Диктатура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Форми правління
редагувати

Диктату́ра — необмежена влада в державі особи, групи осіб, суспільної верстви, що на відміну від демократії, тримається не на вільних і незалежних виборах, а спирається на силові структури та органи держави чи навіть на пряме насильство, репресії та терор.

Термін, що характеризує систему влади одного правителя або вузької і замкненої групи осіб (хунта), без конституції, або з номінальною конституцією.

Диктатура з погляду політології — форма здійснення влади, при якій влада, незалежно від форми та ставлення до влади, здійснює своє правління прямим, директивним, шляхом. Незалежність цієї форми здійснення влади від форми влади і форми ставлення до влади яскраво показує приклад політичної системи, що виникла внаслідок Великої французької революції — форма влади — республіка, форма ставлення до влади — демократія, форма здійснення влади — диктатура.

Ефективність і оптимальність цієї форми здійснення влади залежить від багатьох факторів, зокрема від об'єктивної ситуації, сприйняття суспільством необхідності саме цієї форми здійснення влади, форми ставлення суспільства і влади, форми ідеологічного обґрунтування влади.

Тепер диктатурою, зазвичай, називають режим влади однієї особи або групи осіб, не обмежений нормами законодавства, не стримуваний будь-якими громадськими чи політичними інститутами. Попри те, що нерідко в умовах диктатури зберігаються окремі демократичні інститути, їхній реальний вплив на політику зводиться до мінімуму. Зазвичай, функціонування диктаторського режиму супроводжується репресивними заходами проти політичних опонентів і жорстким обмеженням прав і свобод громадян.

Давньогрецькі держави[ред.ред. код]

Диктатура була частим явищем у Стародавній Греції та її колоніях. Диктатори в цих державах називалися «тиранами», а диктатура — «тиранією». першу це слово не мало негативного відтінку. Більшість тиранів спиралися на демос і гнобили аристократію. Деякі з тиранів, особливо ранніх, прославилися як меценати, справедливі правителі і мудреці: наприклад тиран Корінфа Періандр або тиран Афін Пісістрат. Але набагато більше збереглося оповідань про жорстокість, підозрілості і самодурство тиранів, які винаходили витончені тортури (особливо був відомий тиран Акраганта Фаларід, який спалював людей в мідному бику). Існував популярний анекдот (його героєм був спочатку Фрасібул Мілетський, потім він прив'язувався і до інших осіб) про тирана, який на питання колеги-тирана (варіант: сина) про найкращий спосіб утриматися при владі став ходити по полю і мовчки зривати всі колоски, що видавалися над загальним рівнем, показуючи тим самим, що тирану слід знищувати всіх видатних в цивільному колективі. Хоча на етапі становлення грецького поліса тиранія могла відігравати позитивну роль, кладучи кінець аристократичному свавіллю, в кінцевому результаті вона швидко ставала перешкодою для зміцнілого громадянського колективу.

Деякі тирани прагнули перетворити свої держави у спадкові монархії. Але довговічних династій жоден з тиранів не створив. У цьому сенсі показове пророцтво оракула, нібито отримане Кіпселами, які захопили владу в Коринті: «Щасливий Кіпсела, і діти його, але не діти його дітей». Кіпсела і його син Періандр успішно правили, але вже наступник (племінник) Періандра був швидко убитий, після чого все майно тиранів було конфісковано, їхні будинки зруйновані і їхні кістки викинуті з могил.

Епоха VII–VI ст. відома як епоха «старшої тиранії»; до її кінця в материковій Греції тирани зникають (в Іонії вони залишалися завдяки перської підтримки, в Сицилії і Великій Греції — через специфічну військової обстановки). В епоху розвинутої демократії, в V ст. до н. е.., ставлення до тиранії було однозначно негативне, і саме тоді цей термін наблизився до свого нинішнього значенням. Тиранія сама по собі сприймалася зрілим громадянським свідомістю як виклик справедливості й основі існування громадянського колективу — загального рівності перед законом.

У IV ст. до н. е.., в умовах гострої кризи поліса, у грецьких містах-державах знову з'являються тирани (так звана «молодша тиранія») — зазвичай, з щасливих воєначальників і командирів найманих загонів; але розповіді про мудрих і справедливих тиранів цієї епохи зовсім відсутні: тирани були оточені загальною ненавистю і самі в свою чергу жили в атмосфері постійного страху.

Стародавній Рим[ред.ред. код]

Спочатку диктатурою іменувалася вища екстраординарна магістратура в Римській республіці. Диктатура встановлювалася постановою сенату, згідно з яким вищі ординарні магістрати республіки — консули призначали диктатора, якому передавали всю повноту влади. У свою чергу, диктатор призначав свого заступника — начальника кінноти. Диктаторам належало супровід 24 лікторів з фасціями — символами влади, в той час як консулам належало по 12 лікторів.

Диктатори мали практично необмежену владу і не могли бути притягнуті до суду за свої дії, проте в обов'язковому порядку складали свої повноваження після закінчення терміну. Спочатку диктатура встановлювалася на термін 6 місяців, або на час виконання доручення сенату, зазвичай, пов'язаного з усуненням загрози державі.

Однак у 82 до н. е.. був обраний перший безстроковий диктатор Луцій Корнелій Сулла (формально — «для проведення законів і для приведення республіки в порядок» (лат. legibus faciendis et rei publicae constituendae causa)). У 79 Сулла, проте, склав свої повноваження диктатора. У 44, за місяць до загибелі від рук змовників, безстроковим диктатором став Гай Юлій Цезар, що до цього кілька разів обирався диктатором під час громадянської війни за звичайною схемою. Посада диктатора була скасована в 44 році до н. е.., незабаром після вбивства Цезаря.

Сулла і Цезар були останніми диктаторами за формальною посадою і першими диктаторами Риму в сучасному сенсі слова. Октавіан Август і наступні імператори не призначалися на посаду диктатора (хоча Августу ця посада пропонувалася), але фактично володіли диктаторською владою. Формально Римська держава ще довго вважалося республікою й існували всі республіканські органи влади.

Октавіан Август домігся того, що його наступником став його прийомний син — Тиберій. Надалі подібні випадки траплялися все частіше. Це стало однією з передумов до подальшого перетворення Стародавнього Риму в монархію.

Середньовіччя[ред.ред. код]

У Середньовіччі панівною формою правління була монархія. Навіть у результаті переворотів до влади, зазвичай, приходили представники королівських чи інших знатних родів, що не приховували намірів передавати свою владу в спадщину. Проте існували і винятки. Багато міст-комун і торгових республік наймали для оборони полководців — кондотьєрів або князів. На час війни кондотьєри отримували великі владні повноваження в місті. Після війни, спираючись на наймане військо, набране на гроші міста, деякі кондотьєри утримували владу, перетворюючись на диктаторів. Така диктатура називалася синьйорією. Деякі синьйорії ставали спадковими, перетворюся в монархії. Одним з найвідоміших диктаторів, що заснували монархію, був Франческо Сфорца.

ХІХ століття[ред.ред. код]

Диктатура була поширена в Латинській Америці в XIX столітті, в Європі в цей період диктатурою можна назвати правління Наполеона ІІІ. Криза, що настала після Першої світової війни, викликала появу низки диктатур на території Європи, зокрема режими Ататюрка й Пілсудського (національні); Муссоліні, Гітлера, Прімо де Рівера, Франко і Салазара (праві); Йосифа Сталіна, Енвера Ходжи (комуністичні);

Новітній час[ред.ред. код]

У Європі[ред.ред. код]

У Новітній час диктаторські режими отримали широке поширення в Європі в 20-ті — 40-ві роки 20-го століття. Найчастіше вони встановлювалися внаслідок поширення тоталітарних ідеологій.

Зокрема, в 1922 році була встановлена ​​фашистська диктатура в Італії, а в 1933 — нацистська диктатура в Німеччині.

Диктатури вкрай правого спрямування були встановлені і в інших європейських державах.

Більшість таких диктаторських режимів припинили своє існування в результаті Другої світової війни. Останньою диктатурою Європи прийнято вважати Республіку Білорусь.

В Азії, Африці, Латинській Америці[ред.ред. код]

У Азії, Африці і Латинській Америці встановленням диктатур супроводжувався процес деколонізації. Широко практикувався в зазначених регіонах захоплення державної влади вихідцями з військової середовища, що приводив до встановлення військових диктатур. Після Другої світової війни існували диктатури: в Азії — Мао Цзедуна й Кім Ір Сена; в Латинській Америці — Фіделя Кастро й Августо Піночета.

Диктаторські режими лівого спрямування[ред.ред. код]

У марксизмі-ленінізмі широкого вжитку набуло поняття диктатури пролетаріату.

Характерні риси[ред.ред. код]

Прихильниками диктатури звичайно вказуються такі переваги диктатури як форми правління:

  • Диктатура забезпечує єдність і, як наслідок, міцність системи влади;
  • Диктатор внаслідок свого становища вище від будь-якої політичної партії (зокрема і своєї) і тому є неупередженою політичною фігурою;
  • За диктатури більше можливості здійснити будь-які довгострокові (не обмежені терміном обрання) перетворення у громадському житті;
  • За диктатури більше можливості здійснити кардинальні перетворення, необхідні в довгостроковій перспективі, але непопулярні в короткостроковій;

У порівнянні з монархією виділяють наступні переваги:

  • До диктаторської влади зазвичай приходить людина, що володіє організаційними та іншими здібностями, волею і знаннями. У той же час при монархії заміщення влади проходить не за здібностями кандидата, а завдяки випадку народження, внаслідок чого верховну державну владу може отримати людина, абсолютно не готова до виконання подібних обов'язків;
  • Диктатор зазвичай краще монарха обізнаний щодо реального життя, проблем і сподівань народу.

Серед недоліків диктатури зазвичай згадуються наступні:

  • Диктатори зазвичай менш упевнені в міцності своєї влади, тому вони нерідко схильні до масових політичних репресій;
  • Після смерті диктатора може виникнути ризик політичних потрясінь;
  • Велика можливість проникнення у владу людей, для яких влада є самоціллю.

У порівнянні з республікою виділяють також такі недоліки:

  • За диктатури більше теоретичної можливості для виникнення монархії;
  • Диктатор не несе юридичної відповідальності перед будь-ким за своє правління, що може призвести до ухвалення рішень, які об'єктивно не відповідають інтересам держави;
  • За диктатури плюралізм думок повністю відсутній або ослаблений;
  • Немає легальної можливості змінити диктатора, якщо його політика виявилася такою, що суперечить інтересам народу.

У порівнянні з монархією виділяють також такі недоліки:

  • Диктатуру зазвичай не вважають «богоугодною» формою державного устрою.
  • На відміну від диктатора, монарх, зазвичай, з дитинства виховується з урахуванням того, що в майбутньому він стане верховним правителем держави. Це дозволяє йому гармонійно розвивати якості, необхідні для такої посади.

Апологія диктатури[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]