Істина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Стаття є частиною циклу про
схоластику
Thomas Aquinas in Stained Glass.jpg
Джерела
Течії
Схоластики
 

Рання схоластика:
Рабан Мавр | Ноткер Німецький | Гуго Сен-Вікторський | Алкуїн | Іоанн Скот Еріугена | Аделард Батський | Іоанн Росцелін | П'єр Абеляр | Гільберт Порретанський | Іоанн Солсберійський | Бернард Шартрський | Амальрік із Бена | Петро Даміані | Ансельм Кентерберійський | Бонавентура | Беренгар Турський | Гійом із Шампо | Давид Динанський | Петро Ломбардський
Середня схоластика:
Альберт Великий | Тома Аквінський | Дунс Скот | Августин Блаженний | Аверроес | Вітело | Дитрих Фрейберзький | Ульріх Енгельберт | Вінсент із Бове | Йоанн Жандунський | Роджер Бекон | Роберт Гросетест | Александр Гельсський | Егідій Римський | Роберт Кілвордбі | Раймунд Луллій | Марсилій Падуанський
Пізня схоластика:

Альберт Саксонський | Волтер Берлі | Микола Кузанський | Жан Буридан | Нікола Орезмський | Петро д’Альї | Вільям Оккам | Данте | Марсилій Інгенський | Лере Франсуа
Проблематика
Школи
Дискурс

Неосхоластика
Портал:Католицтво

Образ Істини в епоху Нового Часу. Істина в образі жінки. Полотно Жуля Жозефа Лефевра.

І́стина — одна з центральних категорій гносеології[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні[4].

У формальній логіці істиною вважають одне з двох логічних значень, яке приписують судженням (висловлюванням).

Види істини[ред.ред. код]

  • Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.
  • Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).
  • Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

Етимологія[ред.ред. код]

  • Запозичення з церковнослов'янської мови (ість - справжній, істній)[5]. Церковнословянське «истина» пов'язане з «истъ» «справжній, істинний», якому відповідає українське «істній»[5].

В українській мові слово «істина», як і його відповідники в ряді інших слов'янських мовах (напр. рос. , болг. истина), пов'язано зі старослов'янським истъ, истовъ «истинный, сущий»[6].

Аналогічне походження мають також слова «істота» та «існувати» (також пол. istota, istnieć)[7], що дало підстави В. Далю говорити про тотожність понять існування і істини.[8]

У польській та чеській мовах іменник «істина» був витіснений іменником «правда» (пол. prawda, чеськ. pravda). Проте різне етимологічне походження слів «істина» і «правда» дає підстави говорити про різне їх первісне значення — якщо правда характеризує певну модель дії, то істина — модель існуючого[7].

У західно-європейських мовах на рівні етимології поняття правди і істини також взаємопов'язані. Зокрема мають спільне походження англ. truth і true [9], в романських мовах відповідні слова (напр. італ. verita) походять від латинського Veritas — імені богині правди в римській міфології.

Філософія істини[ред.ред. код]

Питання визначення істини є одним із найважливіших в філософії з давніх часів. В Стародавній Греції поняття істини введено Парменідом як протиставлення думці. Пізніше вчення про істину розроблялося Платоном і Аристотелем. Ґаутама Будда закликав «зберігати істину в собі, як єдиний світоч»[1][10], а «чотири шляхетних істини» були покладені в основу буддистського світогляду.

Класична філософія[ред.ред. код]

У класичній філософії, оформлюються дві альтернативні парадигми трактування істини — одна з них ґрунтується на принципі кореспонденції як відповідності знання об'єктивному стану справ предметного світу (Аристотель, Ф. Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвеція, Гольбах, Фейєрбах та ін), інша — на принципі когеренціі як відповідності знання іманентним характеристикам ідеальної сфери: утримання Абсолюту (Платон, Гегель і ін), вроджених когнітивним структурам (Августин, Декарт), самоочевидність раціоналістичної інтуїції (Теофраст), чуттєвим відчуттям суб'єкта (Юм), апріорним формам мислення (Кант), цільовим установкам особистості (прагматизм), інтерсуб'єктивної конвенцій (Пуанкаре) та ін.

Так, Аристотель у своєму трактаті «Метафізика» писав:

« «Казати про суще, що його немає, або про не-суще, що воно є, – значить говорити хибно; а казати, що суще є і не-сущого немає, – значить говорити істинно»[11]  »

Подібне протиставлення існуючого неіснуючому, як істинного неправдивому, зустрічається і в діалозі «Кратилус» Платона[11], де Гермоген дає ствердну відповідь на питання Сократа

« «У такому випадку той, хто говорить про речі відповідно до того, які вони є, правду говорить, той же, хто говорить про них інакше, бреше?» – «Так.»[12]  »

Кореспондентська теорія лягла в основу діалектичного матеріалізму, в якій істинними визнаються уявлення, що правильно відображають об'єктивну дійсність[2]. В. І. Ленін називав істинними уявлення, що «…не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства…»[13]

Некласична філософія[ред.ред. код]

В некласичній філософії істина позбавлена об'єктивного статусу й мислиться як форма психічного стану особистості (К'єркеґор), як цінність, що «не існує, але значить» (Ріккерт й у цілому баденська школа неокантіанства), феномен метамови формалізованих систем (Тарський), спекулятивний ідеальний конструкт (Н.Гартман) тощо. У контексті філософії життя й філософської герменевтики, що дистанціюють пояснення й розуміння як взаємовиключні когнітивні стратегії, феномен істини виявляється принципово несумісним з науковим номотетичним методом (Гадамер) і реалізує себе сугубо в контексті мовної реальності, що практично трансформує проблему істинності в проблему інтерпретації. Паралельним вектором некласичного трактування істини виступає позитивізм, у контексті якого істина також трактується як феномен сугубо мовного ряду, конституюючись у контексті проблеми верифіковуваності.

Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвідношення якої до реальності об'єктивної не є актуальним [14]. Мішель Фуко позначає статус істини як рід «ефекту», що виникає в результаті когнітивного вольового зусилля (через процедуру фальсифікації): «воля до істини… має тенденцію робити на інші дискурси свого роду тиск і щось начебто примусової дії».

Постмодернізм бачить свою програму у відмові від «дзеркальної теорії пізнання»; якщо для класичної філософії «головними ціннісними категоріями… є адекватність, правильність і сама Істина» (Джеймісон), то у постмодерній філософії процес пізнання зазнає вирішального «зрушення», що полягає в переорієнтації з фігури «безпристрасної точки зору індиферентного спостерігача» до фігури «взаємодії учасника» (Тулмін). Істина розглядається як «сукупність правил, відповідно до яких істинне відокремлюють від помилкового й зв'язують із істинним специфічні ефекти влади» (Фуко).

Найважливішим аспектом розгляду істини виступає аспект соціально-політичний: в основі будь-яких постмодерністських аналітик істини завжди лежить та презумпція, що, за словами Фуко, «істина належить цьому світу, у ньому вона виробляється за допомогою численних примусів, і в ньому вона має у своєму розпорядженні регулярні ефекти влади»[15].

Релігійні розуміння істини[ред.ред. код]

Образ Істини в старосвітські часи, з точки зору християнства. Істина в образі Ісуса Христа, ікона VI століття.
Докладніше: Об'явлення

Питаннями пов'язаними з пошуком істини, розумінням буття так чи інакше займаються всі відомі віровчення (християнство, мусульманство, юдаїзм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, тенгріанство, діалектичний матеріалізм, язичництво і т. д.).

Християнство ототожнює істину з особою Сина Божого — Ісуса Христа, якому приписуються слова: «Я — дорога, і правда (ἀλήθεια), і життя» ([[|Ін.]] 14:6). У свою чергу, вчення про Св.Трійцю може трактуватися як твердження про єдність Істини, Правди з Сущим, з Життям і значить брехні, неправди - зі смертю. Протиставлення істини брехні, як божественного диявольському прослідковується і в інших епізодах євангелія. Показовим є запитання Понтія Пілата до Христа — «що є істина», яке в євангельській оповіді лишається без відповіді ([[|Ін.]] 18:37). В інших словах Христа «Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді.» ([[|Ін.]] 8:44). Цим підкреслюється, що спрямованість волі розум них істот визначає їх причетність або до істини і до вічного життя (вічного буття), або до брехні — вічної смерті і небуття. Після гріхопадіння перших людей всі люди схильні до впливу диявола, тому пророк Давид у поспіху казав: «Кожна людина говорить неправду!» (Пс. 115:1-2). Воскресіння Христове народжує надію на виправлення людської природи. Таким чином, у християнстві істина — це рятівна Особистість[16].

В більшості східних релігій, зокрема в індуїзмі та буддизмі при всій їх різноманітності істина розуміється як слово Учителя, що вказує вірний шлях до спасіння. Якщо наявність душі заперечується (буддизм) або ставиться під питання (давньокитайська традиція), то істина — це подолання ілюзії на користь справжнього образу дійсності, або шлях відновлення світової гармонії, наприклад, через шанування традицій в (конфуціанстві), законів Імперії (легізму) та ін. Таким чином, у вченнях Далекого Сходу істина розуміється як рятівне Знання[17].

В юдаїзмі істина − розуміється як вірність заповідям, які були передані «від Бога» і викладені в Талмуді. У ряді книг істинним називається також сам і Бог, що є «милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий» (Вих. 34:6, також Єр. 10:10). Подібної позиції додержуються і мусульмани, для яких істиною є слова пророка Мухаммеда, викладені в сурах Корану, що ведуть до блаженного існування. Таким чином, в юдаїзмі і ісламі істина − це рятівний Закон[18].

Попри різний підхід до наукового і релігійного розуміння істини, на думку Фоми Аквінського ці підходи не є взаємовиключними. Фома Аквінський розглядає наукові істини як «істини розуму», а християнські істини як «істинами одкоровення», проте обидві вони на думку філософа походять від Бога, а відтак і не можуть суперечити одна одній. Ставлячи істину одкровення вище істини розуму, саме Аквінський однак сформулював поняття істини як «відповідність речі та інтелекту» (Veritas est adaequatio rei et intellectus[19]) і вважав задачею філософії логічне пояснення божественних істин.

Позитивні науки та істина[ред.ред. код]

Є три стадії визнання наукової істини: перша — це абсурд, друга — в цьому щось є, третя — це загальновідомо...

Ернест Резерфорд

В суспільно-гуманітарних, природничих, технічних і науках під істиною розуміють відповідність її положень можливості емпіричної або теоретичної перевірки. З одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого — самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об'єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все загальнішого, глибокого і точного.[2] Дещо обмежене застосування поняття істини в літературознавстві, де термін істини може стосуватися тільки позаестетичної реальності, однак втрачає свій науковий статус при розгляді «художньої правди», в якій відбувається синтез об'єктивного і суб'єктивного[20].

Говорячи про наукове пізнання, розрізняють абсолютну і відносну істини, що є складовими об'єктивної істини. Абсолютним вважається таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути спростоване при подальшому розвитку пізнання. Натомість відносна істина відображає об'єкт не повністю, а у відомих межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються і розвиваються. Розвиток науки таким чином являє собою постійний рух до оволодіння абсолютною істиною. В той же час абсолютизація відносної істини може ввести науковця в оману[2].

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. а б Философский словарь. К., «А. С. К.», 2006 ISBN 966-539-429-0
  2. а б в г Велика радянська енциклопедія, 3-тє видання. Стаття «Істина»
  3. В. А. Буслинський, В. Ю. Алексєєв, П.І Скрипка, Л. М. Кусок. Філософія. навчальний посібник. — К., КСУ 2002, 16 др.аркушів. тема 6
  4. а б Великий тлумачний словник сучасної української мови. © Видавництво «Перун», 2005. 250 тис. слів та словосполучень, див. також електронну версію
  5. а б Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Ред-кол.: О.С.Мельничук (голов.ред.) та ін. — К.: Нак.думка, 1983.  — (Словники України) ISBN 966-00-0785-Х
  6. Fasmer M. Russisches etymologisches Worterbuch. Heidelberg, 1950—1958; переклад російською: Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. — 1-е изд. — Т. 1-4. — М., 1964—1973.
  7. а б Бобылева Е. Ю. Этимологическое основание философских категорий «правда» и «истина», как архитипичных
  8. «Всё что есть, то истина, не одно ль и то же есть и естина, истина?». — Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка Т.2 М. 1955. — C.60.
  9. Merriam-Webster dictionary
  10. Цитата за книгою "Эрих Фромм: Человек для себя"
  11. а б David, Marion (2005). "Correspondence Theory of Truth" in Stanford Encyclopedia of Philosophy
  12. Платон. Кратилус. 385b, переклад англійською, переклад російською
  13. В. И. Ленин. Полн. собр. соч., 5 изд., т. 18, с. 123
  14. Енциклопедія постмодернізму. Мінськ, 2001
  15. Стаття в енциклопедії "История философии", Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2002
  16. Мень А. Сын Человеческий
  17. Кохановский В., Яковлев В. История философии
  18. Армстронг К. История Бога: Тысячелетние искания в иудаизме, христианстве и исламе
  19. Kraml H. Wahrheitstheorien. Manuskript der Vorlesungen am Institut für Christliche Philosophie der Katholisch-Theologischen Fakultät der Leopold-Franzens-Universität Innsbruck. / Hans Kraml. — Innsbruck, 2005.
  20. Словник літературознавчих термінів

Посилання[ред.ред. код]