Армія Української Народної Республіки
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Армія Української Народної Республіки (Армія УНР, Наддніпрянська Армія, Дієва Армія) — збройні сили УНР в період українських національно-визвольних змагань 1917-21 років, формування, створене на основі українізованих частин російської армії, загонів добровольців, Січових Стрільців, «вільного козацтва» та колишніх військовополонених-галичан.
Зміст |
[ред.] Передумови виникнення (1917 рік)
Процес формування української армії розпочався відразу після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917 року та одночасно з розгортанням національно-визвольного руху в Україні.
9 (22 березня) 1917 у Києві за ініціативою Миколи Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.
16 (29 березня) 1917 року на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію — Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву — Перший Український козачий ім. гетьмана Б. Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил.
10 квітня 1917 року у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування в тилу полків, для яких державною мовою була б українська.
В квітні 1917 року у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою.
У травні 1917 року, незважаючи на опір російського командування, було сформовано Український козачий імені гетьмана Б. Хмельницького полк, командиром якого призначено сотника Д. Путника-Гребенюка, згодом — підполковника Юрія Капкана. Визначну роль у створенні української армії відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917 року. В травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. В царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано не менше 4 мільйонів українців, які по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини.
[ред.] Формування (1917 рік)
В серпні 1917 українізований 34 корпус російської армії під командуванням генерала Павла Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні - з 6 російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (командувач генерал Мандрика). На початку листопада 1917 українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотника Пустовіта. Взимку 1917-18 деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва.
Проте значна частина українських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі пробитися в Україну або самодемобілізувалися. Центральна Рада відкидала необхідність створення регулярної армії, обстоюючи принцип формування збройних сил на міліційній основі. Внаслідок цього, а також під впливом більшовицької агітації українізовані частини розклалися.
У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полковник В.Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 - полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917 - початку 1918 вели героїчну боротьбу проти наступаючих червоногвардійських загонів.
В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий Штаб. Наприкінці грудня 1917 перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21 УНР з причин політичного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16) січня 1917 на засіданні Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня - початку лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М.Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України. Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К.Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та інші невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала К.Присовського, чим було покладено початок формуванню регулярної армії.
[ред.] Наступ на Київ (1918 рік)
Після укладення Берестейського миру 27 лютого 1918 Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців дивізія Синєжупанників і Козацько-Стрілецька дивізія (дивізія Сірожупанників). В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кінці березня - у Запорізький Корпус. 2-3 березня 1918 місто було звільнено українськими військами, і 7 березня 1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9 квітня 1918 визволили Полтаву, а 19 квітня - Харків. До кінця квітня 1918 вся територія України була звільнена від більшовиків. 13 квітня 1918 за наказом військового міністра О.Жуковського Кримська група Армії УНР, долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22 квітня 1918 республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупиненно на вимогу німецького командування. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синєжупанників та зменшило дивізію Сірожупанників, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію.
[ред.] Склад (на 1918 рік)
У березні—квітні 1918 року армія налічувала близько 15 тисяч вояків, 60 гармат, 250 кулеметів. У листопаді 1918 під час протигетьманського повстання військо Директорії УНР уже складалося з Окремого Загону Січових Стрільців, Запорізького корпусу, окремих частин Сірої та Сердюцької дивізій та повстанських загонів. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полковник О.Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) - генерал Дроздовський, другим (організаційні справи) - генерал М.Какурін.
Чисельний склад цієї армії сягав до 300 тисяч, але після п'ятимісячної війни з радянською Росією лишилося тільки 30 тисяч.
В грудні 1918 було сформовано 4 армійські групи - Лівобережну (командувач — отаман П.Болбочан), Північну Правобережну (отаман — В.Оскілко), Південну Правобережну (генерал —О.Греков) і Дністрянську.
[ред.] Відступ з Києва (1919 рік)
Найбільшу небезпеку становив лівобережний фронт, де з початку грудня 1918 наступали війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка. 5 лютого 1919 частини Армії УНР після триденних боїв залишили Київ. В березні-квітні 1919 Наддніпрянська Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на початку травня — на Волинь і Поділля.
В травні 1919 року армія була реорганізована: з 11 дивізій створено п'ять самостійних груп:
- Січових Стрільців (командир — полковник Євген Коновалець) — 4,7 тисяч;
- Запорізька (полковник Володимир Сальський) — 3 тисячі;
- Волинська (генерал Всеволод Петрів) — 4 тисячі;
- дивізія полковника Удовиченка (полковник Олександр Удовиченко) — 1,2 тисячі;
- група отамана Юрія Тютюнника — 3,5 тисячі.
До складу Армії УНР входили також повстанське формування «Запорізька Січ» отамана Ю. Божка (1 тисяча) та інші повстанські загони.
[ред.] Зимовий похід (1919—1920 роки)
На початку червня 1919 Дієва Армія, провівши ряд наступальних операцій проти більшовицьких військ, визволила південно-східне Поділля і вийшла на лінію Староконстянтинів-Проскурів (тепер Хмельницький) - Кам'янець-Подільський. Таким чином було створено плацдарм для відступу Української Галицької Армії, яка під тиском польських військ 16-18 липня 1919 була змушена залишити територію Західноукраїнської Народної Республіки і перейти р. Збруч. В липні на початку серпня 1919 перед походом на Київ та Одесу Армія УНР нараховувала 35 тис. козаків і старшин, 177 гармат, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків.
Під час Першого зимового походу Армії УНР у 1919—1920 роках у складі бойової групи було близько 10 тисяч вояків. З походу вернулося 2680. У жовтні 1920 року кількість вояків в Армії УНР становила 23 тисячі.
[ред.] Кінець існування
У листопаді 1920 року після тяжких боїв з Червоною армією вона перейшла Збруч і була інтернована польською владою.
1921 року Армія УНР дислокувалася у трьох таборах: Каліш, Щипйорно і Стржалково (Стршалково). Загальна її кількість становила 17 464 вояки. У січні 1921 року створено партизансько-повстанський штаб при Головній команді військ УНР, який очолив генерал Ю. Тютюнник. Штаб координував дії повстанських загонів в Україні. У листопаді 1921 року він здійснив рейд на Правобережну Україну трьома групами (1,5 тисячі вояків) — Бессарабською, Подільською та Волинською, сформованими з добровольців та інтернованих вояків Армії УНР. Похід завершився невдачею.
1924 року Армія УНР припинила існування як організована збройна сила. Інтерновані вояки поступово перейшли на становище політичних емігрантів. У подальшому вони влилися до складу українських національно-патріотичних організацій (див. УВО, ОУН).
[ред.] Література
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.;
- Стефанів З. Українські збройні сили в 1917—1921 рр.: Воєнно-історичний нарис. Коломия, 1935;
- Історія українського війська. Львів, 1992;
- Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил, 1917—1921. К., 1995.
