Історія євро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Економічний і валютний союз ЄС, 2011 рік. Синім кольором позначено країни Єврозони

Євро (англ. euro) — офіційна грошова одиниця 17 країн Європейського Союзу і деяких інших держав; одна з провідних світових валют. Євро було створено заради досягнення вищої форми інтеграції між країнами ЄС — економічного та валютного союзу, що характеризується поєднанням единого ринку з єдиною валютою. Зараз євро дійсно виконує таку роль: це єдина валюта 17 з 28 країн ЄС, її використовують близько 332 мільйонів людей кожен день[1]. Євро є молодою валютою: його представлення світовому фінансовому ринку відбулося у 1999 році, а введення банкнот і монет у готівковий розрахунок — 1 січня 2002 року, хоча це було метою Європейського союзу та його попередників з 1960 року. Євро замінив європейську грошову одиницю (Екю), що використовувалась з 1979 по 1998 рік, у співвідношенні 1:1.

Передісторія[ред.ред. код]

Ідея єдиної європейської валюти[ред.ред. код]

Незважаючи на молодість самого євро, його ідея — ідея спільної грошової системи на території Європи — виникала ще в античні часи. Так, деякі старогрецькі міста-держави створювали між собою союзи з єдиною фінансовою системою. В середньовіччі спроби створення єдиної валюти відбувалися декілька разів: в XIII–XVI ст. на терріторії Ганзейської унії, Латинський та Скандинавський монетні союзи XIX–XX ст., Римський договір та створення Європейської валютної системи. Латинський монетний союз поєднував Францію, Італію, Бельгію, Швейцарію з 1865 року, а з 1868 — і Грецію, тобто був прообразом системи євро. Грошові системи були ідентичні за вагою, матеріалом та номіналом монет, але національні назви грошових одиниць збереглись. Латинський союз, який очолювала Франція, поширював сферу свого фінансового впливу і наприкінці XIX ст. ще 18 країн мали грошові одиниці, еквівалентні французькому франку. Латинський союз існував до 1926 року.

Засади для створення євро[ред.ред. код]

Після другої світової війни, що завдала серйозного удару по міжнародній валютній системі, Європа опинилася без власної світової валюти: Бреттон-Вудська модель міжнародної валютної системи середини XX століття базувалася на доларі США, який ще в 30-ті роки витіснив з лідируючих позицій британський фунт стерлінгів. Тому в 1950 р. був здійснений перший крок у напрямку стабілізації внутрішньої економічної ситуації: створено Європейський платіжний союз, до якого увійшли ФРН, Франція, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Австрія, Італія, Греція, Португалія і Туреччина (згодом він був перетворений в Європейську валютну угоду).

У квітні 1951 року було підписано Паризький договір про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі, що поклало початок європейської економічної інтеграції. У той же час, перші реальний передумови повноцінного валютного співробітництва з'явилися в 1957 році, коли Римським договором було укладено Європейську спільноту по атомній енергетиці (Евратом) та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) з метою створення єдиного ринку, усунення торгових і митних бар'єрів. Європейське співтовариство з'явилося з 1 січня 1958 року і об'єднувало спочатку шість країн — ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. З 1973 року в ЄЕС увійшли Великобританія, Ірландія, Данія, з 1981 — Греція; з 1986 — Португалія та Іспанія, потім Австрія, Швеція, Фінляндія. Економічне об'єднання Європи всією логікою свого розвитку вело до необхідності наявності єдиних грошових знаків, і в рамках меморандума ЄЕС у 1962 році вперше було прийняте положення щодо єдиної фінансової системи, в складі якого — ідеї фіксації обмінних курсів валют країн ЄЕС у певному діапазоні («валютна змія») та єдиної валюти.

У грудні 1969 р. на Європейській раді в Гаазі вперше мета створення Європейського валютного союзу була переведена в практичну площину. У жовтні 1970 р. з'явився так званий "план Вернера ", в якому була сформульована концепція переходу до валютного союзу через незворотною взаємної конвертованості національних валют, повну лібералізацію руху капіталів, встановлення постійних валютних курсів і заміну національних валют єдиною європейською валютою до 1980 р. Проте реалізації «плана Вернера» перешкодила енергетична криза 1972 року.

У 1971 долар США втратив золоте забезпечення, це викликало колапс у Бреттон-Вудській системі. Для стабілізації внутрішньої ситуації Європа потребувала у власній міжнародній валюті.

У квітні 1975 р. була введена європейська розрахункова одиниця — ЕРЕ (European unit of account — EUA), курс якої залежав вже не від долара, а від ринкової вартості складових її європейських валют. Ця одиниця використовувалася в міждержавних розрахунках і бюджеті ЄЕС, в операціях Європейського інвестиційного банку.

У 1977 р. ідея валютного союзу була знову реанімовано канцлером ФРН Г. Шмідтом і президентом Франції В. Жискар д'Естеном і підтримана головою Комісії ЄС Р. Дженкінсом. На сесії Європейської ради 5-6 грудня 1978 р. у Брюсселі було прийнято рішення про створення Європейської валютної системи.

У 1979 році «валютна змія» була реалізована: уряди та центральні банки дев'яти держав-членів ЄЕС (Бельгія, Великобританія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРГ) створили Европейську валютну систему (ЄВС) і європейську валютну одиницю — «екю» (European currency unit — ECU). Важливою особливістю ЄВС було те, що вона включала до свого складу всі країни ЄЕС.

У лютому 1988 р. міністр закордонних справ ФРН Г.-Д. Геншер представив меморандум «Про створення європейського валютного простору та Європейського центрального банку», який був підтриманий тодішньому головою Комісії ЄС Ж. Делором і згодом трансформувався в так званий «план Делора». Він передбачав здійснення скоординованої економічної і валютної політики країн ЄС, створення Європейського центрального банку і перехід на єдину європейську валюту. Цей план в якості інтелектуальної основи ЄВС був затверджений Європейською радою 26 червня 1989 у Мадриді, а його основні ідеї були згодом затверджені в Маастрихтському договорі.

Історія (від створення ЄС)[ред.ред. код]

Маастріхтський договір та критерії стабільності[ред.ред. код]

Визначення цілей і шляхів створення Економічного і валютного союзу в Західній Європі було закріплено в тексті Маастрихтського договору про утворення Європейського союзу. Цей історичний договір був схвалений главами держав і урядів ЄС на сесії Європейської ради 10-11 грудня 1991 р. і підписаний 7 лютого 1992 р. у м. Маастріхт (Нідерланди) . Маастрихтський договір, який набув чинності 1 листопада 1993 р., передбачав на тільки створення Економічного і валютного союзу, а й формування союзу політичного. Фактично тільки після підписання цього договору країни ЄС перейшли до проведення загальної економічної і фінансової політики, кінцевою метою якої було оголошено введення єдиної валюти. Договір передбачав поетапний графік її введення і встановлював загальні правила у сфері державного бюджету, інфляції, процентних ставок для всіх членів майбутнього валютного союзу. Відповідальність за грошово-кредитну політику ЄС цей договір наклав на Європейську систему центральних банків. Для того, щоб євро була введена в обіг, всі країни-члени валютного союзу повинні відповідати п'яти критеріям стабільності: — дефіцит держбюджету не може перевищувати 3% від ВВП; державна заборгованість може складати не більше 60% від валового внутрішнього продукту (ВВП); — держава повинна протягом двох років підтримувати курс національної валюти у заданому діапазоні; — рівень інфляції не повинен перевищувати показники трьох найбільш стабільних держав ЄС більш ніж на 1,5%; — процентні ставки за банківськими кредитами можуть бути всього на 2% вище за показники трьох найбільш стабільних країн;

Всупереч початковим очікуванням реалізація Маастрихтського договору та плани формування валютного союзу відразу піддалися вельми серйозним випробуванням на міцність. По-перше, в 1992–1993 рр. Європейська валютна система зазнала важка криза, внаслідок чого національні валюти Іспанії, Португалії та Ірландії були значно девальвовані, а Великобританія і Італія взагалі вийшли зі складу ЄВС. Для порятунку ЄВС в серпні 1993 р, було прийнято рішення збільшити допустимі межі коливань курсів валют до плюс-мінус 15%. Наслідки кризи вдалося подолати лише до кінця 90-х рр. (нині Європейська валютна система включає всі країни ЄС , крім Великобританії та Швеції). По-друге, абсолютно несподівано для Брюсселя і національних урядів виникла проблема з ратифікацією самого Маастрихтського договору. У 1992–1994 рр. громадськість низки країн виступила проти створення Європейського союзу: Великобританія категорично відмовилася брати участь у проекті ЕВС, в Данії після двох референдумів Маастрихтський договір не був ратифікований у частині валютного союзу, у Франції перевага прихильників договору виявився мінімальним, Норвегія після референдуму взагалі відмовилася вступати в ЄС. Ускладнення процесу ратифікації Маастрихтського договору зумовило досягнення домовленості про нову повномасштабній зустрічі глав держав і урядів через п'ять років для перегляду та внесення змін в первинний текст договору.

Тим не менше, у січні 1994 р. відповідно до Маастрихтського договору у Франкфурт-на-Майні був створений Європейський валютний інститут.

Підготовчі заходи 1995-1998 рр[ред.ред. код]

В грудні 1995 р на засіданні Європейської ради в Мадриді була прийнята програма запровадження євро, яка була розвинена і конкретизована на засіданні тієї ж ради в Дубліні в грудні 1996 року. Відповідно до досягнутих між країнами ЄС домовленостями, процес просування до валютного союзу ЄС розпався на три фази:

  1. Підготовча — до 1 січня 1996 року, в ході якої країни-учасниці зняли взаємні обмеження на рух платежів і капіталів і почали стабілізацію своїх державних фінансів за критеріями, встановленими ЄС як «пропускні» для членства у валютному союзі.
  2. Організаційна — до 31 грудня 1998 року, націлена на завершення остаточної стабілізації державних фінансів і на формування правової та інституційної бази валютного союзу.
  3. Реалізаційна — до 1 січня 2003 року, реалізація плану введення євро в безготівковий, а потім і в готівковий оборот країн-учасниць угоди з повною заміною національних валют єдиною валютою.

З метою реалізації плану просування до ЄВС, Європейський валютний інститут у Франкфурті, функціонуючий з 1 січня 1994 року, в 1998 році був перетворений в Європейський центральний банк (ЄЦБ). Прийняті конкретні рішення щодо грошової і валютної політики: на сесії в Дубліні в грудні 1996 року вирішено, що євро отримує статус офіційної грошової одиниці країн-учасниць замість їх національних валют. Відповідно в євро перераховані всі приватні і державні активи і пасиви при збереженні для суб'єктів господарства платіжних умов раніше укладених контрактів. Перерахунок в євро сум в національних валютах здійснюється з точністю до шести знаків після коми. Паритет перерахунку екю в євро встановлений в пропорції 1:1. Форсується підготовка до нової валюти в країнах-учасницях, особливо в адміністративних органах, банках та інших фінансових інститутах. Але все економічне життя продовжує існувати на основі національних валют. Оскільки створення валютного союзу вимагало термінового вирішення проблеми реформування європейських інститутів та розширення ЄС, в березні 1996 р. в Турині було дано старт Міжурядової конференції з перегляду всієї «європейської конструкції», в тому числі Маастрихтського договору. Результати конференції (у вигляді "Пакту стабільності і зростання ") вперше передбачали введення штрафних санкцій проти держав-членів у разі порушення ними нормативів державного бюджету. Відповідно до цього документа, якщо учасник ЄВС перевищує встановлений в Маастрихтському договорі ліміт дефіциту бюджету (3% від ВВП), то Європейська рада протягом трьох місяців приймає рекомендації на адресу цієї країни. Протягом наступних чотирьох місяців ці рекомендації повинні бути реалізовані, в іншому випадку до країни-порушниці застосовуються санкції: безвідсотковий депозит у розмірі 0,2% від ВВП плюс 1 /10 різниці між реальним дефіцитом бюджету і встановленим лімітом. Через два роки, якщо положення не покращиться, депозит автоматично звертається в штраф.

У жовтні 1997 р. був підписаний Амстердамський договір, який став черговим етапом фактичного перетворення ЄС в загальноєвропейську організацію. В кінці 1997 р. Рада міністрів економіки та фінансів країн ЄС затвердила дату введення в готівковий обіг банкнот і монет євро (1 січня 2002 р.), а Європейська рада прийняла рішення про створення нового важливого інституту валютного союзу — Ради міністрів економіки та фінансів країн ЕВС.

У березні 1998 р. Комісія ЄС представила доповідь про результати виконання країнами Європейського союзу критеріїв конвергенції Маастрихтського договору і на його основі рекомендувала до вступу у валютний союз одинадцять країн (всі країни ЄС, окрім Великобританії, Данії, Швеції та Греції). У цілому рекомендовані країни в 1997 р. мали гарні економічні показники: середній рівень інфляції та довгострокові кредитні ставки досягли рекордно низького рівня — відповідно 1,6 і 5,9%, дефіцит бюджету — 2,5%, валюти дев'яти країн коливалися протягом попередніх двох років в межах плюс-мінус 2,25%. Спостерігалося помітне зближення довгострокових рівнів прибутковості цінних паперів, що відображало не тільки помірність інфляційних очікувань у державах ЄС, але і прогрес в оздоровленні державних фінансів. Виняток становив державний борг  — в середньому 75% ВВП проти 60% в Маастріхтському договорі. Однак Комісія ЄС порахувала можливим використовувати застереження, згідно з яким норматив може вважатися виконаним, якщо величина державного боргу по відношенню до ВВП стійко знижується. На позачерговому саміті ЄС в Брюсселі 2 травня 1998 була проведена необоротна фіксація обмінних курсів валют країн —учасниць, затверджені керівники Європейського центрального банку та визначено учасники валютного союзу, до складу якого 1 січня 1999 р. увійшли одинадцять держав Європейського союзу: Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Австрія, Ірландія, Італія, Іспанія, Португалія, Фінляндія. Крім зазначених країн, зона євро за згодою офіційних властей була поширена також на ряд автономних заморських департаментів (для Франції) — це острови Мартініка і Гваделупа, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон; до євро прив'язали валюти Коморських островів і Нової Каледонії, а також таких держав, як Монако, Андорра, Сан-Марино і Ватикан. З політичних мотивів утрималися від участі у валютному союзі з 1999 р. три країни ЄС — Великобританія, Данія і Швеція . Що стосується Греції, ця країна не змогла виконати критерії конвергенції, але оголосила про своє прагнення увійти в ЕВС в січні 2001 р.

Незважаючи на те, що необоротна фіксація курсів валют по відношенню один до одного була проведена в травні 1998 р., паритети між ними були встановлені тільки 31 грудня 1998, оскільки необхідно було забезпечити збіг між першою котируванням курсу євро і останнім курсом екю на фінансових ринках по завершенні року. До цього моменту три валюти, що залишалися поза зоною євро, але входили до кошика екю (англійський фунт стерлінгів, датська крона і грецька драхма), могли впливати на курс екю. Після розрахунку за спеціальною формулою було встановлено курс національних грошових одиниць до євро, який з цього моменту перетворився на самостійну валюту, Європейський економічний і валютний союз став доконаним фактом.

План введення євро у фінансові системи[ред.ред. код]

План введення євро, що відповідає вимогам реалізму, здійсненності, гнучкості для бізнесу і населення в цілому, включає три послідовних етапи: перший етап (1 січня 1999 р. — не пізніше 1 січня 2002 р ,) : перехід до євро банківського та фінансового секторів, випуск нових державних позик в євро, початок виробництва банкнот євро; другий етап (не пізніше 1 січня 2002 р. — не пізніше 1 липня 2002 р.) : остаточний перехід до євро в системі державного управління, введення в обіг банкнот і монет євро, причому протягом перших 6 місяців в якості валюти, рівноправною з національної; третій етап (не пізніше 1 липня 2002 р.) : євро стає єдиним законним засобом розрахунків на всій території країн- членів ЕВС .

Тривалість перехідного періоду в три роки зумовлена ​​необхідністю підготувати громадськість, банківські системи та технічні засоби, підприємства роздрібної торгівлі та державного сектора. При цьому передбачалося, що при достроковому завершенні підготовчих заходів на початкових етапах і накопиченні критичної маси нової валюти наступні етапи можуть бути скорочені. Наприклад, період паралельного обігу готівкового євро з національними валютами ЕВС виявилося можливим скоротити з шести до двох місяців.

Перехід на євро у безготівкових розрахунках (1999-2001 рр.)[ред.ред. код]

1 січня 1999 року у 0.00 годин відбулося введення євро у безготівковий розрахунок, з цього моменту курси національних валют зафіксувалися, хоча на цьому етапі вони ще функціонували рівноправно з євро. Торги по евро розпочалися 4 січня 1999 року, з такими курсами конвертації: Німецька марка 1.95583 Французький франк 6.55957 Італійська лира 1936.21 Іспанська песета 166.386 Португальський эскудо 200.482 Фінська марка 5.94573 Ірландський фунт 0.787564 Бельгійський / Люксембурзький франк 40.3399 Голландський гульден 2.20371 Австрійський шилінг 13.7603


Деякі європейські транснаціональні корпорації, наприклад "Сіменс " і « Філіпс», вже почали вести бухгалтерський облік в євро з 1999 р. Будь-який рух в цьому напрямку великих компаній могло змусити більш дрібні підприємства наслідувати їхній приклад і навіть, якщо підприємства не будуть використовувати євро для ведення внутрішнього бухгалтерського обліку, могла виникнути тенденція котирування цін у євро для здійснення торгівлі з 1999 р. Для великих компаній, які завжди працювали з кількома валютами, перехідний період не створив особливих проблем з паралельним обліком, для малого та середнього бізнесу, який звик працювати з однією валютою, це виявиться важче. Однак у перехідний період жодна компанія не могла повністю перейти на євро, оскільки державний сектор і споживачі ще будуть користуватися національною валютою . З 1 січня 1999 гола по 31 грудня 2001 реалізовувався принцип свободи вибору для учасників угод (національна валюта або євро). При цьому по відношенню до учасників було неприпустимо примус або заборона з боку держав — членів нової валютної системи . Це означало, що в нових контрактах і у всіх пов'язаних з ними документах може використовуватися (за домовленістю сторін) будь-яка деномінація . Протягом перехідного періоду банкам було рекомендовано на добровільній основі звільняти від комісійних перерахунків національних валют ЕВС в євро і навпаки при вихідних платежах і при перерахунку в євро залишків національних валют на рахунках протягом перехідного періоду, а також обмін національних банкнот на євро для своїх клієнтів у початку 2002 р. в сумах, що не перевищують їх побутові потреби .

Введення євро у готівковий оборот (2001-2003 рр.)[ред.ред. код]

Наступним, заключним етапом третьої фази переходу до валютного союзу ЄС, став повний перехід на євро. Після 31 грудня 2001 всі рахунки, які до тих пір виражалися в національних валютах країн, сталі в обов'язковому порядку конвертуватися за офіційними курсами в євро. З 1 січня 2002 року протягом терміну, який кожна країна визначила самостійно, в обіг були введені банкноти семи номіналів — 5, 10, 30, 50, 100, 200 і 500 євро, і монети восьми номіналів — 1 і 2 євро, а також 1, 2, 5, 10, 20 і 50 євроцентів, які заміщають колишні банкноти і монети в національних грошових одиницях. Протягом певного півроку старі національні банкноти і монети ще могли звертатися нарівні з євро. Проте після 1 червня 2002 року євро стає єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони. Таким чином, на 1 січня 2003 року відбувається перехід на євро у всіх країнах — учасницях ЄВС був завершений, євро став єдиним законним платіжним засобом у країнах Єврозони.

Карбування[ред.ред. код]

Дизайни нових монет і банкнот були оголошені в період між 1996 і 1998 роками, а їх виробництво розпочалося 11 травня 1998[2]. На 1 січня 2002 року для видачі споживочам і підприємствам вже були доступні 7,4 млрд банкнот і 38,2 млрд монет[3]. У 7 країнах нові монети карбувалися з датою «2002», хоча насправді були вироблені до 1 січня 2002 року. У Бельгії, Фінляндії, Франції, Нідерландах та Іспанії монети євро, що поступили до обороту 1 січня 2002 року, датуються 1999, 2000 і 2001 роками, як і невелика кількість монет з Монако, Ватикану, Сан-Марино. Нові випуски монет продовжують карбувати донині. Окремою проблемою стала утилізація попередніх грошових одиниць. Ірландці пресували купюри та закопували на звалищах, більш практичні німці пустили свої германські марки на паливо для обігрівальних систем та цементних заводів. Старі іспанські та ірландські монети переплавлені у британські, адже Британія досі утримується від вступу у фінансову систему євро[4]

Заміна валюти[ред.ред. код]

Європейського центральний офіс банку у Франкфурті зустрів 2002 рік з величезним освітленим макетом монети євро в передній частині будівлі. Прихід півночі у Франкфурті в офісах ЄЦБ символізувало перехід, хоча у цей час нові монети і банкноти були дійсні протягом однієї години в Греції та Фінляндії; протягом трьох годин на французькому острові Реюньйон в Індійському океані[5]. Саме там відбулася перша покупка службовою особою з використанням євровалюти, на один кілограм лічі.

У Фінляндії Центральний банк відкрився на годину опівночі, щоб громадяни могли здійснити обмін валюти, величезна піраміда євро прикрасила площу Синтагма в Афінах. В цілому більшість країн святкувала появу євро, хоча в північному німецькому місті Gifhorn відбулися символічні похорони Німецької марки.

Незважаючи на величезну кількість доступних євро, що мали забезпечити гладкий перехід, деінде побоювалися хаосу. У Франції, наприклад, ці страхи посилювалися загрозою страйків поштових працівників та робітників банків. На практиці впровадження було гладким, з кількома проблемами. До 2 січня, всі банкомати в 7 країнах і принаймні 90 відсотків в 4 ​​інших видавали євро[6]

Обмінний період, протягом якого монети та банкноти колишніх валют були обміняні на євро, тривав близько двох місяців до — 28 лютого 2002. Офіційна дата, коли національні валюти перестали бути легальними грошовими одиницями для розрахунку в своїх країнах, була різною для кожної держави. Першою на євро повністю перейшла Німеччина; марка була офіційним платіжним засобом до 31 грудня 2002. Кінцевою датою було 28 лютого 2002, коли всі національні валюти перестали бути платіжними засобами на території своїх країн. Однак, навіть після офіційної дати повного переходу на євро, національні валюти продовжують приймати центральні банки протягом кількох років, а деякі країни такі як Австрія, Німеччина, Ірландія та Іспанія встановили можливість обміну без часових обмежень. Наприклад, обмін португальских монет був припинений 31 грудня 2002 року, а обмін паперових ескудо триває ще до 2022 р.

Деякі підприємства використовували перехід до нової валюти, щоб підняти ціни, однак отримали лише втрати. Споживачі взагалі відмовлялися користуватися послугами (Греція: buy-nothing days — дні без покупок), або ж користувалися послугами правосуддя для компенсації втрат (Італія: суд змусив кафе поблизу Рима компенсувати клієнту втрати)[7].

В багатьох странах змінился формат гаманців. Причина в тому, що банкноти євро більші за форматом ніж, наприклад, італійські або фінські. В Італії, крім того, з'явились каманці з відділом для монет, тому що італійські монети просто не було сенсу зберігати у гаманцях, настільки вони були знецінені[8].

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]