Перейти до вмісту

Громадянство Європейського Союзу

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Запит «Громадянин ЄС» перенаправляє сюди; див. також Населення Європейського Союзу.
Запит «Громадянка ЄС» перенаправляє сюди; див. також Європейці.

Громадя́нство Європе́йського Сою́зу (англ. Citizenship of the Union) — правовий статус, наданий усім громадянам держав-членів Європейського Союзу (ЄС). Він був офіційно створений з прийняттям Маастрихтського договору 1992 року, одночасно зі створенням ЄС. Громадянство ЄС доповнює, а не замінює національне громадянство.[1][2] Воно надає громадянам ЄС права, свободи та правовий захист, доступні згідно із правом Європейського Союзу.

Громадяни ЄС мають свободу пересування, а також свободу поселення та працевлаштування по всьому ЄС. Вони можуть вільно торгувати та перевозити товари, послуги та капітал через державні кордони ЄС без обмежень щодо руху капіталу чи зборів.[3] Громадяни ЄС мають право голосувати та висувати свою кандидатуру на певних (часто місцевих) виборах у державі-члені, де вони проживають, яка не є їхньою державою походження, а також голосувати на виборах до ЄС та брати участь у Європейській громадянській ініціативі (ЄГІ).

Громадянство ЄС надає право на консульський захист з боку посольств інших держав-членів ЄС, коли країна громадянства особи не представлена посольством або консульством в іноземній державі, в якій їй потрібен захист або інші види допомоги.[4] Громадяни ЄС мають право звертатися безпосередньо до Європейського парламенту, Європейського омбудсмена та агентств ЄС будь-якою з мов Договору про ЄС,[5] за умови, що порушене питання належить до компетенції цієї інституції.[6]

Громадяни ЄС мають правовий захист, передбачений законодавством ЄС,[7] включаючи Хартію основних прав ЄС[8] та акти й директиви щодо захисту персональних даних, прав жертв злочинів, запобігання торгівлі людьми та боротьби з нею, рівної оплати праці, а також захисту від дискримінації у сфері зайнятості за ознакою релігії чи переконань, сексуальної орієнтації та віку.[8][9] Громадяни ЄС можуть безпосередньо звернутися до офісу Європейського омбудсмана.[10]

Історія

[ред. | ред. код]

Сучасний статус громадянства ЄС частково спирається на тисячоліття європейської історії та спільну культурну спадщину Європи.[11] «Запровадження європейської форми громадянства з чітко визначеними правами та обов'язками розглядалося ще в 1960-х роках»,[12] але коріння «ключових прав громадянства ЄС — насамперед права на проживання та права на роботу будь-де на території держав-членів — можна простежити до положень про вільне пересування, що містяться в Паризькому договорі про створення Європейської спільноти з вугілля і сталі, який набрав чинності в 1952 році».[13] Паризький договір запровадив свободу пересування для фахівців у вугільній та сталеливарній промисловості, яку можна вважати початковою формою вільного пересування, що переросла в громадянство ЄС чотири десятиліття потому. [11] Громадянство Європейського Союзу було вперше запроваджено Маастрихтським договором і розширено Амстердамським договором.[14] До Маастрихтського договору 1992 року договори Європейських Спільнот гарантували вільне пересування економічно активного населення, але, загалом, не для інших. Паризький договір 1951 року[15] про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі встановив право на вільне пересування працівників у цих галузях, а Римський договір 1957 року[16] передбачав вільне пересування працівників та послуг. Однак, ми можемо знайти сліди зародження європейського особистого статусу в правовій базі, що регулює права та обов'язки іноземних резидентів у Європі, задовго до запровадження офіційного статусу європейського громадянства. Зокрема, через взаємодію між вторинним європейським законодавством та прецедентним правом Європейського Суду Справедливості. Це стало зародком майбутнього європейського громадянства[17] і стало визначатися практикою свободи пересування працівників у рамках новоствореного Європейського економічного співтовариства.

Права «ембріонального»[18] європейського громадянства були розроблені Європейським Судом Справедливості задовго до офіційного запровадження європейського громадянства Маастрихтським договором.[19] Це могло статися після двох знакових рішень у справах Ван Ґенд ен Лоос проти Нідерландської податкової адміністрації[20] та Коста проти ENEL[21], які встановили (а) принцип прямої дії права ЄЕС та (б) примат європейського права над національним правом, включаючи конституційне. Зокрема, положення Римського договору 1957 року[22] були інтерпретовані Європейським Судом Справедливості не як такі, що мають вузьку економічну мету, а радше ширшу соціально-економічну.[23]

Права, пов'язані з Європейським особистим статусом, спочатку були визнані «за певними категоріями працівників, потім поширені на всіх працівників, на певні категорії непрацюючих (наприклад, пенсіонерів, студентів) і, нарешті, можливо, на всіх громадян».[24] Відповідно до моделі соціального громадянства[en], запропонованої Томасом Гамфрі Маршаллом, «Європейський особистий статус» або «протоєвропейське громадянство» [25] було побудовано шляхом визнання соціальних прав, пов'язаних зі свободою пересування[26] та свободою підприємництва в перші роки існування ЄЕС, коли права працівників у державі перебування поступово поширювалися на членів їхніх сімей навіть за межами статусу «працівник», [27] [28] [29] [30] [31] з метою сприяння повній соціальній інтеграції працівників та їхніх сімей у державі перебування.[32]

Коли Регламент (ЄЕС) № 1612/68[33] скасував обмеження на пересування та проживання для працівників держав-членів та їхніх сімей на всій території ЄЕС, тим самим завершивши перехідний період, встановлений статтею 49 Римського договору,[34] це не лише створило умови для повного здійснення прав вільного пересування, але й згодом визнав низку важливих нових прав, таких як: право на мінімальну заробітну плату в державі перебування,[35] зниження вартості проїзду в громадському транспорті для багатодітних сімей,[36] право на чек для дорослих з інвалідністю,[37] безвідсоткові позики при народженні дітей, [38] право проживати з особою, яка не є подружнім партнером,[39] оплата похоронних витрат.[40]

Як пізніше було зазначено у справі Левіна,[41] Суд постановив, що «свобода працевлаштування була важливою не лише як засіб створення єдиного ринку на благо економіки держав-членів, але й як право працівника підвищувати свій рівень життя».[42] Згідно з практикою Європейського Суду Справедливості, право вільного пересування працівників застосовується незалежно від мети працевлаштування працівника за кордоном,[41] як на неповний, так і на повний робочий день,[41] а також незалежно від того, чи потрібна працівнику додаткова фінансова допомога від держави-члена, до якої він переїжджає.[43]

До запровадження європейського громадянства Суд ЄС тлумачив статус «працівника» поза його суто буквальним значенням, поступово поширюючи його на таких осіб, як економічно неактивні члени сім'ї, студенти, туристи.[44] Це призвело Суд до висновку, що простий одержувач послуг має право вільного пересування згідно з Договором,[45] таким чином, що майже кожен громадянин країни ЄС, який переїжджає до іншої держави-члена як одержувач послуг, незалежно від того, чи є він економічно активним чи ні, але за умови, що вони не становлять необґрунтованого тягаря для держави перебування, не має права на рівність у ставленні[46] мав право на недискримінацію за ознакою громадянства ще до Маастрихтського договору.[47]

Положення Маастрихтського договору щодо статусу європейського громадянства (які мають пряму дію, тобто безпосереднє надання статусу європейського громадянина всім громадянам держав-членів) не були негайно застосовані Судом, який продовжував дотримуватися попереднього тлумачного підходу та використовував європейське громадянство як додатковий аргумент для підтвердження та закріплення прецедентного права.[48] Лише через кілька років після набрання чинності Маастрихтським договором Суд нарешті вирішив відмовитися від цього підходу та визнати статус європейського громадянина для вирішення суперечок. Двома знаковими рішеннями в цьому сенсі є рішення у справі Мартінеса Сали[49] та Ґрельчика.[50]

Економічно неактивні громадяни ЄС, які бажають залишатися в іншій державі-члені довше трьох місяців, повинні виконувати умову наявності медичного страхування та «достатніх ресурсів», щоб не стати «необґрунтованим тягарем» для системи соціальної допомоги приймаючої держави-члена, яка в іншому випадку може законно їх вислати.[51]

Права

[ред. | ред. код]
Держави-члени Європейського Союзу можуть використовувати єдиний дизайн паспортної книжки бордового кольору (за винятком темно-синього кольору Хорватії) з назвою держави-члена, її гербом та назвою «Європейський Союз» (мовою(-ами) держави-видавчині та її перекладом).

Права громадян ЄС перелічені в Договорі про функціонування Європейського Союзу та Хартії основних прав.[52] Історично головною перевагою громадянства держави ЄС було вільне пересування. Вільне пересування також поширюється на громадян країн Європейської економічної зони[53] та Швейцарії.[54] Однак зі створенням громадянства ЄС з'явилися певні політичні права.

Хартія основних прав Європейського Союзу

[ред. | ред. код]

Прийняття Хартії основоположних прав Європейського Союзу (ХФП) закріпило конкретні політичні, соціальні та економічні права для громадян та резидентів ЄС. Розділ п'ятий ХФП зосереджений саме на правах громадян ЄС. Захищені права громадян ЄС включають наступне:[55]

  • Право голосувати та бути кандидатом на виборах до Європейського парламенту.
  • Право голосувати та бути кандидатом на місцевих виборах.
  • Право на належне управління.
  • Право доступу до документів.
  • Право на подання петиції.
  • Свобода пересування та проживання.
  • Дипломатичний та консульський захист.

Договір про функціонування Європейського Союзу

[ред. | ред. код]

Договір про функціонування Європейського Союзу[56] передбачає право громадян на «безпосереднє представництво на рівні Союзу в Європейському парламенті» та «участь у демократичному житті Союзу» (Договір про Європейський Союз, Розділ II, Стаття 10). Зокрема, надаються такі права:[57]

  • Доступ до документів європейського уряду: право доступу до документів уряду ЄС, незалежно від їх носія. (Стаття 15).
  • Свобода від будь-якої дискримінації за національністю: право не піддаватися дискримінації за національністю в рамках застосування Договору (стаття 18);
  • Право не піддаватися дискримінації: уряд ЄС може вживати відповідних заходів для боротьби з дискримінацією за ознакою статі, расового чи етнічного походження, релігії чи переконань, інвалідності, віку чи сексуальної орієнтації (стаття 19);
  • Право на вільне пересування та проживання: право на вільне пересування та проживання по всьому Союзу та право працювати на будь-якій посаді (включаючи національну державну службу, за винятком тих посад у державному секторі, які передбачають здійснення повноважень, наданих публічним правом, та захист загальних інтересів держави або місцевих органів влади (стаття 21), для яких, однак, немає єдиного визначення);
  • Голосування на європейських виборах: право голосувати та бути обраним на виборах до Європейського парламенту в будь-якій державі-члені ЄС (стаття 22)
  • Голосування та участь у місцевих виборах: право голосувати та бути кандидатом на місцевих виборах у державі ЄС, відмінній від своєї власної, на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави (стаття 22)
  • Право на консульський захист: право на захист з боку дипломатичних або консульських органів інших держав-членів під час перебування в державі, що не є членом ЄС, якщо немає дипломатичних або консульських органів власної держави громадянина (стаття 23)
    • Це пов'язано з тим, що не всі держави-члени мають посольства в кожній країні світу (деякі країни мають лише одне посольство з держави ЄС).[58]
  • Звернення до Парламенту та Омбудсмана: право подавати петиції до Європейського парламенту та право звертатися до Європейського Омбудсмана з проханням довести до його відома будь-які випадки неналежного управління інституціями та органами ЄС, за винятком юридичних осіб (стаття 24)[59]
  • Мовні права: право звертатися до інституцій ЄС однією з офіційних мов та отримувати відповідь тією ж мовою (стаття 24)

Права на вільне пересування

[ред. | ред. код]

Стаття 21 (1) Договору про функціонування Європейського Союзу[60] зазначає, що кожен громадянин Союзу має право вільно пересуватися та проживати на території держав-членів з урахуванням обмежень та умов, встановлених цим Договором, та заходів, прийнятих для його виконання.

Суд Справедливості постановив, що ця стаття надає громадянам пряме право на проживання в іншій державі-члені.[61][62] До справи Baumbast[62] широко вважалося, що економічно неактивні громадяни не мають права на проживання, яке випливає безпосередньо з Договору про ЄС, а лише з директив, створених відповідно до Договору. Однак у справі Baumbast Суд постановив, що (тодішня)[63] стаття 18 Договору про ЄС надавала загальнозастосовне право на проживання, яке обмежується вторинним законодавством, але лише тоді, коли це вторинне законодавство є пропорційним.[64] Держави-члени можуть розрізняти громадян та громадян Союзу, але лише якщо положення відповідають тесту на пропорційність.[65] Громадяни ЄС-мігранти мають «законне очікування обмеженого ступеня фінансової солідарності... з урахуванням ступеня їхньої інтеграції в суспільство, що приймає».[66] Тривалість часу є особливо важливим фактором при розгляді ступеня інтеграції.

Прецедентне право Європейського Суду Справедливості з питань громадянства критикували за те, що воно піддає дедалі більшій кількості національних правил оцінці пропорційності.[67] Крім того, право на вільне пересування не є повністю доступним для певних груп громадян Союзу через різні перешкоди, з якими вони стикаються в реальному житті. Наприклад, трансгендерні громадяни ЄС стикаються з проблемами отримання документів, що посвідчують особу, та проходження перевірки особи, возз'єднання з членами своєї сім'ї та супроводженням дітей, а також доступу до соціальної допомоги.[68] Масштаб цих проблем дає підстави вважати, що трансгендерним людям доступна лише обмежена форма громадянства ЄС.[68]

Стаття 45 Договору про функціонування Європейського Союзу[69] зазначає, що свобода пересування працівників забезпечується в межах Союзу. Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації за національністю між працівниками держав-членів щодо зайнятості, оплати праці та інших умов праці та зайнятості.

Державна служба, призначена виключно для громадян, різниться між державами-членами. Наприклад, навчання на адвоката у Великій Британії та Ірландії не призначене для громадян, тоді як відповідний курс французької мови дає кваліфікацію «судді» і, отже, може бути пройдений лише громадянами Франції. Однак, вона загалом обмежується тими посадами, які пов’язані зі значним ступенем державної влади, такими як судді, поліція, військові, дипломати, високопосадовці чи політики. Зауважте, що не всі держави-члени вирішили обмежити всі ці посади громадянами.

Значна частина чинного вторинного законодавства та судової практики була консолідована[70] у Директиві 2004/38/ЄС про права громадян щодо права вільно пересуватися та проживати в межах ЄС.[71]

Обмеження

[ред. | ред. код]

Нові держави-члени можуть пройти перехідний період для вільного пересування працівників, протягом якого їхні громадяни користуються лише обмеженим доступом до ринків праці в інших державах-членах. Державам-членам ЄС дозволено зберігати обмеження для громадян країн, що нещодавно приєдналися, протягом максимум семи років після вступу. Для держав ЄАВТ (Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія) максимальний термін становить дев'ять років.

Після розширення 2004 року три «старі» держави-члени — Ірландія, Швеція та Сполучене Королівство — вирішили дозволити необмежений доступ до своїх ринків праці. До грудня 2009 року всі держави-члени, крім двох — Австрії та Німеччини, повністю скасували обмеження. Ці обмеження також закінчилися 1 травня 2011 року.[72]

Після розширення 2007 року всі держави-члени, що приєдналися до ЄС до 2004 року, окрім Фінляндії та Швеції, запровадили обмеження для громадян Болгарії та Румунії, як і дві держави-члени, що приєдналися до ЄС у 2004 році: Мальта та Угорщина. Станом на листопад 2012 року всі країни ЄС, окрім 8, повністю скасували обмеження. Термін дії цих обмежень також закінчився 1 січня 2014 року. Норвегія відкрила свій ринок праці у червні 2012 року, тоді як Швейцарія зберегла обмеження до 2016 року.[73]

Після розширення 2013 року деякі країни запровадили обмеження щодо громадян Хорватії після вступу країни до ЄС 1 липня 2013 року. Станом на березень 2021 року всі країни ЄС повністю скасували обмеження.[74][75]

Набуття

[ред. | ред. код]

Не існує спільної політики ЄС щодо набуття європейського громадянства, оскільки воно доповнює національне громадянство. (Громадянство ЄС спочатку було надано всім громадянам держав-членів Європейських Спільнот у 1994 році Маастрихтським договором, укладеним між державами-членами Європейських Спільнот відповідно до міжнародного права, воно перетворилося на громадянство Європейського Союзу у 2007 році, коли Європейська Спільнота змінило свою юридичну ідентичність на Європейський Союз. Набагато більше людей стали громадянами ЄС, коли додавалася кожна нова держава-член ЄС, і на кожному етапі всі існуючі держави-члени ратифікували зміни до договорів, щоб дозволити створення цих додаткових прав громадянства для особи. Європейське громадянство також зазвичай надається одночасно з наданням національного громадянства). Стаття 20 (1) Договору про функціонування Європейського Союзу [76] зазначає, що кожна особа, яка має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу доповнює національне громадянство, а не замінює його».

Хоча громадяни держав-членів є громадянами союзу, «кожна держава-член, з належним урахуванням законодавства Союзу, повинна встановлювати умови для набуття та втрати громадянства».[77] Як наслідок, існує велика різноманітність правил та практик щодо набуття та втрати громадянства в державах-членах ЄС.[78] Подання заяви на отримання громадянства може бути складним і може вимагати залучення спеціалізованого юриста.[79]

Винятки для заморських територій

[ред. | ред. код]

На практиці це означає, що держава-член може позбавити громадянства ЄС певних груп громадян, найчастіше на заморських територіях держав-членів поза межами ЄС.

Через складність британського законодавства про громадянство, декларація уряду Її Величності 1982 року визначила, хто вважатиметься «громадянином» Сполученого Королівства для цілей Європейського Союзу:[80]

  • Громадяни Великої Британії, як визначено в Частині I Закону про британське громадянство 1981 року.
  • піддані Великої Британії у значенні Частини IV Закону про британське громадянство 1981 року, але лише якщо вони також мали «право на проживання» згідно з британським імміграційним законодавством.
  • Громадяни британських заморських територій, які отримали своє громадянство завдяки зв'язку з Гібралтаром.

Таким чином, ця декларація виключила з громадянства ЄС різні історичні категорії британського громадянства, які зазвичай асоціюються з колишніми британськими колоніями, такі як громадяни Сполученого Королівства за кордоном, піддані Сполученого Королівства (за кордоном), особи, що перебувають під британським захистом, та будь-які піддані Сполученого Королівства, які не мали «права на проживання» згідно з британським імміграційним законодавством.

Сучасним прикладом є жителі Фарерських островів Королівства Данії, які, хоча й мають повне громадянство Данії, перебувають поза межами ЄС і явно виключені з громадянства ЄС згідно з умовами Договору про приєднання Данії.[81] Це відрізняється від жителів данської території Гренландія, які, хоча й також перебувають поза ЄС згідно з Договором про Гренландію 1984 року, отримують громадянство ЄС, оскільки це не було спеціально виключено умовами цього договору (див. Відносини Фарерські острови — Європейський Союз; Відносини Гренландія — Європейський Союз).

Гренландія
[ред. | ред. код]

Хоча Гренландія вийшла з Європейських Спільнот у 1985 році, автономна територія в складі Королівства Данія залишається пов'язаною з Європейським Союзом, будучи однією із заморських країн та територій ЄС. Відносини з ЄС означають, що всі громадяни Данії, де громадяни Гренландії є громадянами Данії, які проживають у Гренландії, є громадянами ЄС. Це дозволяє гренландцям вільно пересуватися та проживати в межах ЄС. Це відрізняється від громадян Данії, які проживають на Фарерських островах, і які виключені з громадянства ЄС.[82]

Втрата громадянства через вихід з громадянства держави-члена

[ред. | ред. код]

Загальне правило втрати громадянства ЄС полягає в тому, що європейське громадянство втрачається, якщо втрачається громадянство держави-члена,[83] але автоматична втрата громадянства ЄС в результаті виходу держави-члена з ЄС є предметом дискусій.[84]

Одна школа правової думки вказує на те, що Маастрихтський договір створив Європейський Союз як юридичну особу, а також створив статус громадянина ЄС, який надавав індивідуальні стосунки між ЄС та його громадянами, а також статус громадянина ЄС. Клеменс Рідер припускає, що можна стверджувати, що «жодна з держав-членів не була змушена надати своїм громадянам статус громадянства ЄС, але як тільки вони це зробили, згідно з цим аргументом, вони не можуть просто скасувати цей статус». У цій ситуації жоден громадянин ЄС не втратить своє громадянство мимоволі через вихід своєї країни з ЄС.[85]

Вважалося ймовірним, що лише судова справа в Європейському Суді зможе належним чином визначити правильну правову позицію в цьому питанні, оскільки в цій сфері немає остаточної правової визначеності. Наприклад, 7 лютого 2018 року Окружний суд Амстердама вирішив передати справу до Європейського Суду Справедливості,[86] тоді як держава Нідерланди оскаржила це рішення про передачу справи.[87]

Громадяни Сполученого Королівства подали позови, оскаржуючи втрату своїх прав як громадян ЄС в результаті Brexit. У червні 2023 року Європейський Суд Справедливості відхилив ці позови.[88] Після набрання чинності угоди про вихід громадяни Сполученого Королівства втратили громадянство Союзу. Втрату громадянства оскаржували громадяни Сполученого Королівства, які проживали за кордоном у державі-члені ЄС, але ніколи не отримували громадянства в цій державі-члені.

9 червня 2022 року Суд Європейського Союзу виніс рішення у справі C-673/20 EP.[89] У рішенні уточнилося, що всі громадяни Сполученого Королівства втратили громадянство ЄС після виходу Сполученого Королівства. Хоча це рішення було вельми очікуваним, воно було розкритиковане в медіа.[90]

Суд зрештою відхилив усі судові позови.[91]

Асоційоване громадянство

[ред. | ред. код]

Пропозиція, яку вперше вніс Гі Верхофстадт, переговірник Європейського парламенту щодо Brexit, щоб допомогти врахувати права громадян Великої Британії після Brexit, передбачала, що громадяни Сполученого Королівства зможуть відмовитися від втрати громадянства ЄС в результаті загальних положень угоди про вихід. Це дозволить безвізовий режим роботи на основі їхніх збережених прав як громадян ЄС. Він назвав це «асоційованим громадянством». Це обговорювалося з переговірником Сполученого Королівства Девідом Девісом.[92][93] Однак британський уряд чітко дав зрозуміти, що інституції ЄС не мають відігравати жодної ролі щодо британських громадян, що фактично виключило можливість реалізації цієї пропозиції.[94]

Данське право на неучасть

[ред. | ред. код]
Докладніше: Данське право на неучасть

Данія отримала чотири винятки з Маастрихтського договору після його початкового відхилення на референдумі 1992 року. Ці винятки викладені в Единбурзькій угоді та стосуються ЕМС, Спільної політики безпеки та оборони (СПБО), юстиції та внутрішніх справ та громадянства Європейського Союзу. Виняток щодо громадянства стверджував, що європейське громадянство не замінює національного громадянства; цей виняток втратив сенс, коли Амстердамський договір прийняв однакове формулювання для всіх членів. Політика останніх урядів Данії полягала в проведенні референдумів щодо скасування цих винятків, включаючи офіційне скасування винятку щодо громадянства, який все ще є юридично чинним, навіть якщо він зайвий.

Доступність для людей європейського походження

[ред. | ред. код]

З огляду на значну кількість європейців, які емігрували по всьому світу у 19-му та 20-му століттях, та поширення громадянства за походженням, або jus sanguinis, деякими державами-членами ЄС на необмежену кількість поколінь нащадків цих емігрантів, потенційно існують десятки мільйонів або навіть сотні мільйонів людей, які зараз перебувають за межами Європи та мають право на громадянство держави-члена ЄС і, як наслідок, на громадянство ЄС.[95][96] У національних законодавчих органах європейських країн також відбулися широкі дебати щодо того, чи слід і якою мірою змінювати закони про громадянство низки країн, щоб ще більше поширити громадянство на ці групи етнічних нащадків, що потенційно може ще більше суттєво збільшити кількість громадян ЄС.[96]

Якби ці особи подолали бюрократичні перешкоди, пов'язані з підтвердженням свого громадянства, вони б мали свободу пересування та проживали б будь-де в ЄС, згідно з рішенням Європейського Суду Справедливості 1992 року у справі Мікелетті проти Кантабрії.[97][98][99]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ EUR-Lex - 12012E/TXT - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 10 листопада 2020.
  2. ↑ Residence rights when living abroad in the EU. Your Europe - Citizens.
  3. ↑ The Four Freedoms. Архів оригіналу за 14 березня 2017. Процитовано 2 квітня 2018.
  4. ↑ Article 20(2)(c) of the Treaty on the Functioning of the European Union.
  5. ↑ Official Journal C 326/2012. eur-lex.europa.eu.
  6. ↑ Uprawnienia wynikające z obywatelstwa UE. ue.wyklady.org. Процитовано 2 квітня 2018.
  7. ↑ Fact Sheets on the European Union | European Parliament. www.europarl.europa.eu.
  8. ↑ а б What does Brexit mean for equality and human rights in the UK? – Equality and Human Rights Commission. equalityhumanrights.com. Архів оригіналу за 16 квітня 2017. Процитовано 2 квітня 2018.
  9. ↑ European Commission, official website. European Commission - European Commission. 23 лютого 2024.
  10. ↑ Co nam daje obywatelstwo Unii Europejskiej – czyli korzyści płynące z obywatelstwa UE. lci.org.pl. Архів оригіналу за 7 жовтня 2014. Процитовано 2 квітня 2018.
  11. ↑ а б Lashyn, Serhii (1 жовтня 2021). The Aporia of EU Citizenship. Liverpool Law Review (англ.). 42 (3): 361—377. doi:10.1007/s10991-021-09279-y. ISSN 1572-8625.
  12. ↑ The citizens of the Union and their rights | Fact Sheets on the European Union | European Parliament. www.europarl.europa.eu (англ.). Процитовано 10 листопада 2020.
  13. ↑ Maas, Willem (1 серпня 2014). The Origins, Evolution, and Political Objectives of EU Citizenship. German Law Journal (англ.). 15 (5): 800. doi:10.1017/S2071832200019155. ISSN 2071-8322.
  14. ↑ Ministry of Foreign Affairs in Denmark. The Danish Opt-Outs. Архів оригіналу за 14 жовтня 2007. Процитовано 24 листопада 2007.
  15. ↑ Article 69.
  16. ↑ Title 3.
  17. ↑ Menéndez, Agustín José. (2020). Challenging European Citizenship : Ideas and Realities in Contrast. Cham: Palgrave Macmillan. с. 48. ISBN 978-3-030-22281-9. OCLC 1111975337.
  18. ↑ Maas, Willem (1 серпня 2014). The Origins, Evolution, and Political Objectives of EU Citizenship. German Law Journal (англ.). 15 (5): 800. doi:10.1017/S2071832200019155. ISSN 2071-8322.
  19. ↑ Olsen, Espen D.H. (2008). The origins of European citizenship in the first two decades of European integration. Journal of European Public Policy (англ.). 15 (1): 53. doi:10.1080/13501760701702157. ISSN 1350-1763.
  20. ↑ EUR-Lex - 61962CJ0026 - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 31 травня 2022.
  21. ↑ EUR-Lex - 61964CJ0006 - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 31 травня 2022.
  22. ↑ art 48. EUR-Lex - 11957E/TXT - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (нім.) (фр.) (італ.) (нід.). Процитовано 31 травня 2022.
  23. ↑ Craig, P.; de Búrca, G. (2003). EU Law: Text, Cases and Materials (вид. 3rd). Oxford, New York: Oxford University Press. с. 706–711. ISBN 978-0-19-925608-2.
  24. ↑ Maas, Willem (1 серпня 2014). The Origins, Evolution, and Political Objectives of EU Citizenship. German Law Journal (англ.). 15 (5): 800. doi:10.1017/S2071832200019155. ISSN 2071-8322.
  25. ↑ Menéndez, Agustín José. (2020). Challenging European Citizenship : Ideas and Realities in Contrast. Cham: Palgrave Macmillan. с. 48. ISBN 978-3-030-22281-9. OCLC 1111975337.
  26. ↑ art 48. EUR-Lex - 11957E/TXT - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (нім.) (фр.) (італ.) (нід.). Процитовано 31 травня 2022.
  27. ↑ Guerra C-6/67. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  28. ↑ Merola C-45/72. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  29. ↑ Scutari C-76/72. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  30. ↑ Frilli C-1/72. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  31. ↑ Castelli C-261/83. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  32. ↑ Mutsch C-137/84. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  33. ↑ Regulation (EEC) No 1612/68 of the Council of 15 October 1968 on freedom of movement for workers within the Community (англ.), 19 жовтня 1968, процитовано 31 травня 2022
  34. ↑ Pioneers of European integration : citizenship and mobility in the EU. Cheltenham, UK: Edward Elgar. 2009. ISBN 978-1-84844-659-5. OCLC 416294178.
  35. ↑ Hoekstra C-75/63. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  36. ↑ Cristini C-32/75. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  37. ↑ Inzirillo C-63/76. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  38. ↑ Reina C-65/81. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  39. ↑ Reed C-59/85. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  40. ↑ O'Flynn C-237/94. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 30 травня 2022.
  41. ↑ а б в Case 53/81 D.M. Levin v Staatssecretaris van Justitie.
  42. ↑ Craig, P.; de Búrca, G. (2003). EU Law: Text, Cases and Materials (вид. 3rd). Oxford, New York: Oxford University Press. с. 706–711. ISBN 978-0-19-925608-2.
  43. ↑ Case 139/85 R. H. Kempf v Staatssecretaris van Justitie.
  44. ↑ EUR-Lex - 61987CJ0186 - EN - EUR-Lex.
  45. ↑ Joined cases 286/82 and 26/83 Graziana Luisi and Giuseppe Carbone v Ministero del Tesoro.
  46. ↑ Case 186/87 Ian William Cowan v Trésor public.
  47. ↑ Advocate General Jacobs' Opinion in Case C-274/96 Criminal proceedings against Horst Otto Bickel and Ulrich Franz at paragraph [19].
  48. ↑ Kostakopoulou, Dora (2008). The Evolution of European Union Citizenship. European Political Science (англ.). 7 (3): 285—295. doi:10.1057/eps.2008.24. ISSN 1680-4333.
  49. ↑ Case C-85/96 María Martínez Sala v Freistaat Bayern.
  50. ↑ Grelczyk C-184/99. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 31 травня 2022.
  51. ↑ Heindlmaier, Anita (20 березня 2020). Mobile EU Citizens and the "Unreasonable Burden": How EU Member States Deal with Residence Rights at the Street Level. EU Citizenship and Free Movement Rights (англ.): 129—154. doi:10.1163/9789004411784_008. ISBN 9789004411784.
  52. ↑ STAS, Magali (31 січня 2019). EU citizenship. European Union (англ.). Процитовано 10 листопада 2020.
  53. ↑ EEA Agreement. European Free Trade Association. Процитовано 19 квітня 2013.
  54. ↑ Switzerland. European Commission. Процитовано 19 квітня 2013.
  55. ↑ EUR-Lex - 12012P/TXT - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 10 листопада 2020.
  56. ↑ Treaty on the Function of the European Union (consolidated version)
  57. ↑ EUR-Lex - 12012E/TXT - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (англ.). Процитовано 10 листопада 2020.
  58. ↑ Central African Republic (France, EU delegation), Comoros (France), Lesotho (Ireland, EU delegation), San Marino (Italy), São Tomé and Príncipe (Portugal), Timor-Leste (Portugal, EU delegation), Vanuatu (France, EU delegation)
  59. ↑ This right also extends to "any natural or legal person residing or having its registered office in a Member State": Treaty of Rome (consolidated version), Article 194.
  60. ↑ Treaty on the Function of the European Union (consolidated version)
  61. ↑ Case C-184/99 Rudy Grzelczyk v Centre public d'aide sociale d'Ottignies-Louvain-la-Neuve .
  62. ↑ а б Case C-413/99 Baumbast and R v Secretary of State for the Home Department, para. [85]-[91].
  63. ↑ Now article 20
  64. ↑ Durham European Law Institute, European Law Lecture 2005 [Архівовано 22 July 2007 у Wayback Machine.], p. 5.
  65. ↑ Arnull, Anthony; Dashwood, Alan; Dougan, Michael; Ross, Malcolm; Spaventa, Eleanor; Wyatt, Derrick (2006). European Union Law (вид. 5th). Sweet & Maxwell. ISBN 978-0-421-92560-1.
  66. ↑ Dougan, M. (2006). The constitutional dimension to the case law on Union citizenship. European Law Review. 31 (5): 613—641.. See also Case C-209/03 R (Dany Bidar) v. London Borough of Ealing and Secretary of State for Education and Skills, para. [56]-[59].
  67. ↑ Arnull, Anthony; Dashwood, Alan; Dougan, Michael; Ross, Malcolm; Spaventa, Eleanor; Wyatt, Derrick (2006). European Union Law (вид. 5th). Sweet & Maxwell. ISBN 978-0-421-92560-1.
  68. ↑ а б Lashyn, Serhii (1 липня 2022). Transgender EU Citizens and the Limited Form of Union Citizenship available to them. Feminist Legal Studies (англ.). 30 (2): 201—218. doi:10.1007/s10691-022-09491-9. ISSN 1572-8455. PMC 9284088. PMID 35855394.
  69. ↑ Treaty on the Function of the European Union (consolidated version)
  70. ↑ European Commission. Right of Union citizens and their family members to move and reside freely within the territory of the Member States. Процитовано 26 грудня 2007.
  71. ↑ Directive 2004/38/EC of the European Parliament and of the Council of 29 April 2004 on the right of citizens of the Union and their family members to move and reside freely within the territory of the Member States.
  72. ↑ Free movement of labour in the EU 27. Euractiv. 25 листопада 2009. Процитовано 27 грудня 2009.
  73. ↑ Free movement of labour in the EU 27. Euractiv. 25 листопада 2009. Процитовано 27 грудня 2009.
  74. ↑ Work permits. Your Europe – Citizens.
  75. ↑ Austria to Extend Restrictions for Croatian Workers until 2020. Total Croatia News. 6 березня 2018. Архів оригіналу за 20 травня 2022. Процитовано 22 березня 2020.
  76. ↑ Treaty on the Function of the European Union (consolidated version)
  77. ↑ Case C-396/90 Micheletti v. Delegación del Gobierno en Cantabria, which established that dual-nationals of a Member State and a non-Member State were entitled to freedom of movement; case C-192/99 R v. Secretary of State for the Home Department, ex p. Manjit Kaur. It is not an abuse of process to acquire nationality in a Member State solely to take advantage of free movement rights in other Member States: case C-200/02 Kunqian Catherine Zhu and Man Lavette Chen v Secretary of State for the Home Department.
  78. ↑ Dronkers, J. and M. Vink (2012). Explaining Access to Citizenship in Europe: How Policies Affect Naturalisation Rates. European Union Politics 13(3) 390–412; Vink, M. and G.R. de Groot (2010). Citizenship Attribution in Western Europe: International Framework and Domestic Trends. Journal of Ethnic and Migration Studies, 36(5) 713–734.
  79. ↑ I got an EU passport so I can live and work in Europe - here's how to do it. 17 липня 2024.
  80. ↑ Wikisource: Declaration by the UK on 31 December 1982 on the definition of the term "nationals"
  81. ↑ Protocol 2 to the 1972 Accession Treaty.
  82. ↑ Article 4 of the Faroe Islands Protocol, 355(5)(a) of the Treaty on the Functioning of the European Union and Article of the Treaty on European Union (as amended).
  83. ↑ GUIDELINES INVOLUNTARY LOSS OF EUROPEAN CITIZENSHIP (ILEC Guidelines 2015) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 16 лютого 2015.
  84. ↑ Clemens M. Rieder (2013). The Withdrawal Clause of the Lisbon Treaty in the Light of EU Citizenship (Between Disintegration and Integration). Fordham International Law Journal. 37 (1).
  85. ↑ Clemens M. Rieder (2013). The Withdrawal Clause of the Lisbon Treaty in the Light of EU Citizenship (Between Disintegration and Integration). Fordham International Law Journal. 37 (1).
  86. ↑ ECJ asked to rule on Britons' EU citizenship.
  87. ↑ Appeal allowed against post-Brexit EU citizenship bid. 5 березня 2018.
  88. ↑ European Union – Court Rules U.K. Citizens Lost EU Rights. 21 липня 2023.
  89. ↑ EP v Préfet du Gers and Institut national de la statistique et des études économiques (INSEE) (англ.), 9 червня 2022, процитовано 21 липня 2023
  90. ↑ Lashyn, Serhii (2022). Sacrificing EU citizenship on the altar of Brexit. Maastricht Journal of European and Comparative Law (англ.). 29 (6): 736—744. doi:10.1177/1023263X221146465. ISSN 1023-263X.
  91. ↑ Post-BREXIT headaches – the CJEU's recent judgments on the withdrawal of EU citizenship from British expats. Процитовано 25 листопада 2023.
  92. ↑ Brits should not lose EU citizenship rights after Brexit, leaked European Parliament plan says. Independent.co.uk. 29 березня 2017. Процитовано 2 квітня 2018.
  93. ↑ U.K. Open to Talking About Associate Citizenship After Brexit. Bloomberg L.P. 2 листопада 2017. Процитовано 2 квітня 2018.
  94. ↑ ECJ will have no future role in interpreting UK law post Brexit: UK... Reuters. 30 березня 2017. Процитовано 17 березня 2018.
  95. ↑ Mateos, Pablo. External and Multiple Citizenship in the European Union. Are 'Extrazenship' Practices Challenging Migrant Integration Policies?. Centro de Investigaciones y Estudios Superiores en Antropología Social. с. 20—23. Процитовано 22 березня 2019.
  96. ↑ а б Joppke, Christian (2003). Citizenship between De- and Re- Ethnicization. European Journal of Sociology. 44: 429—458. doi:10.1017/S0003975603001346. JSTOR 23999548.
  97. ↑ Mateos, Pablo. External and Multiple Citizenship in the European Union. Are 'Extrazenship' Practices Challenging Migrant Integration Policies?. Centro de Investigaciones y Estudios Superiores en Antropología Social. с. 20—23. Процитовано 22 березня 2019.
  98. ↑ Moritz, Michael D. (2015). The Value of Your Ancestors: Gaining 'Back-Door' Access to the European Union Through Birthright Citizenship. Duke Journal of Comparative & International Law. 26: 239—240.
  99. ↑ Joppke, Christian (2003). Citizenship between De- and Re- Ethnicization. European Journal of Sociology. 44: 429—458. doi:10.1017/S0003975603001346. JSTOR 23999548.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Громадянство_Європейського_Союзу&oldid=47784505