Григоренко Петро Григорович

Петро Григорович Григоренко
Файл:Григоренко, Петро Григорович.jpg
Народився	16 жовтня 1907(1907-10-16) Борисівка, Бердянський повіт, Таврійська губернія, Російська імперія
Помер	21 лютого 1987(1987-02-21) (79 років) Нью-Йорк, США
Поховання	Цвинтар Саут-Баунд-Брук
Громадянство	СРСР  США
Національність	українець
Діяльність	правозахисник, письменник, дисидент, офіцер, військовослужбовець
Галузь	збройні сили, політика і захист прав людиниd
Відомий завдяки	дисидент і правозахисник, один із засновників Української Гельсінської групи
Alma mater	Харківський технологічний інститут Академія Генерального штабу
Знання мов	російська і українська
Заклад	Загальновійськова академія збройних сил Російської Федерації
Учасник	Бої на Халхин-Голі
Військове звання	Генерал-майор
Партія	КПРС
У шлюбі з	Григоренко Зінаїда Михайлівнаd
Нагороди	Орден «За мужність» І ступеня Медаль «За бойові заслуги» Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту» Медаль «40 років Збройних Сил СРСР» Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медіафайли у Вікісховищі

Петро́ Григо́рович Григоре́нко (16 жовтня 1907, Борисівка, Бердянський повіт, Таврійська губернія — 21 лютого 1987, Нью-Йорк) — радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 році за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». З 1977 року проживав у США. Помер у Нью-Йорку, похований на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Бруці в штаті Нью-Джерсі.

Життєпис

Ранні роки та початок навчання

Петро Григорович Григоренко народився в селі Борисівці (тепер село Борисівка Приморський район Запорізька область) в селянській сім'ї. Працював слюсарем, кочегаром, зчіплювачем вагонів, помічником машиніста паровоза у залізничному депо в Юзівці. Працював політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників.

У 1922 р. був одним із організаторів комсомольського осередку у своєму селі, у 1929—1931 рр. — членом Центрального комітету ЛКСМУ. Від 1927 р. — член Комуністичної партії.

У 1929 р. закінчив робітфак. У 1929—1931 рр. навчався на інженерно-будівельному факультеті Харківського технологічного інституту.[5]

Військова кар'єра

Закінчив Московську військово-технічну академію (1931—1934 рр.). У 1934—1937 рр. — у Білоруському військовому окрузі, у 1936—1937 рр. ‒ командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону. У 1937—1939 рр. був слухачем Академії Генерального штабу.[5]

У 1938 р. домігся прийому у генерального прокурора А. Я. Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС в Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, якого було заарештовано за політичними звинуваченнями, але потім звільнено. Після цієї розмови низку організаторів репресій в Запоріжжі самих було заарештовано. Пізніше Григоренко писав:

Тільки через багато років я зрозумів, що справа кінчилася, на моє повне задоволення, тільки завдяки тому, що моя заява за часом збіглося зі зміною верховної влади в НКВС. Це вже діяла берієвська мітла. І мела вона в першу чергу тих, хто «нечисто» працював, хто допустив розголошення внутрішніх таємниць НКВС. Я не розумів також того, що сам ходив в цей час по вістрю ножа.

Служив у Червоній армії на Далекому Сході, Учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939 р.). Був поранений під час мінометного обстрілу.

Напередодні німецько-радянської війни був офіцером у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії (з 1940 р. ‒ Далекосхідного фронту).

Німецько-радянську війну зустрів на Далекому Сході, командував 18-ю окремою стрілецькою бригадою.

З грудня 1943 р. був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт). У лютому 1944 р. був важко поранений і вирушив на лікування. З серпня 1944 р. був начальником штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Брав участь у боях у Карпатах. У лютому 1945 р. отримав звання полковника.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями.

У 1945—1961 рр. — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Від 1948 р. — кандидат військових наук. Від 1959 р. — начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. Автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. У серпні 1961 р. захистив докторську дисертацію.

Початок дисидентської діяльності

Після XX з'їзду КПРС прийшов до висновку про невідповідність радянської системи ідеалам ленінізму. 7 вересня 1961 р. виступив на партійній конференції Ленінського району м. Москви. У виступі закликав підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями; вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади та незмінюваність. На вимогу присутніх на конференції представників ЦК КПРС був позбавлений депутатського мандата "за політичну незрілість. Був усунутий від викладання в Академії, отримав сувору догану по партійній лінії та у січні 1962 р. був переведений у Далекосхідний військовий округ. Обіймав посаду начальника оперативного відділу штабу армії, що дислокувався в Уссурійську.

Знаходячись у відпустці в Москві восени 1963 р., організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». До неї ввійшли сини Григоренка та декілька їхніх друзів — студентів та офіцерів. Склав сім листівок, у яких йшлося про бюрократичне переродження держави, каральну політику стосовно учасників заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі, причини продовольчої кризи в СРСР. Листівки були розтиражовані (тиражем до 100 екз.) та поширені в Москві, Владимирі, Калузі, а також у військових частинах Ленінградського і Середньоазіатського округів.

Перший арешт

КДБ затримав Григоренка 1 лютого 1964 р. в аеропорту Хабаровська та доставлений у Москву, де поміщений у внутрішню в'язницю КДБ. На першому допиті відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися» та уникнути арешту і суду. Йому інкримінували «виготовлення рукописного текста листівки антирадянського змісту». На допиті заявив, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими. Був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, та направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. 19 квітня 1964 р. судово-психіатрична експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». Інші члени «Спілки боротьби за відродження ленінізму» були визнані «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», і піддалися позасудовим переслідуванням.

Ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР 17 липня 1964 р. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 серпня 1964 р. розжалуваний у рядові, позбавлений нагород та пенсії.

Після усунення від посади М. С. Хрущова, 22 квітня 1965 р. був звільнений із лікарні як такий, що одужав. Після цього працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Початок правозахисної діяльності

Навесні 1966 р. О. Добровольський, з яким Григоренко познайомився під час ув'язнення у психіатричній лікарні, познайомив його з В. К. Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Григоренко почав читати самвидав. Дізнавшись про репресії народів СРСР за часів Сталіна, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Восени 1967 р. написав памфлет «Приховування історичної правди — злочин перед народом!», у якому детально проаналізував причини поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців — Сталіна і його воєначальників. Памфлет був поширений у самвидаві.

У 1967—1968 рр. був одним з організаторів і активним учасником петиційної кампанії на захист підсудних на процесі Гінзбурґа — Галанскова. Також виступав на захист А. Т. Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.

Разом із письменником Олексієм Костеріним адресував Консультативній Нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968) заяву, в якій вони прохали надати їм виступ. Не отримавши відповіді, вони написали звернення до комуністів СРСР та інших країн, у якому йшлося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».

Підтримав «Празьку весну». Був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни в цій країні. Написав листа А. Дубчеку з порадами щодо оборони країни у випадку радянської інтервенції, передав його в посольство Чехословаччини в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох», закликав домагатися виводу радянських військ із Чехословаччини.

Брав активну участь у русі кримських татар за повернення в Крим. 17 травня 1968 р. був присутній на демонстрації кримських татар перед будинком ЦК КПРС у Москві та зажадав, щоб його затримали разом із учасниками акції.

Влітку 1968 р. збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання. Підготував інформацію про це для західних ЗМІ.

Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, та виголосив там промову. Упорядкував збірник «Памяти А. Е. Костерина», що вийшов у самвидаві у листопаді 1968 р. Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації.

Виступаючи на мітингу в Сімферополі до 100-річчя від дня народження Григоренка, Мустафа Джемілев сказав:

«Завдяки Петру Григоренку радянській владі не вдалося створити міжнаціональну напругу між кримськими татарами та українцями. Хоча кримських татар, які поверталися, викидала з Криму і зносила бульдозерами будинки саме влада України, кримські татари чітко бачили межу між чиновниками, що вислужувалися перед Кремлем, і справжніми представниками цього народу».

Наприкінці 1968 р. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)». Вона увійшла в книжку Н. Є. Горбаневської «Полудень».

19 листопада 1968 р. у московській квартирі Григоренка був проведений обшук, під час якого був вилучений весь його архів.

Другий арешт

Навесні 1969 на прохання кримських татар та попри погрози КГБ, вилетів у Ташкент, щоб взяти участь у суді над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника.

7 травня 1969 р. був заарештований у Ташкенті та поміщений до слідчого ізолятора в КГБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня голодував на знак протесту проти незаконного арешту. Григоренка піддали примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Спромігся передати на волю свій тюремний щоденник — згодом він був опублікований у «Хронике текущих событий».

Судово-психіатрична експертиза, проведена у Ташкенті, визнала його осудним. Оскільки це не влаштовувало владу, в жовтні 1969 р. був етапований до Москви. Експертиза, проведена в Інституті ім. Сербського, визнала результати попередньої експертизи помилковими. 4 грудня 1969 р. знову був переведений у Ташкент. 27 лютого 1970 р. ухвалою Ташкентського міського суду був спрямований на примусове лікування в Черняховську спеціалізовану психіатричну лікарню (Калінінградська область РФ).

Після арешту Григоренка в СРСР і за кордоном почалася кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю, вимагали його звільнення підчас демонстрації 6 червня 1969 р. на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві розповсюдилися дві праці, присвячені Григоренка — «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана.

6 жовтня 1969 р. у магазині ГУМ (Москва) два скандинавських студенти прикували себе до огорожі та розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 р. у Москві та Ленінграді пройшли подібні акції італійських, норвезьких і бельгійських правозахисників. На захист Григоренка виступив академік А. Д. Сахаров — з цього виступу розпочалася його правозахисника діяльність.

У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка». Згодом відповідальність за неї узяв на себе Семен Ґлузман. У 1971 р. Буковський передав на Захід історії хвороб кількох дисидентів, визнаних неосудними, серед них — Григоренка. У 1973 р. на Заході вийшов збірник публіцистичних робот Григоренка «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники. У тому ж році за цією книгою в Англії був знятий фільм.

Під тиском міжнародної медичної громадськісті, Григоренка 19 вересня 1973 р був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. Напередодні візиту президента США Р. Ніксона в СРСР, 24 червня 1974 р. Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування. За декілька днів Григоренко був звільнений.

Правозахисна діяльність після другого ув'язнення

Після звільнення з ув'язнення продовжив правозахисну діяльність. Виступав на захист Мустафи Джемілєва. Підписав колективну заяву проти цькування А. Д. Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав відкрите звернення до XXV з'їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та країнах Східної Європи. Влітку 1977 р. підписав листа до Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР.

У травні 1976 р. став членом-засновником Московської Гельсінської групи, був одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.

В серпні 1976 р. приїздив у Київ до М. Д. Руденка. Був ініціатором і брав участь у створенні 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи.

Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкського руху О. М. Гінзбурґа, Ю. Ф. Орлова, Анатолія Щаранського, Володимира Слєпака, М. Д. Руденка, О. І. Тихого, Звіада Ґамсахурдія. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар.

5 грудня 1976 р. брав участь у правозахисній демонстрації на Пушкінській площі в Москві, виголосив там промову.

У листопаді 1977 р. отримав дозвіл на поїздку до США для лікування і 30 листопада виїхав з СРСР. Президія Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. позбавила його радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, Григоренко дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де заявив, що це — найсумніший день у його житті

У 1978 р. на його прохання був підданий психіатричній експертизі у США. За висновками експертизи, в Григоренка не було виявлено ознак психічного захворювання:

«Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення — ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість — ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, — ми зустріли щиросердечне здоров'я».

Продовжував брати участь у правозахисній діяльності. Був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 р. у Вашинґтоні. Став членом української общини у США, православним вірянином. Виступав у різних країнах Європи, закликаючи до підтримки радянських дисидентів. Разом з Н. О. Світличною видавав українською і англійською «Вісник репресій в Україні», інформацію з якого також поширювало зокрема Радіо Свобода. Підчас зустрічі із президентом США Рональдом Рейганом Григоренко особисто розповів йому про репресії та переслідування інакомислячихв СРСР.

Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью- Джерсі, США) біля Нью-Йорку.

Родина

У першому шлюбі мав кількох синів, у другому шлюбі мав сина Андрія, який також став правозахисником.

Вшанування пам'яті

Ювілейна монета на честь Петра Григоренка

У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу Григоренка і визнала його здоровим.

1997 року Президент РФ Борис Єльцин підписав указ «Про увіковічнення пам'яті Григоренка П. Г.», яким він, зокрема, посмертно відновлений у званні генерал-майора.

1997 року Президент України Леонід Кучма видав указ про (посмертне) нагородження генерала Петра Григоренка орденом «За мужність» І ступеня. Цим указом його також визнано політв'язнем, скасовано неправдивий діагноз «психопатія», поставлений радянською каральною психіатрією, а також поновлено його генеральське звання, усі регалії та нагороди. .

У Львові на честь Петра Григоровича назвали площу, а в Києві та Харкові — проспекти. Також вулиця Петра Григоренка існує в Кодимі. У Сімферополі на Радянській площі в травні 1999 року урочисто відкрито пам'ятник безкомпромісному «бунтівному» радянському генералу-правозахиснику.

Нагороди

• Орден «За мужність» I ступеня (посмертно) (17 жовтня 1997) — за мужність і самопожертву, виявлені при відстоюванні прав людини, активну участь у правозахисному русі.

Творчий спадок

Автор спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», що вийшли французькою, англійською, російською та українською мовами.

• Мысли сумасшедшего: Избранные письма и выступления Петра Григорьевича Григоренко. — Амстердам: Фонд имени Герцена, 1973. — 333 с.(рос.)
• Сборник статей. Нью-Йорк : Хроника, 1977. 121 с. (рос.)
• В подполье можно встретить только крыс… — Нью-Йорк: Детинец, 1981 (переиздание: М.: Звенья, 1997).(рос.)
• Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали / Упоряд. та передм. О. Обертаса. — К.: Смолоскип, 2008. — 832 с.
• Григоренко П. Спогади. — К.: Україна, 2007. — 664 с.

У спогадах писав про себе:

Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей.

Література та джерела

• Зайцев Ю. Д. Григоренко Петро Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 198. — ISBN 966-00-0405-2.
• В. І. Головченко. Григоренко Петро Григорович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
• С. Набок. Григоренко Петро Григорович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.157 ISBN 978-966-611-818-2.
• Коротенко А. І., Герасимова Г. П. Григоренко Петро Григорович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
• Зубарєв Д., Кузовкін Г. Григоренко Петро Григорович // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — С. 170-177. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
• Львова Ірина. Бунтар, батько української демократії. // Експрес. — 2012. — 1–8 листоп. — С. 19.
• Зінкевич О. Григоренко Петро // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, співред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк; Чикаго, 2009. — Кн. 1. — С. 182.
• Газета «День». — 2007. — 13 жовт.
• Газета «Музеї України»
• Петро Григоренко. В подполье можно встретить только крыс. (рос.)
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.