Спільна зовнішня та безпекова політика
| Європейський Союз |
|---|
Це одна із статей, що входять до серії: Політичний устрій Європейського Союзу |
Спі́льна зо́внішня та безпе́кова полі́тика (СЗБП; англ. Common foreign and security policy (CFSP)) — організована, узгоджена зовнішня політика Європейського Союзу (ЄС), що стосується переважно дипломатії та дій у сфері безпеки та оборони. СЗБП стосується лише певної частини зовнішніх відносин ЄС, до сфер яких належать торговельна та комерційна політика, а також фінансування третіх країн. Рішення вимагають одноголосності держав-членів у Раді Європейського Союзу, але після узгодження деякі аспекти можуть бути додатково вирішені кваліфікованою більшістю голосів . Зовнішню політику очолює та представляє Високий представник ЄС.
Спільна зовнішня політика та політика безпеки розглядає Організацію Північноатлантичного договору (НАТО) як відповідальність за територіальну оборону Європи та примирення. Однак з 1999 року Європейський Союз відповідає за виконання таких місій, як підтримання миру та контроль за дотриманням договорів. Фраза, яка часто використовується для опису взаємовідносин між силами ЄС та НАТО, - це «відокремлювані, але не окремі».[1] Одні й ті ж сили та можливості складають основу зусиль як ЄС, так і НАТО, але частини можуть бути виділені Європейському Союзу за необхідності.
| Спільна закордонна та Політика безпеки | |
|---|---|
| Підвалини Європейського Союзу | |
| Три стовпи, що складають Європейський Союз (клікабельно) | |
| ЄПК ← 1993–2009 → ЄС |
Співпраця в міжнародних торговельних переговорах у рамках Спільної торговельної політики ЄС бере свій початок з моменту створення спільноти в 1957 році.[2] Сама СЗППБ бере свій початок від створення Європейської політичної співпраці (ЄПС) у 1970 році.[3] Європейська політична співпраця була неформальним процесом консультацій між державами-членами з питань зовнішньої політики з метою створення спільного підходу до питань зовнішньої політики та сприяння як власним інтересам ЄС, так і інтересам міжнародної спільноти в цілому. Це включає сприяння міжнародній співпраці, повазі до прав людини, демократії та верховенства права.[4]
Слабкі сторони ЄПС, очевидні, наприклад, під час югославських воєн, призвели до бажання посилити зовнішню політику. Це було закріплено в Маастрихтському договорі, який набрав чинності в 1993 році та створив Європейський Союз. Хоча раніше існуюче наднаціональне Європейське економічне співтовариство стало одним із трьох стовпів, було створено ще два. Другий стовп СЗБП базувався на міжурядовості, що означало одностайність між членами Ради міністрів та незначний вплив з боку інших інституцій.
Амстердамський договір створив посаду Високого представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (його обіймав Хав'єр Солана до 1 грудня 2009 року) для координації та представництва зовнішньої політики ЄС.[5]
Лісабонський договір набрав чинності у грудні 2009 року та поклав край системі «стовпів». Таким чином, статус СЗППБ як «стовпа» закінчився. Крім того, з метою забезпечення кращої координації та узгодженості у зовнішній політиці ЄС, Лісабонський договір створив посаду Високого представника Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки, фактично об'єднавши посади Високого представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки та Європейського комісара з питань зовнішніх відносин та європейської політики сусідства. З грудня 2011 року Високий представник (ВП) відповідає за Європейську службу зовнішніх дій (ЄЗД), яка також була створена Лісабонським договором. По суті, він задуманий як спільне Міністерство закордонних справ або Дипломатичний корпус для Європейського Союзу.
Згідно зі статтею J.1 розділу V Маастрихтського договору, Європейський Союз визначає та реалізує спільну зовнішню та безпекову політику, яка охоплює всі сфери зовнішньої та безпекової політики, цілями якої є:
- Захищати спільні цінності, фундаментальні інтереси, незалежність та цілісність Союзу відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй ;
- Зміцнювати безпеку Союзу всіма способами;
- Зберігати мир та зміцнювати міжнародну безпеку відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, а також принципів Гельсінського заключного акта та цілей Паризької хартії, включаючи ті, що стосуються зовнішніх кордонів;
- Сприяти міжнародному співробітництву;
- Розвивати та зміцнювати демократію та верховенство права, а також повагу до прав людини та основоположних свобод.
Європейська Рада визначає принципи та загальні настанови для СЗБП, а також спільні стратегії, які має впроваджувати ЄС. На основі цих настанов Рада Міністрів ухвалює спільні дії або спільні позиції. Спільні дії стосуються конкретних ситуацій, коли оперативні дії ЄС вважаються необхідними, та визначають цілі, обсяг та засоби, які мають бути надані ЄС. Вони зобов'язують держави-члени. Спільні позиції, з іншого боку, визначають підхід, який ЄС застосовує до певного питання географічного або тематичного характеру, та абстрактно визначають загальні настанови, яким має відповідати національна політика держав-членів.
Високий представник, разом із Головою Європейської ради, виступає від імені ЄС з узгоджених питань зовнішньої політики та може мати завдання формулювати неоднозначні політичні позиції, що виникають через розбіжності між державами-членами. Спільна зовнішня та безпекова політика вимагає одностайності серед 27 держав-членів щодо відповідної політики, якої слід дотримуватися в будь-якій конкретній політиці. Розбіжності в ЗЗПБ, такі як ті, що виникли через війну в Іраку[6], не є рідкістю.
Високий представник також координує роботу спеціальних представників Європейського Союзу. З набранням чинності Лісабонського договору ця посада стала окремою від посади Генерального секретаря Ради міністрів. Високий представник очолює Європейське оборонне агентство та виконує ті ж функції щодо Спільної політики безпеки та оборони, що й СЗБП.
У контексті СЗБП створено низку органів. У рамках ради існує конфігурація Ради у закордонних справах (РЗС), яка по суті є зустріччю міністрів закордонних справ та Політичного та безпекового комітету (ПСБ), що контролює міжнародну ситуацію в сферах, що охоплюються СЗБП, та робить свій внесок, надаючи висновки Раді міністрів, або на її запит, або з власної ініціативи, а також контролює виконання узгодженої політики.[7]
Європейське оборонне агентство (EDA) заохочує розширення оборонного потенціалу, військові дослідження та створення європейського внутрішнього ринку військових технологій. Двома органами, що залишилися від Західноєвропейського Союзу (див. оборону нижче), є Європейський інститут досліджень безпеки (EUISS) та Супутниковий центр Європейського Союзу (EUSC). EUISS – це внутрішній аналітичний центр Європейського Союзу. Його місія полягає у визначенні спільної культури безпеки для ЄС, сприянні розвитку та проєктуванні СЗБП, а також у збагаченні стратегічних дебатів у Європі. EUSC надає аналіз супутникових знімків та супутніх даних[8]
Спільна політика безпеки та оборони (СПБО) – це частина СЗБП, що стосується оборони та кризового менеджменту, що реалізується структурами ЄС у місіях СПБО, спираючись на цивільні та військові ресурси, надані державами-членами. Ґрунтуючись на статтях 42–46 Договору про Європейський Союз (ДЄС),[9] СПБО також передбачає положення про взаємну оборону між державами-членами, а також Постійне структуроване співробітництво (PESCO), в рамках якого 26 з 27 національних збройних сил прагнуть структурної інтеграції.
Стаття 42.2 ДЄС зазначає, що СПБО включає «поступове формування» спільної оборонної політики Союзу та призведе до спільної оборони, коли Європейська рада національних глав держав або урядів одноголосно ухвалить таке рішення.
Під час участі в місіях СПБО за кордоном з метою підтримання миру, запобігання конфліктам та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, національні збройні сили можуть діяти або в рамках існуючих національних сил, або як частина міжурядових сил, наданих СПБО відповідно до статті 42.3 Договору про ЄС, таких як Європейський корпус (Єврокорпус), Бойові групи ЄС (EUBG) або Європейські жандармерійні сили (Eurogendfor).[10]
Високий представник Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки відповідає за пропонування та виконання рішень Спільної політики безпеки та оборони. Такі рішення приймаються Радою у закордонних справах, що, як правило, вимагає одноголосності.
Організація СПБО, яку очолює Верховний представник/віцепрезидент, складається з відповідних підрозділів Служби зовнішніх дій (ЄСЗС), включаючи оперативний штаб[en] (MPCC) Військового штабу (EUMS), низки підготовчих органів Зовнішньої співпраці, таких як Військовий комітет (EUMC), а також чотирьох агентств, включаючи Європейське оборонне агентство. З 2017 року СПБО також підтримується оборонним фондом та Скоординованим щорічним оглядом оборони[en] (CARD).
Хоча ірландський народ був запевнений у своєму нейтралітеті перед згодою на Ніццький договір, прем'єр-міністр Фінляндії Матті Ванханен 5 липня 2006 року, виступаючи перед Європейським парламентом як голова Ради, заявив:[11]
Пан Пфлюґер назвав Фінляндію нейтральною. Я маю його поправити: Фінляндія є членом ЄС. Колись ми були політично нейтральною країною, за часів залізної завіси. Тепер ми є членом Союзу, частиною цієї спільноти цінностей, яка має спільну політику і, більше того, спільну зовнішню політику.
Тим не менш, аналогічна гарантія нейтралітету стосовно Лісабонського договору була надана Ірландії на засіданні Європейської ради 18/19 червня 2009 року:
Європейська рада також погодилася, що інші питання, що турбують ірландський народ, викладені Прем'єр-міністром, що стосуються податкової політики, права на життя, освіту та сім'ю, а також традиційної політики військового нейтралітету Ірландії, будуть розглянуті до взаємного задоволення Ірландії та інших держав-членів шляхом надання необхідних правових гарантій.[12]
Зовнішня політика ЄС віддана захисту прав людини. Дослідження показують, що риторика подібного роду з боку осіб, що приймають рішення в ЄС, відповідає фактичній діяльності ЄС у сфері зовнішньої політики.[13][14] Військове та економічне втручання з боку ЄС постійно більш імовірне в країнах, де насильство явно спрямоване проти цивільного населення.[13] Так само санкції щодо прав людини постійно застосовуються проти держав, відповідальних за порушення прав людини.[14] Геостратегічні проблеми також впливають на дії ЄС, оскільки ЄС «найбільш уважно ставиться до порушень прав людини в європейських державах, що не входять до ЄС, за ними йдуть країни Африки на південь від Сахари, тоді як найменш активним він є в Азії та Америці».[13]
Європейський фонд підтримки миру (EPF) – це позабюджетний інструмент фінансування ЄС, створений у березні 2021 року, спрямований на надання військової допомоги країнам-партнерам та фінансування розгортання військових місій ЄС за кордоном у рамках СЗБП.
Європейський Союз вважає терористичними організаціями ті групи або ті утворення, які контролюються прямо чи опосередковано особами, що вчиняють або намагаються вчинити терористичні акти, беручи участь у цих групах або сприяючи виконанню терористичних планів. Це також включає визначення тих груп та утворень, які діють від імені або під керівництвом таких осіб, груп та утворень, включаючи кошти, отримані або генеровані з майна, що належить або контролюється прямо чи опосередковано такими особами або пов'язаними з ними особами, групами та утвореннями. Список спостереження було переглянуто для Юридичної бібліотеки Конгресу у 2007 році.[15]
Європейський Союз надає визначення тероризму у Спільній позиції 2001/931/CFSP від 27 грудня 2001 року [16], на яку також посилаються в наступних актах. У ній вони визначають їх як навмисні дії, які, враховуючи їхню природу або контекст як злочини, визначені згідно з національним законодавством, можуть завдати серйозної шкоди державі або міжнародній організації, якщо вони вчиняються з метою:
- серйозно залякуючи населення
- надмірне примушування уряду чи міжнародної організації до виконання будь-якої дії або утримання від її виконання
- серйозна дестабілізація або руйнування фундаментальних політичних, конституційних, економічних чи соціальних конструкцій
Список терористичних організацій було розпочато у 2001 році з 13 організацій, перелічених 27 грудня у Спільній позиції 2001/931/CFSP.[17] Європейські Спільноти не включило до списку Аль-Каїду, хоча теракти 11 вересня стали причиною для його створення. Він був оновлений низкою наступних декларацій, таких як Спільна позиція 2006/231/CFSP від 21 грудня 2005 року;[18] наприклад, щоб включити до нього LTTE.[19] Спільна позиція 2005/847/CFSP Європейської ради від 29 листопада 2005 року оновила список цих організацій.[20]

Окрім власної зовнішньої та безпекової політики, комісія також отримує більше представництва в міжнародних органах. Раніше представництво в міжнародних органах здійснювалося через Європейського комісара із зовнішніх відносин, який працював разом із Верховним представником, але тепер Верховний представник безпосередньо є віцепрезидентом Комісії. В ООН ЄС здобув вплив у таких сферах, як допомога, завдяки своєму значному внеску в цій галузі (див. нижче).[21]
У «Великій вісімці» та « Великій двадцятці» ЄС має права членства,[en] окрім права головування/проведення самітів. ЄС представлений на «Великій вісімці» президентами комісії та ради.[22] У «Великій двадцятці» його точне представництво залежить від формату окремих зустрічей і може також включати посадовців ЄЦБ. Для всіх цих зустрічей ЄС встановив неформальні процеси координації своєї політики.[23] У Світовій організації торгівлі (СОТ), де представлені всі 27 держав-членів, ЄС як орган представлений Комісаром з питань торгівлі.[24]
Вплив ЄС також відчувається через розширення. Потенційні переваги членства в ЄС діють як стимул для політичних та економічних реформ у державах, які бажають виконати критерії вступу до ЄС, і вважаються важливим фактором, що сприяє реформуванню та стабілізації колишніх комуністичних країн Східної Європи.[25] Цей вплив на внутрішні справи інших країн зазвичай називають «м’якою силою», на відміну від військової «жорсткої сили».[26]
Прикладом підтримки, яку Європейський Союз пропонує процесам реформ своїх сусідів, є EUBAM, Місія Європейського Союзу з надання допомоги Молдові та Україні на кордоні, яка допомагає урядам Молдови та України наблизити їхні прикордонні та митні процедури до стандартів ЄС.
Впливовий економічний статус Європейського Союзу та його характеристики, подібні до національних, були визнані Центральним розвідувальним управлінням (ЦРУ) США у їхній публікації «Всесвітній довідник фактів». ЄС був включений до довідника фактів у грудні 2004 року.[27]
Управління гуманітарної допомоги ЄС, або «ECHO», надає гуманітарну допомогу з ЄС країнам, що розвиваються. У 2006 році його бюджет становив 671 мільйон євро, 48% з яких було спрямовано країнам АКТБ.[28] Якщо врахувати власні внески ЄС та внески його держав-членів разом, ЄС є найбільшим донором допомоги у світі.[29]
Допомога ЄС раніше критикувалася аналітичним центром Open Europe за неефективність, неправильне цільове призначення та прив'язку до економічних цілей.[30] Деякі благодійні організації стверджували, що європейські уряди завищили суму, яку вони витратили на допомогу, неправильно включивши кошти, витрачені на полегшення боргового тягаря, іноземних студентів та біженців. Згідно з деінфляційними даними, ЄС не досяг своєї цільової показника внутрішньої допомоги у 2006 році[31], і ЄС не досягне міжнародної цілі в 0,7% ВНП до 2015 року. Однак лише кілька країн досягли цієї цілі. У 2005 році допомога ЄС становила 0,34% ВНП, що було вище, ніж у Сполучених Штатах та Японії.[32] Луї Мішель, колишній комісар з питань допомоги, закликав до того, щоб допомога надавалася швидше, ефективніше та на гуманітарних принципах.[33]
- ↑ Robinson, Colin (23 травня 2002). Military Reform Project. Center for Defense Information. Архів оригіналу за 9 березня 2012. Процитовано 20 вересня 2012.
- ↑ Qualified-Majority Voting: Common commercial policy. The European commission. Процитовано 3 вересня 2007.
- ↑ European political co-operation (EPC). Europa Glossary. The European commission. Архів оригіналу за 30 липня 2014. Процитовано 3 вересня 2007.
- ↑ By Article 11 of the Maastricht Treaty.
- ↑ Common Foreign and Security Policy (CFSP) – Overview. European Commission. 2002. Процитовано 26 червня 2007.
- ↑ Divided EU agrees Iraq statement. Europa (web portal). 27 січня 2003. Процитовано 26 червня 2007.
- ↑ Political and Security Committee (PSC), "Role"
- ↑ European Union Satellite Centre (EUSC), "What we do"
- ↑ Article 42, Treaty on European Union
- ↑ Arcudi, Giovanni; Smith, Michael E. (2013). The European Gendarmerie Force: A solution in search of problems?. European Security. 22: 1—20. doi:10.1080/09662839.2012.747511.
- ↑ 2. Presentation of the programme of the Finnish presidency (debate). European Parliament. 5 липня 2006.
- ↑ Conclusions, Brussels, 18/19 June 2009 (PDF). Presidency of the Council of the European Union.
- 1 2 3 Kreutz, Joakim (1 січня 2015). Human Rights, Geostrategy, and EU Foreign Policy, 1989–2008. International Organization. 69 (1): 195—217. doi:10.1017/S0020818314000368. ISSN 1531-5088.
- 1 2 Shyrokykh, Karina (2018). Compromising on Values? Human Rights Pressure and Competing Interests of the European Union in the Former Soviet States. European Foreign Affairs Review. 23 (1): 119—142. doi:10.54648/EERR2018007.
- ↑ Directorate of Legal Research (Червень 2007). European Union: Lists of Terrorist Persons or Organizations (PDF). The Law Library of Congress. LL File No. 2007-03957. Архів оригіналу (PDF) за 9 липня 2017.
- ↑ COUNCIL COMMON POSITION of 27 December 2001 on the application of specific measures to combat terrorism.
- ↑ COUNCIL COMMON POSITION of 27 December 2001 on the application of specific measures to combat terrorism.
- ↑ europa.eu: "Declaration by the EU Presidency on the application of specific measures to combat terrorism" (Brussels: 31 March 2006). Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 3 листопада 2014.
- ↑ Combating terrorism – Restrictive measures against certain persons and entities. Brussels, 31 May 2006 9974/06 (Presse 165) (PDF). statewatch.org.
- ↑ COUNCIL COMMON POSITION 2005/847/CFSP of 29 November 2005 updating Common Position 2001/931/CFSP on the application of specific measures to combat terrorism and repealing Common Position 2005/725/CFSP
- ↑ EU heading for single UN seat, UN official says. EU Observer. 2007. Процитовано 26 червня 2007.
- ↑ EU and the G8. European Commission delegation to Japan. Архів оригіналу за 26 лютого 2007. Процитовано 26 вересня 2007.
- ↑ Murau, Steffen; Spandler, Kilian (1 липня 2016). EU, US and ASEAN Actorness in G20 Financial Policy-Making: Bridging the EU Studies–New Regionalism Divide. JCMS: Journal of Common Market Studies (англ.). 54 (4): 928—943. doi:10.1111/jcms.12340. ISSN 1468-5965.
- ↑ European Commission – External Trade – Trade Issues. European Commission. Процитовано 26 червня 2007.
- ↑ EU enlargement – voices from the debate. British Foreign and Commonwealth Office. Процитовано 27 червня 2007.
- ↑ Bildt, Carl (2005). Europe must keep its 'soft power'. Financial Times on Centre for European Reform. Архів оригіналу за 9 червня 2007. Процитовано 26 червня 2007.
- ↑ Directorate of Intelligence (16 грудня 2004). CIA – The World Factbook 2004: What's new (mirror). Процитовано 14 лютого 2007.
- ↑ DG for humanitarian aid – ECHO, financial report 2006 (PDF). European Commission. 2006. Процитовано 13 серпня 2007.
- ↑ Commission calls for a European consensus to boost impact of humanitarian aid. European Commission. 13 червня 2007. Процитовано 13 серпня 2007.
- ↑ Mulvey, Stephen (30 травня 2007). EU attacked for 'inefficient' aid. BBC News. Процитовано 13 серпня 2007.
- ↑ Taylor, Jerome (11 травня 2007). EU accused of artificially inflating its aid figures. The Independent. London. Архів оригіналу за 12 серпня 2007. Процитовано 13 серпня 2007.
- ↑ Overviews of the European Union activities: Development. European Commission. Процитовано 13 серпня 2007.
- ↑ Commission calls for a European consensus to boost impact of humanitarian aid. Європейська комісія. 13 червня 2007. Процитовано 13 серпня 2007.
- Грубінко А. В. Велика Британія в системі європейської зовнішньої і безпекової політики (1990—2016 рр.): монографія. — Тернопіль: Вектор, 2017. — 668 с.
- Мартинов А. Ю. Спільна зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу. — К.: ПанТот, 2009. — 260 с.
- І. О. Мінгазутдінов. Кьольнське засідання Європейської ради // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760 с. ISBN 966-316-039-X
- Dieter Mahncke (ed.), Peter Lang, European foreign policy – from rhetoric to reality ?, 2004, ISBN 90-5201-247-4.
- S. Kekeleire, J. MacNaughtan, The Foreign Policy of the European Union. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2008, ISBN 978-1-4039-4722-2.
- J. bie, Europe's Global Role: External Policies of the European Union. Aldershot: Ashgate, 2008. ISBN 978-0-7546-7721-5ISBN 978-0-7546-7721-5.
- C. Hill, M. Smith (eds.), International Relations and the European Union. Oxford: Oxford University Press, 2005. ISBN 978-0-19-927348-5ISBN 978-0-19-927348-5.
- C. Bretherton, J. Vogler, The European Union as a Global Actor. London: Routledge, 2006. ISBN 978-0-415-28245-1ISBN 978-0-415-28245-1
- Guicherd, Catherine, L'investissement de l'UE dans la sécurité collective en Afrique centrale : un pari risqué. Paris, Institute d'Etudes de Sécurité de l'Union Européenne, 2012. Occasional Paper – 15 May 2012
- D Seah, "The CFSP as an aspect of conducting foreign relations by the United Kingdom: With special reference to the Treaty of Amity & Cooperation in Southeast Asia". International Review of Law 2015.
- G. Butler "Constitutional Law of the EU's Common Foreign and Security Policy". Oxford: Hart Publishing/Bloomsbury, 2019. ISBN 978-1-50992-594-0ISBN 978-1-50992-594-0.
- U. Weiss and J. Agassi "The Game Theory of the European Union versus the Pax Romana, "DePaul Law Review".
- G. Arcudi, M.E. Smith, The European Gendarmerie Force: a solution in search of problems?, European Security, 22:1, 1–20, 2013. DOI: 10.1080/09662839.2012.747511


