2С7 «Піон»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
2С7 «Пион»

Самохідна артилерійська гармата 2С7 «Пион»

2С7 «Піон»
Загальні дані
класифікація Самохідна гармата
Виробництво та застосування
країна-виробник СРСР СРСР
роки виробництва 2С7:
з 1975 до 1985
2С7М:
з 1986 до 1990
кількість виробів, од. понад 500[1]
роки експлуатації з 1975
Основні параметри
екіпаж, осіб 7
довжина, мм 10 500
ширина, мм 3 380
висота, мм 3 000
кліренс, мм 400
Броня
Озброєння
довжина ствола, кал. 55,3[2]
скорострільність, постр/хв. 8-10 постр./хв
приціли ПГ-1М, ОП-4М
кулемети 1 × 12,7-мм НСВТ
боєкомплект 4
Силова установка, маневреність та мобільність
тип, марка двигуна
пальне дизельне
подоланна стінка, м 0,7
подоланний рів, м 2,5
подоланний брід, м 1,2

2С7 «Піон» (рос. 2С7 «Пион») (індекс ГАБТУ — об'єкт 216) — радянська 203-мм самохідна гармата артилерії резерву Верховного Головнокомандування. Розроблено на Ленінградському Кіровському заводі. Головний конструктор шасі — М. С. Попов, 203-мм гармати 2А44 — Г. І. Сергєєв. 2С7 «Пион» призначений для придушення тилів, знищення особливо важливих об'єктів і засобів ядерного нападу в тактичній глибині на відстані до 47 км.

Історія створення[ред.ред. код]

29 серпня 1949 р. була випробувана перша радянська атомна бомба. Таким чином, у Холодній війні ядерною зброєю стали володіти обидва протиборчі угруповання. З нарощуванням стратегічних ядерних озброєнь обома сторонами конфлікту стало очевидним, що тотальна ядерна війна малоймовірна і безглузда. Актуальною стала теорія «обмеженої ядерної війни» з обмеженим застосуванням тактичного ядерного озброєння. На початку 1950-х років перед керівництвами протиборчих сторін виникла проблема доставки цього озброєння, оскільки основними засобами доставки були стратегічні бомбардувальники B-29 і Ту-4. Такі засоби доставки не могли ефективно завдавати удари по передових позиціях військ противника. Серед найкращих засобів розглядали корпусні та дивізійні артилерійські системи, тактичні ракетні комплекси і безвідкатні гармати. Першими радянськими артилерійськими системами, озброєними ядерними боєприпасами, стали самохідний міномет 2Б1 і самохідна гармата 2А3, проте ці системи були громіздкими і не могли забезпечити вимоги по високій мобільності. З початком бурхливого розвитку ракетної техніки в СРСР роботи над більшістю зразків класичної артилерії за вказівкою Микити С. Хрущова були припинені[3][4][5].

Після зняття з поста М. С. Хрущова роботи з артилерійської тематики були відновлені. До весни 1967 року був виконаний аванпроект нової надпотужної САУ на базі танку «Об'єкт 434», а також виконаний дерев'яний макет в натуральну величину. Проект передбачав створення САУ закритого типу з рубочною установкою гармати конструкції ОКБ-2. Макет отримав негативні відгуки від представників міністерства оборони, однак пропозиція про створення САУ особливої потужності зацікавила Міністерство оборони СРСР, і 16 грудня 1967 року наказом № 801 Міністерства оборонної промисловості була розпочата науково-дослідна робота з визначення вигляду і базових характеристик нової САУ[5][6].

Таблиця ТТХ балістичних рішень, запропонованих до використання в 2С7[6]
Балістика гармати С-72 С-23 МУ-1
Калібр гармати, мм 210 180 180
Маса снаряду, кг 133 88 97,5
Максимальна дальність ОФС, км 35 30 30
Максимальна дальність АР ОФС, км 50 45

Основною вимогою до нової САУ була максимальна дальність стрільби — не менше 25 км. Вибір оптимального калібру гармати за вказівкою ГРАУ виконувала Артилерійська академія імені М. І. Калініна. В ході робіт були розглянуті різні артилерійські системи, що знаходились на озброєні або в розробці. Основними були 210-мм гармата С-72, 180-мм гармата С-23 і 180-мм берегова гармата МУ-1. За висновком Ленінградської артилерійської академії, варіантом, що підходить найкраще, було визнано балістичне рішення 210-мм гармати С-72. Однак, попри це, завод «Барикади» для забезпечення наступності технологій виготовлення вже розроблених гармати Б-4 та Б-4М запропонував зменшити калібр з 210 до 203 мм. Така пропозиція отримала схвалення в ГРАУ[5][6][7].

Одночасно з вибором калібру велися роботи і по вибору шасі і компонувальної схеми для майбутньої САУ. Одним з варіантів було шасі багатоцільового тягача МТ-Т, зробленого на базі танку Т-64А. Такий варіант отримав позначення «Об'єкт 429а». Також опрацьовувався варіант на базі важкого танка Т-10, що одержав позначення «216.сп1». За результатами роботи було з'ясовано, що оптимальною буде відкрите встановлення гармати, при цьому для розміщення нової гармати не підходить жоден з існуючих типів шасі, внаслідок високої сили опору відкату в 135 тс при стрільбі. Тому було прийнято рішення розробляти нову ходову частину з максимально можливою уніфікацією вузлів з існуючих на озброєнні СРСР танками. Отримані опрацювання лягли в основу ДКР під найменуванням «Пион» (індекс ГРАУ — 2С7). «Пион» мав надійти на озброєння дивізіонів артилерії резерву Верховного Головнокомандування для заміни 203-мм буксированих гаубиць Б-4 та Б-4М[5][6][8].

Офіційно роботи за новою САУ особливої потужності були затверджені 8 липня 1970 року постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР№ 427-161. Головним розробником 2С7 був призначений Ленінградський Кіровський завод, гармату 2А44 проектували в ОКБ-3 Волгоградського заводу «Барикади». 1 березня 1971 року були видані, а до 1973 року затверджені тактико-технічні вимоги на нову САУ. Згідно з завданням, самохідна гармата 2С7 мала забезпечувати безрикошетну дальність стрільби від 8,5 до 35 км осколко-фугасними снарядами масою 110 кг, при цьому мала забезпечуватися можливість стрільби ядерним пострілом 3ВБ2, призначеним для 203-мм гаубиці Б-4М. Швидкість руху по шосе повинна була бути не менше 50 км/год[5][6][8][9].

Нове шасі з кормовою установкою гармати отримало позначення «216.сп2». У період з 1973 по 1974 роки два дослідні зразки САУ 2С7 були виготовлені і спрямовані на випробування. Перший зразок проходив ходові випробування на полігоні Струги Червоні. Другий зразок проходив випробування стрільбою, однак виконати вимоги з дальності стрільби не зміг. Проблема була вирішена підбором оптимального складу порохового заряду і типу пострілу. В 1975 році система «Пион» була прийнята на озброєння Радянської армії. В 1977 році у Всесоюзному науково-дослідному інституті технічної фізики для САУ 2С7 були розроблені і надійшли на озброєння ядерні боєприпаси[5][8].

Серійне виробництво та модифікації[ред.ред. код]

Порівняльна таблиця ТТХ різних модифікацій САУ 2С7
2С7 2С7М
Початок серійного виробництва 1975 1986
Бойова маса, т 45 46,5
Екіпаж, чол. 7 6
Індекс гармати 2А44 2А44
возимий боєзапас, постр. 4 8
Максимальна скорострільність, постр/хв 1,5 2,5
Режимна скорострільність, постр/год 40 50
Час переведення в бойове положення, хв. 10 7
Час переведення в похідне положення, хв. 10 3-5
Марка двигуна В-46-1 В-84Б
Потужність двигуна, к.с. 780 840
Питома потужність, к.с./т 17,25 18
Радіостанція Р-123М Р-173
Апаратура внутрішнього зв'язку 1В116 1В116

Серійне виробництво САУ 2С7 було розгорнуто в 1975 році на Ленінградському заводі імені Кірова. Виготовленням гармати 2А44 займався волгоградський завод «Барикади». Виробництво 2С7 тривало аж до розвалу Радянського Союзу. В 1990 році в Радянські війська була передана остання партія з 66 машин 2С7М. Станом на 1990 рік вартість однієї самохідної артилерійської установки 2С7 становила 521527 рублів. Всього за 16 років виробництва було випущено понад 500 одиниць 2С7 різних модифікацій[1][6].

У 1980-ті роки назріла необхідність модернізації САУ 2С7. Тому була відкрита дослідно-конструкторська робота під шифром «Малка» (індекс ГРАУ — 2С7М). Насамперед ставилося питання про заміну силової установки, оскільки двигун В-46-1 не мав достатньої потужності і надійності роботи. Для «Малки» був розроблений двигун В-84Б, який відрізнявся від використаного в танку Т-72 особливостями компонування двигуна в моторно-трансмісійному відділенні. Завдяки новому двигуну САУ могла заправлятися не тільки дизельним паливом, але також гасом і бензином. Модернізації піддалася і ходова частина машини. В лютому 1985 а САУ з новою силовою установкою і модернізованою ходовою частиною проходила випробування. За результатами модернізації ресурс мотопробігу САУ був збільшений до 8000—10 000 км. Для прийому і відображення інформації з машини старшого офіцера батареї місця навідника і командира були обладнані цифровими індикаторами з автоматичним прийомом даних, що дозволило скоротити час переведення машини з похідного в бойове положення і назад. Завдяки зміненій конструкції укладок возимий боєкомплект був збільшений до 8 пострілів. Новий механізм заряджання дозволив здійснювати заряджання гармати при будь-яких кутах вертикальної прокачки. Таким чином скорострільність була збільшена в 1,6 рази (до 2,5 пострілів на хвилину), а режим вогню — в 1,25 рази[2]. Для стеження за важливими підсистемами в САУ була встановлена апаратура регламентного контролю, яка здійснювала безперервний моніторинг вузлів озброєння, двигуна, гідросистеми та енергоагрегатів. Серійне виробництво САУ 2С7М було розпочато в 1986 році. Крім того, екіпаж машини був зменшений до 6 осіб[10][11].

Наприкінці 1970-х років на основі гармати 2А44 був розроблений проект корабельної артилерійської установки під шифром «Пион-М». Теоретична маса артилерійської установки без боєкомплекту склала 65-70 тонн. Боєкомплект мав становити 75 пострілів, а скорострільність до 1,5 пострілів на хвилину. Артилерійську установку «Піон-М» передбачалось встановлювати на кораблі проекту 956 типу «Сучасний». Однак, через принципову незгоду керівництва ВМФ з використанням крупного калібру, далі проектні роботи по артилерійській установці «Пион-М» не просунулись[12].

Опис конструкції[ред.ред. код]

Броньований корпус[ред.ред. код]

Самохідна гармата 2С7 «Пион» виконана за безбаштовою схемою з відкритою установкою гармати в кормовій частині САУ. До складу екіпажу входять 7 (в модернізованому варіанті 6) чоловік. На марші всі члени екіпажу розміщені в корпусі САУ. Корпус розділений на чотири відділення. У передній частині знаходиться відділення управління з місцем командира, механіка-водія і місце для одного з членів обслуги. За відділенням управління знаходиться моторно-трансмісійний відсік з двигуном. За моторно-трансмісійним відсіком знаходиться відділення обслуги, в якому розташовані укладки зі снарядами, місце навідника по похідному і місця для 3 (в модернізованому варіанті 2) членів обслуги. У кормовому відділенні знаходиться відкидна плита-сошник і гармата САУ. Корпус 2С7 зроблений з двошарової протикульної броні з товщиною зовнішніх аркушів 13 мм, а внутрішніх — 8 мм. Обслуга, будучи всередині САУ, захищена від наслідків застосування зброї масового ураження. Корпус послаблює дію проникної радіації в три рази. Заряджання головної гармати при роботі САУ здійснюється з ґрунту або з вантажівки за допомогою спеціального підйомного механізму, встановленого на платформі, з правого боку відносно гармати. Заряджаючий при цьому знаходиться зліва від гармати та керує процесом за допомогою пульта управління[12][13].

Озброєння[ред.ред. код]

САУ 2С7 в бойовому положенні

Основним озброєнням є 203-мм гармата 2А44, що має максимальну скорострільність 1,5 постріли за хвилину (на модернізованому варіанті до 2,5 пострілів за хвилину). Ствол гармати є вільною трубою з'єднаною з казенником. У казеннику розташований поршневий затвор. Ствол гармати й противідкатні пристрої знаходяться в люльці хитної частини. Хитна частина закріплена на верхньому верстаті, який встановлений на осі і закріплений намітками. Противідкатні пристрої складаються з гідравлічного гальма відкату, і двох пневматичних накатників, розташованих симетрично відносно каналу ствола. Така схема противідкатних пристроїв дозволяє надійно утримувати відкатні частини гармати в крайньому положенні до здійснення пострілу при будь-яких кутах вертикального наведення. Довжина відкату при пострілі може сягнути 1400 мм. Підйомний і поворотний механізми секторного типу, забезпечують наведення гармати в діапазоні кутів від 0 до + 60° по вертикалі і від −15 до + 15° по горизонту. Наведення може здійснюватись як гідравлічними приводами, що живляться від насосної станції САУ 2С7, так і за допомогою ручних приводів. Пневматичний механізм врівноважувача служить для компенсації моменту неврівноваженості хитної частини гармати. Для полегшення роботи членів обслуги САУ обладнана механізмом заряджання, що забезпечує подачу пострілів на лінію заряджання і досилання їх в камору гармати[13][14].

Відкидна опорна плита, розміщена в кормі корпусу, передає зусилля пострілу на ґрунт, забезпечуючи більшу стійкість САУ. На заряді № 3 «Пион» міг вести стрільбу прямою наводкою без установки сошника. Возимий боєкомплект самохідної гармати «Пион» становить 4 постріли (для модернізованого варіанта 8), в доданій до САУ транспортній машині перевозиться основний боєкомплект із 40 пострілів. В основний боєкомплект входять осколково-фугасні снаряди 3ОФ43, крім того можуть використовуватись касетні снаряди 3-О-14, бетонобійні і ядерні боєприпаси. Додатково САУ 2С7 оснащена 12,7-мм зенітним кулеметом НСВТ і переносними зенітними ракетними комплексами 9К32 «Стріла-2»[10][11].


Застосовувані боєприпаси[ред.ред. код]

Номенклатура боєприпасів[10][11][15][16]
Індекс пострілу Індекс снаряда Індекс заряду Маса снаряду, кг Маса ВР , кг Маса заряду, кг Початкова швидкість снаряда, м/с[сн 1] Максимальна дальність стрільби, км
Бетонобійні
3ВГ11
Касетні
3ВО15 3-О-14 4-з-2 110 24×0,23 43,2 30,4
3ВО16 3-О-14 4-з-3 110 24×0,23 25 1
Осколково-фугасні
3ВОФ34 3ОФ43 4-з-2 110 17,8 43,2 960 37,4
3ВОФ35 (активно-реактивний) 3ОФ44 4-з-2 102 13,32 43,2 47,5
3ВОФ42 3ОФ43 4-з-3 110 17,8 25 25,4
Ядерні
«Рицина»
«Саджанець»
«Перфоратор»[сн 2]
Навчальні
Холостий - 4Х47 - - 17,5 - -

Засоби спостереження і зв'язку[ред.ред. код]

Для наведення гармати місце навідника обладнане артилерійським панорамним прицілом ПГ-1М для стрільби з закритих вогневих позицій і прицілом прямої наводки ОП4М-99А для ведення вогню по спостережуваних цілях. Для спостереження за місцевістю відділення управління обладнано сімома призматичними перископічними приладами спостереження ТНПО-160, ще два прилади ТНПО-160 встановлені в кришках люків відділення розрахунку. Для роботи в нічних умовах частина приладів ТНПО-160 може бути замінена на прилади нічного бачення ТВНЕ-4Б[13].

Зовнішній радіозв'язок підтримується радіостанцією Р-123М. Радіостанція працює в УКХ-діапазоні і забезпечує стійкий зв'язок з однотипними станціями на відстані до 28 км в залежності від висоти антени обох радіостанцій[17]. Переговори між членами екіпажу здійснюється через апаратуру внутрішнього зв'язку 1В116[10].

Двигун і трансмісія[ред.ред. код]

Опорний сошник САУ 2С7 в похідному положенні

Як силову установку в 2С7 використовує V-подібний 12-циліндровий чотиритактний дизельний двигун В-46-1 рідинного охолодження з наддувом потужністю 780 кс. Дизельний двигун В-46-1 був створений на базі двигуна В-46, що встановлюєть на танки Т-72. Особливостями В-46-1 були невеликі компонувальні зміни пов'язані з його адаптацією під установку в моторно-трансмісійне відділення САУ 2С7. З основних відмінностей було змінене місце розташування валу відбору потужності. Для полегшення запуску двигуна в зимових умовах в моторно-трансмісійному відділенні встановлена система підігріву, розроблена на базі аналогічної системи важкого танка Т-10М. В ході модернізації на САУ 2С7М силова установка була замінена на багатопаливний дизельний двигун В-84Б потужністю 840 л.с. Трансмісія механічна, з гідравлічним керуванням і планетарним механізмом повороту. Має сім передніх і одну задню передачі. Крутний момент двигуна передається через конічний редуктор з передавальним числом 0,682 на дві бортові коробки передач[10][12].

Ходова частина[ред.ред. код]

Ходова частина 2С7 виконана на базі основного танка Т-80 і складається з семи пар здвоєних обгумованих опорних і шести пар одинарних підтримуючих котків. У задній частині машини перебувають керівні колеса, в передній — ведучі. У бойовому положенні керівні колеса опускаються на ґрунт для додання САУ більшої стійкості до навантажень при стрільбі. Опускання і підняття здійснюється за допомогою двох гідроциліндрів, закріплених по осях коліс. Підвіска 2С7 — індивідуальна торсіонна з гідравлічними амортизаторами[10][12].

Спеціальне обладнання[ред.ред. код]

Підготовка позиції для стрільби здійснюється за допомогою сошника в кормовій частині САУ. Підйом і опускання сошника здійснюється за допомогою двох гідравлічних домкратів. Додатково самохідна гармата 2С7 була обладнана дизельним генератором 9Р4-6У2 потужністю 24 к.с. Дизельний генератор був призначений для забезпечення роботи основного насоса гідравлічної системи САУ на стоянці, коли двигун машини вимкнений[10].

Машини на базі[ред.ред. код]

У 1969 рік у в тульському НДЕМІ за постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 27 травня 1969 р. були розпочаті роботи по створенню нової зенітно-ракетної системи С-300В фронтової ланки. Дослідження проведені в НДЕМІ спільно з ленінградським ВНДІ-100 показали відсутність шасі, що відповідало умовам вантажопідйомності, внутрішнім габаритам і прохідності. Тому КБ-3 Ленінградського заводу імені Кірова було видано завдання на розробку нового уніфікованого гусеничного шасі. До розробки пред'являли такі вимоги: повна маса — не більше 48 тонн, вантажопідйомність — 20 тонн, забезпечення роботи обладнання та екіпажу в умовах застосування зброї масового ураження, висока маневреність і прохідність. Шасі проектувалось практично одночасно з самохідною установкою 2С7 і було з нею максимально уніфіковано. До основних відмінностей відноситься заднє розташування моторно-трансмісійного відділення і провідних коліс гусеничного рушія. В результаті проведених робіт були створені такі модифікації універсального шасі[9]:

  1. «Об'єкт 830» — для самохідної пускової установки 9А83;
  2. «Об'єкт 831» — для самохідної пускової установки 9А82;
  3. «Об'єкт 832» — для радіолокаційної станції 9С15;
  4. «Об'єкт 833» — в базовому виконанні: для багатоканальної станції наведення ракет 9С32; у виконанні «833-01» — для радіолокаційної станції 9С19;
  5. «Об'єкт 834» — для командного пункту 9С457;
  6. «Об'єкт 835» — для пуско-заряджаючих установок 9А84 і 9А85.

Виготовлення дослідних зразків універсальних шасі виконав Ленінградський завод імені Кірова. Серійне виробництво було передано на Липецький тракторний завод[9].

У 1997 році на замовлення Інженерних військ РФ була розроблена швидкохідна траншейна машина БТМ-4М «Тундра» для різання траншей і риття в мерзлому ґрунті[9].

Після розвалу Радянського Союзу в Росії стрімко скоротилось фінансування збройних сил, а закупівлі військової техніки майже зупинились. В цих умовах на Кіровському заводі була проведена програма конверсії військової техніки, в рамках якої на основі САУ 2С7 були розроблені і почали виробляти машини громадянського машинобудування. У 1994 році був розроблений високомобільний кран СГК-80, а через чотири роки з'явився його модернізований варіант — СГК-80р. Крани мали масу 65 тонн та вантажопідйомність до 80 тонн. На замовлення Департаменту безпеки руху та екології Укрзалізниці в 2004 році були розроблені самохідні гусеничні машини СМ-100, призначені для ліквідації наслідків сходів рухомого складу з рейок, а також для проведення аварійно-рятувальних робіт після катастроф природного і техногенного характеру[9][11].

Служба та бойове застосування[ред.ред. код]

Організаційна структура[ред.ред. код]

Самохідна гармата 2С7 надходила на озброєння окремих самохідно-артилерійських дивізіонів артилерійських бригад великої потужності артилерії резерву Верховного Головнокомандування Сухопутних військ СРСР. Стандартний дивізіон налічував по 3 батареї з чотирьох самохідних гармат 2С7 (разом 12 САУ в дивізіоні). Кожна бригада налічувала по 2 дивізіони САУ 2С7 і 2 дивізіону самохідних мінометів 2С4 «Тюльпан», однак дивізіони 2С4 могли бути замінені на САУ 2С7[18].

Служба[ред.ред. код]

Самохідні гармати 2С7 перебували на озброєнні наступних формувань:

  1. 13 важка артилерійська бригада: 48 одиниць 2С7 станом на 1990 рік[6].
  2. 19-й окремий самохідно-артилерійський дивізіон (19 облоговий): 12 одиниць 2С7[19].
  3. 184 артилерійська бригада великої потужності: 48 одиниць 2С7 станом на 1990 рік[6].
  4. 188 артилерійська бригада великої потужності: 48 одиниць 2С7 станом на 1990 рік[6].
  5. 228 артилерійська бригада великої потужності: 45 одиниць 2С7 станом на 1990 рік[6].
  6. 289 артилерійська бригада великої потужності: 48 одиниць 2С7 станом на 1990 рік[6].
  7. 303 гвардійська Калинковицького двічі Червонопрапорна орденів Суворова і Кутузова гарматна артилерійська бригада великої потужності, вч пп 50432, п. Розенкруг, гарнізон Альтенграбов, ГДР)[10].
  8. 384 артилерійська бригада великої потужності: 48 одиниць 2С7 станом на 1990 рік[6].
  9. Пермський ПСХ: 25 одиниць 2С7 станом на 2000 рік[19].

Бойове застосування[ред.ред. код]

За час експлуатації в Радянській армії самохідні гармати «Пион» жодного разу не були використані у жодному збройному конфлікті, проте інтенсивно використовували в артилерійських бригадах великої потужності ГСВГ. Після підписання Договору про звичайні збройні сили в Європі всі самохідні гармати «Пион» та «Малка» були виведені із складу Збройних сил Російської Федерації та передислоковані у Східний військовий округ[10]. Єдиним епізодом бойового застосування САУ 2С7 була Російсько-грузинська війна, коли грузинська сторона конфлікту використовувала батарею з шести САУ 2С7. При відступі грузинські війська сховали всі шість САУ 2С7 в районі Горі. Одна з 5 виявлених російськими військами САУ 2С7 була захоплена як трофей, решта — знищені[20][21].

Російсько-українська війна[ред.ред. код]

Установки 2С7 43-ї окремої артилерійської бригади на параді з нагоди Дня незалежності, 2016 рік

В листопаді 2014 року Україна у зв'язку з російським вторгненням розпочала розконсервацію і приведення в бойовий стан наявних установок 2С7[22][23]. Заходи щодо відновлення і введення до бойового складу здійснювали ремонтні підрозділи ОК «Північ»[24]. З відновлених установок було створено 43-тю артилерійську бригаду великої потужності.

29 січня 2015 року з'явилося відео, на якому по підконтрольній на той час проросійським формуванням Макіївці рухається САУ 2С7 «Піон» 19-го артилерійського дивізіону РФ.[25] У квітні 2015 року щонайменше 3 установки 2С7 «Піон» згоріли під час пожежі у військовому таборі Збройних сил РФ у ростовській області.[26]

Оцінка установки[ред.ред. код]

Порівняльна таблиця ТТХ 2С7 із зарубіжними аналогами
СРСР 2С7 США M110A2[27] Північна Корея М1978 Коксан[28][29][30] СРСР 2С7М Ірак AL FAO[31] КНР NORINCO 203 мм[32][33]
Початок серійного виробництва 1976 1978 1986 дослідна дослідна
Бойова маса, т 45 28,35 40 46,5 48
Екіпаж, чол. 7 5 6
Калібр гармати, мм 203,2 203,2 170 203,2 210 203,2
Довжина ствола, клб 55,3 39,5 55,3 53 45,5
Кути ВН, град. 0 … + 60 −2 … + 65 0 … + 60 0 … + 55
Кути ГН, град. 30 60 30 80
Возимий боєзапас, постр. 4 2 8
Максимальна дальність стрільби
ОФС, км
37,4 24 40 37,4 45 40
Максимальна дальність стрільби
АР ОФС, км
47,5 30 60 47,5 57,3 50
Максимальна дальність стрільби
КАС, км
30,4 24 30,4
Маса ОФС, кг 110 90,7 110 109,4 95,9
Бойова скорострільність, постр/хв 1,5 1,5 0,2-0,4 2,5
Калібр зенітного кулемета, мм 12,7 12,7
Максимальна швидкість по шосе, км/год 50 54,7 40 50 80 80
Запас ходу по шосе, км 675 525 300 675

У 1970-ті роки Радянським Союзом була зроблена спроба переоснащення Радянської армії новими зразками артилерійського озброєння. Першим зразком стала самохідна гаубиця 2С3 «Акация», представлена громадськості в 1973 році, за нею: 2С1 «Гвоздика» в 1974 році, 2С4 «Тюльпан» в 1975 році, і в 1979 році були представлені 2С5 «Гиацинт-С» і 2С7. Завдяки новій техніці Радянський Союз суттєво підвищив живучість і маневреність своїх артилерійських військ[34]. До моменту початку серійного виробництва САУ 2С7, на озброєнні США вже перебувала 203-мм корпусна самохідна гармата M110. В 1975 році 2С7 істотно перевершувала M110 за основними параметрами: дальності стрільби ОФС (37,4 км проти 16,8 км), возимий боєкомплект (4 постріли проти 2), питомої потужності (17,25 л.с./т проти 15,4), проте при цьому обслуга САУ 2С7 складала 7 осіб проти 5 на M110. У 1977 і 1978 роках на озброєння армії США надійшли вдосконалені самохідні гармати M110A1 і M110A2, що вирізнялися збільшеною до 30 км максимальною дальністю стрільби, однак і вони не змогли за цим параметром перевершити САУ 2С7. Перевагою «Пиона» над САУ M110 є повністю броньоване шасі, тоді як у M110 броньоване тільки моторно-трансмісійне відділення[35].

В КНДР в 1978 році на основі танку Тип 59 була створена 170-мм САУ «Коксан». Гармата дозволяла вести вогонь на дистанції до 60 км, однак мала ряд істотних недоліків: низька живучість ствола, мала скорострільність, низька рухливість шасі і відсутність возимого боєкомплекту. У 1985 році був розроблений удосконалений варіант, ця гармата на вигляд і за компонуванням нагадувала самохідну гармату 2С7[29].

Спроби створення систем, аналогічних M110 і 2С7, робилися в Іраку. В середині 1980-х років була почата розробка 210-мм самохідної гармати AL FAO. Гармата створювалась як відповідь на іранські M107, причому гармата мала істотно перевершувати цю САУ по всіх параметрах. В результаті був виготовлений, а в травні 1989 року продемонстрований дослідний зразок САУ AL FAO. Самохідна артилерійська установка представляла собою шасі самохідної гаубиці G6, на якому було встановлено 210-мм гармату. Самохідна установка була здатна розвивати швидкість на марші до 80 км/год. Довжина ствола становила 53 калібри. Вогонь можна вести як звичайними 109,4-кг осколково-фугасними снарядами з донною виїмкою і максимальною дальністю стрільби в 45 км, так і снарядами з донним газогенератором з максимальною дальністю стрільби до 57,3 км. Проте запроваджені на початку 1990-х років економічні санкції проти Іраку завадили подальшій розробці гармати, і проект не вийшов за стадію дослідних зразків[31].

В середині 1990-х китайська компанія NORINCO на основі M110 розробила дослідний зразок 203-мм самохідної гармати з новою артилерійською частиною. Причиною розробки була незадовільна дальність стрільби САУ M110. Нова артилерійська частина дозволила збільшити максимальну дальність стрільби осколково-фугасними снарядами до 40 км, а активно-реактивними до 50 км. Крім того, САУ могла вести вогонь керованими, ядерними снарядами, а також касетними снарядами-постановниками протитанкових мін. Далі виготовлення дослідного зразка розробки не просунулись[32][33].

В результаті завершення ДКР «Пион» на озброєння Радянської армії надійшла САУ, яка втілила в собі передові ідеї конструювання самохідних гармат великої потужності. Для свого класу САУ 2С7 мала високі експлуатаційні характеристики (маневреність і відносно невеликий час переведення САУ в бойове положення і назад). Завдяки калібру 203,2 мм і максимальній дальності стрільби осколково-фугасними снарядами, самохідна гармата «Пион» мала високу бойову ефективність: так, за 10 хвилин вогневого нальоту, САУ здатна «доставити» до цілі близько 500 кг вибухової речовини. Проведена в 1986 році модернізація до рівня 2С7М дозволила цій САУ відповідати вимогам що ставляться до перспективних артилерійським систем озброєння на період до 2010 року. Єдиним недоліком, який відзначають західні фахівці, є відкрита установка гармати, що не дозволяє захищати екіпаж при роботі на позиції від осколків снарядів або вогню противника. Подальше вдосконалення системи пропонувалося проводити шляхом створення керованих снарядів типу «Сміливець», дальність стрільби якими могла б скласти до 120 км, а також поліпшення умов роботи екіпажу САУ. Фактично ж після виведення зі складу Збройних сил Російської Федерації та передислокації в Східний військовий округ більшість САУ 2С7 і 2С7М було відправлено на зберігання, а в експлуатації залишилася лише мала їх частина[1][36][37][38].

Оператори[ред.ред. код]

  • СРСР СРСР — 347 одиниць 2С7, станом на 1990 рік[6], перейшли до утворених після розпаду держав
  • Ангола Ангола — 12 одиниць 2С7, станом на 2013 рік[39]
  • Азербайджан Азербайджан — 12 одиниць 2С7, станом на 2013 рік[40]
  • Білорусь Білорусь — 36 одиниць 2С7, станом на 2010 рік[41]
  • Болгарія Болгарія — кількість і статус невідомі
  • Грузія Грузія — 1 одиниця 2С7 станом на 2013 рік[42]. На 2006 рік IISS Military Balance вказував наявність у Грузії лише однієї 2С7. 2007 Грузія придбала у України ще 5 одиниць. Усього на серпень 2008 року на озброєні Грузії перебувало шість САУ 2С7, 5 з яких були втрачені грузинськими військами під час російсько-грузинської війни 2008[43][44]
  • Польща Польща — 8 одиниць 2С7 надійшли з СРСР 1989 року[43], зняті з озброєння
  • Росія Росія — 320 одиниць 2С7, з них на зберіганні 300, станом на 2013 рік[45].
  • Чехословаччина Чехословаччина — 12 одиниць 2С7 надійшли з СРСР у період з 1987 по 1989[43], перейшли до Чехії
  • Чехія Чехія — кількість і статус невідомі
  • Узбекистан Узбекистан — 48 одиниць 2С7, станом на 2013 рік[46]
  • Україна Україна — 99 одиниць 2С7, станом на 2013 рік[47]
САУ 2С7 «Пион» у музеях
Музей техніки Вадима Задорожного 
Військово-історичний артилерії, інженерних військ і військ зв'язку 
Технічний музей імені К. Г. Сахарова 
Історико-культурний комплекс «Лінія Сталіна» 
Музей артилерії в Торуні 
Музей бронетехніки Жака Літтлфілда 

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. На максимальному заряді.
  2. Не прийнятий на озброєння.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в А. С. Ефремов, В. Н. Спиридонов. САУ повышенного могущества // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — М. : Техинформ, 2013. — № 1. — С. 24. (рос.)
  2. а б Трембач Е. И., Есин К. П., Рябец А. Ф., Беликов Б. Н. «Титан» на Волге. От артиллерии к космическим стартам / Под общей ред. В. А. Шурыгина. — Волгоград : Станица-2, 2000. — С. 59—61. — 1000 прим. — ISBN 5-93567-014-3. (рос.)
  3. Широкорад А. Б. (2005). Часть 1. Ядерное оружие поля боя. Глава 3. Тотальная война или локальная?. У Под ред. Дмитриевой С. Н. Атомный таран XX века. Вече. с. 36—41. ISBN 5-9533-0664-4. 
  4. Широкорад А. Б. Самоходки // Техника и оружие. — АО «АвиаКосм», 1996. — С. 2—3.
  5. а б в г д е Ефремов А. С., Спиридонов В. Н. САУ повышенного могущества // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — Техинформ, 2012. — С. 2—3. — ISSN 1682-7579.
  6. а б в г д е ж и к л м н п Широкорад А. Б. Часть 3. Советские средства доставки ядерного оружия. Глава 1. Атомная артиллерия // Атомный таран XX века / Під ред. Дмітрієвої С. Н. — Вече, 2005. — С. 184—189. — 7000 прим. — ISBN 5-9533-0664-4.
  7. Хейфец В. И. О создании САО «Пион». — 2011.
  8. а б в Карпенко А. В. (2009). «Оружие России». Современные самоходные артиллерийские орудия. СПб.: Бастион. с. 31—36. 
  9. а б в г д Ефремов А. С. Седьмой «цветок» в артиллерийском «букете» и его унифицированные наследники // Техника и вооружение. — Техинформ, 2011. — ISSN 1682-7597.
  10. а б в г д е ж и к А. С. Ефремов, В. Н. Спиридонов. САУ повышенного могущества // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — М. : Техинформ, 2013. — № 1. — С. 18—26.
  11. а б в г Карпенко А. В. {{{Заголовок}}}.
  12. а б в г Широкорад А. Б. Самоходки. Самоходная установка «Пион» // Техника и оружие. — М. : АО «АвиаКосм», 1996. — № 6. — С. 26—29.
  13. а б в Ефремов А. С., Спиридонов В. Н. САУ повышенного могущества // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — М. : Техинформ, 2012. — № 12. — С. 3—8. — ISSN 1682-7579.
  14. {{{Заголовок}}}.
  15. {{{Заголовок}}}. — Т. 12. — ISBN 5-93799-023-4.
  16. Хайченко А. В. {{{Заголовок}}}.
  17. {{{Заголовок}}}.
  18. 5-18 Army Division, Arty Div. Field manual FM 100-60. Armor- and mechanized-based opposing force. Organization guide. Headquarters, Department of the Army. 1997. с. 5–39, 5–43. 
  19. а б 2С7 «Пион» (ru). Российское Оружие, Военные Технологии, Анализ Вооруженных Сил России. Архів оригіналу за 2012-06-04. Процитовано 2012-02-18. 
  20. Барабанов М. С., Лавров А. В., Целуйко В. А. (2009). Состояние грузинской армии к завершению боевых действий и её потери. У Под ред. Барабанова М. С. Танки августа. Сборник статей. М.: Центр анализа стратегий и технологий. с. 123—126. 
  21. Фалалеев М. (2008-08-26). Уходим как обещали. Российская газета. Процитовано 2013-10-03. 
  22. Україна повертає на озброєння найпотужніші в світі гаубиці «Піони». Еспресо.TV. 11 листопада 2014. 
  23. Україна повертає на озброєння артилерійські установки «Піони». УНІАН. 11 листопада 2014. 
  24. На Рівненщині триває відновлення самохідних гаубиць «Піон». Міністерство оборони України. 18 листопада 2014. 
  25. Ира Типичная (2015-01-29). Только в Макеевке можно увидеть ПИОНЫ зимой. 29.01.2014. Процитовано 2016-10-17. 
  26. feldherrnhalle (2016-10-15). Ростовські хроніки. Обитель цивилизатора. Процитовано 2016-10-17. 
  27. R. P. Hunnicutt. Sheridan: A History of the American Light Tank Volume II. — 1st ed. — Novato, CA: Presidio Press, 1995. — 240 p. — ISBN 0-89141-570-X.
  28. Foss C. R. (2002). 170 mm M1978 self-propelled gun Koksan. Jane's Armour and Artillery 2001—2002. 
  29. а б Сверхдальнобойная пушка КНДР — малоизвестная участница ирано-иракской войны. Вестник Мордовии. 2012-03-02. Процитовано 2013-09-30. 
  30. Norris G. T. The North Korean Threat: Countering Brawn with Brains. Self-Propelled Cannons // Field Artillery. — HQDA PB6-90-2, 1990. — С. 52.
  31. а б Шунков В. Н. (2004). Часть 4. Современные артиллерийские орудия особой мощности. Глава 2. Самоходные артиллерийские системы. 210-мм самоходная пушка AL FAO. У Под общей редакцией Тараса А. Е. Энциклопедия артиллерии особой мощности. Библиотека военной истории. Мн.: Харвест. с. 348—349. ISBN 985-13-1462-5. 
  32. а б Foss C. R. (2002). NORINCO 203 mm (8 in) howitzer. Jane's Armour and Artillery 2001—2002. 
  33. а б Foss C. R. (2002). NORINCO 203 mm (8 in) self-propelled gun. Jane's Armour and Artillery 2001—2002. 
  34. Bailey J. (1997). У Professor Holmes E. R. Artillery and Warfare 1945—2025. Cranfield University. с. 65. 
  35. R. P. Hunnicutt. Sheridan: A History of the American Light Tank Volume II. — 1st ed. — Novato, CA: Presidio Press, 1995. — 240 p. — ISBN 0-89141-570-X.
  36. Энциклопедия XXI век. Оружие и технологии России. Часть 2. Ракетно-артиллерийское вооружение сухопутных войск. Группа 23. Класс 2350. Боевые гусеничные машины. 203-мм самоходное орудие 2С7 «Пион» (2С7М «Малка») 2. М.: Издательский дом «Оружие и технологии». 2001. с. 164—167. ISBN 5-93799-002-1. 
  37. Карпенко А. В. (2009). «Оружие России». Современные самоходные артиллерийские орудия. СПб.: Бастион. с. 26. 
  38. 203-mm Self-Propelled Gun 2S7. Field manual FM 100-2-3. The Soviet Army. Troops, organization and equipment. Headquarters, Department of the Army. 1991. с. 262. 
  39. The Military Balance 2013. — P. 493.
  40. The Military Balance 2013. — P. 217.
  41. The Military Balance 2010. — P. 178.
  42. The Military Balance 2013. — P. 220.
  43. а б в Stockholm International Peace Research Institute — Arms Transfers Database
  44. Барабанов М. С., Лавров А. В., Целуйко В. А. Реформирование вооружённых сил Грузии при Саакашвили // Танки августа. Сборник статей / Під ред. Барабанова М. С. — Центр анализа стратегий и технологий, 2009. — С. 22.
  45. The Military Balance 2013. — P. 226.
  46. The Military Balance 2013. — P. 242.
  47. The Military Balance 2013. — P. 239.

Література[ред.ред. код]

  • Ефремов А. С., Спиридонов В. Н. САУ повышенного могущества // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — М. : Техинформ, 2012. — № 12. — С. 3—8. — ISSN 1682-7579.
  • А. С. Ефремов, В. Н. Спиридонов. САУ повышенного могущества // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — М. : Техинформ, 2013. — № 1. — С. 18—26. — ISSN 1682-7579.
  • Трембач Е. И., Есин К. П., Рябец А. Ф., Беликов Б. Н. (2000). У Под общей ред. В. А. Шурыгина. «Титан» на Волге. От артиллерии к космическим стартам. Волгоград: Станица-2. с. 59—61. ISBN 5-93567-014-3. 
  • Широкорад А. Б. (2005). У Под ред. Дмитриевой С. Н. Атомный таран XX века. Вече. с. 352. ISBN 5-9533-0664-4. 
  • Хейфец В. И. О создании САО «Пион» // ПО «Баррикады». — 2011.
  • Карпенко А. В. (2009). «Оружие России». Современные самоходные артиллерийские орудия. СПб.: Бастион. с. 31—41. 
  • Широкорад А. Б. Самоходки // Техника и оружие. — АО «АвиаКосм», 1996.
  • А. Б. Широкорад. (2005). Часть 3. Советские средства доставки ядерного оружия. Глава 1. Атомная артиллерия. У С. Н. Дмитриева. Атомный таран XX века. Вече. с. 352. ISBN 5-9533-0664-4. 
  • Ефремов А. С. Седьмой «цветок» в артиллерийском «букете» и его унифицированные наследники // Техника и вооружение. — Техинформ, 2011. — С. 2—3. — ISSN 1682-7597.
  • 2А44.ТО. Артиллерийское вооружение 2А44. Техническое описание и инструкция по эксплуатации. Часть 1. М.: Военное издательство Министерства обороны СССР. 1982. с. 8—9. 
  • Энциклопедия XXI век. Оружие и технологии России. Часть 5. Боеприпасы наземной артиллерии. Группа 13. Класс 1320. Боеприпасы и артиллерийские выстрелы калибром свыше 125-мм. Выстрелы к 203-мм артиллерийским системам 12. М.: Издательский дом «Оружие и технологии». 2006. с. 190—192. ISBN 5-93799-023-4. 
  • Хайченко А. В. (2010). Этапы 40-летнего пути поколения 50-х и практический переход к пониманию Информационного общества. Люди, их работа, отношения и целеустремления. Книга-Отчёт. История создания информационного общества в России. 1970—2010 годы. М.: НПЦ ООО «СКИБР». с. 102. 
  • Барабанов М. С., Лавров А. В., Целуйко В. А. (2009). У Под ред. Барабанова М. С. Танки августа. Сборник статей. М.: Центр анализа стратегий и технологий. с. 144. 
  • 5-18 Army Division, Arty Div. Field manual FM 100-60. Armor- and mechanized-based opposing force. Organization guide. Headquarters, Department of the Army. 1997. с. 5–39, 5–43. 
  • Шаблон:Cite book:R.Hunnicutt. Sheridan
  • Шунков В. Н. (2004). Часть 4. Современные артиллерийские орудия особой мощности. У Под общей редакцией Тараса А. Е. Энциклопедия артиллерии особой мощности. Библиотека военной истории (вид. Научно-популярное издание). Мн.: Харвест. с. 348—349. ISBN 985-13-1462-5. 
  • Foss C. R. (2002). NORINCO 203 mm (8 in) howitzer. Jane's Armour and Artillery 2001—2002. 
  • Bailey J. (1997). У Professor Holmes E. R. Artillery and Warfare 1945—2025. Cranfield University. с. 65. 
  • Энциклопедия XXI век. Оружие и технологии России. Часть 2. Ракетно-артиллерийское вооружение сухопутных войск. Группа 23. Класс 2350. Боевые гусеничные машины. 203-мм самоходное орудие 2С7 «Пион» (2С7М «Малка») 2. М.: Издательский дом «Оружие и технологии». 2001. с. 164—167. ISBN 5-93799-002-1. 
  • 203-mm Self-Propelled Gun 2S7. Field manual FM 100-2-3. The Soviet Army. Troops, organization and equipment. Headquarters, Department of the Army. 1991. с. 262. 
  • International Institute for Strategic Studies (2012). The Military Balance 2012. Nuffield Press. с. 510. ISBN 978-1857436426.