Історія Малайзії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ранній період[ред.ред. код]

Попри те, що корінне населення Малайзії (оранг аслі) розмовляє різними мовами, всі етноси сходять до єдиного австронезійського коріння. Як стверджують історики-лінгвісти, батьківщина цих етносів перебувала на півдні Китаю, а переселення предків сучасних жителів Борнео і півострівної частини Малайзії на острови Малайського архіпелагу відбулося між 2500 і 1000 до н.е.

На початку нашої ери завдяки пожвавленню міжнародної торгівлі Малаккська протока стала ідеальним місцем для зустрічі індійських і китайських купців. Індійські торгові судна припливали з південно-західними, а китайські — з північно-східними вітрами. І ті і інші кораблі затримувалися на деякий час в протоці, а із зміною напряму мусону відправлялися назад. Завдяки стабільним комерційним зв'язкам з населенням країн, розташованих обабіч Малаккської протоки почали виникати торгові поселення, домінуючу роль в господарському житті регіону мали окремі групи купців. У період з VII століття по ХІ століття наймогутнішою державою в районі Малаккської протоки була держава Шрівіджайя, що розташовувалася в південно-східній частині острову Суматра. Написи на каменях, які відносяться до VII століття, знайдені на території колишнього королівства є найдавнішим варіантом малайської мови.

Малакський султанат і пізніші держави[ред.ред. код]

В кінці XIV століття держава Шрівіджайя перетворилася на данника індонезійської імперії Маджапахіт, а потім і зовсім припинила існування. У 1402 (або 1403) на півострові Малакка принцом Маджапахіта Парамесварой був заснований Малаккський султанат із столицею в Малакці. Вже в перші роки існування Малаккський султанат удостоївся дипломатичного визнання китайських імператорів, що сприяло його виживанню і процвітанню. Прийняття Малаккою ісламу у середині XV століття забезпечило їй підтримку з боку індійських і арабських мусульман. XV століття став періодом розквіту Малаккського султанату, який орієнтувався на розвиток міжнародної торгівлі і виконання функції головного складського і перевалочного пункту у всій Південно-східній Азії. Вплив місцевих купців-мусульман на островах Малайського архіпелагу був такий великий, що малайська мова перетворилася на універсальний засіб спілкування і розповсюдження ісламу в регіоні. Португальці, що прагнули узяти під контроль торгівлю прянощами, в 1498 досягли Індії, а в 1511 напали на Малаккський султанат. Султан і його прихильники вимушені рятуватися втечею. Пройшло декілька років, перш ніж наступні представники правлячої династії Малакки вибрали місцем свого постійного перебування Джохор на крайньому півдні півострова. На території півострова Малакка сформувалися декілька султанатів, наймогутнішим з яких був султанат Джохор.

Проте нова держава перебувала у вельми небезпечному положенні. Крім загрози з боку португальців, що на той час міцно влаштувалися в Малакці, султанат постійно піддавався нападам з боку свого суперника — султанату Аче, що існував на півночі острова Суматра. Втім, Джохор успішно подолав всі випробування, а після того, як Нідерланди в союзі з Джохором в 1641 відвоювали у португальців Малакку, його вплив розповсюдився на південну, центральну і східну Малайю і східне побережжя Суматри.

Розпад малайського світу і зовнішня інтервенція[ред.ред. код]

В 1699 султана Джохору було убито власними придворними. Відбутися цьому не перешкодила навіть та обставина, що дерхака (зрада своєму монарху) завжди вважалася у малайців тяжким злочином. Як наступника убитого, змовники вибрали бендахара (прем'єр-міністра), проте, позиції якого ослаблялися його некоролівським походженням, а також обставинами, що супроводили приходу до влади. От чому дехто на ім’я Раджа Кечіл з населених народом мінангкабау внутрішніх районів Суматри оголосив себе сином убитого правителя, що народився вже після його смерті. У 1718, скориставшись підтримкою значного числа малайців і оранг лаут («люди моря»), що повірили йому, Раджа Кечил зі своїми загонами мінангкабау штурмом узяв столицю Джохору, яка у той час розташовувалася на архіпелазі Ріау. Сім’я поваленого з престолу бендахара залишився без союзників звернулася за допомогою до біженців бугісам з південного Сулавеси, які залишили батьківщину після захоплення голландцями в 1667 міста Макасар (нині Уджунгпаданг). За допомогою бугісів правителю Джохора вдалося відвоювати свої володіння, включаючи столицю, за що лідер бугісів був удостоєний титулу султаном Раджа Муда. Голландська Ост-Індськая компанія побоювалася можливості союзу бугісів з англійцями. У 17561758, а потім в 17831787 між бугісами і голландцями відбулися військові зіткнення. У 1784 голландці захопили укріплення бугісів на Ріау, а потім на основі нерівноправного договору перетворили Джохор на васальну державу. Правитель Джохору султан Махмуд запропонував іланунам (плем’я піратів і мисливців за рабами, що жило на острові Мінданао на півдні Філіппін) вигнати голландців з своїх володінь. Ілануни, прибули на великих, добре озброєних шхунах, з легкістю поруйнували голландські укріплення на Ріау, але, захопивши на архіпелаг, не бажали його залишати. Покинути острови вимушений сам султан Махмуд, який таким чином намагався ухилитися від виконання різноманітних вимог цього племені, а також уникнути можливої відплати з боку голландців. Втім, пізніше, помирившись з голландцями, султан повернувся на Ріау. Проте в кінці XVIII століття від султанату Джохор відділилися султанати Паханг, Кедах, Тренгану і Селангор. Після смерті султана Махмуда в 1812 році претендентами на трон стали два його сини. Бугіси і голландці підтримували молодшого, тоді як малайці і англійці виступали на стороні старшого — Хуссейна. У 1819, скориставшись можливістю, англійці посадили Хуссейна на трон правителя Сінгапуру. Завдяки швидкому розвитку торгівлі Сінгапур незабаром перевершив Ріау.

Британське колоніальне панування[ред.ред. код]

Хоча спочатку Великобританія бачила в Сінгапурі лише проміжний пункт на шляху доставки британських товарів до Китаю, вона швидко оцінила всі переваги його положення в зоні протоки. Одночасно з розповсюдженням впливу Великобританії на півострові Малакка проживаючі на його території китайці зайняли домінуюче положення в товарному агровиробництві і видобутку олов’яної руди. В результаті запеклих зіткнень в зоні олов’яних копалень в султанаті Перак Великобританія в 1874 добилася укладення Пангкорського договору, відповідно до якого британський радник одержував право давати рекомендації (насіхат) правителю Пераку і навіть влаштовувати із цього приводу дискусії (бікара), хоча рішення питань, пов’язаних з релігією і місцевими звичаями, залишалося прерогативою малайської сторони. Пангкорський договір послужив моделлю для встановлення аналогічних угод з султанатами Селангор, Негрі-Сембілан і Паханг. Основою для формування колонії Британська Малайя послужило своєрідне об’єднання місцевих адміністративно-територіальних структур. Першим таким державним утворенням в 1826 р. став Стрейтс-Сетлментс. Ця англійська колонія включала такі найважливіші морські порти, як Сінгапур, Малакка і Пінанг, а також провінцію Уелслі. У 1896 Перак, Селангор, Негрі-Сембілан і Паханг, тобто економічно розвинені райони півострова, об’єдналися у федерацію, до якої не увійшли відсталі султанати Кедах, Перліс, Келантан і Тренгану, сюзеренні права на які в 1909 король Сіаму поступився Великобританії. У 1914 до Британської Малайї був включений султанат Джохор, але який, не вступив до федерацією. Північне Борнео, знаходилося під контролем британської компанії «Норт Борнео», і Саравак, що управлявся англійською родиною Бруків, офіційно не були складовою частиною Британської Малайї, але вимушені прислухатися до рекомендацій міністерства у справах колоній Великобританії. У першій половині ХХ століття благополуччя Британської Малайї будувалося на доходах від видобутку олово і виробництва каучуку, і англійська влада прагнула забезпечити прискорений економічний розвиток колонії. Необхідні для цього капітали надавали банки, страхові фірми, крупні компанії і інші інвестори, тим більше що прийняті земельне і водне право створювали пільгові умови для європейських компаній. Брак робочої сили у зв’язку з появою нових експортних галузей господарства і ускладненням задач адміністративного управління колонією заповнювався за рахунок масового залучення на роботу іммігрантів — китайців і індійців. У колоніальному суспільстві Британської Малайї положення кожної з етнічних груп визначалося виконуваною нею роботою. Вищий ступінь займали англійці, що працювали на керівних посадах в адміністративному апараті. На наступному ступені знаходилися китайці (роздрібна торгівля, видобуток корисних копалин і господарство плантацій). Нижче стояли індійці — в основному різноробочі на каучукових плантаціях і залізницях. Верхній прошарок малайців займав незначні посади в адміністративному апараті, тоді як решта малайців займалася селянською працею і риболовлею і забезпечувала колонію основними продуктами харчування.

Японська окупація і надзвичайне положення[ред.ред. код]

Заведений порядок життя Британської Малайї був порушений після початку військових дій в Тихому океані в 1941 -1945. Вторгнення японських військ на півострів Малакка почалося 8 грудня 1941, а вже до лютого 1942 ними була зайнята вся його територія, включаючи Сінгапур. Після беззастережної капітуляції Японії до Малайї повернулися англійці і запропонували план створення Малайського Союзу. Розроблений в роки війни проект регулював відношення британських властей до різних етнічних груп. Відповідно до пропозицій про утворення Малайського Союзу всі жителі мали в своєму розпорядженні рівні права на отримання громадянства. Малайська частина населення відреагувала надзвичайно різко на ініціативу англійців. У березні 1946 була створена Об’єднана малайська національна організація (ОМНО) — перше в Малайї політичне об’єднання, яке діяло в масштабі всієї країни і виражало інтереси малайської общини. Проти висунутих пропозицій активно висловилися також англійські урядовці з колоніальної адміністрації Британської Малайї. Малайський Союз виявився нежиттєздатним, і 1 лютого 1948 на зміну йому прийшла Малайська Федерація. В рамках цієї федерації були підтверджені привілеї малайців, включаючи збереження верховної влади султанів і самостійності їх володінь. В результаті немалайська частина населення відчула себе обдуреною. Китайська община дійшла переконання, що добитися справедливості можна, лише спираючись на Комуністичну партію Малайї (КПМ). У червні 1948 КПМ почала озброєну боротьбу з британським колоніальним режимом. Напади комуністів на різні господарські об’єкти, що почастішали, особливо на плантації, змусили уряд оголосити надзвичайний стан на всій території країни. Проте розгромити загони КПМ виявилося вельми непростою справою — перш за все, через підтримку різних масових організацій, що надавали повстанцям продовольство й інформацію. Перемістивши багато селян-китайців в «нові села», уряд зумів ослабити позиції комуністів. Ще одним могутнім ударом по КПМ стала заява британського парламенту в квітні 1949 про намір створити незалежну малайську державу. До середини 1950-х років положення в країні повністю стабілізувалося, проте надзвичайний стан був скасований лише в 1960.

Отримання незалежності і утворення держави Малайзія[ред.ред. код]

Особливістю місцевих виборів 1952 стала успішна взаємодія двох національних політичних партій — Об’єднаної малайської національної організації і Китайської асоціації Малайї (КАМ). З приєднанням до них Індійського конгресу Малайї (ІКМ) ці три політичні організації, що будувалися на етнообщинній основі, утворили єдину Союзну партію, яка в новій державі стала правлячою. Керівники партії, які отримали освіту у Великобританії, допомогли в непростих переговорах, якими супроводжувалася заміна англійців малайцями на відповідальних державних посадах. При першому прем’єр-міністрі країни Гунку Абдул Рахмані надійність положення Союзної партії, в якій вирішальну роль виконувала ОМНО, не підлягала сумніву. Хоча китайці і індійці в незначній мірі брали участь в суспільному житті регіону, малайців як і раніше турбувала та обставина, що ці дві общини складають приблизно 45% населення Малайї. Коли Великобританія ухвалила рішення залишити Південно-східну Азію і запропонувала включити Сінгапур, Сабах і Саравак до складу нової федерації Малайзія, община малайців зацікавиляся цією пропозицією, оскільки таким чином знижувалася частка китайців і індійців у складі населення нової держави. Значне за чисельністю корінне населення Сабаху і Сараваку розглядалося в ролі своєрідної противаги переважно китайському населенню Сінгапуру. Федерація Малайзія була утворена в 1963. Через напруженість, що виникла у відносинах між Сінгапуром, очолюваним енергійним політичним діячем Куан Ю і керівництвом Малайзії, в якому переважали малайці, до 1965 Сінгапур вийшов з складу Федерації.

Етнічні заворушення 1969 і новий курс держави[ред.ред. код]

У центрі загальної виборчої кампанії 1969 стояли такі гострі питання, як освіта і мова. Коли в результаті виборів правляча Союзна партія, яка звикла до перемог, позбулася явної переваги (2/3 місць в парламенті), опозиційні політичні сили організували в Куала-Лумпурі «святковий» мітинг на честь цієї події, що закінчився масовими безпорядками. За чотири дні ситуацію в цілому вдалося нормалізувати, хоча окремі акти насильства продовжувалися ще протягом двох місяців. Ознакою зміни державного курсу стало утворення міністерства національної єдності, яка виробила нову ідеологію Рукунегара ( «Договір про вірність державі»). Направляючи зусилля на досягнення єдності всіх народів Малайзії, уряд приступив до довгострокової соціальної, економічної і політичної перебудови суспільства з метою формування до 1990 «нового малайзійця». Засобом здійснення цієї програми стала Нова економічна політика (НЕП), направлена на забезпечення господарського зростання, усунення економічної нерівності між етнічними групами і викорінювання бідності. У політичному плані уряд відмовився від опори на одну лише Союзну партію і спробував реалізувати стару малайську ідею порозуміння. Для цього в 1974 була створена коаліція Національний фронт (Барісан насіонал), що об’єднала більшість політичних партій країни. Не зважаючи на позитивні результати НЕПу, уряд був вимушений ще до 1990 визнати, що більшість поставлених цілей не досягнути. Але значний економічний ріст, щорічні темпи якого в 1980-ті роки становили більше8 %, дещо згладили недоліки політики розвитку. В подальшому платформа НЕПу отримала назву «Перспектива 2020 року», відповідно до якої Малайзія повинна увійти до складу держав з розвиненою економікою. Принциповою особливістю нового підходу слід вважати перенесення центру значимості на випуск продукції електронної промисловості. Малайзія приступила до виконання програми з охорони навколишнього середовища і збереження природних ресурсів. Керівництво держави надалі притримуються відстоювання ідеї формування нового громадянина-малазійця. З 1981 в кабінету міністрів очолює Махатір Мохамад. За його правління в 1983 виник конституційний конфлікт між урядом і правлячою династією, який завершився компромісом, згідно з яким було обмежено владу монарха стосовно прийняття окремих законів. Під час правління Махатіра країна в 1990-х роках досягла значних економічних успіхів. На парламентських виборах 1999 знову отримала перемогу очолювана Махатіром коаліція Народний фронт, яка складалася з 14 партій.

Посилання[ред.ред. код]