Казахське ханство
| Казахське ханство | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Туркестан | ||||||||
| Мови | тюркська | ||||||||
| Релігії | іслам | ||||||||
| Форма правління | монархія | ||||||||
| хан | |||||||||
• 1465–1480 | хан Янибек, хан Керей | ||||||||
| Історія | |||||||||
• Засновано | 1456 | ||||||||
• Ліквідовано | 1847 | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Казахське ханство | |||||||||
Казахське ханство (каз. Қазақ хандығы) — казахська кочівницька монархічна держава у Центральній Азії. Існувала в 1465–1781 роках. Займала терени сучасного Казахстану. Виникла внаслідок розпаду Золотої Орди. Очолювалася ханами. Столиця розташовувался у Созаку (1465—1469, 1511—1521), Сигнаку (1469-1511, 1521-1599) й Туркестані (1599-1729). Панівною мовою була тюркська, основною релігією — сунітський іслам. Ослабла внаслідок виснажливих воєн із джунгарами (1643—1756). У XVIII століття розпалася на жузи, які прийняли протекцією Російської імперії. Приєднана до Росії після 1781 року. Безуспішно намагалася отримати незалежність у 1841–1847 роках. У московських і російських джерелах — рос. Казачья орда, Казацкая орда, Киргиз-Казацкая орда.
У 1227 р. на території Дешт-і-Кипчак було утворено протоказахську державу у складі Золотої Орди — Ак Орда (Біла Орда). Спочатку до неї входили землі північно-східної частини Семиріччя, Приіртишшя, степи до Алатау й Кентау. Межиріччя Яїку, Іргизу, Тоболу та Сарису, приаральських степів та низин Сирдар'ї увійшли до цієї Орди у 14 ст. У період свого розквіту Ак Орда займала майже всю територію сучасного Казахстану крім території Семиріччя, що входила спочатку до держави Чагатаїдів, а потім — до Моголістану. Столицею Ак Орди було місто Сигнак на півдні Казахстану. Держава була заселена як місцевими тюркомовними племенами, так і тими, які перемістилися сюди із східних районів під час набігів Чингісхана. Після смерті хана Барака 1428 р. у результаті внутрішніх міжусобиць та загарбницьких війн Тимура (Тамерлана) Ак Орда розпалася. Її більша частина перейшла у володіння Абулхаїр-хана. Також відкололася Ногайська Орда, а частина територій потрапила до володінь Мустафи-хана (на півдні) та Мухаммед-хана (на півночі).
Створення Казахського ханства пов'язане з Могулістаном та ханством Абулхаїра. Засновником ханства вважається Урус-хан та його потомки Джанібек та Кірей (Гирей). Постійні війни, міжусобиці та набіги джунгарів викликали величезне народне обурення. І як протест у 50-х рр. протягом 10 років проходило масове відкочування племен із Верхнього Дешт-і-Кипчака, Туркестана, Каратау на захід Семиріччя, тобто територію Могулістану.
Спочатку Казахське ханство обіймало території західного Семиріччя, долин Чу, Таласса та Кози-Баші. Стихійною дією народних мас було започатковане об'єднання розрізнених груп казахських племен, у тому числі й семиріченських, у одну державу. Хан Моголістану Елабуга не мав сил зброєю відбити набіги цих племен та й взагалі бачив у особі воїнів Джанібека та Гирея захисників своїх західних кордонів від свого брата Юнуса, якого підтримував нащадок Тимура Абу Саїд. Та й цілком зрозумілим було його бажання привернути на свій бік ворогів свого ворога.
У 1462 р. після смерті хана Елабуги почав розпадатися Могулістан, а 1468 р. помер Абулхаїр-хан і розпадається його держава. Казанське ханство почало з його нащадками боротьбу за території. Взимку 1470 р. старший син Джанібека Махмуд-султан зайняв місто Сузак у долині Сирдар'ї, а другий син — Іренчі-султан — оволодів Саураном. Правитель узбеків Мухаммад Шайбані відступив до Бухари. За два роки він зробив спробу знову захопити міста по Сирдар'ї.
Спочатку його супроводжуав успіх. В бою на перевалі Сангулук у горах Каратау загинув Махмуд-султан, але й вороги отримали багато втрат і відступили до Туркестану. Лише на початок 1480-х рр. Мухаммад Шайбані оволодів Сигнаком, Саураном та Ясами, але не зміг прогнати казахів із степів на протилежному березі Сирдар'ї. У 1488 р. Бурундук-хан відбив Сауран. У 1513 р. під владу Касима перейшов Сайрам. Південні межі Казахського ханства сягали Туркестану. На південному сході казахам належали передгір'я та долини значної частини Семиріччя, а на півночі та північному сході межі їх володінь проходили в районі гір Улу-Тау і озера Балхаш, доходячи до відрогів Каракалинських гір, а на північному заході сягаючи басейну Яїку.
Касим-хана (1511–1521) називають «збирачем казахських земель». Син Джанібека. Влада переходить до нащадків Джанібека. Прикочували групи племен з Ногайської орди, де була криза. Межі ханства досягли Яїку, Сирдар'ї, пішли за Улитау та Балхаш. Вперше після монгольського нашестся всі казахські племена об'єдналися в одну державу. Число підданих оцінювалося в 1 мільйон, а війська — у 300 тисяч. У 1511 р. було прийнято перший звід законів «Каска жоли» («Світла дорога»). Він включав 5 розділів:
- Майновий закон, куди входили і положення про регулювання майнових суперечок, суперечок щодо землі й худоби
- Кримінальний закон, де розглядалися види кримінальних злочинів та покарання,
- Військовий закон,
- Посольський звичай — розділ, де обговорювався посольський етикет та міжнародне право,
- Суспільні закони.
Ханство здійснило успішний похід на Ташкент, а ногайську орду відтіснили аж до меж Астраханського ханства.
Після смерті Касим-хана ногайці знову захопили територію до р. Тургай. Казахське ханство тепер обмежувалося територіями Південного Казахстану та Семиріччя. Центральна територія Казахстану (Сари-Арка) номінально входила до складу ханства, але її північні райони до Нури захопило Сибірське ханство. Під час правління Тахір-хана (1523–1533) ойрати захопили східну частину Сари-Арка й почалася казахо-ойратська війна. Почалися міжусобиці, були втрачені присирдар'їнські міста. Проти Казахського ханства утворюється союз узбецьких та могульських правителів.
Боровся проти ойратів у Семиріччі та могулів. Хотів відновити попередні території, але це було неможливо. Наблизилася Росія, що завоювала Казанське, Астраханське та Сибірське ханства. На Сирдар'ї з'явилися каракалпаки. Привернув на свій бік ногайських мурз. Але він успішно долав походи ойратів. Повернув північні райони Сари-Арки, відвоював у ногайців Сарайшик з оточуючою територією, завоював у хівінців півострів Мангишлак. Почав похід проти Могулістану для включення Семиріччя.
Шигай-хан (1580–1582) запам'ятався тим, що після участі казахів у поході узбецького хана Абдаллаха через Туркестан ханству дісталися землі в Середній Азії. Тавакул (1586–1598). У 1586 р.захопив міста у Туркестані. У 1594 р.надіслав у Москву перше посольство на чолі з Кул-Мухамедом. Воно мало звільнити племінника посла, який був там аманатом (заложником) та налагодити відносини. Тоді ж під його владу потрапила частина ойратів. Успішно завершив боротьбу за сирдар'їнські міста.
У 1598 р. підписав мир з Бухарою. До Казахського ханства за його правління входили туркестанські міста, Ташкент (захоплений 1627 р., чим ліквідовано Ташкентське ханство) та Фергана. Звід законів — «Есим салган ески жол» («Есима справжній шлях»).
Докорінно реформував усю політичну систему. Розширив права общини та її керівників. Було визначено повноваження біїв, ханів та батирів, обмежено аристократію. Провів адміністративну реформу — поділив ханство на жузи — господарсько-територіальні об'єднання, які очолювали бії, котрі обмежували повноваження хана.
Після смерті Есим-хана почалися міжусобиці. Західні ойрати об'єдналися та 1635 р. створили Джунгарське ханство. Почалася боротьба казахів за Північний Казахстан та кочів'я Жетису. Боротьба зі змінним успіхом тривала аж до 1718 р. Після цього держава розпалася на окремі жузи.
На час його життя жузи знову об'єдналися у єдину державу, але по його смерті держава розпалася знову.
Казахське ханство вже номінально було в складі Російської імперії. Царський уряд не розумів законів ханства, намагався привчити казахів до осілості, будуючи на землях ханства фортеці. Кенесари був дуже незадоволений цією політикою. Кілька разів він звернувся з протестами до царського уряду. Але все даремно. І тоді він вирішує виступити збройно. Приводом у 1837 р. став намір царського уряду збудувати нові укріплення в Кокшетау та Акмолі з будівництвом цілої ланки козацьких станиць. Відродив закони Тауке-хана та суди біїв. У вересні 1841 р. на з'їзді казахських родів вирішили відродити Казахське ханство. Почалася багаторічна боротьба. Але Кенесари 1847 р. вторгнувся в киргизькі землі. Біля укріплення Пішкек киргизи оточили його війська. Хан потрапив у полон та був страчений.
Казахські роди відрізнялися за прапорами, знаками, бойовими уранами (кличами) і тамгами. Ураном ставало ім'я прославленого предка (найчастіше батира) у 7-10 поколінні, шановного аксакала чи назва місцевості, де мешкав рід. Казахські хани і султани під час війн використовували особливий бойовий уран - «Аркар», який ніхто не мав права вживати, крім них. У період об'єднання жузов та створення загальноказахського ополчення загальним ураном був «Алаш»[1].
Найвищими правителями були хани. Вони походили виключно з роду Чингісханів. Звістка про майбутні вибори хана заздалегідь оголошувалась жасауилами (есаулами) всім родам казахів. Чоловіки приїжджали на масліхат (народні збори) озброєнні. Без нього вони не мали права голосу і могли бути утиснені молодшими та сильнішими воїнами. Після того, як визначався хан, виступали його прихильники, промовлялася хвалебна мова, де поряд із заслугами говорили і про його недоліки. Після визначення кандидата на п'ятницю призначався ритуал «підняття хана» (хан көтеру). На вершині пагорба застилали білу кошму. Двоє шановних чоловіків садили хана на неї обличчям у бік Мекки. Потім четверо з найбільш шанованих султанів, біїв, баїв та батирів тричі піднімали хана на кошмі над головою. Після чого хан оголошувався офіційно обраним.
Якщо хан не виправдовував надій і пригнічував своїх підданих, рішенням маслихата його скидали. У хана відбирали все майно. Він не мав права чинити опір, якщо хан або султан чинив опір, і при цьому постраждали люди, він зобов'язаний був виплатити викуп. Цей звичай називався «грабіж хана» (хан талау). Він застосовувався і до баїв. Перший і єдиний хан, до якого застосовувався цей звичай - Тахір-хан.
З часів хана Єсима офіційно принцип меритократії залишався чинним, фактично казахи перейшли до успадкування ханського звання до початку XVIII століття. З XVII ст. було сформовано білер кенесі (раду біїв), яка обмежувала владу хана. Влада біїв трималася виключно на особистому авторитеті, і хан, який залежав від них, ніяк не міг впливати на висування того чи іншого бія.
Після встановлення влади Російської імперії, остання зберегла ханську владу, і навіть властивий їй адміністративний апарат. Водночас імперія поставила виборчий процес під свій контроль, який зберігав головні засади кочової демократії і не применшував традиційних виборчих прав кочівників, які до того зневажалися родоплемінною верхівкою. Відтепер ханами могли бути обрані лише ті особи, які відповідали інтересам імператорської влади і заслуговували на її довіру.
Інститут аталичництва був одним із важливих державотворчих елементів у Казахському ханстві XV-XVII ст.[2] Головна функція діяльності аталика полягала у вихованні спадкоємців престолу. Аталики, як найбільш вірні та наближені до хана люди, виконували найважливіші дипломатичні функції. У початковий період статус аталика при ханському дворі був високим. З кінця XVII ст., у зв'язку із законодавчими реформами Тауке-хана, статус аталика значно знизився і він став займати в соціальній ієрархії статус нижче родових старшин[3].
- Керей-хан 1465—1473
- Джанібек І 1473—1480
- Буриндик 1480—1511
- Касим 1511—1518
- Мамаш 1518—1523
- Тахір 1523—1529
- Буйдаш 1529—1533
- Тогим 1533—1538
- Ахмат 1533-1535
- Хакназар 1538—1580
- Шигай 1580—1582
- Тауекель 1582—1598
- Єсим 1598—1628
- Жанібек 1628—1643
- Жангір 1643-1652
- Батир 1652—1680
- Тауке 1680—1718
- Кайип 1718—1719
- Болат 1719—1728
- Абилмабет 1728—1737
- Абилай 1771—1781
- Кене (Кенесари) 1841—1847
Казахське ханство мав двокрилу систему. Праве та ліве (відоме також як «тисяча Алаша») крила ханства існували в тому чи іншому вигляді до розпаду держави за жузами на три ханства. Крилами правили співправителі. Можливо, ці улуси стали прообразами жузів за старшинством братів. У правому крилі найбільшим було плем'я катаган. Під час міжусобної війни Есім-хана з ханом Турсуном перший переміг і розгромив праве крило Казахського ханства. Плем'я катаган було виключено із казахської системи пологів та племен. У складі казахів залишилася лише «тисяча Алаша», що складається з трьох жузів - Старшого, Середнього та Молодшого. Правим крилом став Старший жуз. Після реформи Есім-хана всі племена казахів почали входити в три жузи[4].
У XV-XVII століттях основною одиницею адміністративно-політичної організації були улуси. За даними Ібн Рузбехан Ісфахані на початку XVI століття Казахське ханство складалося з 10 улусів. За Сарсембаєвим, улуси були основною адміністративною та політичною організацією казахських кочівників. Згідно з джерелом, улус мав свою територію, яка називалася тюркським словом «юрт». Наявність у улуса юрта надавала йому територіальної та географічної стабільності.
Замість улусної системи на початку XVII століття було введено жузову організацію, коли всі казахські землі були розділені між трьома господарсько-територіальними об'єднаннями — жузами. На чолі жузів стояли бії, керівники найбільш сильних та численних груп громад. Фактично вся влада знаходилася в руках жузових біїв.
Великими адміністративними одиницями були улуси-аймаки султанів - нащадків Чингізхана. За іншими даними, у першій половині XVI століття нараховувалося 3-4 улус-аймаки. У межах цих одиниць султани мали повноваження як виконавці волі хана, а й були повноцінними господарями цих територій, організовуючи політичну і соціально-економічне життя суспільства. Усе населення улус-аймака були підданими казахського хана, обкладалися податками та всілякими повинностями, а чоловіча половина була військовозобов'язаною. Відповідальність перед ханом за державні справи несли султани. Усі улус-аймаки ділилися на безліч племінних та родових частин, найменшою адміністративною одиницею був аул. У кожній із частин управління велося через місцеву аристократію (беки, бії, баї-старшини). Вони у свою чергу звітували перед володарем улус-аймаку.
Кожен улус складався з родів. Ним керував рубаси. На цю посаду обирали багатодосвідченого, шановного, з життєвими різнобічними людськими знаннями, тому що стан роду серед інших залежав від його вміння відстоювати інтереси керованої ним адміністративної одиниці що Рід складався десь з 10-15 ата-аймаків.
До ата-аймака («батьковий край») входило низка аулів, де проживали родичі до сьомого покоління. На чолі ата-аймака перебував аксакал (старійшина). Населення останнього завжди виконувало всі його доручення. аймаков, керував родом рубаси.
Аули складалися із родичів, представників кілька чи одного родів. Очолював аул аулбаси, до обов'язків якого входило організація перекочовки, чесне вирішення суперечок, зміцнення аульського господарства, забезпечення своєчасної сплати податків, своєчасне і чітке виконання наказів чи розпоряджень влади.
У XVI – початку XVIII століття дипломатичні взаємини казахських правителів відбувалися з Московським царством, Османською імперією, Сефевідською державою, Кримським і Сибірським ханствами, Ногайською ордою, імперією Великих Моголів, Могулістаном, Державою Шибанідів, Бухарським ханством, державою Алтин-ханів, Джунгарським ханством. Послами (елші) призначалися довірених осіб, зазвичай біїв, алталиків.
Вищою законодавчою владою був масліхат (на кшталт курултаю). До його складу входили всі представники казахських громад і лише найвпливовіші султани. Масліхат збирався раз на рік, переважно восени в Улитау, Туркестані або під Ташкентом за 60 верст на південь від Ташкента на пагорбі Ханабад.
Першу кодифікацію звичаєвого права спробував здійснити хан Касим. Ця збірка отримала назви «Світлий шлях Касим-хана», що частково спиралася на Ясу Чингісхана. Також її підґрунтям стали традиційні норми права (адати) з поєднанням норм шаріату. Збірка складалася з майновогой (положення про вирішення спорів про землю, худобу та майно), кримінального (розглядалися різні види злочинів та покарання за них), військового (обумовлювалися повинності населення за утриманням армії у воєнний час, військова повинність, принципи формування підрозділів, поділ військової здобичів) законів, посольський звичай (питання міжнародного права, посольського етикету), журтшилик (закон громадськості, присвячений зобов'язанням общинної та міжобщинної взаємодопомоги, а також правилам улаштування свят та палацового етикету).
Зміни у політичній структурі призвели до необхідності ревізії законодавства. Тому Есим-хан наказав створити нову збірку — «Споконвічний (давній) шлях Есима». Отримала широке визнання у народу, де норми адата були прийнятніші, ніж закони шаріату, через заняття скотарством. У цьому правовому акті визначалися повноваження хана, біїв та батирів, а також їх взаємні обов'язки та права. Хан фактично обмежував аристократію та спирався на біїв (степових суддів).
Хан Тауке з огляду на соціально-політичні зміни видав нову збірку права «Жеті жарги», норми якої зберігали свою дію до розпаду Російської імперії. Згідно цієї збірки судочинство було засноване на звичайному праві – адаті та мусульманському праві – шаріаті. Судова функція була у руках біїв-родоправителів. Особливо складні відносини розглядалися з'їздом биев. У розгляді деяких справ брали участь султани та хан. За розбір справ бії, султани та хан отримували винагороду — бійлик, ханлик, а також різноманітні подарунки.
Своєрідними доповненнями до кодексів були положення з'їздів біїв — «Єреже», та «Білер сөзі» — оповідання, які містять відомості про практику суду біїв — судовий прецедент.
Поділ казахського суспільства на соціально-класові групи ґрунтувався на соціальному походженні, а не на багатстві. До вищого аристократичного класу знаті належали хани, султани, оглани, торе (шляхта) та ходжі. Решта населення, незалежно від їхнього багатства, відносилася до «чорнокістих» (простолюду).
У містах та оазисах Сирдар'ї в Казахському ханстві мусульманське духовенство відігравало важливу роль. Представників цього духовенства називали різними термінами, такими як шейх уль-іслам, садр, казі, шейх, мулла та мутаваллі. Вони намагалися надавати різну підтримку правителям, й у обмін отримували привілеї, землі та звільнення від сплати податків. Служителі ісламу також володіли значними ділянками землі та пасовищами. Ходжі, як і казахські султани, не входили до родової громади, тому що вважали себе нащадками Мухаммеда та його близького оточення, тобто зводили свою генеалогію до пророка та до його перших чотирьох халіфів. Ходжі, будучи представниками духовного знання, не сплачували податки та податків. Коли вони мали притягнення до відповідальності, судили їх лише султани. Як і торе, ходжі належали до аристократичного стану аксуйок («біла кістка»), тому володіли землею (вакф).
Основу становила кіннота (легка і важка). Найчастіше кожен жуз, улус чи рід формували загони ополчення незалежно друг від друга. Що стосується великих воєн відбувався збір загальноказахських народних ополчень, яких очолював хан[5]. Ханство також мало постійне, підпорядковане хану військо, відоме як туленгути, які були ханським загоном, поділеним за 10-тичним принципом на десятки, сотні, тисячі, десять тисяч. Згідно з записами Мухаммеда Хайдара Дулаті, за правління хана Касима чисельність кінноти досягла 300 тис. осіб.
Особливу роль відігравали батири — професійні воїни. У кочовому суспільстві казахів батирство являло собою особливий військово-соціальний інститут, який відігравав значну роль у військовій організації[6]. Батири були носіями та зберігачами бойового досвіду та традицій кочівників. Авторитет хана багато в чому залежав від сили, популярності та чисельності батирів, що підтримували його. Очолюючи об'єднане народне ополчення, хани доручали керівництво великими загонами саме батирам. У походах вони зазвичай командували окремими з'єднаннями. Один із мандрівників XVIII століття зазначав, що ватажків відрізняло наявність особливого крильця на шапці[7].
Порядок старшинства суворо дотримувався при розподілі військової здобичі (олджа). Воїни, що займали більш високі позиції в родоплемінній ієрархії та користуються великою повагою, отримували свої частки із захопленого майна відразу після хана. При цьому п'ята частина військової здобичі закріплювалася за ханом, а воєначальники-батири отримували особливу недоторканну частку («саугу»). Військова здобич (худоба, майно та військовополонені) слугувало найважливішим стимулом для численних походів та набігів казахських кочівників на сусідів[8].
У озброєнні казахів XVII-XVIII ст. основне місце займали складений лук (садак) та стріли як головну зброю дистанційного бою, а також спис, при цьому вогнепальна зброя практично була відсутня, а порох, свинець і луки привозилися з Великої Бухарії[9]. Окремі зразки луків могли досягати значних розмірів - бл. 120-130 см[10], довжина стріл 60—70 см[11]. За наявними даними, аж до кінця XVIII — на початку XIX століття лук і стріли зберігали першорядне значення в системі озброєння казахів.
На початку XVII ст. почали масово озброювати легку кінноту, раніше орієнтовану переважно на стрілянину з лука, довгими кавалерійськими піками[12]. Характерною рисою військового мистецтва казахів стало широке застосування ударно-різної зброї, насамперед бойових сокир. Останні у XVIII—XIX століттях стануть своєрідною візитною карткою казахського збройового комплексу[13]. Активне використання ударно-рубаючої зброї у казахів було обумовлено необхідністю протидії узбецькій та ойратській кінноті, у складі якої діяли численні важкоозброєні вершники, захищені кільчастими, пластинчастими та стьобаними обладунками.
У 1803 році поручик Я. Гавердовський писав, що озброєння казахів включало шаблю, спис, лук (джая) з сагайдаком (сайдак) і стрілами (ок), а також рушниці — як з гнотами, так і без них, камчу (батіг). У записках С. Б. Броневського, добре знайомого з побутом казахів, також згадується карбована (айбалта) «сокира»[14]. Казахи використовували також ножі та прямі напівшаблі різної довжини (селебі, жекеауиз), кинджали місцевого виробництва та хівінські ножі (пшак) з роговими рукоятками. Вся ця зброя носилася на поясі в піхвах (кін). Імовірно, на озброєнні застосовувалися і булави[15].
Вогнепальна зброя (мултук) переважно була гнітливою і відрізнялася невеликою далекобійністю; більш далекобійні та важкі рушниці перебували переважно у султанів. Мандрівники та чиновники відзначали наявність у казахів як гнотів, так і інших типів рушниць. У ХІХ столітті, після надходження з Російської імперії крем'яних рушниць, гноти поступово виходили з вживання, хоча загалом кількість вогнепальної зброї залишалося обмеженим[15]. Рушниці купувалися в Бухарі, Хіві, Ташкенті та частково в Росії; є відомості про місцеве виготовлення. Порох казахи нерідко виробляли самостійно.
У XVI столітті переважним типом металевого захисту корпусу остаточно стала кольчуга, поверх якої нерідко вдягався халат, який оберігав зброю від перегріву під впливом сонячних променів. Як додатковий захисний елемент використовувалися дзеркала, а пізніше чотиричастинні зерцальні обладунки (чар-айна). Серед знаті особливої популярності користувалися кільчасто-пластинчасті панцирі різних конструкцій. Широкого поширення набули також м'які стьобані обладунки на ватній основі - қаттау і чопкут, що мали форму халатів з короткими або довгими рукавами і подолом, зі стоячим коміром або без нього. У ряді випадків такі панцирі носили поверх кольчуг. У XVIII—XIX століттях поєднання щільного стьобаного обладунку з кільчастою бронею за сприятливих умов могло ефективно захищати воїна [16].
Серед захисного спорядження XIX ст. були кольчуги (саут) чи панцирі із залізних кілець, а також пласкі шоломи із залізних листів (дуилга)[17].
Кочове скотарство було основною галуззю, орієнтована на розведення овець, коней, верблюдів та великої рогатої худоби. Воно забезпечувало населення їжею, одягом та житлом (юртами).
.jpg)
Напівосіле землеробство поширювалося переважно в долинах річок (Сирдар'я, Чу, Талас) та на півдні, де вирощували зернові культури. Феодальне умовне землеволодіння, постійні форми власності на землю, сформувалися, особливо в південних районах Казахстану, в районі міст вздовж Сиру. Вони мали такі форми, як союргал, ікта, молоко та вакуф.
У містах (Туркестан, Тараз, Сайрам, Созак) розвивалися ремесла, що включали обробку шкіри, вовни, металу, виготовлення зброї та ювелірних виробів.
Важлим джерелом прибутків була торгівля кіньми, худобою, керамікою, хутром тощо, а також військова здобич. Значний зиск приносила работоргівля, насамперед у XVIII ст. Набіги казахів на російську територію Оренбурга були поширеними; казахи захопили багатьох росіян і продали їх як рабів на центральноазіатському ринку. Поволзькі німці також стали жертвами казахських набігів; це були етнічні німці, які жили вздовж річки Волга в регіоні південно-східної європейської Росії навколо Саратова[18]. Згідно з даними, зібраними Оренбурзькою комісією, у період між 1764 і 1803 роками було атаковано та пограбовано двадцять російських караванів. Казахські грабіжники нападали навіть на великі каравани, які супроводжувалися численною охороною[19]. У 1799 році найбільший російський караван, який був пограбований на той час, втратив товарів на суму 295 000 рублів[20].
Феодальна експлуатація запровадила багато видів податків. Закят збирався з скотарів, десятина — з землеробів. Ті, хто отримував від хана право тарханства та землю в дар, збирали податки для власної вигоди з землеробів та ремісників, що там проживали.
У період ханства іслам зміцнив свої позиції серед населення. Казахи дотримувалися суннітського напрямку ісламу, проте, деякі елементи доісламських релігійних вірувань кочівників все ще зберігалися. Вчення суфія Ахмеда аль-Ясаві набуло широкого поширення серед народу завдяки своїй доступності та аскетичному підходу зрозумілому простому віруючому. Серед еліти велику роль грали проповідники мусульманського тарікату (ордену) Накшбандія. Багато казахських ханів були мюридами (учнями) накшбандійських шейхів[21].
У XV—XVI століттях у казахів досі існували поганські культи. Іслам суннітського штибу простолюдинам прищеплювали казахські султани та хани. Роль релігійних проповідників він брали мулли, ходжи, імами.
Найвидатнішими діячами казахської поезії є Шалкіїз (XV століття), Доспамбет (XVI століття), Жіембет (XVII століття). Казахські героїчні вірші засновані на історичних подіях: епоси «Кобиланди», «Ер Таргин», «Алпамис», «Ер Сайин», «Камбар Батир». Використовувалася арабська писемність.
- ↑ Кушкумбаев А. К. Военное дело казахов в XVII—XVIII веках. — Алматы: Дайк-Пресс, 2001, с. 87
- ↑ Ибрагимов С. К., Мингулов Н. Н., Пищулина К. А., Юдин В. П. Материалы по истории Казах- ских ханств XV—XVIII вв. (извлечения из персидских и тюркских сочинений) / С. К. Ибрагимов, Н. Н. Мингулов, К. А. Пищулина, В. П. Юдин. – Алма-Ата: Наука, 1969, с. 31
- ↑ Ерофеева И.В. История Казахстана в русских источниках XVI-XX веков. Т. 2. Русские летописи и официальные материалы XVI первой трети XVIII в. о народах Казахстана / И.В. Ерофеева. – Алматы: Дайк-Пресс, 2005, 389. Примеч. 2
- ↑ Каратаев А. А. Политико-административная система Казахского ханства: крылья, жузы, племена и шежире // Электронный научный журнал «edu.e-history.kz». — 2024. — Т. 11, № 3. — С. 668. — ISSN 2710-3994
- ↑ Кушкумбаев А. К. Военное дело казахов в XVII—XVIII веках. — Алматы: Дайк-Пресс, 2001, с. 96
- ↑ Кушкумбаев А. К. Военное дело казахов в XVII—XVIII веках. — Алматы: Дайк-Пресс, 2001, с. 90
- ↑ Кушкумбаев, 2001, с. 91
- ↑ Кушкумбаев, 2001, с. 96
- ↑ Кушкумбаев А. К. Военное дело казахов в XVII—XVIII веках. — Алматы: Дайк-Пресс, 2001, с. 45—46
- ↑ Кушкумбаев, 2001, с. 46—47
- ↑ Кушкумбаев, 2001, с. 52
- ↑ Бобров Л. А. Военное дело тюркских народов Центральной Азии (XV–XVI вв.) // Летопись тюркской цивилизации. Тюркский мир в XIII—XVII вв. / отв. ред. Зайцев И. В.. — Барнаул : АлтГУ : Министерство науки и высшего образования Российской Федерации : Научно-образовательный центр Алтаистики и тюркологии «Большой Алтай», 2025. — Т. 2, с. 505—506
- ↑ Бобров, 2025, с. 506
- ↑ Семенюк Г. И. Оружие, военная организация и военное искусство казахов в XVIII–XIX вв. // Вопросы военной истории России XVIII и первой половины XIX в.. — Москва: Наука, 1969, с. 264—265
- ↑ а б Семенюк, 1969, с. 267
- ↑ Бобров Л. А. Военное дело тюркских народов Центральной Азии (XV–XVI вв.) // Летопись тюркской цивилизации. Тюркский мир в XIII—XVII вв. / отв. ред. Зайцев И. В.. — Барнаул : АлтГУ : Министерство науки и высшего образования Российской Федерации : Научно-образовательный центр Алтаистики и тюркологии «Большой Алтай», 2025. — Т. 2, с. 506
- ↑ Семенюк, 1969, с. 264
- ↑ Roudik, Peter (October 30, 2007). The History of the Central Asian Republics. Bloomsbury. ISBN 978-0-313-08770-7
- ↑ Malikov, Yuriy (2006). Formation of a Borderland Culture: Myths and Realities of Cossack-Kazakh Relations in Northern Kazakhstan in the Eighteenth and Nineteenth Centuries. University of California, Santa Barbara, p. 290
- ↑ Kaiser, Darrel Philip (2006). Origin & Ancestors Families Karle & Kaiser of the German-Russian Volga Colonies. Lulu. p. 168. ISBN 978-1-4116-9894-9
- ↑ Коллектив авторов. Тюркский мир в XIII–XVII вв. // Летопись тюркской цивилизации. Том 2 : Коллективная монография. — Барнаул : Издательство Алтайского университета : Министерство науки и высшего образования Российской Федерации : Научно-образовательный центр Алтаистики и тюркологии «Большой Алтай», 2025, с. 366
- Perdue, Peter C (2009). China Marches West: The Qing Conquest of Central Eurasia. Harvard University Press.
- Батыс Қазақстан облысы. Энциклопедия. — Алматы: «Арыс» баспасы, 2002 жыл. ISBN 9965-607-02-8.
- Жоғарыға көтеріліңіз ↑ Отырар. Энциклопедия. – Алматы. «Арыс» баспасы, 2005 ISBN 9965-17-272-2.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Казахське ханство
- Утворення Казахського ханства на «Історія Казахстану» [Архівовано 19 травня 2015 у Wayback Machine.]
- Казахської орди хани [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
- Казахське ханство [Архівовано 18 травня 2015 у Wayback Machine.]
- Казахське ханство на «Іслам сьогодні» [Архівовано 18 травня 2015 у Wayback Machine.]
- Кенесари [Архівовано 30 червня 2015 у Wayback Machine.]
_Autonomy.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
_1.svg){kind=small}
