Старообрядництво

"Бояриня Морозова" (фрагмент). Василь Суріков.

Старообрядці, старовіри, розкольники — релігійно-суспільний рух, що виник у середині 17 ст. в Росії як реакція проти церковних реформ патріарха Нікона (ніконіанства). Поняття «старообрядництво» з'являється після розколу Російської православної церкви в середині XVII століття. Варто відзначити, що на Помісному Соборі РПЦ 1971 року РПЦ визнала, що всі старі обряди є рівночинними до нових, тобто їх можуть практикувати і не-старообрядці.

Історія

Старообрядці виступили проти офіційної Православної Церкви, у якій Московський патріарх Нікон (1652–1667) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій Венеції (у цьому допомагали українські вчені Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович та ін.). Основною причиною протесту стала безглуздість змін чи внесення подвійного змісту. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православія, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були протопопи Аввакум Петрович, Іван Неронов й ін., набрав масового характеру після православного собору 1666–1667 рр., на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів(тобто разом із давно спочилими святими!) піддано анафемі, а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом Степана Разіна (1670–1671), у обороні Соловецького монастиря (1668–1676) та Московському (1682) повстанні тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами — на Гетьманщині, Білорусі (гілка на Гомельщині), Правобережній Україні, Молдавії, в Османській імперії тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на більше поміркованих — попівців (вони мали священників, а з 19 ст. — єпископів, визнавали таїнства) і радикальніших — безпопівців (у них богослуження і треби виконували світські), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за Катерини II і пізніше), а то й припинилися, а закон 1883 року і зокрема толерантний едикт 17 квітня 1905 року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність Синоду. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із митрополитом на чолі. 1914 року старообрядці нараховували близько 2? млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі, що репрезентує попівців, і Вища Старообрядницька Рада у Литві; приблизне число старообрядців нині 1 млн.

Оселення в Україні

Втікаючи від російських переслідувань, старообрядці оселялися у 1660-х pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана Д. Многогрішного і згодом, низку так званих розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків. Колонізація поширилася за І. Мазепи й І. Скоропадського. Оселення цих слобід відбувалося здебільшого з дозволу місцевих державців (як старшини, так і монастирів, зокрема Києво-Печерської Лаври), які сподівалися по закінченні терміну пільг (пересічно 8 pоків) перетворити старообрядців на своїх підданих. Але економічна сила слобід й інтереси російської централістичної політики по 1709 році допомогли їм уникнути залежности від місцевих державців і української влади. Указ Петра І 1716 року легалізував становище старообрядців на Гетьманщині та затвердив їх права та володіння. За переписом 1715–1718 років, у 17 слободах північної Гетьманщини було 377 дворів «ґрунтових раскольників» (тих, що мали землі), 159 «бобильських» хат і 50 «пустих». Населення слобід широко розгорнуло торгово-промислову діяльність. Збагачення слобід і незалежність їх від місцевих державців і гетьманської влади викликало репресії збоку останньої. Гетьман І. Скоропадський у 1716 і 1719 роках заборонив старообрядцям торгувати на Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити старовірів з України, й осередком старообрядців на Гетьманщині лишилася слобода Клинці, яка у другій половині 18 ст. стала й культурним центром старообрядців (друкарні для церковних і світських книг), а з кінця 18 ст. і протягом 19 ст. тут утворився великий осередок текстильної промисловості (виробництво сукна й ін.), який на початку 20 ст. став найбільшим в Україні.

Економічне зростання та збільшення населення слобід на півночі Гетьманщини, з одного боку, та постійні конфлікти їх із місцевими дідичами й українською владою (зокрема на ґрунті збільшення державних податків) спричинилися до того, що, починаючи з середини 18 ст., частина старообрядців з Чернігівщини (а також із сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Південної України. Вони селилися в Ново-Сербії, пізніше Слов'яносербії, а по опануванні Російською Імперією всієї Південної України на Херсонщині (зокрема в Бериславському повіті) і Таврії (особливо в Мелітопільському повіті), де їх 1832 року було понад 7 000. Оселення старообрядців на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У середині 18 ст. старообрядці оселилися в південній Бесарабії (їх називали тут 'липованами) і в гирлі Дунаю (с. Вилкове). Приплив старообрядців збільшився по приєднанні Бесарабії до Російської Імперії 1812. У кінці 19 ст. у всій Бесарабії, жило біля 30 000 старообрядців — на півдні і в Хотинському повіту.

У 1760–1780-их pp. старообрядці-липовани з Молдавії і Волощини, пізніше також з Басарабії поселялися на Буковині й Поділлі. Австрійська влада, зацікавлена в заселенні Буковини, ставилася прихильно до старообрядців; цісарським патентом 1783 Йосиф II звільнив їх від податків і ґарантував свободу віровизнання. Центральним поселенням старообрядців було с. Біла Криниця (нині Глибоцького району), де вони при матеріальній допомозі одновірців з Росії мали свій церковний центр: монастир і собор, з 1844 — єписокпат, а потім ієрархію (Білокриницьку) на чолі з митрополитом, яка висвячувала священників і єпископів для старообрядців всієї Російської Імперії (цей центр, після толерантного едикту 1905, частково перенесено до Москви (осередком старообрядців-попівців була тут церква на Рогозькому цвинтарі). Кількість старообрядців на Буковині: 1794 — 400, 1844 — 2000, 1900 — 3 110, 1930 — 3 200. Більшість старообрядців на Буковині були попівцями. У 1880–1890-их pp. буковинські старообрядці видавали у Коломиї журнали «Старообрядецъ» і «Давняя Русь» за ред. Н. Чернічева.

Як усюди, так і на Україні, старообрядці жили здебільшого в окремих оселях. Від місцевого українського населення вони відрізнялися як віровизнанням (та обрядом), так і мовою, будовою та внутрішнім оформленням хат, також і побутово-економічними прикметами. Основним зайняттям старообрядців було сільське господарство (хліборобство, городництво й садівництво), різні види ремесла й промисловості, торгівля. Серед міських старообрядців було чимало багатіїв-купців і фабрикантів. Як виразно чужонаціональне середовище, старообрядці сприяли русифікації деяких місцевостей, зокрема на півночі Чернігівщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію і приєднати її до РРФСР (Брянська область).

Нині на території України є близько 50 старообрядних храмів, у половині яких немає постійного настоятеля. В Україні є як безпопівські течії, так і попівськи Церкви: РПсЦ (Руська Православна старообрядна Церква) та РДЦ (Російська Древньоправославна Церква)

Особливості обрядів

Основні відмінності

• Двуперсне, а не триперсне хресне знамення

• не дозволяються мирські типи богослужбового співу: оперне, партесне, хроматичне тощо. Церковний спів залишається строго монодичним, унісонним.

• богослужіння відбувається за Єрусалимським уставом у версії давньоруського типікону «Церковное око».

• нема характерних новообрядцям скорочень та замін. Кафізми, стихіри та пісні канонів виконуються повністю.

• не використовуються акафісти (крім «Акафиста Ісусу Сладчайшему» та «Акафисту Пресвятій Богородиці») та інші пізніші молитовні твори.

• не служится великопісна служба Пасія, що має католицьке походження.

• не дозволяється стояння на колінах, бо це подібно до знущань римлян над Ісусом.

• зберігається "Начал", тобто особливі молитви перед і після кожної справи

• зберігається синхронність дій, бо церква за Символом Віри — Соборна, тобто все має робитися разом.

• Великою Агіасмою вважається вода, освяченна в вечір перед Богоявленням.

• Хресний хід ходиться "посолнь" (тобто за годинниковою стрілкою), що символізує ходу за Христом.

• у більшості течій одобрюється присутність християн у народному одязі часів Русі.

• важливе місце посідають різні види речитативу ("погласиці") при читанні.

• зберігаються старі варіанти написання церковно-слов"янських слів (Ієросалим, священноинок (а не єромонах) тощо)

• використовуються 7, а не 5 просфор

• "сугуба" (подвійна) аллілуія, тобто «Аллилуїя, аллилуїя, слава тебе Боже», а не нове «Аллилуия, аллилуия, аллилуия, слава тебе Боже», бо "аллилуия" і так перекладається як "слава Богу!"

• зберігається 4 види поклонів і не дозволяється заміняти один іншим. Для земних поклонів використовують підручник — килимок, на який кладуть руки під час земних поклонів.

• зберігається деклароване в Апостольських правилах і правилах Соборів негативне ставлення до будь-яких проявів екуменізму.

Символ віри

Єпископи Першого Нікейський Церковного Собору християнської церкви тримають Нікейський Символ Віри

В ході «книжкової справи» було внесено зміну в Символ віри: прибраний союз-зіставлення «а» в словах про віру в Сина Божія «рождена, а не сотворена». Із смислового зіставлення властивостей таким чином було отримано просте перерахування: «рождённого, не сотворённого».. Старообрядці різко виступали проти свавілля у викладі догматів і були готові «за єдиний аз» (тобто за одну букву «а») піти на страждання і смерть.

Порівняння тексту Символу Віри:

Дореформенний текст	«Новообрядний» текст
Ісусъ, (Ісъ)	Іисусъ, (Іисъ)
Рожденна, а не сотворенна	Рожденна, не сотворенна
Его же царствію несть конца	Его же царствию не будет конца
Господа истиннаго и животворящаго	Господа животворящаго

Ім'я Ісус

В ході церковних реформ традиційне написання імені Христа Ісус було замінене на запозичення з грецького написання Іисус. Старообрядці продовжують дотримуватися традиційного написання.

Трискладовий восьмикінечний хрест

Досконалою формою хреста у старообрядців вважається восьмиконечна; чотириконечний хрест, як запозичення з латинської церкви, не застосовується в ході богослужіння.

Двоперстя

Двуперстний благословляючий жест. Одна з перших ікон Христа. З монастиря св. Катерини, Синай. VI в.

Файл:Two fingers.gif

В ході реформ патріарха Нікона піддалося зміні складання пальців (перстосложение) при здійсненні хресного знамення: мирянинові при хрестоподібному осяянні себе або кого-небудь наказувалося складати три пальці «пучкою», в ієрейському ж благословляючому жесті використовується т.з. «именословное перстосложение», в якому пальці знаменують собою букви імені Христа — ІС ХС.

Файл:Two fingers 2.gif

Саме хресне знамення як частина передання сходить до перших століть християнства. Багатьма авторами — наприклад, Василем Великим воно відноситься безпосередньо до апостольського передання, проте письмових джерел про початкову форму перстосложіння, ймовірно, не існує.

На підтримку нововведеного по грецьких зразках того часу жесту приводилися посилання на твори про іменословне перстосложенії Навплійського протопопа Миколи Малакси (XVI в.). По його імені подібне перстосложеніє в старообрядницькому середовищі презирливо іменується «малаксой».

У багатьох післярозкольних джерелах, близьких Російській Православній церкві, приводиться теорія, по якій первинною формою перстосложіння було одноперстіє, яке згодом замінилося двоєперстієм і, нарешті, що остаточно затвердилося троєперстієм. Старообрядці ж наполягають на благочесті, старовині і істинності двоєперстія. Як доказ старовини двохперстного жесту, приводиться безліч стародавніх пам'ятників іконографії, в т.ч. такі, що відносяться переданням до апостольських часів. При розгляді істинності жесту розкривають його символічний сенс: два персти означають два єства Сина Божія, при цьому трохи зігнутий середній палець означає «умаление» (кеносис) Божественної природи при вочеловечиванії Спасителя. Три інші персти сполучені як знак з'єднання і незмішення осіб Святой Трійці в єдиному Богові. Хрестоподібне осяяння на згадку про хрест Розп'яття здійснюється двома перстами, символізуючими Христа. При троєперстном хресному знаменні символ Христа замінюється символом Трійці, що дозволяє старообрядцям дорікати «никоніанам», що вони таким чином «розпинають Трійцю».

[[Файл:{{Прапор http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BE%D0%B1%D1%80%D1%8F%D0%B4%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%7C}}%7C20x13px%7Chttp://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BE%D0%B1%D1%80%D1%8F%D0%B4%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE]] [[Збірна {{Назва країни РВ http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BE%D0%B1%D1%80%D1%8F%D0%B4%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE}} з регбі|{{Назва країни http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BE%D0%B1%D1%80%D1%8F%D0%B4%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%7C}}]]

Див. також

Старообрядництво в Луганській області

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Щапов А. Русский раскол старообрядства. Казань 1859;
• Лазаревский А. Описание Старой Малороесии, т. І. Київ 1888;
• Лилеев М. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII — XVIII вв., випуск І. К. 1895;
• Смирнов П. История русского раскола етарообрядства. 2 вид. П. 1895;
• Polek J. Die Lippowaner in der Bukowina. Чернівці 1899;
• Щапов А. Сочинения, т. І. П. 1906;
• Оглоблин А. Предкапиталистическая фабрика. К. 1925;
• Pascal P. Avvakum et les debuts du raskol. Париж 1938;
• Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине. К. 1975.