Здолбунів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Здолбунів
Zdolbuniv COA.png Zdolbunov city fl.png
Герб Здолбунова Прапор Здолбунова
Здолбунівський цементний завод
Здолбунівський цементний завод
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Рівненська область
Район/міськрада Здолбунівський район
Рада Здолбунівська міська рада
Код КОАТУУ 5622610100
Перша згадка 1497
Статус міста з 1939 року
Населення 24569 (01.01.2013)[1]
Площа 12.49 км²[2]
Густота населення 1964.5 осіб/км²
Поштові індекси 35700—35706
Телефонний код +380-36522
Координати 50°30′34″ пн. ш. 26°15′35″ сх. д. / 50.50944° пн. ш. 26.25972° сх. д. / 50.50944; 26.25972Координати: 50°30′34″ пн. ш. 26°15′35″ сх. д. / 50.50944° пн. ш. 26.25972° сх. д. / 50.50944; 26.25972
Водойма річка Устя
День міста Друга неділя вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Здолбунів
До обл./респ. центру
 - залізницею 12 км[2]
 - автошляхами 12 км[2]
Міська влада
Адреса 35700, Рівненська обл., Здолбунівський р-н, м. Здолбунів, вул. Приходька,1
Міський голова Ольшевський Ігор Олександрович

Здолбу́нів (пол.: Zdołbunów, рос.: Здолбунов) — місто в Україні, центр Здолбунівського району Рівненської області. Місто розташоване за 12 км на південь від Рівного. Залізничний вузол. Заводи: залізобетонних виробів, авторемонтний, цементний, асфальтний, завод продтоварів та інші, підприємства залізничного транспорту. Через місто проходить автострада Старокостянтинів — Острог — Здолбунів — Рівне — Сарни — Житковичі (Білорусь).

Назва[ред.ред. код]

Є декілька версій походження назви «Здолбунів». Одна з них стверджує, що стародавня назва «Долбунів» походить від слова «дов(л)бати». Це пояснюється наявністю на околицях поселення крейдяних копалень, з яких місцеві жителі «довбали» крейду і при запитанні: — Звідки ви? — чули відповідь: — З Дов(л)бунова. На цій підставі й закріпилася назва поселення як Здолбунів. Існує також припущення, що назва міста пов'язана зі старослов'янським племенем дулібів (долобів), яке було основним населенням наших земель у VI—Х століттях. Можливо, саме так у назві Здолбунів (Долбунів) трансформувалася пам'ять про дулібів. Інші версії є малоймовірними.

Міські символи[ред.ред. код]

Відроджуючи минулі традиції та з нагоди відзначення 500-річчя міста, міська рада в 1997 році своїм рішенням затвердила сучасні міські символи Здолбунова (автор проектів – Ю. Терлецький). Герб: у червоному полі щита перехрещені срібні кайло, молоток та залізничний ключ; щит увінчує срібна міська корона.

Прапор: квадратне червоне полотнище, у центрі якого розміщено перехрещені білі кайло, молоток та ключ.

Елементи герба символізують: кайло – назву міста, молоток і залізничний ключ – будівельну та залізничну галузі промисловості. Червона та срібна барви вказують на знаходження Здолбунова на Волині.

Історія[ред.ред. код]

На території Здолбунова виявлено поселення доби ранньої бронзи, а на околиці — ранньослов'янський могильник зарубинецької культури.

Перша згадка, часи Київської Русі, Великого Литовського Князівства[ред.ред. код]

Уперше назва поселення Здолбунів (Долбунів) згадується 1497 року в акті, за яким великий князь Литовський Олександр дарував князеві Костянтину Острозькому разом з іншими поселеннями і село Долбунів. Назва «Здолбунів» відома з 1629 року.

Із утворенням Київської держави землі дулібів в Х ст. входять до її складу. Пізніше, під час занепаду держави, землі Волині1199 року) входять до Галицько-Волинського князівства, яке від нападів татаро-монгольських орд поступово втрачає свою силу і підпадає під владу Литви.

В складі Речі Посполитої, Хмельниччина[ред.ред. код]

Після Люблінської унії 1569 року Здолбунів потрапляє під владу Речі Посполитої. Село входило до Луцького повіту. У 1570 році в ньому налічувалося 9 димів. Населення займалось землеробством. Саме в той час в Здолбунові почала формуватися єврейська громада. У 1618 і 1619 роках воно дуже потерпіло від нападів татарських орд. У роки Визвольної війни українського народу 16481654 років у районі Здолбунова відбувалися селянські виступи проти місцевих феодалів. У 1651 році на околицях Здолбунова, недалеко від села Тайкури, розташовується штаб війська Богдана Хмельницького, козаки якого вели бої з поляками. Тоді ж відбулися перші єврейські погроми, що були вчинені козаками.

Російська окупація[ред.ред. код]

У 17931795 роках Правобережна Україна входить до складу Російської імперії. У цей час Здолбунів належить до Волинського намісництва, а згодом — до Волинської губернії. 1798 року в селі налічувався 51 двір, проживало 276 чоловік, у тому числі 167 кріпаків. У 1821 році князь С. Любомирський, власник Здолбунова, продав його купцям Кружиніним. Вони розширили господарство маєтку, збудували млин. За реформою 1861 року для селян Здолбунова було виділено 489 десятин землі, в середньому по 11 десятин орної землі на двір. Земля обійшлася їм вдвічі дорожче, ніж коштувала.

Вокзал станції Здолбунів

Скасування кріпацтва прискорило розвиток капіталістичних відносин у Здолбунові. У червні 1873 року закінчено будівництво залізниці КиївБрест-Литовськ, яка пролягла через Здолбунів. Згодом місто сполучили з Радивиловом і Сарнами, побудували станцію і паровозне депо. У ці роки було визначено високі якості здолбунівської крейди і можливість її використання як основної сировини для виробництва цементу. На це звернули увагу брати Єлінеки, чехи за національністю. У 1884 році вони побудували невеликий цементний завод. Устаткування цього підприємства складалося з п'яти жорен кінської тяги, такої кількості печей опалювання (ковпаків) та складу для сушіння коржів із глини і крейди. Усі процеси виконувалися вручну. За добу тут виробляли 20—25 бочок цементу. Для залучення додаткових коштів власники заводу створили в 1889 році компанію «Єлінек і Ко», яка забезпечила розширення заводу, обладнала його досконалішими механізмами. Випуск цементу досяг 90 тонн на добу. Зросла й кількість робітників. Наприкінці 90-х років XIX століття на Здолбунівському цементному заводі працювало 200 чоловік. У 1889 році було засновано ливарно-механічний завод.

Почала розвиватися торгівля. У селі працювали крамниці, трактири, маленькі майстерні, відбувалися ярмарки. За даними перепису 1897 року в Здолбунові проживало 4692 особи. Здолбунівський цементний завод у 1910 році придбало акціонерне товариство «Волинь». Підприємство реконструювали. Чисельність робітників на заводі зросла до 300 чоловік. Крім цементного заводу та залізничної станції, в ці роки в Здолбунові працювали приватні паркетна фабрика, ливарно-механічний завод та 2 млини. Але це були підприємства напівкустарного типу з незначною кількістю робітників.

У 1877 році в Здолбунові відкрили однокласне залізничне училище. Навчання в ньому здійснювалось за рахунок управління Південно-Західної залізниці. У 1886 році училище реорганізували у двокласне. 1884 року в громадському будинку відкрили двокласну школу. На утримання школи, в якій навчалися 25 хлопчиків і 2 дівчинки, громада виділяла 137 карбованців на рік. У 1905 році почала працювати церковнопарафіяльна школа, а в 1907 році відкрився громадський клуб.

У 1903 році Здолбунів віднесено до категорії заштатних міст. На центральній вулиці, що йшла від вокзалу, проклали тротуар, встановили газове освітлення. За даними на 1912 рік, на цементному заводі працювала лікарня. У 1910 році розпочинається будівництво церкви Святої Катерини та вищого залізничного училища. У 19081911 роках у місті налічувалося до 10 тис. жителів.

І-ша світова війна[ред.ред. код]

У роки Першої Світової війни на території Волинської губернії проходив Південно-Західний фронт.

Українська Народна Республіка[ред.ред. код]

Відкриття чеської школи у Здолбунові (12.11.1917)

В часи Української революції (1917-1921) місто було ареною боротьби різних політичних сил: австро-німецької військової адміністрації, Центральної Ради УНР, Гетьманщини, Директорії УНР, Ради робітничих та солдатських депутатів. В місті знаходився штаб Дієвої армії УНР, на чолі з С. В. Петлюрою.

12 листопада 1917 року урочисто відкрита чеська школа (сучасна Здолбунівська гімназія).

В 1919 році місто стало центром спроби антипетлюрівського перевороту генерала-хорунжого Володимира Оскілка.

Польська окупація[ред.ред. код]

Після підписання Ризького миру урядами більшовицької Росії і Польщі землі Західної України відійшли до Польщі. У період польської адміністрації (19201939 роки) Здолбунів залишався типовим провінційним містечком. Спочатку він входив до складу Острозького повіту, у 1924 році став повітовим центром Волинського воєводства.

У 20-і роки XX століття Здолбунів, як всі західноукраїнські міста, переживав економічний занепад. Зовсім не працювали цементний завод та інші підприємства. Політика польського великодержавного шовінізму ще більше погіршила становище трудящих. Так, у 1921 році за наказом влади було проведене масове звільнення робітників української національності. Зокрема, в Рівному і Здолбунові позбулися роботи близько 80% залізничників-українців (інкримінували недбалість під час евакуації поляків[3]). Важке соціальне й економічне становище робітників стало причиною багатьох страйків у 20-х роках. Згодом виступи робітників набрали такої сили, що властям довелося йти не лише на економічні, але й на деякі політичні поступки. Зокрема, у Здолбунові в 1925 році дозволили відкрити книгарню «Відбудова», яка мала у продажу твори прогресивних письменників.

На західноукраїнських землях уряд Польщі проводив політику полонізації українців. У школах Здолбунова навчання здійснювалося переважно польською мовою. У 19281929 роках у місті працювали гімназія, дві семикласні, три чотирикласні, дві початкові та реміснича школи. Плата за навчання була великою, зокрема в гімназії — 30 злотих на місяць.

Московсько-більшовицька окупація[ред.ред. код]

У вересні 1939 року західноукраїнські землі окуповано СРСР. В межах совєцького адміністративно-територіального поділу Здолбунів стає районним центром Ровенської області. У місті починаються «соціалістичні перетворення», масові арешти української інтелігенції.

Гітлерівська окупація[ред.ред. код]

У 1941 місто займають війська Третього Райху — після поразки УНР, вже третього за рахунком (після Польщі та СРСР) тривалого окупанта.

Під час німецької окупації в місті продовжує діяти українське націоналістичне підпілля.

Пам'ятник Степану Бандері в Здолбунові

2 лютого 1944 року в місто знову входить Радянська Армія. За час війни нацисти зруйнували цементний завод, міську електростанцію, спалили залізничний вокзал, а також значну кількість житлових будинків та інших будівель. За роки німецької окупації гітлерівці розстріляли 6 тисяч мешканців міста та інших громадян. Місцем розправи були обрані кар'єри цементного заводу. Тут гітлерівці стратили 4300 чоловік, серед яких все єврейське населення міста (врятувалося біля 25 осіб), а в селі Старомильську біля цвинтаря — 1700 чоловік.

Радянський період[ред.ред. код]

У післявоєнний період Здолбунів відбудовувався і розвивався на засадах соціалістичної економіки, комплексно, відповідно до свого статусу районного центру Рівненської області. Будуються цементно-шиферний комбінат, будівельні, пластмасовий та авторемонтний заводи, «Укрцемремонт», побутові підприємства; відкриваються нові школи, лікарні, культурно-освітні заклади.

Період відновлення Української Державності[ред.ред. код]

Сучасний Здолбунів — це важливий залізничний вузол Західної України, центр будівельної, металообробної та харчової промисловості регіону. У 2007 році капітально, за європейськими стандартами оновлено залізничний вокзал міста.

21 жовтня 2012, у Здолбунові було урочисто відкрите погруддя Степанові Бандері, перший пам'ятник голові ОУН на Рівненщині.[4]

Економіка[ред.ред. код]

Освіта[ред.ред. код]

Персоналії[ред.ред. код]

Уродженці міста[ред.ред. код]

Мешканці Здолбунова[ред.ред. код]

Гості міста[ред.ред. код]

Свого часу в місті перебували Леся Українка, Улас Самчук, Олександр Довженко, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державна Служба Статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 (pdf)
  2. а б в Здолбунів Рівненська область, Здолбунівський район
  3. Ю.Томін, Ю.Романишин, Р.Коритко, І.Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці.- Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011.- 496 с.; іл. ISBN 978—617—655—000—6 с. 155
  4. «Блог Дмитра Світодара» (uk). Архів оригіналу за 2013-07-25. 

Посилання[ред.ред. код]