Катинський розстріл

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 54°46′24″ пн. ш. 31°47′20″ сх. д. / 54.77333° пн. ш. 31.78889° сх. д. / 54.77333; 31.78889

Катинський меморіал
Ексгумація катинської могили. 1943.
Ексгумація катинської могили. 1943.
Польські полонені

Кати́нський ро́зстріл — масові страти польських громадян, здійснені органами НКВС СРСР за наказом керівництва СРСР і ВКП(б) у Катинському лісі (Смоленська область), поблизу села Катинь навесні 1940 року.

Як свідчать виявлені в 1992 році документи,[1] розстріли проводилися за рішенням особливої Трійки НКВС СРСР відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940.[2]

Відповідно до висновків німецької комісії Г. Бутца і міжнародних комісій 1943 року, розстріли й поховання проводилися органами НКВС в Катинському лісі як у 1940 році, так і раніше — в 1920—1930-х роках.[3]

Ці висновки були підтверджені у 1990–2004 роках. Головною військовою прокуратурою РФ, що констатувала винесення «трійкою НКВС» смертних вироків 14.542 польським військовополоненим і вірогідно встановлено смерть 1803 осіб.[4]

Керівництво СРСР до 1990 року заперечувало свою причетність до цих розстрілів. Відповідно до радянської офіційної версії (комісія Миколи Бурденка), польські громадяни були розстріляні в Катині у 1941 році німецькими окупаційними військами. Сьогодні цю версію підтримують деякі російські публіцисти.[5][6]

28 квітня 2010 року за рішенням Президента РФ Дмитра Медведєва розсекречено архівні документи з Катинської проблеми з так званого «пакету № 1».[7]

Окупація Польщі[ред.ред. код]

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. 17 вересня на територію Польщі вступили частини Червоної Армії. Відповідно до норм тогочасного міжнародного права, СРСР вчинив військову агресію проти Польщі, окупувавши військовою силою її східні території. Польське командування віддало наказ не чинити опір радянським військам,[8] однак на місцях опір спонтанно чинився. Безповоротні втрати радянської сторони в результаті бойових зіткнень склали в цілому 1475 осіб,[9] польської — 3500 осіб.[10]

Польський генерал Владислав Андерс, що пораненим потрапив у радянський полон, у спогадах писав:[11]

У Старому Самборі мене відвели до командарма Тюленева. Він прийняв мене, оточений принаймні двадцятьма офіцерами. І відразу накинувся з докорами — навіщо я не здався відразу, вчинив опір, внаслідок якого Червона Армія, що по-братерськи ввійшла у Польщу, щоб звільнити народ від «панів та капіталістів», втратила 18 танків і багато «бійців» (солдат). На моє зауваження, що Ради порушили договір [12] і без яких-небудь на те підстав зайняли польську територію, я одержав таку відповідь:
— У Радянського Союзу своя політика.
Цей аргумент мені доводилося чути ще не раз.

Червона Армія, просунувшись у результаті наступу до узгодженої з Німеччиною лініі поділу Польщі (що була близька до так званої «лінії Керзона»), зайняла території Західної України і Західної Білорусі, які раніше за Ризьким мирним договором 1921 року були передані більшовиками до складу Польщі. Ці дії стали можливими в результаті підписання таємного протоколу до радянсько-німецькому Пакту про ненапад (1939) й вже тодішнім радянським керівництвом неофіційно називалися «четвертим поділом Польщі»[13] таке найменування вживається і в сучасній російській історіографії[14][15]. (докладніше див. Польський похід РСЧА)

У ході бойових дій німецькі війська захопили 420 тисяч полонених, Червона Армія — 250 тисяч.[16] Відомі випадки розстрілу полонених як німецькими військами, так і червоноармійцями. Так, після захоплення 22 вересня радянськими військами Гродно 300 його захисників, включаючи командира корпуса Ольшину-Вильчинського і його ад'ютанта, було розстріляно на місці; наступного дня в Мокшанах було розстріляно 150 морських офіцерів, що відступали на Брест. Розстріли відбувалися і в інших місцях, включаючи Львів.[17][18]

Полонені й інтерновані[ред.ред. код]

19 вересня 1939 наказом НКВС № 0308 було створене Управління у справах військовополонених й інтернованих (УПВІ) при НКВС СРСР й організовано 8 таборів для утримання польських військовополонених (Осташковскьий, Юхновський, Козельський, Путивльський, Козельщанський, Старобільский, Южський і Оранський). Начальником управління був призначений майор П. К. Сопруненко.[19]

Усього в ході просування Червоної Армії було захоплено від чверті мільйона[20] до півмільйона[21] польських громадян, серед яких були як військовослужбовці польської армії, так й інші особи, що чинили збройний опір.

За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 3 жовтня 1939 року,[22] рядових та унтер-офіцерів, уродженців територій Польщі, що відійшли до СРСР, розпустили по домівках, а понад 40 тис. жителів західної й центральної Польщі передали Німеччині. Військовополонені, що залишилися, були розподілені в такий спосіб:[23]

Категорія Розміщення Кількість
Офіцерський склад Старобільський табір 4 000 осіб
Офіцерський склад Козельський табір 5 000 осіб
Жандарми, поліцейські Осташковський табір (Калінінська область) 4 700 осіб
Рядові та молодший склад будівництво дороги Новоград-Волинський — Львів 18 000 осіб
Рядові та молодший склад Наркомчермет на работу в Криворізькому басейні приблизно 10 000 осіб
РАЗОМ приблизно 41 700

Серед арештованих поляків (цивільних) були такі відомі в майбутньому діячі, як майбутній президент Польщі Войцех Ярузельський і майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін. Генерал Владислав Андерс, який утримувався у внутрішній в'язниці НКВС на Лубянці, згадував, що він постійно чув від радянських військових і співробітників держбезпеки таке:

"ми з Німеччиною тепер дійсні друзі й разом виступимо проти світового капіталізму. Польща вислужувалася перед Англією, тому загибель її була неминучою. Польщі більше ніколи не буде"[11]

Узимку 1940 року осадників було вислано в Сибір на лісоповал. На початку весни до 26 тис. родин військовополонених, а також представники деяких інших категорій польського населення були депортовані на спецпоселення, головним чином у Північний Казахстан та Сибір.[24]

У той же самий час від офіцерів, що утримувалися в трьох таборах — Осташковському, Козельскому і Старобільскому, — перестали надходити листи, які раніше регулярно доходили до родин через Міжнародний Червоний Хрест. З квітня-травня 1940 року родини цих офіцерів більше не одержали жодного листа.[25][26] [27]

Розстріл[ред.ред. код]

Записка Берії Сталіну

Як свідчать опубліковані в 1992 році документи, 3 березня 1940 (дату встановлено за номером записки[28]) народний комісар внутрішніх справ Л. Берія запропонував Політбюро:

У таборах для військовополонених НКВС СРСР й у в'язницях західних областей України й Білорусі на сьогоднішній день утримується велика кількість колишніх офіцерів польської армії, що були працівниками польської поліції й розвідувальних органів, членів польських націоналістичних контрреволюційних партій, учасників розкритих контрреволюційних повстанських організацій, перебіжчиків й ін. Всі вони є заклятими ворогами радянської влади, сповненими ненависті до радянського ладу.
<...>
У таборах для військовополонених утримується всього (не враховуючи солдатів та унтер-офіцерського складу) 14736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, жандармів, тюремників, осадників і розвідників, за національністю понад 97 % - поляки.
<...>
Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, непоправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне:
<...>
Справи військовополонених, що перебувають у таборах — 14 700 осіб колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників, а також справи арештованих із західних областей України й Білорусі в кількості 11 000 осіб членів різних к-р шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників й перебіжчиків — розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу.[29][30]

Використовуючи інформацію НКВС, Політбюро ВКП(б) — вищий керівний орган комуністичної партії більшовиків СРСР — 5 березня 1940 року прийняв рішення вбити шляхом розстрілу понад 21 000 польських військовополонених та польської інтелігенції. В історичній літературі даний епізод злочину радянського режиму відомий як катинський розстріл[31]

Для знищення ув'язнених Осташковського табору приготували Калінінську в'язницю, заздалегідь звільнену від інших ув'язнених. Одночасно неподалік від Калініна, в селищі Мєдноє, екскаваторами вирили кілька величезних ям.[15] Такі ж ями викопали й поруч із Катинню, неподалік Смоленська.

З початку квітня військовополонених почали вивозити на розстріл ешелонами по 350–400 осіб. Жертвам повідомляли, що їх готують до відправлення на Батьківщину.

Майор Адам Сольский, відправлений етапом із Козельського табору 7 квітня, записував у своєму (згодом знайденому німецькою комісією Г. Бутца) щоденнику:

8 квітня. З 12 години стоїмо в Смоленську на запасній колії.

9 квітня. Підйом у тюремних вагонах і підготовка на вихід. Нас кудись перевозять у машинах. Що далі? Зі світанку день починається якось дивно. Перевезення в боксах «ворона» (страшно). Нас привезли кудись у ліс, схоже на дачне місце. Ретельний обшук. Цікавилися моєю обручкою, забрали рублі, ремінь, складаного ножика, годинника, який показував 6.30…

На цьому щоденник обривається.[32]

Страти продовжувались з початку квітня до середини травня 1940 року. Після розстрілів у Москву відправили телеграму: «Операция по разгрузке лагерей закончена».[33]

Представники СРСР не могли надати вичерпної та зрозумілої відповіді на неодноразові запити польського уряду в Лондоні щодо зниклих польських військовополонених протягом 1940-43 р.[34] Можливість захоплення та страти польських військовослужбовців частинами Вермахту при наступі в 1941 р., що стало офіційною версією СРСР пізніше, після 1943 року, коли масові місця захоронень були знайдені та відкриті німцями, у відповідях польській стороні на запити впродовж 1941-43 р. — навіть не розглядалася[35]. Під час Нюрнберзького процесу над злочинами головних функціонерів Третього Рейху радянська сторона обвинувачення намагалася звинуватити нацистів за скоєння власного радянського злочину масового вбивства польських військовополонених та інтелігенції, однак радянська версія причетності нацистів до катинських розстрілів трибуналом була відкинута.[36]

3 березня 1959 року в цілком таємній доповідній записці нр. Н-632-Ш на ім'я Хрущова голова КДБ Шелепін запропонував знищити 21 857 особових справ розстріляних польських громадян. Пропозицію було затверджено і виконано. За даними цієї записки усього було розстріляно 21 857 осіб, з них у Катині 4 421 осіб, у Харкові 3 820 осіб, у Калініні 6 311 осіб й 7 305 осіб у таборах і в'язницях Західної України й Західної Білорусі.[37][30]

місце розстрілу, згідно з даними «Записки…» Шелепіна кількість людей
у Катинському лісі (Смоленська область) 4.421
у Старобільському таборі біля Харкова 3.820
в Осташковському таборі (Калінінська область) 6.311
в інших таборах і в'язницях Західної України й Західної Білорусі 7.305
Усього 21.857

Ця акція стала ударом по всій польській інтелігенції, оскільки серед страчених були не тільки кадрові офіцери, але й офіцери воєнного часу — мобілізовані адвокати, журналісти, інженери, учителі, лікарі і т. д.,[27][38] включаючи університетських професорів, яких тільки в Козельському таборі перебувало 20 чоловік.[39]

Одночасно аналогічні акції, за особистим наказом Гітлера, відбувалися й у нацистському «Генерал-губернаторстві». З 1 березня до кінця травня там було арештовано близько 3 тисяч найвидніших поляків — учених, фабрикантів, суспільних діячів і т. д. Всі вони були розстріляні в Пальмірах, під Варшавою.[40]

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Записка Шелепина Хрущеву
  2. а б Рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року
  3. Звіт професора медицини доктора Бутца
  4. Відповідь ГВП на лист суспільства «Мемориал»
  5. «Катынский ревизионизм», фальсификация истории
  6. Ю. И. Мухин. Катынский детектив
  7. Рассекреченные архивные документы по проблеме Катыни из «пакета № 1»
  8. 1939 р. Вересня 17, [Кути]. — Наказ Верховного Головнокомандуючого польською армією Е. Ридз-Смигли у зв'язку з наступом радянських військ: Наказ, знайдений лише в копії, у першій публікації був датований 18 вересня
  9. [1]
  10. Мельтюхов М, «Советско-польские войны», ISBN 5-7838-0951-9
  11. а б Владислав Андерс. Без последней главы.
  12. Між СРСР і Польщею на той час діяв Договір про ненапад 1932 року.
  13. Смертельное объятие: Гитлер, Сталин и нацистско-советский пакт, 1939–1941// Международные коалиции и договоры накануне и во время Второй мировой войны. М., ИНИОН РАН, 1990
  14. Краткая история Советского Союза (американский взгляд)
  15. а б Н. С. Лебедева, «Четвертый раздел Польши и катынская трагедия», «Другая война. 1939–1945», М.: РГГУ, 1996
  16. Анджей Пачковски,Павел Совински, Дариуш Стола. Поляки на фронтах II Мировой войны
  17. КАТЫНЬ Пленники необъявленной войны. Под общей редакцией академика А. Н. Яковлева М., 1999 ISBN 5-89511-002-9
  18. А.Татаренко. Недозволенная память: Западная Беларусь в документах и фактах, 1921–1954". СПб, 2007. Цит. по: [2]
  19. Катынь. Документы… Документ № 11
  20. Молотов на V сессии Верховного Совета 31 октября цифра «примерно 250 тыс.»
  21. Мельтюхов М. И. Отчёт Украинского и Белорусского фронтов Красной Армии, с. 367.
  22. Катынь. Документы… Документ № 37
  23. Катынь. Документы… Документ № 76
  24. И. С. Яжборовская, А. Ю. Яблоков, B.C. Парсаданова Катынский синдром в советско-польских и российско-польских отношениях Глава 2 ISBN 5-8243-0197-2
  25. Реферат: Катынская трагедия
  26. В. В. Снегирев «Это было в Старобельске. Эхо Катынской трагедии: Свидетели и документы рассказывают» Луганск, 2004. ISBN 5-7707-1244-9
  27. а б Уинстон Черчилль Вторая мировая война Том 3. Часть 42 У шести томах. Книга друга. Том 3-4. «Военное издательство», 1991 ISBN 5-203-00706-3
  28. «Катынь — боль не только Польши, но и России» (Выступление Лебедевой Н. С.)
  29. Записка НКВС СРСР про польських військовополонених написана не пізніше 5 березня 1940 р. й підписана Л. П. Берія
  30. а б Вопросы истории", 1993, № 1, стр. 7-22
  31. Общая информация о катынском преступлении (рос.)
  32. Дневник майора Сольского (отрывок)
  33. [3]
  34. Записка Берии Сталину и Молотову о проверке списка Сикорского
  35. Записка Берии Сталину и Молотову о проверке списка Сикорского
  36. Katyn massacre
  37. Записка голови КДБ при РМ СРСР А. Н. Шелепіна від 3 березня 1959 р. № 632-Ш із пропозицією ліквідувати всі справи, що стосуються операції, проведеної органами НКВС відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р.
  38. Семиряга М. И. Глава «Преступление в Катыни» з книги Тайны сталинской дипломатии 1939–1941 М.: Высшая школа, 1992
  39. Леопольд Ежевский КАТЫНЬ 1940
  40. В. М. Алексеев. Варшавского гетто больше не существует. М., 1998, стр.24

Посилання[ред.ред. код]

Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

ґ