Лівицький Андрій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Андрій Миколайович Лівицький
Андрій Миколайович Лівицький

Coat of Arms of UNR.svg 3-й Голова Директорії УНР Україна
Час на посаді:
25 травня 1926 — 1948
Попередник Симон Васильович Петлюра
Наступник він сам як Президент УНР в екзилі

Час на посаді:
1948 — 17 січня 1954
Попередник він сам як Голова Директорії УНР
Наступник Степан Витвицький

Час на посаді:
14 жовтня 1920 — 18 листопада 1920
Попередник В'ячеслав Прокопович
Наступник Пилип Пилипчук

Час на посаді:
1922 — 1926
Попередник Пилип Пилипчук
Наступник В'ячеслав Прокопович

Час на посаді:
квітень 1919 — травень 1920
Попередник Маркевич Дмитро Васильович
Наступник посада ліквідована

Народився 9 квітня 1879(1879-04-09)
Помер 17 січня 1954(1954-01-17) (74 роки)
Громадянство УНР
Національність українець
Політична партія Українська соціал-демократична робітнича партія

Андрі́й Микола́йович Ліви́цький (* 9 квітня 1879, хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії — 17 січня 1954, Карлсруе) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (19261954).

Біографія[ред.ред. код]

Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана в Києві. У 1896 p. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався у Лук'янівській тюрмі (1897, 1899 pp.) та висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (19031905 pp.), присяжним повіреним Харківської судової палати (19051913 pp.), мировим суддею Золотоніського повіту (19131917 рр.).

Початок партійної діяльності (РУП, УСДРП)[ред.ред. код]

Як один із засновників РУП протягом 19021903 рр. належав до ядра київського комітету партії. У 19031906 рр. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 p. — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 p. був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався із шести бойових дружин. На початку січня 1906 p. був заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 p. був заарештований удруге під час перебування в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.

Член Центральної Ради[ред.ред. код]

У березні 1917 p. призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917 р. — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 р. по травень 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Період Гетьманату П. Скоропадського[ред.ред. код]

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р., працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Доба Директорії[ред.ред. код]

За доби Директорії був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті І. Мазепи. У жовтні 1919 р., як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.

11 лютого 1920 року був арештований в Кам'янці-Подільському разом з представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві.[1] 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір з Польщею. У уряді УНР на чолі з В. Прокоповичем з травня 1920 залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 р. відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Діяльність в еміграції[ред.ред. код]

Андрі́й Ліви́цький з родиною. Варшава. 1920
Могила А.Левицького

Разом із С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 19201921 рр. в. о. голови уряду, в 19221926 рр. — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 19261954 рр. очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою.   Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвовом уряд в еміграції з травня 1945 активізував діяльність і обновив свій склад. В 1948 р. ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Родина[ред.ред. код]

Батько президента УНР в екзилі у 19671989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької-Холодної.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

27 березня 2009 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» (серія «Видатні особистості України»).

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Т. 4. — С. 1306—1307.
  • Лівицький Андрій Миколайович // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 415.
  • Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003.
  • Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини: Підручник для 10 кл. загальноосвітньої школи. — Полтава: Оріяна; 2005. — 312 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сайт Інституту історії. 11 лютого 1920 р.

Посилання[ред.ред. код]

Попередник
Симон Петлюра
Coat of Arms of UNR.svg 3-й Голова Директорії УНР
1926-1948
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
 — він сам як 1-й Президент УНР
Попередник
 — він сам як 3-й Голова Директорії УНР
Coat of Arms of UNR.svg 1-й Президент УНР
1948-1954
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
Степан Витвицький