Перейти до вмісту

Високий представник Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки)
Високий представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки
англ. High Representative of the Union for Foreign Affairs and Security Policy[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Емблема ЄСЗС
Посаду обіймає
Кая Каллас
від 1 грудня 2024
Європейська служба зовнішніх справ
Європейська комісія
Форма звертанняПане Високий представнику / Пані Висока представнице (неофіційно)
Типзаступник голови Європейської комісіїd[2][1] і міністр закордонних справ[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
АбревіатураHR Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленЄвропейська комісія
КеруєЄвропейська служба зовнішніх справ[1], Рада міністрів закордонних справ[2] і Європейське оборонне агентство[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПідзвітнийПрезидентові Європейської комісії
ПризначаєЄвропейська рада за згодою Президента Європейської комісії
КаденціяП'ять років
Твірний інструментДоговори Європейського Союзу
ПопередникHigh Representative for Common Foreign and Security Policyd і European Commissioner for External Relationsd[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Створення1999 (CFSP)
2009 (FASP)
Перший на посадіЮрґен Трумпф (CFSP)
Кетрін Ештон (FASP)
Платня€288,877
Вебсайтeeas.europa.eu/eeas/high-representative-vice-president_en Редагувати інформацію у Вікіданих
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Високий представник (значення).

Висо́кий представни́к Сою́зу з пита́нь закордо́нних справ та полі́тики безпе́ки / Віцепрезиде́нт Європе́йської Комі́сії (HR/VP) — головний координатор та представник Спільної зовнішньої та безпекової політики (CFSP) в рамках Європейського Союзу (ЄС). Наразі цю посаду обіймає Кая Каллас.

Амстердамський договір, підписаний у 1997 році та набув чинності у 1999 році, створив посаду Високого представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики. Повноваження цієї посади були розширені Лісабонським договором, підписаним у 2007 році та набувши чинності у 2009 році, який встановив її нинішню назву та повноваження, включаючи місце віце-президента в Європейській комісії та голову ради міністрів закордонних справ ЄС. Першою особою, яка обійняла повну посаду Високої представниці Союзу з питань закордонних справ та безпекової політики, започатковану після набрання чинності Лісабонського договору, була Кетрін Ештон. На початку першого терміну на цій посаді цій особі допомагала Європейська служба зовнішніх справ (ЄСЗС), створена у грудні 2010 року.[4]

Назва

[ред. | ред. код]

Офіційна назва Високого представника — «Високий представник Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки». Раніше ця посада називалася Високим представником з питань спільної зовнішньої та політики безпеки, а згідно з Європейською конституцією мала називатися Міністром закордонних справ Союзу. Ця остання назва, як Міністр закордонних справ ЄС або Глава закордонних справ ЄС, досі використовується коментаторами та частинами мас-медіа як загальновідоме скорочення для цієї посади.[5] У дипломатичних колах назва Високий представник еквівалентна назві Високого комісара[en]. Оскільки Високий представник за посадою[en] є віцепрезидентом Європейської комісії[en], посадову особу іноді називають HR/VP.[6]

Роль

[ред. | ред. код]

Якщо держави-члени ЄС узгоджують зовнішні питання, Високий представник може виступати від імені ЄС у цій сфері, наприклад, вести переговори від імені держав-членів. Представник координує роботу спеціальних представників Європейського Союзу, а також інші призначення, такі як координатор з питань боротьби з тероризмом.

Окрім представництва ЄС на міжнародних форумах та координації Спільної зовнішньої та безпекової політики й Спільної політики безпеки та оборони, Високий представник:

Згідно з пропозиціями, внесеними у 2009 році шведським головуванням у ЄС, Високий представник контролюватиме штатне розклад та бюджет Європейської служби зовнішніх справ (ЄСЗС), а також пропонуватиме розмір бюджету, що буде виділено. Високий представник відповідає за призначення персоналу ЄСЗС та за контроль загальної зовнішньої політики (за винятком торгівлі, розвитку та розширення, яка має здійснюватися разом з комісією), включаючи ініціативи у сфері безпеки та обмін розвідувальними даними. Однак, хоча Високий представник може готувати ініціативи, рішення все одно повинні прийматися державами-членами в Раді. Високий представник також повинен звітувати перед Парламентом.[7]

Зі зростанням ролі Високого представника та його виключенням з Європейської ради, міністри закордонних справ країн-членів тепер не впевнені у своїй ролі порівняно з Високою представницею. На неофіційній зустрічі у Фінляндії було обговорено можливість їхньої участі в якості спеціальних посланців від імені Високої представниці. Це питання підтримала Ештон, яка заявила, що доки ЄС говорить одним голосом, не має значення, хто говорить.[8]

Правовий ґрунт

[ред. | ред. код]

Договір про Європейський Союз, зі змінами, внесеними Лісабонським договором, у статті 15(2) передбачає:

До складу Європейської ради входять голови держав або урядів держав-членів, президент Європейської ради та президент Комісії. Високий представник Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки бере участь в її роботі.

та у статті 18:

Стаття 18:

  1. Європейська рада за згодою президента Комісії кваліфікованою більшістю призначає Високого представника Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки. Європейська рада може припинити його повноваження згідно з тією самою процедурою.
  2. Високий представник провадить спільну зовнішню та безпекову політику Союзу. Він своїми пропозиціями сприяє розвиткові спільної зовнішньої політики Союзу та здійснює її згідно з мандатом Ради. Те саме стосується спільної безпекової та оборонної політики.
  3. Високий представник головує в Раді з закордонних справ.
  4. Високий представник є одним з заступників президента Комісії. Він забезпечує послідовність зовнішніх дій Союзу. Він відповідає в Комісії за обов’язки, покладені на неї у зовнішніх відносинах, та координацію інших аспектів зовнішніх дій Союзу. Виконуючи ці обов’язки в Комісії, і лише стосовно цих обов’язків, Високий представник дотримується процедур Комісії у тому обсязі, у якому це відповідає частинам 2 та 3.
    — C 115/26 EN Official Journal of the European Union 9.5.2008

Історія

[ред. | ред. код]

Цю посаду було запроваджено відповідно до Амстердамського договору. У договорі зазначалося, що Генеральний секретар Ради Європейського Союзу повинен мати «функцію Високого представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики».[9] Таким чином, Хав'єр Солана став першим постійним Високим представником. Спочатку ця посада мала набагато обмеженіший обсяг, ніж нинішня, створена у 2009 році Лісабонським договором.

Лісабонський договір

[ред. | ред. код]
Комісар із зовнішніх відносин Беніта Ферреро Вальднер (ліворуч) з Франком-Вальтером Штайнмаєром та Кондолізою Райс у 2007 році була об'єднана з Високим представником згідно з Лісабонським договором.

У Європейській Конституції пропонувалося об'єднати посаду Європейського комісара із зовнішніх відносин[en] з Високим представником, щоб створити посаду Міністра закордонних справ та політики безпеки Союзу. Хоча Конституцію не було ратифіковано, Лісабонський договір, який її замінив, зберіг цю зміну під іншою назвою. Новий Високий представник Союзу із закордонних справ та політики безпеки все одно об'єднав би посаду Комісара із зовнішніх відносин з Високим представником і, як і Конституція, мав би підтримку від Служби зовнішніх справ.[10][11] Нова роль також поглинула інші ролі у сфері зовнішніх справ, такі як головування в Раді із закордонних справ та представництво ЄС на міжнародних форумах, ролі, які раніше виконував міністр закордонних справ країни, що головувала в Європейському Союзі (разом з міністром закордонних справ країни, яка раніше головувала в Європейському Союзі, і тим, хто обійме її наступним).


Незважаючи на зміну назви, багато мас-медіа все ще називали його посадою міністра закордонних справ, і під час переговорів було вирішено, що Високий представник більше не буде також Генеральним секретарем Ради[en], а стане віце-президентом Європейської Комісії, заповнюючи тепер об'єднану посаду в Комісії.[12] Об'єднання двох посад розглядається як подальше вирішення питання Кіссінджера:

Створення посади Високого представника з питань зовнішньої політики, або, ще краще, міністра закордонних справ, було б великою зміною порівняно з нинішньою ситуацією. Це поклало б край подвійній роботі, яка існує між нинішньою функцією пана Хав'єра Солани та тією, яку в Комісії виконує пані Беніта Ферреро-Вальднер, відповідальна за зовнішню допомогу ЄС. Таким чином, одна й та сама особа займалася б проблемами та відповідала б на відомі телефонні дзвінки Генрі Кіссінджера: «Я хочу поговорити з Європою».

— Валері Жискар д'Естен у своєму блозі, 5 липня 2007 р.[13]

Призначення

[ред. | ред. код]

Високого представника призначає Європейська рада кваліфікованою більшістю. Однак, щоб розпочати свою роботу в комісії, зокрема, як віцепрезидента, Високий представник повинен з'явитися перед Парламентом для відповіді на запитання, а потім пройти голосування Парламенту за схвалення запропонованого складу Комісії.

Базова місячна зарплата Високого представника встановлена на рівні 130%[14] (вище, ніж у віцепрезидента, але менше, ніж у президента Комісії) від найвищого рівня публічної служби ЄС (16-й рівень, 3-й крок),[15][16] що становить 23 006,98 євро. Окрім цього, існують й інші надбавки, оскільки всі інші умови працевлаштування Високого представника узгоджені з умовами комісії.[16]

№ Портрет Ім'я Термін Партія Комісія Держава-член
Обійняли посаду Залишено посаду Каденція Європейська Національна
Як Високий представник з питань спільної зовнішньої та безпекової політики – Генеральний секретар Ради ЄС
– Юрґен Трумпф

(1931–2023)

1 травня 1999 18 жовтня 1999 170 днів Незалежний Незалежний N/A Німеччина Німеччина
– Хав'єр Солана

(народжений 1942)

18 жовтня 1999 1 грудня 2009 10 років, 44 днів PES PSOE N/A
Іспанія
Як Високий представник Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки – Віцепрезидент Європейської комісії
1 Кетрін Ештон

(народжена 1956)

1 грудня 2009 1 листопада 2014 4 роки, 335 днів PES Labour Друга комісія Баррозу[fr] Велика Британія Велика Британія
2 Федеріка Моґеріні

(народжена 1973)

1 листопада 2014 30 листопада 2019 5 років, 29 днів PES PD Комісія Юнкера Італія Італія
3 Жозеп Боррель

(народжений 1947)

1 грудня 2019[17] 30 листопада 2024 4 роки, 365 днів PES PSOE Перша комісія фон дер Ляєн
Іспанія
4 Кая Каллас

(народжена 1977)

1 грудня 2024[18] досі RE REF Друга комісія фон дер Ляєн Естонія Естонія

Хав'єр Солана Мадаріаґа (1999–2009)

[ред. | ред. код]

Амстердамський договір запровадив посаду Високого представника з питань спільної зовнішньої та безпекової політики для представлення ЄС на світовій арені. Було вирішено, що Генеральний секретар Ради[en] буде Високим представником. Це означало, що тодішній Генеральний секретар Юрґен Трампф став першим Високим представником, хоча він пропрацював лише кілька місяців.

Першим постійним Високим представником був Хав'єр Солана Мадаріага, колишній Генеральний секретар НАТО. Його було призначено 4 липня 1999 року на Кельнській Європейській Раді Генеральним секретарем Ради та Високим представником. Він обійняв цю посаду 18 жовтня 1999 року, невдовзі після відставки з НАТО. Бюджет посади становив 40 млн євро, більшість з яких йде на операції на Балканах. Під час його перебування на посаді посада швидко розширилася, а кілька додаткових функцій були об'єднані з функцією Високого представника. З 25 листопада 1999 року його також було призначено Генеральним секретарем Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), де він контролював передачу обов'язків від цієї організації до Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). У 2004 році його п'ятирічний мандат було поновлено; він також став президентом Європейського оборонного агентства на термін свого другого терміну.

У травні 2000 року адміністрація Клінтона заявила, що Солана був втіленням відомого бажання Генрі Кіссінджера мати номер телефону для розмови з Європою.[19] У грудні 2003 року Солана опублікував Європейську стратегію безпеки, яка визначає основні пріоритети та основні загрози безпеці ЄС, включаючи тероризм. 25 березня 2004 року Солана призначив Ґійса де Вріса[en] координатором з питань боротьби з тероризмом у рамках СЗБП та окреслив обов'язки де Вріса як впорядкування, організацію та координацію боротьби ЄС з тероризмом.

Він брав участь у переговорах щодо численних договорів про асоціацію між Європейським Союзом та різними країнами Близького Сходу та Латинської Америки, включаючи Болівію та Колумбію. Солана відіграв ключову роль в об'єднанні решти колишньої югославської федерації. Він запропонував Чорногорії утворити союз із Сербією замість повної незалежності, заявивши, що це було зроблено для того, щоб уникнути ефекту доміно, який може виникнути внаслідок вимог незалежності Косово та Воєводини. Місцеві мас-медіа саркастично назвали нову країну «Соланія».

21 січня 2002 року Солана заявив, що з ув'язненими в Гуантанамо слід поводитися як з військовополоненими згідно з Женевською конвенцією. ЄС заявив, що сподівається уникнути ще однієї війни, подібної до вторгнення в Ірак, завдяки цим та майбутнім переговорам, і Солана сказав, що найважчими моментами його роботи були розбіжності[en] між Сполученим Королівством та Францією, двома постійними членами Ради Безпеки ЄС. Так званий Вільнюський лист[en], декларація про підтримку країнами Східної Європи мети Сполучених Штатів щодо зміни режиму в Іраку, та лист вісімки[en], аналогічний лист від Сполученого Королівства, Італії та шести країн другого рівня, зазвичай розглядаються як ознака низької оцінки СЗБП. Солана діяв як «тихий дипломат», і його часто відтісняли на переговорах та відправляли на місії, які, як відомо, були неможливими.[20]

Солана відіграв важливу роль у прагненні до врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту та продовжує бути головним розробником «Дорожньої мапи миру[en]» разом з ООН, Росією та Сполученими Штатами в рамках «Квартету» на Близькому Сході. 22 липня 2004 року він зустрівся з Аріелем Шароном в Ізраїлі. Шарон спочатку відмовився зустрічатися з ним, але зрештою визнав, що ЄС бере участь у «Дорожній карті». Солана розкритикував Ізраїль за перешкоджання президентським виборам у Палестині 9 січня 2005 року, але потім знову зустрівся з Шароном 13 січня.

У листопаді 2004 року він допомагав Сполученому Королівству, Франції та Німеччині у переговорах з Іраном щодо заморожування збагачення ядерних матеріалів. Того ж місяця він брав участь у посередництві між двома кандидатами в президенти щодо подій в Україні після виборів[en], а 21 січня 2005 року запросив нового президента України Віктора Ющенка обговорити майбутнє членство в ЄС.[21]

Кетрін Ештон (2009–2014)

[ред. | ред. код]
Ештон з Кацуєю Окадою у 2009 році.

Хоча спочатку Солану було обрано першим міністром закордонних справ, затримки із запровадженням цієї посади призвели до того, що після 10 років служби він відмовився від цієї посади, обрав нову кандидатку. Після висунення численних кандидатур лідери ЄС погодилися на призначення Кетрін Ештон з Сполученого Королівства першою об'єднаною Високою представницею. Раніше Ештон була європейським комісаром з питань торгівлі[en] та не мала досвіду роботи в закордонних справах. Ештон несподівано опинилася на вершині короткого списку, коли її висунули одноголосно лідери лівоцентристських сил, які претендували на цю посаду.[22][23] Ештон була затверджена Європейським парламентом ще до того, як вона обійняла цю посаду. На тому ж засіданні Європейської ради П'єра де Буасьє[en] було призначено Генеральним секретарем Ради Європейського Союзу, що свідчить про те, що Висока представниця та Генеральний секретар більше не будуть однією особою.[24]

У жовтні 2010 року було здійснено більшість важливих призначень до Європейської служби зовнішніх справ, зокрема П'єр Вімон[en] (Франція) – Генеральний секретар, Гельґа Шмід (Німеччина) та Мацей Поповський[en] (Польща) – заступники Генерального секретаря, а також Девід О'Салліван (Ірландія) – головний операційний директор. Поступово, циклічно, призначалися й інші співробітники та посли.[25] Ештон офіційно запустила ЄСЗС 1 грудня 2010 року на скромному заході, де вона окреслила свої ключові пріоритети, такі як відносини зі США та Китаєм, зміна клімату, викорінення бідності, кризове управління та боротьба з тероризмом.[26]

Після землетрусу на Гаїті 2010 року Ештон головувала на зустрічі генеральних директорів з питань зовнішніх відносин, розвитку та навколишнього середовища з експертами Ради та Ситуаційного центру[en] (агентства ЄС зі збору розвідувальних даних). Там вони домовилися про 3 млн євро допомоги, шукати подальшу фінансову допомогу, направляти персонал для оцінки ситуації та координувати зобов'язання держав-членів. Потім Ештон головувала на зустрічі послів держав-членів і виконувала роль генерального координатора; наприклад, контакти з ООН здійснювалися через Ештон. Хоча вона відмовилася назвати це першим актом служби зовнішньої дії, Ештон наголосила, що це був перший випадок, коли така координація між усіма різними суб'єктами зовнішньої політики ЄС була досягнута раніше. Іспанія, яка головувала в Раді, що брала на себе відповідальність до Лісабонського договору, відійшла на другий план, хоча й отримала допомогу, наприклад, пропонуючи використання іспанської бази в Панамі. Однак більшість питань надання допомоги узгоджувалася на двосторонній основі між Гаїті та окремими державами-членами[27], і Ештон згодом критикували за те, що вона була однією з небагатьох іноземних представників, які особисто не їздили до Гаїті.[28] Незважаючи на те, що міністри ЄС тоді погодилися розгорнути європейських жандармів, Ештон критикували за те, що вона не покращила міжнародний імідж ЄС під час кризи. Ештон відповіла так: «Народ Гаїті, США, ООН та інші визнали надзвичайно важливу роль, яку відіграв ЄС. Щодо головного питання, ми повинні запитати: чи намагалися ми врятувати життя, підтримати народ Гаїті? Так, намагалися».[29]

Кетрін Ештон (крайня праворуч) з рештою членів «Четвірки» щодо Близького Сходу (2010).

Критика продовжувала зростати, зокрема скарги на те, що вона пропустила зустріч з питань оборони, щоб бути присутньою на інавгурації прем'єр-міністра України[30] нібито через упередженість до британських чиновників, брак мовних знань та ризик конфлікту між Сполученого Королівства та Францією щодо створення штаб-квартири військового планування ЄС.[31] Дехто, зокрема комісар Ґюнтер Еттінґер, захищав її на тій підставі, що їй довелося взятися за роботу, яка поєднує три попередні посади, і вона працює над створенням Європейської служби зовнішніх справ, тому вона не може взятися за все одночасно та догодити всім.[30][31] Незважаючи на ранню допомогу Іспанії протягом 2010 року, Ештон виявила, що змагається з міністром закордонних справ Іспанії щодо того, хто виступатиме від імені ЄС[32], а необхідність знайти консенсус між державами-членами та інституціями відклала очікувану дату початку роботи ЄСЗС з весни 2010 року на грудень 2010 року.[33] На відміну від позиції Іспанії, у 2011 році міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що він діятиме як «вірний заступник» Ештон.[34]

Генеральний секретар П'єр Вімон приєднався до тих, хто захищав Ештон від критики; високо оцінив її роботу з відкриття офісу Європейської служби зовнішніх справ у Бенгазі, Лівія, як таку, що зробила Службу дуже популярною в Лівії. Він також підтримав її щодо Сирії та попросив її балотуватися на другий термін. Міністр Польщі у справах Європи Миколай Довгелевич[en] також заявив, що критика на адресу Ештон є «надмірною кількістю гарячої мови» і що «вона має неможливу роботу, і вона робить її добре. Після закінчення її терміну на посаді люди будуть більш позитивно ставитися до того, що вона зробила. Вона залишить справжню спадщину».[35]

Однак колишній радник Європейської комісії доктор Фрейзер Кемерон стверджував, що «критика, яку можна почути на адресу Ештон, досить сильна, і буде важко подолати негативну пресу, яку вона має. Це створює проблему для Європейської служби зовнішніх дій (ЄСЗС), коли йдеться про публічну дипломатію, і відображає систему, яку ми маємо для вибору лідерів. Занадто часто ЄСЗС чекає, поки остання держава-член підпишеться на цю посаду; вони могли б викласти свою точку зору набагато раніше. Якщо подивитися на такі місця, як Єгипет – Кеті була там п'ять разів, але люди досі не зовсім впевнені, що робить ЄСЗС або хто говорить від імені Європи. Склянка ще не повна й наполовину. Я думаю, що критика Ештон пов'язана зі стилем, а моральний дух в ЄСЗС не такий хороший, як мав би бути».[36]

Ештон головувала на зустрічах між E3/EU+3 (країни P5+1 та ЄС) та Іраном у Женеві,[37] які призвели до тимчасової угоди 24 листопада 2013 року та Спільного плану дій[en].[38][39]

Після переговорів щодо тимчасової угоди з Іраном щодо його ядерної програми у листопаді 2013 року[40] газета Financial Times написала, що Ештон «більше не є дипломатичним дилетантом». Високопоставлений французький дипломат сказав: «Я знімаю перед нею капелюха... Вона справді відіграла вирішальну роль». У повідомленні далі зазначалося, що спочатку наполягаючи на переговорах лише з іншими міністрами закордонних справ, на пізніших етапах переговорів міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф «тепер... хотів мати справу лише з леді Ештон». Західний дипломат сказав: «Те, що інші погодилися на це, було досить вражаюче. Те, що Китай і Росія були зовні, поки вона була в кімнаті та обговорювала деталі, було досить вражаючим».[41]

Федеріка Могеріні (2014–2019)

[ред. | ред. код]
Могеріні з Джоном Керрі у 2016 році

У липні 2014 року, враховуючи велику кількість італійських депутатів Європарламенту, що належать до групи S&D після виборів 2014 року, Європейська рада розглянула її як кандидатку на посаду Високої представниці в новій Європейській комісії Жан-Клода Юнкера. 13 липня 2014 року Financial Times, серед інших європейських газет, повідомила, що її пропозиція щодо висунення кандидатури зустріла відмову з боку деяких східноєвропейських країн, включаючи Латвію, Естонію, Литву та Польщу, де її позиція щодо Росії щодо російсько-української війни вважалася занадто м'якою. Тим не менш, 2 серпня 2014 року прем'єр-міністр Італії Маттео Ренці офіційно висунув її кандидатуру листом до новообраного президента ЄС Жан-Клода Юнкера як офіційну кандидатку Італії на посаду комісара ЄС. 30 серпня прем'єр-міністри Європи від соціалістів зустрілися перед скликанням Європейської ради, на якій вона отримала схвалення Партії європейських соціалістів. Того ж дня президент Герман ван Ромпей оголосив, що Європейська рада вирішила призначити італійську міністерку своєю новою Високою представницею, який набуде чинності 1 листопада 2014 року.

На своїй першій пресконференції вона заявила, що докладе всіх зусиль для налагодження переговорів між Росією та Україною щодо вирішення кризи між двома країнами.

У 2015 році Могеріні отримала похвалу за свою роль у переговорах щодо Спільного всеохоплюючого плану дій, міжнародної угоди щодо ядерної програми Ірану, і разом з міністром закордонних справ Ірану Мохаммадом Джавадом Заріфом оголосила про цю угоду світові.[42]

У лютому 2015 року президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер призначив Мішеля Барньє, колишнього комісара ЄС з питань внутрішнього ринку, своїм спеціальним радником з питань оборони та безпеки. Юнкер заявив, що роль Барньє полягатиме в консультуванні Європейської комісії, та зокрема, представниці ЄС Федеріки Могеріні, з важливих питань оборони та безпеки. Призначення Барньє відбулося одразу після висунення кандидатури високопоставленого французького дипломата Алена Ле Руа[en] на посаду нового генерального секретаря Європейської служби зовнішніх справ (ЄСЗС).[43]

Жозеп Боррель Фонтельєс (2019–2024)

[ред. | ред. код]
Боррелл з Ба Н'До у 2021 році.
Боррель на зустрічі в Мадриді, присвяченій реалізації рішення про дві держави.

У 2020 році міністри розвитку ЄС започаткували пакет допомоги «Команди Європи» для підтримки країн-партнерів у подоланні пандемії та її економічних наслідків, надаючи загальну фінансову підтримку на суму понад 20 мільярдів євро.

«У цій глобальній пандемії міжнародна солідарність — це не лише питання вірності нашим цінностям», — сказав Жозеп Боррель Фонтельєс, Високий представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки. «Йдеться також про те, щоб переконатися, що ми разом переможемо в боротьбі з вірусом».[44] «Якщо вірус не буде переможений скрізь, він не буде переможений. Глобальну пандемію можна вирішити лише глобально, за допомогою єдиних, швидких та рішучих глобальних дій, як ми це представляємо сьогодні», — додав Боррель Фонтельєс.[44]

Після російської декларації від 18 лютого 2022 року щодо Л/ДНР (самопроголошеної Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки), Високий представник Боррель застеріг Москву повернутися до принципів Мінських угод, до переговорів у рамках Нормандського формату та Тристоронньої контактної групи, які поважають кордони України.[45]

З розвитком війни в Газі Боррель неодноразово критикував дії Ізраїлю, називаючи облогу Гази країною незаконною та відкидаючи її накази про евакуацію як нереалістичні. Як Високий представник Європейського Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки, він засудив «варварський та терористичний напад» ХАМАС на Ізраїль, який розпочав війну в Газі 2023 року. 10 жовтня 2023 року Боррель звинуватив Ізраїль у порушенні міжнародного права, запровадивши повну блокаду сектора Газа.[46] 3 січня 2024 року він засудив коментарі ізраїльських міністрів Ітамара Бен-Гвіра та Бецалеля Смотрича, написавши: «Примусові переміщення суворо заборонені як серйозне порушення [міжнародного гуманітарного права], і слова мають значення».[47][48][49] 29 січня 2024 року Боррель повідомив Генеральному секретарю ООН Антоніу Гутеррішу, що фінансування БАПОР не було призупинено, і ЄС прийматиме рішення щодо фінансування після розслідування.[50] Боррель заявив: «Ми не повинні дозволяти звинуваченням затьмарювати незамінну та чудову роботу БАПОР».[51] У березні 2024 року Боррель заявив, що позбавлення Ізраїлем палестинців їжі є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права, і назвав інцидент з гуманітарною допомогою в Аль-Рашиді[en] «абсолютно неприйнятною різаниною».[52] Після консультативного висновку Міжнародного Суду ООН щодо окупації Ізраїлем палестинських територій Боррель заявив, що міжнародне право є «обов’язковим», і закликав міністрів закордонних справ ЄС «перейти від слів до справ» щодо невиконання Ізраїлем міжнародного права в Газі та на Західному березі річки Йордан.[53]

Кая Каллас (2024–дотепер)

[ред. | ред. код]
Каллас (ліворуч) на зустрічі міністрів G7 у Мюнхені.

1 грудня 2024 року, у свій перший день на посаді Високої представниці, Кая Каллас відвідала Україну разом з президентом Європейської ради Антоніо Костою та комісаркою з питань розширення Мартою Кос, висловивши рішучу підтримку України, заявивши, що «Європейський Союз хоче, щоб Україна виграла цю війну».[54] Візит розкритикував прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, який заявив без подальших пояснень, що Каллас і Коста зробили заяви, які не були узгоджені органами ЄС.[55] Того ж дня Каллас також застерегла уряд Грузії від застосування насильства для придушення триваючих протестів[en] проти рішення правлячої партії відкласти переговори про вступ до ЄС, погрожуючи санкціями.[56]

Протягом 2025 та 2026 років Каллас продовжувала активно підтримувати Україну та посилювати роль ЄС на міжнародній арені. У жовтні 2025 року вона здійснила візит до Києва, де відвідала штаб-квартиру Консультативної місії ЄС (EUAM), щоб обговорити підтримку українських правоохоронців у розслідуванні воєнних злочинів РФ та посилення стійкості України[57].

У грудні 2025 року Каллас оголосила про успішне виконання обіцянки ЄС щодо постачання Україні 2 мільйонів артилерійських снарядів, а також наголосила, що для продовження боротьби у 2026 та 2027 роках Україні знадобиться 135 млрд євро європейської підтримки[58][59]. Крім українського напрямку, того ж місяця вона ініціювала виділення 15 млн євро Вірменії на підтримку миру, розмінування та протидію іноземному втручанню, на тлі зближення Єревана з ЄС[60].

За значний особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва та непохитну підтримку суверенітету України, 31 березня 2026 року Кая Каллас була нагороджена українським орденом княгині Ольги I ступеня.[61][62]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д High Representative/Vice President — EEAS, 2016.
  2. ↑ а б Article 18 of the Treaty on European Union
  3. ↑ Stratenschulte E. Hohe Vertreterin für Außen- und Sicherheitspolitik — BpB, 2014.
  4. ↑ Gateway to the European Union, European External Axis Service – accessed 16 February 2011
  5. ↑ Sigrid Melchior (2017). A Reporter's Guide to the EU. Abingdon: Routledge. с. 285. ISBN 9781317192817. Процитовано 10 лютого 2025.
  6. ↑ Remarks by HR/VP Mogherini at the joint press conference with Foreign Minister of the Russian Federation Sergey Lavrov – EEAS – European External Action Service – European Commission. EEAS – European External Action Service.
  7. ↑ Rettman, Andrew (23 October 2009) EU states envisage new foreign policy giant, EU Observer
  8. ↑ Mahony, Honor (15 March 2010) EU foreign ministers ponder their post-Lisbon role, EU Observer
  9. ↑ Treaty of Amsterdam amending the Treaty of the European Union, the Treaties establishing the European Communities and certain related acts (PDF). Процитовано 12 серпня 2015.
  10. ↑ The Minister for Foreign Affairs. Архів оригіналу за 31 січня 2010.
  11. ↑ Honor Mahony: EU leaders scrape treaty deal at 11th hour, EU Observer, 23 June 2007
  12. ↑ Honor Mahony: EU leaders scrape treaty deal at 11th hour, EU Observer, 23 June 2007
  13. ↑ Valéry Giscard d'Estaing: Quelques réponses (4) [Архівовано 29 червня 2017 у Wayback Machine.], in his blog, 5 July 2007
  14. ↑ Council Decision of 1 December 2009 laying down the conditions of employment of the High Representative of the Union for Foreign Affairs and Security Policy, EurLex
  15. ↑ Base salary of grade 16, third step is €17,697.68: European Commission: Officials' salaries – accessed 19 March 2010
  16. ↑ а б REGULATION No 422/67/EEC, 5/67/EURATOM OF THE COUNCIL, EurLex
  17. ↑ Barigazzi, Jacopo; Herszenhorn, David M.; Bayer, Lili; De La Baume, Maia; Momtaz, Rym (2 липня 2019). Von der Leyen Tapped to Run European Commission. Politico Europe. Процитовано 2 липня 2019.
  18. ↑ Commissioners-designate (2024–2029). commission.europa.eu. 17 вересня 2024. Процитовано 4 жовтня 2024.
  19. ↑ Spanish political leaders crucial to EU diplomacy, two-part series: (1) Javier Solana. Guidepost Magazine (амер.). 24 квітня 2022. Процитовано 22 лютого 2025.
  20. ↑ EU's quiet diplomat steps aside after 10 years. EUobserver. 30 листопада 2009.
  21. ↑ Clark, Wesley K., Waging Modern War.
  22. ↑ Rettman, Andrew, Little-known British peer emerges as top candidate for EU foreign minister, EU Observer, 19 November 2009
  23. ↑ Mahony, Honor, EU chooses unknowns for new top jobs, EU Observer, 19 November 2009
  24. ↑ Press release, European Council 2009-11-19 (PDF).
  25. ↑ Rettman, Andrew (29 October 2010) German and Pole join roll-call of Ashton lieutenants, EU Observer
  26. ↑ Rettman, Andrew (2 December 2010) Ashton names EU foreign-service priorities at low-key launch event, EU Observer.
  27. ↑ Rettman, Andrew (14 January 2009) EU foreign relations chief tests new powers in earthquake response, EU Observer
  28. ↑ Mahony, Honor (19 January 2010) Ashton under fire for not going to Haiti, EU Observer
  29. ↑ Rettman, Andrew (25 January 2010) EU gendarmes to help build law and order in Haiti, EU Observer
  30. ↑ а б Banks, Martin (19 March 2010) Criticism of Ashton is 'unfair'[недоступне посилання з 01.11.2017], theParliament.com
  31. ↑ а б Traynor, Ian (10 March 2010) Ashton defends start in EU foreign policy role, The Guardian
  32. ↑ Rettman, Andrew (8 June 2010) Poland to showcase its EU credentials in Brussels extravaganza, EU Observer
  33. ↑ Mahony, Honor (9 June 2010) Negotiators rush to get EU diplomatic service ready EU Observer
  34. ↑ Rettman, Andrew (2 July 2011) Polish minister pledges loyalty to EU's Ashton, EU Observer
  35. ↑ Carroll, Dean (6 September 2011) Catherine Ashton for a second term at the EEAS?
  36. ↑ Carroll, Dean (6 September 2011) Catherine Ashton for a second term at the EEAS?
  37. ↑ Reynolds, James (16 жовтня 2013). Iran nuclear checks most detailed ever – Ashton. BBC News. Процитовано 24 листопада 2013.
  38. ↑ (Звіт). {{cite report}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  39. ↑ The Iran nuclear deal: full text. CNN. 24 листопада 2013. Процитовано 5 квітня 2015.
  40. ↑ (Звіт). {{cite report}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  41. ↑ Spiegeleisen, Peter.
  42. ↑ Maïa de La Baume (17 July 2015), The women behind the Iran nuclear deal Politico Europe.
  43. ↑ Press release on the nomination of Alain Le Roy as Secretary General of the EEAS. EEAS. 7 січня 2015.
  44. ↑ а б Natalucci, Matteo (12 квітня 2020). EU promises €20 billion to help the vulnerable countries to fight against COVID-19. International Insider.
  45. ↑ EU calls on Russia to abandon decision to recognize so-called 'LPR/DPR' - Borrell's statement. Interfax-Ukraine. 22 лютого 2022.
  46. ↑ Israel is acting against international law, says Borrell. POLITICO (брит.). 10 жовтня 2023. Процитовано 27 червня 2024.
  47. ↑ Israeli Officials' Calls For 'Voluntary' Migration Of Palestinians Alarm Human Rights Experts. HuffPost UK (англ.). 4 січня 2024. Процитовано 27 червня 2024.
  48. ↑ EU's Borrell says Israel financed creation of Gaza rulers Hamas. Reuters (амер.). 20 січня 2024. Архів оригіналу за 27 вересня 2024.
  49. ↑ AFP (20 січня 2024). EU's Borrell accuses Israel of 'creating' and 'financing' Hamas. The Hindu (en-IN) . ISSN 0971-751X. Процитовано 27 червня 2024.
  50. ↑ UNRWA: HR/VP Borrell speaks to UN Secretary General Guterres | EEAS. www.eeas.europa.eu (англ.). Процитовано 27 червня 2024.
  51. ↑ Gadzo, Brian Osgood, Mersiha. Food runs out at Khan Younis hospitals: Gaza Health Ministry. Al Jazeera (англ.). Процитовано 27 червня 2024.
  52. ↑ Mohamed, Edna. Biden: US to air drop aid to Gaza, current deliveries not enough. Al Jazeera (англ.). Процитовано 27 червня 2024.
  53. ↑ Castro, Irene (22 липня 2024). Borrell, a Netanyahu sobre los asentamientos en Palestina: "Puede interpretar la historia, pero el derecho internacional es vinculante". ElDiario.es (ісп.). Процитовано 22 липня 2024.
  54. ↑ Rankin, Jennifer (1 грудня 2024). 'The EU wants Ukraine to win this war': who is its new chief diplomat Kaja Kallas?. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 9 лютого 2025.
  55. ↑ Slovak PM scolds new EU top team over Ukraine support. POLITICO (брит.). 2 грудня 2024. Процитовано 9 лютого 2025.
  56. ↑ EU's new foreign policy chief warns Georgia over violence against protesters (англ.). 1 грудня 2024. Процитовано 9 лютого 2025.
  57. ↑ EU High Representative Kaja Kallas Visits EUAM Ukraine Headquarters (англ.). EUAM Ukraine. 14 жовтня 2025. Процитовано 11 квітня 2026.
  58. ↑ Каллас: ЄС виконав обіцянку з постачання Україні 2 мільйонів снарядів. Європейська правда. 15 грудня 2025. Процитовано 11 квітня 2026.
  59. ↑ Кая Каллас: Украине потребуется 135 млрд евро в 2026 и 2027 годах (рос.). Anadolu Ajansı. 9 грудня 2025. Процитовано 11 квітня 2026.
  60. ↑ Кая Каллас: ЄС виділить 15 млн євро Вірменії на підтримку миру. LB.ua. 2 грудня 2025. Процитовано 11 квітня 2026.
  61. ↑ УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №134/2026 — Офіційне інтернет-представництво Президента України
  62. ↑ Зеленський вручив Каллас орден княгині Ольги. Європейська правда (укр.). Процитовано 10 квітня 2026.

Література

[ред. | ред. код]
  • Butler, Graham (2025). The High Representative as a New Actor before the Court of Justice of the European Union. У Hoffmeister (ред.). The High Representative of the Union for Foreign Affairs and Security Policy as a Legal Actor: Liber Amicorum in Honour of Stephan Marquardt. Studies in EU External Relations. Leiden: Brill/De Gruyter. с. 41—63. doi:10.1163/9789004700635_004. ISBN 978-90-04-70062-8.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Високий_представник_Союзу_з_питань_закордонних_справ_і_політики_безпеки&oldid=47834866