її чолі стояв «батько Едуби», були наставники, «старші і молодші брати» (вірогідно, помічники вчителя) і старші учні. У школі були прийняті тілесні покарання, вчителю платили бартером.

Інший твір з назвою «Батько і його непутящий син»[32] містить повчання батька, писаря за професією, своєму сину, який почав погано вчитися і відбився від рук. Батько докоряє синові і ставить йому за приклад його товаришів, котрі вже приносять додому заробіток. З цього тексту видно, що професія писаря поступово ставала спадковою, принаймні людина, що стала писарем, прагнула, аби її син теж успадкував цю справу.

Дидактична література[ред.ред. код]

До другої групи текстів Едуби належать дидактичні твори. Жанр повчань і настанов був обумовлений самою системою навчання і широке поширення дидактичних пам'яток у літературі Передньої Азії передовсім пов'язаний з діяльністю шумерської школи. Усі повчання мали виховальні цілі і були або моральними настановами (наприклад, «Настанови Шаруппака»[33]), або практичними порадами як виконувати ту чи іншу роботу (наприклад,«Настанови землеробу»[34]).

Також для дидактичного жанру характерні діалоги-суперечки, де кожен з учасників захищає свою точку зору. Одна з таких суперечок умовно називається «Песимістичною трилогією». У кожній з трьох пар учасників суперечки один стверджує, що все добре, а інший — що все погано. Перемагає зазвичай оптиміст. Іноді в подібних діалогах містяться первісні форми соціальної критики, коли діалог оформлюється як суперечка предметів чи тварин про свої переваги, наприклад мотики і плуга, срібла і міді тощо.

Збірки народної мудрості[ред.ред. код]

Зрештою, третю групу шкільних текстів складають збірки народної мудрості. Так, один із найдавніших навчальних текстів, що датується 27 століттям до Р. Х. містить колекцію прислів'їв. Вірогідно, тут знову відбився виховний і прикладний характер шкільних пам'яток: прислів'я мали практичне значення, ними користувалися для вивчення клинопису, бо фольклорні тексти, лаконічні і виразні, дуже зручні для заучування.

Збереглося багато збірок, які крім прислів'їв включають у себе афоризми та анекдоти, притчі тощо. У деяких коротеньких притчах містяться зародки тваринного епосу та байки. У цих же збірках є короткі прозові казки, наприклад «Три пастухи з Адабу»[35].

Фольклорні тексти дуже важкі для розуміння, бо вони більше, ніж інші пам'ятки, пов'язані з побутовими реаліями, використовують розмовну мову і гру слів, сенс якої часто неясний. Однак саме ці тексти наближають до нас давно зниклий народ з його гумором та лукавством, кмітливістю, спостережливістю, з часто таким зрозумілим і близьким сприйняттям навколишньої дійсності.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Тексти[ред.ред. код]

  • The Electronic Text Corpus of Sumerian Literature. Електронний повнотекстовий корпус шумерської літератури, що включає транслітерацію та англійський переклад.
  • The Literature of Ancient Sumer / Ed. by Jeremy Black, Graham Cunningham, Eleanor Robson, Gábor Zólyomi. — Oxford University Press, 2006.
  • От начала начал: Антология шумерской поэзии / Пер. В. К. Афанасьевой. — СПб.: Петербургское Востоковедение, 1997.
  • Поэзия и проза Древнего Востока. — М.: Художественная литература, 1973. — С. 127–165.

Дослідження[ред.ред. код]

  • Hallo, William W. The World's Oldest Literature: Studies in Sumerian Belles-Lettres. — Brill, 2009.
  • Jacobsen, Thorkild. The literary legacy: myth and epic // Mesopotamian religion // Encyclopaedia Britannica. — 2004.
  • Kramer, Samuel Noah. History Begins at Sumer: Thirty-Nine Firsts in Man's Recorded History. — University of Pennsylvania Press, 1981.
  • Michalowski, Piotr; Veldhuis, Niek. Approaches to Sumerian Literature: Studies in Honour of Stip (2006)
  • Афанасьева В.К. Шумерская литература // История всемирной литературы: В 8 томах. Т. 1 / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М.: Наука, 1983. — С. 83—100.
  • Крамер С. Н. История начинается в Шумере / пер. с англ. — М.: Наука, 1965.
  • Кузьменко Д. Шумерська література // Δημήτρός γραφεύς. — 20 листопада 2015.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Rubio, Gonzalo. On the alleged pre-Sumerian substratum // Journal of Cuneiform Studies 51, 1999. P. 1-16; Whittaker, Gordon (2008). The Case for Euphratic. Bulletin of the Georgian National Academy of Sciences (Tbilisi) 2 (3): 156–168. Retrieved 11 December 2012.
  2. http://etcsl.orinst.ox.ac.uk/edition2/etcslbycat.php
  3. Афанасьева В.К. Шумерская литература // История всемирной литературы: В 8 томах. Т. 1 / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М.: Наука, 1983. — С. 83—100.
  4. ETCSL 2.1.3, оригінал, англійський переклад.
  5. ETCSL 2.1.1.
  6. Афанасьева В. К., там само.
  7. ETCSL 5.3.3.
  8. ETCSL 1.1.3.
  9. ETCSL 1.1.4.
  10. ETCSL 1.5.1.
  11. ETCSL 1.3.1.
  12. ETCSL 5.3.2.
  13. ETCSL 1.1.2.
  14. ETCSL 1.7.4.
  15. ETCSL 1.2.1.
  16. ETCSL 1.4.1.
  17. Афанасьева В. К., там само.
  18. ETCSL 1.8.1.1.
  19. ETCSL 1.8.2.3.
  20. ETCSL 1.8.2.4.
  21. ETCSL 1.8.1.5. Є також версія B — ETCSL 1.8.1.5.b
  22. ETCSL 1.8.2.2.
  23. ETCSL 1.8.3.1, немає в онлайн-версії корпусу.
  24. ETCSL 4.80.4.
  25. «Плач за Уром», ETCSL 2.2.2.
  26. «Плач за Шумером та Уром» ETCSL 2.2.3.
  27. ETCSL 2.1.5.
  28. ETCSL 5.5.2.
  29. ETCSL 5.5.3.
  30. ETCSL 5.2.4.
  31. ETCSL 5.1.1.
  32. ETCSL 5.1.2.
  33. ETCSL 5.6.1.
  34. ETCSL 5.6.3.
  35. ETCSL 5.6.5.