Історія Малайзії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Мала́йзія — країна, що розташована на найпівденнішому півострові Азії та частині о.Калімантан. Біля її берегів з давніх давен проходили важливі морські шляхи. Це зумовило її важливе стратегічне значення.

Доісторичний період[ред. | ред. код]

Найдавніші люди зафіксовані археологами на території сучасної Малайзії в 10 — 6 тис. до н. е. На думку вчених, першими людьми тут були негритоси. У 5-4 тис. до н. е. прийшла друга хвиля переселенців з мон-кхмерської мовної сім'ї з півострова Індокитай. Їх нащадками є тепер корінне населення Малаї — оранг-аслі. Лише в 1 тис. до н. е. на узбережжі Малайського півострова почали селитись малайці з австронезійської мовної сім'ї. Східну частину Малайзії (Сабах і Саравак) представники австронезійської мовної сім'ї — споріднені з малайцями, почали заселяти ще раніше — в 3-1 тис. до н. е.

Рання історія[ред. | ред. код]

У 2-3 ст. н. е. на Малакському півострові виникли перші держави — Ланкасука, Пам-Пам та інші, що перебували під сильним впливом давньоіндійської цивілізації. У 8-11 ст. держави Малаї визнавали над собою владу держави Шрівіджая (Індонезія).

Середні віки[ред. | ред. код]

У 13-14 ст. Малайський півострів був під владою ще однієї індонезійської держави — Маджапагіт. З 14 ст. почалось масове переселення малайців з о.Суматра. Вони витісняли корінне неселення у внутрішні райони Бл. 1400 р. виникла мусульманська держава малайців — Малаккський султанат.

Колоніальний період[ред. | ред. код]

1511 р. Малакку захопили португальці. Потім їх витіснили голландці. Голландські володіння наприкінці 18 ст. захопили англійці. У 1826 р. В.Британія об'єднала свої володіння на Малайському півострові в одне володіння — Стрейтс-Сетлментс. Протягом наступних років вона взяла під свій контроль і решту півострова.

У січні 1942 — вересні 1945 територія Малайзії була окупована Японією. Після капітуляції Японії британська влада поновилась. 1 квітня 1946 р. володіння отримало назву Малайський Союз, а 1 лютого 1948 - Малайська Федерація.

Незалежність[ред. | ред. код]

31 серпня 1957 р. незалежність від В.Британії отримала Малая. 16 вересня 1963 до неї приєднались британські володіння Сабах і Саравак і держава отримала назву Малайзія. За формою правління вона стала конституційною монархією на чолі з виборним королем з числа місцевих монархів. Більшість влади зосередилась в руках прем'єр-міністра з числа етнічних малайців. 9 серпня 1965 р. проголосив незалежність і вийшов зі складу Малайзії Сінгапур, де більшість населення складали китайці.

У 1963 році Малайська Федерація, Сингапур, Саравак і Північний Борнео (Сабах) об'єдналися в державу Малайзія. 9 серпня 1965 року Сингапур став окремою незалежною державою, де більшість населення складали китайці. 

У 1969 році під час загальної виборчої кампанії почали розглядатися питання національної мови та освіти. Коли в результаті виборів керівна Союзна партія, яка звикла до перемог, позбулася явної переваги в парламенті (2/3 місць), опозиційні партії у Куала-Лумпурі організували  мітинг на честь своєї перемоги. Мітинг закінчився міжнаціональними зіткненнями і масовими заворушеннями, в яких загинуло близько 600 осіб. За декілька днів ситуація стабілізувалася, хоча деякі випадки насильства фіксувалися протягом двох місяців. Цей період відомий як кризовий[1].

У 1974 році була створена коаліційний Національний фронт, який об'єднав більшість політичних партій країни. 

З 1981 кабінет міністрів очолив Махатхір Мохамад. За роки його правління в 1983 році виникла сутичка поміж владою і керівною ланкою, який завершився компромісом, згідно якого влада монарха почала обмежувалася щодо прийняття окремих законів[2]

У 1985 році ознакою зміни курсу держави стало створення міністерства національної єдності, яке розробило нову ідеологію Рукунегара ( «Договір про вірність державі»). Уряд почав довгостроковий курс реформ, які до 1990 року повинні були перебудувати суспільство, згуртувавши всі національності, і створити «нового малайзійця». Результативним досягнення цієї ідеї стала Нова економічна політика (НЕП).   Але незважаючи на позитивні результати НЕПу, уряд до 1990 року змушений був визнати недосяжність більшості поставлених цілей. Лише значне економічне зростання, щорічні темпи якого в 80-х становили 8%, згладив недоліки політичного плану. Надалі політика НЕПу отримала назву «Перспективи 2020 року», відповідно до якої Малайзія до 2020 року повинна буде увійти до групи держав із розвиненою економікою. Особливістю нового курсу стало збільшення виробництва електронної продукції[3]

Під час правління Махітара країна досягла певних економічних успіхів. На парламентських виборах 1999 року знову здобула перемогу коаліція народного фронту, очолювана ним, до якої входили 14 партій. У 2003 році прем'єр-міністром Малайзії став Абдула Ахмад Бадаві, який в 2009 році передав свої повноваження Наджиб Тун Разаку[4].

16 вересня 2006 року на півдні Таїланду стався збройний конфлікт за участю ряду радикальних ісламських організацій, які виступали за незалежність провінцій Яла, Паттані і Наратхіват від Таїланду, і створення або незалежного ісламської держави або входження провінцій до складу Малайзії. Сутички продовжуються по сьогодні. За останні п'ять років загинули близько 3700 осіб і близько десяти тисяч отримали поранення[5].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Race War in Malaysia(англ.)
  2. Richmond, Simon: Malaysia Singapore & Brunei. Lonely Planet Publications Pty Ltd, 2013. ISBN 978-1-74179-847-0(англ.)
  3. Barwise, J.M; White, N.J.: Matkaopas historiaan, Kaakkois-Aasia. Suomentanut Toppi, Anne. Suomi: Oy UNIpress Ab, 2002. ISBN 951-579-212-6.(фін.)
  4. Richmond, Simon: Malaysia Singapore & Brunei. Lonely Planet Publications Pty Ltd, 2013. ISBN 978-1-74179-847-0.(англ.)
  5. BBC NEWS | Asia-Pacific | Thai PM blames rivals for blasts(англ.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • В. А. Рубель. Історія середньовічного Сходу.: Підручник. Київ. «Либідь». 2002. — 736с. с.663-691.
  • І. І. Дахно. Країни світу: енциклопедичний довідник. Київ. «МАПА». 2004. — 608с. с.303-304.
  • Колосков Б. Т. Малайзия вчера и сегодня. Москва. «Мысль». 1984. — 303с.