Історія Туркменістану

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
 Історія Туркменістану
Герб Туркменістану
Маргіана
Імперія Ахеменідів
Династія Сасанідів
Тахіриди Саманіди
Шахи Хорезму
Монгольське завоювання Середньої Азії
Хівинське ханство
Закаспійська область
Громадянська війна в Росії
Туркестанська Автономна Радянська Соціалістична Республіка
Туркменська Радянська Соціалістична Республіка
Епоха Туркменбаші
Сучасний Туркменістан

Портал «Республіка Туркменістан»

Історія Туркменістану

Давні часи[ред. | ред. код]

Археологічні культури індоіранських народів

На території Туркменістану було знайдено безліч кам'яних знарядь, що належать до різних етапів палеоліту. До неоліту відносяться залишки поселень мисливців і рибалок: найвідоміші з них — грот Джебел у східному Прикаспії.

Південна область Туркменістану була північно-східною окраїною давніх хліборобських культур Близького Сходу, і тут раніше, ніж в інших частинах Середньої Азії, виникло хліборобство і скотарство. Знайдене поблизу Ашгабата поселення Джейтун — найдавніше хліборобське поселення (VI тис. до н.е.) на території колишнього СРСР. Хліборобство виникло на основі природного зрошення: поля зволожувалися розливами гірських струмків.

Стародавні землероби передгірних рівнин південного Туркменістану осідали в будинках, побудованих з глиняних валиків — попередників цегли-сирцю, виробляли серпи з вкладишами з кремнію, зернотертки, ліпний керамічний посуд, прикрашений червоним розписом. У неоліті в цій зоні з'являються перші ірригаційні канали. Розвиток хліборобства відбувався також в епоху бронзи. До того часу відноситься безліч пам'яток — великих поселень (Намазга-тепе, Алтин-тепе, Кара-тепе тощо), частина яких належить до протоміського типу. Під час їх розкопок серед інших матеріалів були виявлені також предмети мистецтва — статуетки, керамічні посудини з розписом тощо.

В кінці VI - початку V тисячоліття до нашої ери джейтунську культуру змінила культура Аннау, носії якої представляли нову хвилю вихідців з Ірану, які вже освоїли мідноливарну справу. Синхронно з культурою Ганна в V тисячолітті до н. е. зароджується поселення Намазга-Тепе, на основі якого формується Маргіанська цивілізація, що входить в коло дравідійських культур Середнього Сходу (Хараппська цивілізація, Елам).

У II тисячолітті до н. е. територію Туркменістану заселяють арійські племена андронівської культури, причому першою хвилею завойовників вважаються носії дардських мов. Дослідники припускають, що в IX-VII століттях до н. е. тут (а також на суміжній території північного Афганістану) склався описаний в Авесті протоіранскій союз Арьйошаяна, який був частково розгромлений, частково відтіснений на південь турано-массагетськими кочівниками.

Античність[ред. | ред. код]

Парфянське царство у період найбільшого розквіту, близько 60 до н. е.

Хліборобські оазиси південного Туркменістану VII-VI ст. до н.е. перебували у складі різних держав: Маргіана (басейн Мургаба) — у складі Бактрії; південно-західні області Парфії і Гірканії — у складі Мідії. У VI-IV ст. до н.е. Туркменістан входив до держави Ахеменідів, а після цього у володіння Олександра Македонского і його наступників — Селевкидів. Етнічний склад древнього населення Туркменістану був неоднорідним. У степах і пустелях кочували скотарі — дахи і массагети (західні групи саків — іраномовних племен, що займали у ті часи величезні території Середньої Азії і Казахстану).

Першою державою, центр якої знаходився на території Туркменістану, була Парфія зі столицею в місті Ніса. Іншим важливим центром країни в той час став Мерв. Ядро Парфянської держави склали сакські плем'я, які кочували на території Туркменії. Скориставшись ослабленням держави Селевкідів, вони спочатку підкорили своєму впливу суміжні території Гірканії і Хорасану, а потім і всю Персію, Месопотамію, Вірменію і Бактрію.

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Туркменістан у VII - XIV століттях[ред. | ред. код]

Територія Туркменістану в складі держави Сасанідів. Раннє Середньовіччя

В III ст. територія Туркменістану була захоплена Сасанідами. В цей же час серед частини кочовиків Туркменістану розпочалися процеси асиміляції союзом племен сюнну, попередників гунів. Згодом країна була завойована кочовим іраномовним союзом племен на чолі з ефталітами, після розгрому яких, Сасаніди знову повернули втрачений вплив. Однак біля північних кордонів іраномовної Туркменії утворився Тюркський каганат. В VIII століття араби розгромили держава Сасанідів і принесли на територію Туркменістану іслам. В 776 - 783 рр. населення брало участь в антиарабських повстаннях під керівництвом хурраміта Хашима ібн Хакіма.

Першу спробу створення тюркської держави на території Туркменістану зробив Алп-Тегін, який в X столітті заснував недовговічну державу Газневидів. Формування туркменського народу пов'язано з міграцією огузских племен під проводом Тогрул-бека з династії Сельджукидів, який заснував власну державу в 1037 році.

До XI століття сельджуки встановили контроль над територією Туркменії, крім того низка військових перемог дозволила створити їм велику державу. В 1055 сельджуки взяли Багдад. Проте центром могутньої імперії сельджуків продовжувала залишатися територія Туркменії. В результаті походів сельджуків окремі групи туркменів розселилися на території Близького Сходу. Вони не склали там більшості (туркомани), але створили там ряд державних утворень (Кара-Коюнлу).

Туркменами приблизно у IX-XI ст. почала називатися та частина степового тюркомовного населення, яка осіла вздовж кордонів хліборобських районів і своєю культурою була тісно пов'язана з іраномовним населенням Хорезму і Хорасану.

Портрет Тогрул-бека на туркменській банкноті 1 манат

У XII столітті туркмени, які проживали на території Туркменії, потрапили під владу хорезмшахів: в 1141 році Ала ад-Дін Атсиз розграбував Мерв, а в 1193 Ала ад-Дін Текеш остаточно приєднав землі Туркменістану до Хорезму. На той час у туркменів, які переселилися на захід, виникло власне державне об'єднання Конійський султанат, територія якого стала ядром формування турецького народу.

На початку 1219 територія Туркменії, підпорядкована Хорезму, піддалася нищівний монгольській навалі. Міста Мерв і Ургенч була перетворені на руїни. Територія Туркменії надовго перетворюється в периферію сусідніх держав: монголо-перської держави Хулагуїдів (XIII-XIV ст.), а потім узбецьких імперій Тимуридів (XIV-XVI ст.), Бухарського і Хівінського царства. У цей період вільні туркмени повернулися до родо-племінному строю. Особливого розвитку досягло килимарство.

Остаточно туркменська народність сформувалася лише в XIV-XV стст. До того часу в оазисах південного Туркменістану майже завершилося злиття осілих огузьких степових племен з осілим іраномовним населенням північного Хорасану.

Пізньосередньовічна Туркменія[ред. | ред. код]

Прапор Бухарського емірату

На початку XVI ст. північні туркменські племена широко розселилися і займали все східне узбережжя Каспійського моря, півострів Мангишлак, Устюрт і Балхани, північно-західні окраїни Хорезмського оазису, береги Сарикамишського озера і Узбою, а також пустелю Каракуми. Вони оволоділи землями і в оазисах південного Туркменістану, де ще зберігалося іраномовне хліборобське населення. У цей період більшість туркменських племен вели напівкочовий спосіб життя, поєднуючи заняття хліборобством на орошуваних землях зі скотарством. Скотарі, так само як і землероби, зазвичай були у кожному роді. Нерідко одна частина родини кочувала з худобою, а інша жила осіло, обробляючи землю і оберігаючи посіви. Хліборобством найчастіше займалися бідніші члени роду. Заможні родичі — володарі великих стад худоби — доручали їм за частку врожаю обробку своїх полів. Поділ туркмен на скотарів і землеробів зберігся і в ХХ ст.

У пізньому середньовіччі туркменські племена були розподілені між трьома феодальними державами — Іраном, Хівою і Бухарою. Суспільний лад туркмен у XVI-XIX ст. історики визначають як патріархально-феодальний з елементами патріархального рабства. Роль військово-феодальної знаті з часом посилювалася. Феодальні відносини найбільше були розвинуті серед осілих хліборобських племен (дар'яликські туркмени, язири прикопетдагської смуги). Однак туркмени майже не мали міст, розвинутого ремесла і в економічному відношенні відставали від своїх сусідів — корінних жителів Ірану, Бухари і Хіви. Це було головною причиною їх політичної роздробленості.

У XVI ст. їхня територія була об'єктом жорстоких війн між бухарськими і хівінськими ханами, а південь Туркменістану захопив сефевидський Іран.

У цей період зменшується стік води по Дар'ялику і починає поступово висихати Сарикамиське озеро, по берегах якого жили туркменські племена. Ця обставина змусила їх поступово переміститися на південь, у приатрекські степи і прикопетдагські райони, а звідти — на південний схід у долини Мургабу та Амудар'ї. З початку XVII ст. на кочовища північних туркмен і місто Хорезм вчиняють зухвалі набіги калмики, які прийшли зі сходу у пошуках вільних земель. У цей час зміцнюються не тільки економічні, а й політичні зв'язки туркмен з Російською державою. У кінці XVII ст. деякі туркменські племена, змучені набігами калмиків і загонів хівінського хана, перейшли у російське підданство і переселилися на Північний Кавказ.

У 1740 більша частина території Туркменістану опинилася в руках іранського шаха Надира. Частина туркмен, які не підокорилися, пішли на Мангишлак, у прикаспійські степи і в Хорезм. Надир-шах, зустрічаючи завзятий опір туркмен, жорстоко розправлявся з ними. Його проводирі знищували і забирали у рабство жителів, викрадали худобу, грабували майно. Однак боротьба не припинялася. У 1747 р. Надир-шах був убитий, і його держава швидко розпалася. Туркменські племена, які тимчасово пішли на північ, повернулися у південний Туркменістан.

XIX ст.[ред. | ред. код]

Закаспійська область в 1900 р.

У XIX ст. тривали нескінченні війни і грабіжницькі походи феодальних володарів Хіви, Бухари та Ірану на територію Туркменістану. Не припинялися також міжусобиці між туркменськими феодалами. Все це перешкоджало суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку туркмен, що прирікало їх на крайню відсталість.

Напередодні входження до складу Російської імперії туркмени займали всю сучасну територію Туркменістану, а також деякі райони сучасних Ірану й Афганістану. Частина їх жила на Устюрті і Мангишлаку, де окрім них кочували казахи. Як і в пізньому середньовіччі, туркмени поділялися на безліч племен, всередині яких існувала багатосходинкова система поділу. Найбільшими племенами були теке (текінці), йомут (йомути), ерсарі, сарики, салири, гоклени, човдури та інші. Племенні і родові зв'язки відігравали велику роль і використовувалися родовими вождями для експлуатації сородичів.

Тривалий час зберігалося безліч архаїчних соціальних інститутів, що вживалися з феодалізмом. Так, майже до 80-x років XIX ст. існувало патріархальне рабство. Всі туркмени поділялися на «чистокровних», рабів і рабинь, які у родині звичайно були наложницями. У суспільстві також був значний прошарок нащадків від змішаних шлюбів вільних з рабинями. Окрім цих основних категорій, існували ще прибульці з інших племен і нащадки вже підкореного і ще не повністю асимільованого іраномовного населення. Всі ці соціальні категорії, окрім «чистокровних», не вважалися повноцінними членами суспільства.

Герб області з офіційним описом (1890)

У 60-70-х роках XIX ст. до складу Росії увійшли Бухарський емірат, a після цього Хівінське ханство. У 1869-1885 рр. до складу Росії увійшла територія південного Туркменістану, що утворила Закаспійську область. З 1898 р. ця область стала частиною Туркестанського краю.

Після приєднання до Росії Туркменістан почав втягуватися в економічну систему російського капіталізму, яку, незважаючи на встановлену царською адміністрацією систему управління цією окраїною, можна все ж назвати прогресивною порівняно з архаїчним суспільно-економічним устроєм туркменських племен.

Соціальні відносини, родинно-шлюбні стосунки, правила поведінки у суспільстві, які протягом багатьох століть визначалися нормами звичайного права (адат), у нових соціально-економічних умовах опинилися під сильнішим впливом духівництва і все більше почали витіснятися нормами шаріату. Общинна земельна власність, яка раніше захищалася адатом, витісняла приватну власність. Родові старійшини і хани, які захоплювали общинні землі, ставали також фактичними розпорядниками води, що зрошувала ці землі.

У 1880-1885 рр. по території Туркменістану була проведена Закаспійська залізниця, що започаткувало проникнення капіталу в Середню Азію. У Закаспійській області виникли міста (Красноводськ, Ашгабат, інші) з прибулим російським і вірменським населенням, з'явилися промислові підприємства. Таким чином, перед Жовтневою революцією 1917 року у суспільному ладі туркмен, який залишався в основному патріархально-феодальним, з'явилися елементи капіталізму, особливо у південних (Ашгабатському, Мервському) районах.

XX століття[ред. | ред. код]

Герб Туркменської РСР — Девіз «Пролетарії всіх країн, єднайтесь!» на двох офіційних мовах ТРСР — туркменській і російській

Після Жовтневого перевороту у Петрограді та вдалого збройного повстання у Ташкенті (листопад 1917 р.) радянська влада офіційно була проголошена у Закаспійській області 2 (15) грудня 1917 р. на IV з'їзді Рад Закаспійської області. Після цього влада почала переходити до рук Рад в інших містах, селищах, аулах Туркменістану. У цей же час у січні 1918 р. владу у Хіві захопив Джунаїд-хан.

У той же час на владу в усьому російському Туркестані претендував небільшовицький уряд Туркестанської автономії. Прибулі з Росії більшовицькі війська розбили автономію, після чого 30 квітня 1918 р. на V з'їзді Рад Туркестанського краю, що відбувся у Ташкенті, була утворена Туркестанська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (у складі РРФСР). До неї увійшла основна частина території Туркменістану (Закаспійська область, переіменована у серпні 1921 р. у Туркменську область).

У липні 1918 р. у Закаспійській області за підтримки англійців владу захопили есери та туркменські націоналісти, утворивши Закаспійський тимчасовий уряд. У Закаспій вступили англійські війська. Громадянська війна та іноземна інтервенція тривали близько 1,5 року. У липні 1919 р. Червона Армія зайняла Ашгабат, а в лютому 1920 р. — Красноводськ; англійські війська були вигнані з Туркестану.

У листопаді 1919 р. Червона армія завоювала Хіву, у вересні 1920 р. — Бухару, і на цій території були утворені Хорезмська і Бухарська народні радянські республіки. Частину їх населення становили туркмени. Згодом ці республіки були перетворені в соціалістичні.

У результаті національно-державного розмежування Середньої Азії з окремих територій, населених туркменами, 27 жовтня 1924 р. була утворена Туркменська Радянська Соціалістична Республіка. У лютому 1925 р. (водночас з I з'їздом Комуністичної партії Туркменістану) відбувся I Всетуркменський з'їзд Рад, що ухвалив Декларацію про утворення Туркменської РСР і постанову про добровільне її входження до складу СРСР. Вперше була створена єдина туркменська національна держава, що стало найважливішим чинником формування туркменської нації.

У 1929-1930 рр. і особливо в 1931 р. у період індустріалізації і колективізації сільського господарства в Туркменістані, особливо у районах, що займалися тваринництвом і де найбільшою мірою збереглися докапіталістичні суспільні відносини, активізувалися загони басмачів, які підтримувалися з-за кордону. Тим не менше, Червоній Армії вдалося порівняно швидко ліквідувати басмацтво.

На початку Німецько-радянської війни була створена 87-а окрема туркменська бригада, яка пізніше стала основою 76-ї стрілецької дивізії. Під час війни 19 тис. воїнів Туркменістану були нагороджені орденами і медалями, 51 воїн-туркмен був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

До труднощів післявоєнних років додалося страшне лихо 1948 р. — руйнівний Ашгабатський землетрус. Тим не менше, за післявоєнний період вдалося (багато у чому завдяки росіянам і українцям, які приїхали в Туркменістан зі спустошених під час війни регіонів СРСР) успішно відновити і модернізувати народне господарство республіки: створити нафтогазовий комплекс, побудувати Каракумський канал.

Незалежний Туркменістан[ред. | ред. код]

Епоха Туркменбаші[ред. | ред. код]

Докладніше: Сапармурат Ніязов

Після розвалу СРСР Туркменістан здобув незалежність, а в країні встановився авторитарний режим Сапармурата Ніязова (колишнього першого секретаря компартії країни), який отримав 22 жовтня 1993 року офіційний титул Туркменбаші.

В 1994 - 1995 роках в країні розглядалося питання про перетворення займаної Сапармуратом Ніязовим «Туркменбаші» вищої посади президент в шаха і проголошення Туркменістану шахством. З назви держави «Республіка Туркменістан» було виключено слово Республіка, і офіційною назвою країни стало «Туркменістан». Однак на нараді старійшин, що пройшла у 1994 році в Балканському велаяті, ця ідея не була одностайно підтримана старійшинами, які представляли кілька кланів Туркменії. У зв'язку з цим, а також в більшій мірі з огляду на висловлене в ході негласних консультацій негативне ставлення до цієї ідеї керівників сусідніх Ірану, Узбекистана, Росії і враховуючи напружені відносини Ніязова з можливим спадкоємцем сином Мурадом, Ніязова шахом оголошено не було. Пізніше, в грудні 1999 року, Сапармурат Ніязов був оголошений довічним президентом.

Культ особи Туркменбаші включав зведення пам'ятників і мечеті Туркменбаші Рухи, перейменування вулиць, а також гірських вершин і навіть цілого міста (Красноводськ став Туркменбаші). Опозиція і вільний інтернет були заборонені, введена цензура, «залізна завіса» і стеження за громадянами та іноземцями, а замість радянської ідеології населенню на всіх рівнях в обов'язковому порядку нав'язувалася помірно-націоналістична ідеологія «священної» книги Туркменбаші Рухнама («Філософсько-історичне дослідження духовності туркменського народу» з викладом наказів і звітів справжнім і прийдешнім поколінням країни 2001 - 2004), наближеною за статусом до Корану. У політичній, суспільній, економічній та побутовій сферах життя населення було введено безліч нововведень аж до абсурдних. Разом з тим, завдяки експорту природного газу і деяким заходам соціальної підтримки, Туркменістану вдалося зберегти помірно високий рівень життя.

Сучасність[ред. | ред. код]

Всупереч прогнозуваного населенням і деякими аналітиками настання системної кризи в Туркменістані в разі раптової смерті Туркменбаші, після швидкої і несподіваної для туркменського народу смерті Ніязова 21 грудня 2006 зміна політичної влади пройшла зовні мирно, скільки-небудь очевидної кризи не сталося.

Однак, передбачене конституцією виконання обов'язків президента головою парламенту-Меджлісу (проти Овезгельди Атаєва, який займав цю посаду, було порушено кримінальну справу) не відбулося. Рішенням ради безпеки Туркменістану тимчасовим главою держави став віце-прем'єр, міністр охорони здоров'я Бердимухамедов Гурбангули Мялікгулійович, який потім був обраний другим президентом Туркменії на виборах 11 лютого 2007 року. У країні було скасовано більшість нововведень Туркменбаші і багато в чому скасований культ його особистості, авторитарний режим був деякою мірою лібералізований й проведені деякі реформи.

12 лютого 2012 рік відбулися четверті президентські вибори. Гурбангули Бердимухамедов обраний на другий термін, з результатом 96,70%. 21 серпня 2012 року створено друга партія - Партія промисловців і підприємців Туркменістану. До цього в країні існувала однопартійна система.

Джерела[ред. | ред. код]