Імперія Тимуридів
| |||||||||||||||||||||||||||||
Імперія Тимуридів — імперія, що включала сучасний Іран, Кавказ, Месопотамію, Афганістан, більшу частину Середньої Азії, а також частини сучасного Пакистану, Сирії.
Імперія Тимуридів утворилася на території сучасних республік: Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану, Південного Казахстану, Туркменістану, Ірану, Афганістану, Пакистану, Північної Індії, Іраку, Вірменії та Азербайджану.
У 1370 в Балху відбувся курултай, який обрав Тамерлана еміром Турана. Ядром держави стали території Узбекистану, Туркменістану, Таджикистану і північного Афганістану.
.jpg)
У 1376 Імперія Тамерлана поглинає Хорезм, а в 1384 — Сістан і Забулістан (південно-західний Афганістан).
До 1393 південно-західні володіння Тамерлана досягають Багдада.
В 1395 його військо робить похід проти Золотої Орди (Дешт-і-Кипчак), а в 1398 — проти Делійського султанату.
У 1401 війська Тамерлана захоплюють Дамаск, а в 1402 завдають поразки османському султану, в результаті якої в Самарканд привозять трофейний Коран Усмана.
Після смерті Тамерлана в 1405 в столиці країни Самарканді запанував його онук Халіль-Султан, який не зміг утримати владу і віддав її в 1409 році своєму дядькові Шахрух Мірзі, резиденцією якого став афганський Герат. У цей період від імперії Тимуридів відпали території Іраку (1405) та Азербайджану (1408). Самарканд призначений на спадок синові Шахруха Улугбеку, а столицею стає Герат. Шахрух Мірза доволі швидко відновив кордони імперії, окрім Малої Азії. Делійська династія Сайїд визнала зверхність Тимуридів. Втім Шахрух постійно вимушен був придушувати повстання Кара-Коюнлу, Ак-Коюнлу і Джалаїридів.
Лише після смерті Шахруха в 1447 році Улугбек повернув Самарканду звання столиці імперії. Однак у 1449 Улугбека скинув його власний син Абд аль-Латіф Мірза.
Міжусобицю, що почалася, зміг зупинити Тимурид Абу-Сеїд, влада якого поширювалася на території Узбекистану і північного Афганістану. Саме він запросив в Узбекистан кочових узбеків Абу-л-Хайра. На заході (на територіях Ірану) тривала війна з туркменськими об'єднаннями Кара-Коюнлу і Ак-Коюнлу. 1458 року Абу-Сеїд зазнав тяжкої поразки від Кара-Коюнлу, внаслідок чого Тимуриди втратили іранські землі. При наступниках Абу-Сеїд імперія Тимуридів розділилася на дві частини: Мавераннахр — столиця Самарканд і Хорасан зі столицею в Гераті.
У 1500—1501 роках виходець із улусу Джучі — Мухаммед Шейбані захоплює Самарканд, витісняючи з нього одного за одним тимуридів Султан-Алі і Бабура. У 1504 році військо Бабура захопило Кабул, звідки він робить завоювання Індії (Паніпатська битва) і засновує Імперію Великих Моголів. Разом з тим останнім тимуридським еміром в регіоні залишався Хусейн Байкара, правитель Хорасану і Астрабаду. Після смерті останнього його син і спадкоємець Баді аз-Заман зазнав поразки від Шейбані, внаслідок чого той захопив тимуридські володіння. У 1510 році Бадіаз-Заман опинився при дворі сефевідського шаха Ісмаїла I, спонукавши того рушити проти Мухаммеда шейбані. В результаті персами було захоплено Астрабад і Хорасан. Втім, Баді аз-Заман не отримав своїх володінь, залишившись в Тебрізі почесним в'язнем.
На піку своєї могутності держава Тимуридів охоплювала території від Іртиша та Волги до Перської затоки, від Гангу до Дамаску. Володареві імперії підпорядковувалося 40 племен.
Політична організація ґрунтувалася на степово-кочовій системі патронажу, запровадженій Чингісханом[1]. Державу очолював правитель, який носив титул аміра (еміра). Перший правитель, Тимур, не був нащадком Чингісхана, а тому не міг отримати титул Великого Хана[2]. Щоб використовувати назву династії Чингісхана, було обрано та зведено на трон номінального хана з цього роду. У перші роки правління Тимура це був Суюргатміш, а в пізніші роки — Махмуд-хан. Правителі, які наслідували Тимура, приймали титул султана. Сини та онуки аміра носили титул емірзаде.
Спадкоємство влади в імперії Тимуридів відбувалося більше за монгольськими зразками, ніж за монархічними цінностями, оскільки влада розглядалася не як питання індивідуального права, а як спільна або корпоративна власність усієї правлячої родини. Така ситуація майже гарантувала постійні чвари та міжусобиці, а політична єдність виникала лише через значний час.
Обов'язки уряду та правління були розділені на військову та цивільну сфери за етнічними ознаками. Принаймні на ранніх етапах військова частина була майже виключно тюрко-монгольською, тоді як цивільний та адміністративний елемент був майже виключно перською.
Емір аль-умара вважався заступником аміра та був командувачем армії. Йому допомагали 4 візиря: країни та підданих; армії; податків і майна; фінансів. Візир країни та підданих інформував правителя про важливі справи в країні, щоденну поведінку, стан підданих, продукти, що привозяться з провінцій, податки та данину та їх розподіл, доходи та витрати, розвиток країни та те, як регулюється добробут населення. Візир армії. Він мав встановлювати платню та допомогу воякам. Візир податків і майна мав зберігати у довірчій власності майно сімей, що втратили близьких, родичів померлого та біженців, закят та податки, зібрані з населення, товари, отримані від купців, які приїжджали та від'їжджали, худобу країни, пасовища для черед, пасовища, доходи, зібрані з країни, та передавати їхнім спадкоємцям, якщо такі були, майно зниклих та померлих. Віхир фінансів мав бути обізнаним з доходами та витратами всіх відділів королівства, витратами, понесеними зі скарбниці, і навіть витратами, понесеними на стайні та інших тварин правителя. Окрім цих візирів, було призначено ще трьох візирів для нагляду за майном за кордоном та в країні, для вирішення фінансових відносин державного значення та для розгляду доходів з провінцій. Візирі підпорядковувалися диванбею.
Існувала також дорадча рада емірів (диван емірів), куди входили найшанованіші еміри імперії. Високе положення займали еміри «дивана тувачі», потім слідували еміри «дивана мал», що займався податковими питаннями, потім слідували даруги провінцій[3].
Хусейн Байкара створив новий державний орган — диван-і бугург-і амарат, — що відповідав за загальну координацію та керівництво політикою[4].
Ті, хто відзначався своєю майстерністю, отримували титул еміра. Вони брали участь у битвах та в управлінні провінціями. За часів правління Тимура 313 осіб отримали титул еміра[5]. Емірів призначали заступники. Якщо емір помирав або був усунений з посади, заступники займали його місце та називалися «кандидатами в еміри».
Правитель призначав садра, що займався релігійними справами. Садр очолював усі вакуфи, призначав мутаваллі для володіння вакуфами та розподілу доходів від вакуфів. Окремих казі призначали для армії та підданих. Еміри правосуддя повідомляли правителю про проблеми між військовими та підданими.
Ерзбей призначався для інформування правителя про стан воїнів, підданих та тих, хто писав петиції та скаржився, а також про те, чи було виконано якусь важливу роботу. У кожній державній канцелярії призначалися 2 секретаря для запису доходів і витрат і щоденних витрат — для тюркських пелмен (навісандагадні-і тюрк) і «персів», тобто інших підвладних народів (навісандагадні-і таджик).
Держава Тимуридів була типовою східною феодальною монархією. Країна була поділена на провінції. Провінціями керували емірзаде та еміри, яких призначали правителі. При емірзаде завжди призначався атабек як радник і споглядач за Тимуридом. У кожній провінції був власний диван з посадовцями, що копіювали центральний диван імперії.
Також правитель призначив казі, муфтія та мухтасіба для кожної вілаєта (провінції) та хакімів — для міста, а також визначав обов'язки саїдам, вченим та іншим релігійним діячам.
За часів правління Тимура було створено поштові відділення для забезпечення передачі інформації. На кожній станції тримали 200 коней, а їхні витрати оплачувало місцеве населення.
Протягом усього періоду свого правління Тимур прагнув розвивати багатосторонні зв'язки з різними землями, про що свідчать значна кількість посольських візитів посланців Тимура до іноземних держав, так і чимало прийнятих ним у своєму палаці на найвищому рівні іноземних посольств і місій. Амір дипломатичному протоколу правитель надавав великого та важливого значення. Тому було розроблено цілісну процедура, пов'язану із зустріччю, прийомом та проживанням іноземних посланців, участю у святкових церемоніях, розсадженням та обслуговуванням гостей на церемоніальному обіді, обов'язковим обміном подарунками, урочистими проводами. Її підґрунтям були традиції східного етикету з вираженим підкресленням шанобливого та доброзичливого ставлення до гостей.
У перший період посольства переважно відправлялися до іранських і кавказьких правителів, ханів Золотої Орди, мамлюцьких (1392—1393 роки) і османських султанів. 1399 року під час походу на делі прийняв послав кашмірського султана Сікандар-шаха I, що привіз дарунки, зокрема 3 тис. коней. У 1402 році було відправлено велике посольство, яке відвідало Францію та Кастилію. У 1403 році було прийнято кастильське посольство на чолі із Руї Гонсалес де Клавіксо. Шахрух 1444 року відправив посольство до Каїру, звідки у 1439 і 1446 року також приймав послів.
Водночас складні дипломатичні відносини були з імперією Мін. Спочатку до Нанкіну було відправлено три посольства; 1387, 1392 і 1394 року. 1395 року Тимур прийняв мінських послів, які викликали його роздратуванням, відмовляючись визнати рівноправний статус Тимуридів і Мін[6]. 1409 року після смерті Тимура Шахрух Мірза прийняв мінське посольство в Гераті[7]. 1419 року Шахрух і Улугбек прийняли нове мінське посольство, а потім відправили об'єднане посольствона чолі із еміром Шаді Ходжою, яке здійснило свою подорож до 1422 року[8].
Тривалий час використовувалося «Яса» Чингісхана. Також використовували законодавство Чагатайського ханства, тюркські традиції, постановами амірів і султанів та шаріат. У 1414–1415 роках Шахрух Мірза скасував тюрко-монгольське звичаєве право у роботі центрального уряду, яке повністю було замінено на шаріат. За панування Хусейн Байкари було опубліковано юридичний посібник «Мухтар аль-Іхтіяра», який використовувався до ХХ століття[9].
Політична еліта складалася з двох частин: військових, що походили тюркських і тюрко-монгольських племен, що мешкали з часів могольського загарблення. Іншою привілейованою частиною був чиновницький апарат із впливових перських родин. Далі за правами йшли ремісники та торгівці, найбезправнішими були селяни.
Поступово тюрко-монгольська знать (еміри) оселялася в сільських маєтках, вільних від правових та економічних обмежень центрального уряду (суюргали), що сприяла розвитку феодальних відносин. Після смерті Шахрух Мірзи 1447 року, що обмежував всевладдя власників суюргалів та їх необежену роздачу, цей процес набрав великого розмаху. Зрештою суюргали розширилися та укріпилися, а в деяких випадках навіть стали спадковими[10][11].
Але навіть це не могло зупинити привабливість таких міст, як Самарканд чи Герат. Так само, для створення імперії потрібні були люди, кваліфіковані в імперському управлінні. Зазвичай це були перси зі своїми традиціями писарів, і зі зростанням попиту на їхні послуги зростав і їхній соціальний статус і політичний вплив, часто за рахунок тюрко-монгольської знаті[12]. Ця фундаментальна напруженість вже зароджувалася в пізніший період правління Тимура, і вона незабаром стала головним політичним питанням в історії Тимуридів. Шахрух та Хусейн Байкара досягли успіху, оскільки їм вдалося подолати ці розбіжності[13][14].
Міська еліта поступово набувала все більшого впливу на адміністративне управління, водночас вона, як і раніше, була відсторонена від участі у військових функціях. Етнічний та соціальний розрив між тюркськими кочовими воїнами та іранськими осілими жителями залишався непереборним, і це також заважало повноцінному політико-економічному розвитку держави.
Період правління Тимура можна вважати золотим століттям середньоазіатських жидів. Їх чисельність збільшилася вдвічі, переважно внаслідок переселенням аміром ремісників з усіх кінців імперії для розбудови Самарканда. Серед ремісників був великий відсоток жидів[15].
Ударна сила армії Тимуридів складалася з важкоброньованих кавалерійських підрозділів та легкоброньованих кінних лучників. Крім того, під час Індійської кампанії були захоплені бойові слони. Відомо, що бойові слони використовувалися в зіткненнях з Мамлюцьким султанатом та Османською імперією.
Тимуриди покладалися на набір військ з осілого населення. Роль гулямів була значно меншою, ніж в інших мусульманських арміях того часу[16]. Згідно з підрозділами, у міру підвищення рангів солдатів від звичайних солдатів до вищих рангів, покращувалося і їхнє спорядження.
Військо формувалося за десятичним принципом: 10 вояків очолював онбаши, 100 — юзбаши, 1 тис. — мінбаши, 10 тис. — темник. Крім того, були також ясаули, помічники нижчого рангу. Постійні підрозділи чисельністю від 50 до 300 чоловік називалися «кошунами»[17], чисельність більших підрозділів — «кулів» (корпусів) — також була непостійною. За часів правління Тимура було створено 4 підрозділи авангарду (мангалай), зокрема флангові (канбули)[18]. Вони просувалися вздовж флангу армії на відстані чотирьох фарсангів від нього та несли вахту. У армії Тимуридів підрозділи, які здійснювали нічні рейди, називалися чапаул. Також було створено кошун гвардійців-кавчинів (бл. 1 тис. вояків)[19].
Існував підрозділ під назвою намбардар, який складався переважно з корінних іранців, а іноді й вчених та фінансових адміністраторів. Намбардарів використовували для посилення армії під час великих кампаній[20].
За часів правління Тимура третина існуючої армії держави Тимуридів була зобов'язана охороняти кордони, а дві третини постійно перебували на службі держави. Правий фланг називався берангар, а лівий фланг — джарангар, резерв — кечка. У міру просування армії попереду неї просувалися розвідувальні підрозділи, яких називали гаровул. У міру просування війська попереду нього просувалися розвідувальні підрозділи, які називалися гаровул. Підрозділ, що йшов за розвідувальним підрозділом, називався хіравул. Підрозділ, що захищав ліве крило війська, називався шигавул.
Коли військо було в поході, до нього призначався кутвал, що займався забезпеченням війська, збираючи натуральні податки з місцевих торгівців. Якщо у когось у війську щось крали, кутвали несли відповідальність.
У «Правилах Тимура» йдеться про те, що Тимур впровадив у військовий побут звичай нагороджувати воїнів бойовими прапорами та музичними інструментами.
Основною зброєю легкої кінноти, як і піхоти, був лук. Легкі кавалеристи користувалися також шаблями або мечами та сокирами. Важкоозброєні вершники носили панцир (найпоширенішою була кольчуга, здебільшого зміцнена металевими пластинами), були захищені шоломами й билися шаблями чи мечами (крім луку та стріл, які були присутні скрізь). Звичайні піхотинці були озброєні луком, воїни важкої піхоти билися шаблями, сокирами та булавами й були захищені панциром, шоломами та щитами.
Залежно від чисельності ворожих сил, армією керував сам правитель, емір аль-умара, еміри. Звання еміра складалося з дванадцяти ступенів. Емір кожного рангу, від першого до дванадцятого, вважався заступником еміра вищого рангу. Дванадцятим еміром був емір аль-умара, який був заступником правителя. Йому допомагали еміри туменів. Емірів призначали лише з племен барлас, аргин, джалайр, дурбат, дуглат, найман, сулдуз, нукуз, кипчак, арлат, каучін, санжар, караунас і ясавур. Їх очільники становили групу при амірі Тумирів «особистих і доброзичливих послідовників» (хасс-ва бандаган-ва хамадаран)[21].
Хусейн Байкара створив орган верховного командування військами (тюрк диван), якому тепер підпорядковувалися тюркські еміри.
Збиранням, організацією, обрахунком військ, передачею наказів емірів займалися тувачі (туваджі, тавачі).
Основним тактичним прийомом кочівників даного періоду був маневр тулгама, в рамках якого кіннота охоплювала фланг противника і виходили йому в тил. Охоплення флангу змушувало воєначальників супротивника розпочати розворот бойових побудов обличчям до ворога. В умовах середньовічних армій позапланові перебудови, що проводилися під зливою стріл, часто приводили до плутанини, паніки та втечі з поля бою[22]. Також Тимур застосовував такий прийом, як підкуп ворожого прапороносця, який в критичний момент битви, кидав прапор, чим викликав паніку в стані ворога.
Основу становили землеробство, скотарства, ремесла і торгівля. Великими економічними центрами були Самарканд, Герат, Тебриз, Султаніє, Шираз, Мешхед, Термез, Бухара, Шахрісабз, Балх. Тимур надавав величезного значення розвитку кустарного виробництва та ремесла, торгівлі, сільського господарства, будівництву доріг та іригаційних споруд, підтримці економічних відносин між частинами величезної імперії.
У сільському господарстві вирощували зернові, овочі, баштани, розвивали садівництво. Шляхом обводнення освоювалися землі степових зон. Тимуриди всіляко заохочували освоєння степів, створення там садів, відновлення та обводнення земель, що залишилися без нагляду. Особливо примітною є система підтримки хліборобів шляхом надання пільг у сфері оподаткування, яка тоді ще успішно застосовувалася Тимуридами. Наприклад, дехкане, що займаються освоєнням степів, створенням там садів, відновленням земель, що залишилися без нагляду та іншими видами діяльності, які давали додаток до продовольчих ресурсів, на 2 роки звільнялися від податків та зборів.
У період правління Тимуридів у землеробських зонах Самарканда, Бухари, Кашкадар'ї, Мерва, Туса та навколо Герата були створені зрошувальні споруди. У Самарканді було відновлено зруйнований монголами канал, що бере початок з річок Зеравшан, для зрошення частково і кашкадар'їнських земель. З ініціативи Султана Хусейн Байкари і його візиря Алішера Навої було здійснено будівництво інженерно-зрошувальних систем у Туській області та Мешхеді, що дозволило будувати сади навколо міст.
Великі земельні площі, зрошувальні системи, дукани (торгові крамнички), підприємства, млини, базари, караван-сараї були прив'язані до вакуфної власності. Мечеть, медресе, ханака, лікарні були власниками вакфу. Доходи використовувалися утримання цих установ. Общинні землі як форма землекористування при Тимуридах були порівняно невеликими і складалися з придворних, безводних і земель, що важко освоюються. Вони використовувалися за участі та грошових внесків усіх общинників.
Поряд з зрошуваним землеробством було розвинене степове кочове та пасовищне скотарство, вівчарство, конярство, мисливський промисел. На величезних просторах Кизилкума розводилися верблюди. Корисним заняттям осілого населення було птахівництво.
Місцеві ремісники домоглися високої якості виробів зі шкіри та вовни. Продовольчий ринок був насичений молочною, м'ясною продукцією, рибою. Високі темпи розвитку продуктивних сил і всієї економіки Мавераннахра та Хорасана сприяли збільшенню та концентрації виробництва, його якісному вдосконаленню та утворенню зародків мануфактури. Так, наприклад, ткацькі заклади - «байтуттіроз», що діяли в Бухарі, в Мерві незалежно від того, що в них працювали вільнонаймані робітники, кріпаки, бранці, раби, являли собою зразки феодальних кооперацій. До розряду аналогічних середньовічних підприємств належав великий збройовий заклад у Самарканді[23]. У містах з'явилися ремісничі махалі та гузари, вулиці, низка базарів, ярмарків, базари під куполами Чорсу. Виробництво шовкових тканин, найтонші вироби яких було піднято до рівня предметів розкоші, використовувалися вищими станами. Частина цих виробів була предметом зовнішньої торгівлі. У Мавераннахрі здобули велику популярність самаркандські золотошвейні вироби, такі як атлас, кірмізі та гератські кімхоби. З тваринної вовни ткали килими, паласи, намати не лише міські ремісники, а й степові скотарі.
Великий розвиток отримало ремесло з виготовлення побутових речей із міді: казани, різні чаші, стремена, кумгани, ліхтарі, свічники, лампи. Свій розвиток отримало і гончарне ремесло з виробництва таких виробів як коса, піали, страви, чаші, тандири, цеглини, дитячі іграшки тощо.
Герат був центром металообробки. Сталь, залізо, латунь та бронза зазвичай використовувалися як матеріали для різних виробів[24]. Інкрустована сріблом сталь часто згадується як особливо високоякісна[25]. Крім того, золоті та срібні посудини вимагали кваліфікованої майстерності[26]. Найдавніші металеві вироби, виготовлені за часів Тимуридів, включають бронзовий умивальник та шість латунних олійних ламп, що зберігаються в мавзолеї Ходжі Ахмеда Ясаві[27].
Ремісники виготовляли кераміку в китайському стилі. У період Тимуридів особливою популярністю користувалися мозаїки, кольорові плитки випалювали, а потім вирізали у взаємопов'язані форми. Зрештою, це було подолано технікою cuerda seca. На плитку можна наносити різні кольори, а потім кольорові ділянки окреслюються жирною речовиною, і плитка випалюється.
Різьблення по нефриту також було присутнє в ремісництві, натхненне китайським майстрами. Тимуриди фактично впровадили різьблення по нефриту в ісламських землях[26].
У XV столітті розвивалося виробництво скляних виробів. Зі скла виготовляли різні страви та вироби побуту. При будівництві житла для вищого та середнього стану використовували кольорове скло різних кольорів та відтінків, ними прикрашалися різні двері, вікна тощо. Особливого значення мало деревообробне ремесло. З дерева різних порід виготовлялися засоби праці та пересування, форми для формування цегли, формування для взуття, скрині, ящики, колискові та багато іншого.
У Самарканді, поблизу арика Обірахмат, діяли майстерні з виготовлення паперу. Самаркандський папір славився у всьому регіоні і був предметом зовнішньої торгівлі.
Активна торгівля як товарами місцевого виробництва, так і товарами, що надійшли з інших країн караванами, переважно йшла у містах Мавераннахра і Хорасану. Це шкіри, хутро, коні, гончарні вироби, прянощі, намиста та інші ювелірні прикраси, косметика, лікувальні трави, шовк, тканини та багато іншого. Активно торгували худобою. Разом з тим численні набіги Тимура на Кавказ, Золоту Орду та Хорасан сильно пошкодили Шовковому шляху, що призвело до торговельних проблем з імперією Мін. Цю ситуацію став виправляти вже Шахрух Мірза та його наступники.
Поєднувалися «монгольські», передусім тамга, і «ісламські» податки, в першу чергу закят. Хоча податки натурою, торговельні податки та збори часто зменшувалися, скасовувалися або просто перейменовувалися, вони залишалися, і ці полегшення були недовговічними. Нестабільні умови життя призвели до зниження щільності населення в Хорасані, про що свідчить розширення адміністративних одиниць. Основним джерелом наповнення скарбниця за часів Тимура були грабіжницькі походи і захоплена при цьому здобич. Шахрух Мірза змінив цю практику, зосередивши увагу на системності та постійності збору податків та данини, відмовивши від походів як джерела прибутку. Втім танга збереглася, перетворившись на торговельнйи збір, що було зменшено з 10% до 5%[28].
Також Тимурадами у випадку війни збиралися надзвичайні податки (вуджух-і харджі), переважно з купців та ремісників. Хусейн Байкара впровадив спеціальний податок (сарошомар).
Монети карбувалися переважно у вигляді двох номіналів: великі срібні монети називалися таньга — вагою 6 г., і дрібні срібні монети, які дорівнювали четвертій частині таньги 1,5 г — мірі. Також карбувалися срібні дирхеми за чагатайським зразком. Для дрібної роздрібної торгівлі використовувалися мідні монети.
Основною релігією був іслам у форму сунізму. Тимур надав сейїдам численні привілеї. Разом з тим існувало багато різновидів ісламської практики та вірувань, але й сам Тимур у своїх стосунках з ісламом був неоднозначним і постійно змінювався. Підтримка сунізму посилилася з часів Шахрух Мірзи.
З кінця XIV до початку XVI століть відбувалося відродження мистецтв і наук. Її рух поширився по всьому мусульманському світу.[29]. Тимурідське відродження досягло свого піку в XV столітті. Правління Тимура призвело до відродження класичного перського мистецтва. Були розпочаті масштабні будівельні проєкти, в результаті яких були створені мавзолеї, медресе та кітабхани (середньовічні ісламські книжкові майстерні). На момент підпорядкування іранських земель (Хорасан, Шираз, Ісфаган) Тимуру там існувала старовинна художня традиція, представлена цілою низкою чудових творів архітектури, а також виробами ремесла. Іран, поряд із Сирією, Азербайджаном (Тебриз), Індією, Хорезмом став одним із головних джерел художніх традицій та кадрів для Тимура і, перш за все, для столиці його держави – Самарканда.
Найзначущими етапами Тимуридського відродження було правління Шахруха та його дружини Гохар Шад у Гераті[30], який міг конкурувати з Флоренцією італійського Відродження, Улугбега разом з іншими ерудитами та ісламськими вченими, створення навчальних центрів султаном Хусейном Байкарою[31]. Самарканд, який раніше був центром науки та досліджень і був зруйнований під час монгольського завоювання Держави Хорезмшахів, став центром Тимурідського відродження та ісламської цивілізації загалом. Герат також став важливим центром інтелектуального та мистецького життя в мусульманському світі в цей час[32][33].
Тимурідське відродження відрізнялося від культурних та мистецьких розробок попередніх династій тим, що воно не було прямим відродженням класичних моделей, а радше розширенням їхньої культурної привабливості шляхом включення більш розмовних стилів перської мови. З точки зору архітектури, вплинуло на розвиток архітектури Імперій Великих Моголів, Османів та Сефевідів[34][35].
Розмовною мовою, якою розмовляли всі тюрко-монголи по всьому регіону, була чагатайська. Вона була рідною та «домашньою мовою» родини Тимуридів[36].
Мовою осілого населення була перська, писарі повинні були добре знати перську культуру, незалежно від їхнього етнічного походження[37]. Перська мова стала офіційною державною мовою Імперії Тимуридів[38] і служила мовою адміністрування, історії, письменництва та поезії[39].
Арабська мова була мовою науки, філософії, теології та релігійних наук[36].
Джамшид аль-Каші був одним із найвпливовіших діячів у галузі математики та астрономії. Він отримав величезну підтримку як від Шахрух Мірзи, Гохар Шад і Улугбека, які дуже цікавилися науками та заохочували свій двір до глибокого вивчення різних галузей. Як наслідок, період їхньої влади став одним із багатьох наукових досягнень. Аль-Каші створив таблиці синусів з точністю до чотирьох шістдесяткових цифр (еквівалентно восьми знакам після коми) для кожного градуса та включав різниці для кожної хвилини. Він також створив таблиці, що стосуються перетворень між системами координат на небесній сфері, таких як перехід від екліптичної системи координат до екваторіальної системи координат[40]. Був автором праці «Суллам аль-Сама», яка забезпечила вирішення труднощів, з якими стикалися попередники у визначенні відстаней та розмірів небесних тіл, таких як Земля, Місяць, Сонце та зірки. Іншою працею аль-Каші був «Трактат про астрономічні спостережні прилади»[41].
Улугбек заснував медресе у Самарканді, який невдовзі став відомим навчальним закладом. Студенти з усієї Центральної Азії та з-за її меж стікалися до цієї академії у столиці його султанату. Як наслідок, Улугбек зібрав багатьох видатних математиків та вчених, включаючи Алі аль-Кушчі. Останній зробив значний внесок у розвиток астрономічної фізики незалежно від натурфілософії та за надання емпіричних доказів обертання Землі у своєму трактаті «Про передбачувану залежність астрономії від філософії». Він також знайшов емпіричні докази обертання Землі завдяки своїм спостереженням за кометами та дійшов висновку, на основі емпіричних доказів, а не спекулятивної філософії, що теорія рухомої Землі так само ймовірно є істинною, як і теорія нерухомої Землі[42][43]. Відомим астрономом був сам Улугбек, що склав наукову працю «Гурганський зідж» на основі проведеної роботи в Самаркандській обсерваторії, яку сам Улугбек й заснував.
За часів правління султана Хусейна Байкари Касим бін Юсуф Абу Насірі склав «Іршад аль-зіраа», перськомовний сільськогосподарський трактат[44]. Заснований на глибоких розмовах з землеробами безпосередньо, «Іршад аль-зіраа» висвітлював сільськогосподарський розвиток Герату та включав незначні пропозиції щодо садів[45].
Перська література, особливо перська поезія, займала центральне місце в процесі асиміляції еліти Тимуридів до персько-ісламської придворної культури[46]. Відомими покровителями були Шахрух Мірза і Улугбек[47].
Серед найважливіших літературних творів епохи Тимуридів є перська біографія Тимура, відома як «Зафарнаме», написана Шарафом ад-Діном Алі Язді, яка сама по собі базується на старішій «Зафарнаме» Нізама ад-Діна Шамі, офіційного біографа Тимура за його життя. Найвідомішим поетом епохи Тимуридів був Джамі, останній великий середньовічний суфійський містик Персії та одна з найвидатніших постатей перської поезії[48].
Тимуридський принц Байсонкур також замовив нове видання перського національного епосу «Шахнаме», відомого як «Шахнаме Байсонкура», і написав до нього вступ. Перський поет Ісматаллах Бухарі навчав поезії Халіль-Султана, онука Тимура[49].
Тимуриди також відіграли дуже важливу роль в історії тюркської літератури. На основі усталеної перської літературної традиції, тюркська література була створена чагатайською мовою. Чагатайські поети, такі як Алішер Навої, Хусейн Байкара та Бабур, заохочували інших тюркомовних поетів писати рідною мовою на додаток до арабської та перської[50]. Серед поетів східнотюркської мови – Саккакі (придворний поет Халіла Султана та Улугбека), Лутфі. Хоча обсяг тюркської літератури зріс в епоху Тимурідів XV століття він все ще був меншим порівняно з перською літературною творчістю, яку підтримувала тимуридська еліта[51].
Також зафіксовано зростання містичної поезії (Німат Аллах-і Валі та Касим аль-Анвар). Це було пов'язано з появою релігійних орденів у відповідь на труднощі того часу та схильність багатьох Тимуридів до суфізму.
Представлено ілюмінованими рукописами, настінним живописом, і мініатюрами. Ілюміновані рукописи характеризуються насиченими кольорами та вишуканими візерунками, вони служили важливими документами матеріальної культури Тимуридів та відображали майстерність різних завойованих територій. Пік рукописного виробництва за часів Тимуридів припав на Гератську школу між 1420 і 1440 роками, яку підтримував Шахрух Мірза.
Тимуридські розписи служили засобом для художнього виконання та самопрезентації. Художники вважалися найкваліфікованішими у своїй справі та були високо цінованими[52]. Відомі такі художники та каліграфи, як Кемаль-ад-Дін Бехзад, Султан Алі аль-Машхаді, Умар Акта, Джафар Байсунгурі. Часто над рукописами працювали різні художники протягом тривалого часу, створюючи поєднання різних художніх стилів у кожному рукописі.
Тимуриди залишалися вірними своїй спадщині, продовжуючи попередні традиції, пов'язані з Хулагуїдами та Джалаїридами. Шрифти, розроблені для рукописів, з'явилися на архітектурі та переносних предметах. Крім того, дизайн книг заклав основу для інших матеріалів, таких як плитка, кераміка, виготовлення наметів, різьблення по каменю, перламутр та сідла[53].
Ілюстрації часто відображали те, що відбувалося в тексті. Ці малюнки складалися з правдивих історій та уроків через яскраві світи та експонати, що висвітлювали такі теми, як освіта, уряд, мова та релігійна практика[54][55].
Тимуридське мистецтво поглинуло та вдосконалило традиційну перську концепцію «мистецтва книги». Нові твори мистецтва, натхненні Тимуридами, представляли собою ілюміновані паперові (на відміну від пергаментних) рукописи, створені художниками імперії. Ці ілюстрації відрізнялися насиченими кольорами та вишуканим розташуванням[56]. Завдяки якості мініатюрних картин, знайдених у цих рукописах Гератська школа рукописного живопису часто вважається апогеєм перського живопису[57].
Ці картини не обмежувалися рукописами, оскільки багато художників Тимурідів також створювали складні настінні розписи. Багато з цих настінних розписів зображували пейзажі, запозичені як з перських, так і з китайських художніх традицій[58]. Хоча сюжети цих картин були запозичені з інших культур, настінні розписи Тимурідів зрештою були вдосконалені у власний, унікальний стиль[59]. Монгольські художні традиції не були повністю зниклі, оскільки високо стилізовані зображення людських фігур, що зустрічаються в мистецтві Тимурідів XV століття, походять від цієї культури[60].
Архітектура Тимуридів була важливим етапом в історії архітектури Ірану та Центральної Азії наприкінці XIV та XV століть. Власне кочові племена, на які спирався Тимур, не мали високо розвиненої архітектурної традиції, подібної до іранської. Архітектурна конструктивна майстерність іранських архітекторів, які мали досвід зведення купола, будівництва містких будівель з каменю та глини, поєдналося з пишністю і розкішшю, що затребувався двором Тимура та його нащадків.
Існував міський план, за яким найважливіші будівлі розташовувалися в укріпленому центрі міста, передмістях, були розвинені головні вулиці (хоча й з хаотичними житловими районами) та була складна система водопостачання (канали, акведуки та підземні резервуари). У будівельних проєктах брали участь спеціалізовані гільдії ремісників. Головним чином здійснювалося будівництво палаців, мавзолеїв та релігійних пам'ятників по всьому регіону. Їхня архітектура вирізняється величним розміром, розкішним оздобленням з плитки та витонченими геометричними склепінчастими елементами. Цей архітектурний стиль, разом з іншими аспектами мистецтва Тимуридів, поширився по всій імперії та згодом вплинув на архітектуру інших імперій від Близького Сходу до Індійського субконтиненту.
Тимурідська архітектура продовжувала традиції архітектури Ільханідів, будуючи пам'ятники, призначеним для враження, але вона також удосконалювала попередні проекти та техніки[61][62]. Тимурідські еміри залучали найкращих майстрів зі своїх завойованих територій або навіть змушували їх переїжджати до столиці Тимурідів[63].
На відміну від архітектурних традицій мусульманської архітектури VII-XI ст., в Тимуридській архітектурі найважливішу роль відіграє не лише внутрішній вигляд, а й зовнішність будівель, величність і багатство декору яких мало свідчити про могутність і велич держави. Конструюються прості нерозчленовані архітектурні об'єми паралелепіпеда, циліндра, еліпсообразного купола, куба, що височіють над іншою забудовою і службовці орієнтирами градоутворюючими. Для Тимуридського періоду характерно використання чіткого симетричного плану будівель, великих внутрішніх дворів, створення басейнів з водою в центрі двору мечеті або перед входом до неї, зведення симетрично розташованих, як правило, круглих у плані і досить високих, мінаретів і використання найбагатшої кахльової обробки як і в оздобленні. В інтер'єрах крім кахлів застосовувалися мозаїка та інкрустація з коштовного та напівкоштовного каміння. Щедро запроваджувався орнамент сталактитів. Видимі здалеку і сприйняті силуетні споруди справляли враження не тяжкості та масивності, але могутності та величі. Поблизу завдяки кахельному оздобленню вони здавалися невагомими та блискучими. Про це свідчать не лише дані особливостей сприйняття пам'яток Тимуридської архітектури глядачами нашого часу, а й специфіка їх оцінки, опису та фіксації у письмових та образотворчих джерелах XIV-ХУ ст., як європейських, так і перських.
Цегла використовувалася як основний будівельний матеріал, як і в попередні періоди в цьому регіоні. Для покриття великих цегляних поверхонь барвистим декором використовувалася техніка плитки баннаї для створення геометричних візерунків та куфічних написів за відносно низькою ціною, тоді як дорожча мозаїчна плитка, розроблена в попередні періоди, продовжувала використовуватися для більш криволінійних квіткових візерунків[64]. Ще однією технікою декоративної плитки, засвідченою в цей період, є керамічна плитка під глазур'ю з дротяними рингами (споріднена з плиткою cuerda seca)[65]. Плитка була кращою на зовнішній стороні будівель, оскільки вона була більш стійкою до стихій[66][67]. Всередині стіни часто покривалися штукатуркою, схожою на пап'є-маше, яку розписували, позолочували та різьбили рельєфами. У деяких пам'ятках також використовувалися мармурові панелі[68].
Багато релігійних пам'ятників Тимурідів відзначаються видатними банями. Зазвичай вони мають подвійну оболонку, що складається з внутрішнього купола, видимого зсередини, та вищого зовнішнього купола, видимого ззовні. Зовні бані спираються на високий циліндричний барабан і мають форму цибулі (тобто опуклі з боків і загострені зверху). Їх вкрито переважно бірюзовим оздобленням з плитки, а іноді мають каннелюри або ребристість[69]. Зовнішній фасад мечеті прикрашався рядами ніш, що знищують враження кріпосного вигляду будівлі і надає йому вигляду будівлі, що вступає в контакт з навколишнім простором. Центр фасаду відзначався монументальним айванним порталом-пештаком. Високі стрункі мінарети фланкували головний фасад чи портал, наголошуючи на центральній вісі симетрії.
Зсередини структурна опора бань часів Тимурідів відрізнялася від попередніх іранських бань. Традиційно бані спиралися на восьмикутну основу, утворену чотирма скобами, що переходять від квадратної камери знизу. У пам'ятках часів Тимурідів баня підтримується набором арок, побудованих над краями квадратної камери. Перехід між квадратною залою знизу та цими опорними арками зверху здійснюється скобами по кутах, тоді як невеликі проміжки між верхівками арок зайняті увігнутими прорізами, які з'єднуються разом, утворюючи більш круглу основу для самого купола зверху. Це зробило вертикальний перехід між камерою та куполом набагато динамічнішим.
Ще одним важливим нововведенням Тимуридів було більш витончене та гнучке розташування геометричних склепінь загалом[61]. Великі склепіння розділялися перехресними ребрами на менші склепіння, які потім можна було далі підрозділяти або заповнювати мукарнами та іншими видами декору. Мукарни (також відомі як скульптура «сталактитів» або «стільників») також стали складнішими, ніж раніше, завдяки використанню менших окремих комірок для створення тривимірних геометричних форм. Візуального балансу можна було досягти, чергуючи один тип або візерунок декору з іншим між різними підрозділами склепіння. Поєднуючи цю техніку склепіння з хрестоподібним планом та розбиваючи суцільну масу опорних стін відкритими арками та вікнами, колишній суворий поділ між банею, мукарною та стіною був розчинений, і можна було створити нескінченну різноманітність складних внутрішніх просторів[67].
В іранських мечетях Тимуридів простір природи, замкнений величезними внутрішніми дворами, стіни галерей яких прикрашені блакитними кахлями під цвіт неба, стає важливою частиною архітектурного ансамблю. Образно кажучи, поклоніння Аллаху поєднується з поклонінням перед красою природи.
Мавзолеї зводилися у досить великій кількості. Переважним типом мавзолею є тип портально-купольної споруди. Головний портал зазвичай знаходиться на північносхідній стороні і щедро прикрашений кахлями синіх тонів. Купол високо піднімається над мавзолеєм і теж прикрашений синіми поливними кахлями. Порівняно з Тимуридськими банями мавзолеїв Мавераннахра і Хорезму, конструкція бані в Тимуридському Ірані ускладнюється, яке декор збагачується, велику роль організації оздоблення бані грають сталактити.
За принципами купольної айванної мечеті з високим пештаком головного порталу та обведеним галереєю по периметру просторим внутрішнім двором зводилися інші типи будівель, як релігійних, так і цивільних: медресе, караван-сараї. Всі вони як зовні, так і всередині рясно прикрашалися кахлями, переважно блакитного кольору, що символізував Аллаха.
Набуло поширення різноманітних орнаментів по кахельному фону геометричного та рослинного характеру, що включають у великому обсязі каліграфію з написами релігійного спрямування. Орнаменти розподіляються на архітектурних поверхнях з дотриманням принципів симетрії. Але при цьому кожен компартимент має свій неповторний орнамент, що мало символізувати нескінченність божественної мудрості.
.jpg)
Найзначніші збережені пам'ятки Тимуридів знаходяться в містах Хорасан і Мавераннахра та їх околицях, включаючи Самарканд, Бухару, Герат і Мешхед[70]. Пам'ятки правління Тимура вирізняються своїми розмірами. Одним із найдавніших великих творів правління Тимура є мавзолей Ходжі Ахмеда Ясаві в місті Туркестан. Цей масивний поховальний комплекс, що було побудовано навколо гробниці місцевого суфія Ахмада аль-Ясаві, було збудовано між 1389 і 1399 роками. Він має напрочуд складне, але раціонально організоване розташування кімнат у прямокутному плані поверху[66].
Інші важливі пам'ятки часів Тимура включають мечеть Бібі-Ханим та мавзолей Гур-Емір, обидва в його столиці Самарканді, а також палац Ак-Сарай у Шахрісабзі[67]. Мавзолей Гур-і-Амір та мечеть Бібі-Ханум вирізняються розкішним внутрішнім та зовнішнім оздобленням, вражаючими порталами та видатною банею[68]. Мавзолей Гур-Емір, який служив місцем поховання Тимура та деяких його наступників, був доданий на початку XV століття до більшого комплексу, що включав медресе та ханку, побудовані наприкінці XIV століття. Ці елементи розташовані навколо внутрішнього двору з монументальним входом[71]. Мечеть Бібі Ханим, збудована між 1399 і 1405 роками, була однією з найбільших мечетей у світі на момент її будівництва та названа на честь дружини Тимура, чий мавзолей стоїть навпроти неї. Спроектована як велика мечеть, до неї входили через вражаючий портал, який веде до великого внутрішнього двору, оточеного чотирма айванами, згідно з традиційним плануванням конгрегаційних мечетей у регіоні. За винятком вхідної сторони, кожен айван веде до банеподібної кімнати позаду нього. Східний айван набагато більший і вишуканіший і веде до головної молитовної зали, вкритої найбільшою банею будівлі. Чотири тонкі мінарети також розташовано симетрично вздовж переднього фасаду мечеті[72].
.jpg)
Ак-Сарай («Білий палац») був зимовим палацом Тимура, побудованим між 1379 і 1396 роками. Сьогодні видно лише вражаючі руїни його масивної вхідної брами[73].
Інші мавзолеї Тимуридів та їх високопосадовців було побудовано як менші та більш традиційні споруди. Багато з них можна знайти в некрополі Шахі Зінда в Самарканді[74]. Цей цвинтар використовувався задовго до Тимуридів, але він занепав і був перебудований у монументальний некрополь за Тимура та його наступників. Основні мавзолеї тут розташовано вздовж вузької вулиці та мають багате оздоблення[68].
Наступники Тимура також вели масштабне будівництво, хоча й у дещо менших масштабах. За Шахруха головна увага приділялося Герату, де було перебудовано великий базар, відремонтувано фортецю та побудовано медресе, поєднане з ханкою. Ці завдання виконував придворний архітектор Кавам ад-Дін аш-Ширазі[75]. Медресе-ханка стала поширеним типом будівель, замовлених пізнішими меценатами міста[76]. Дружина Шахруха, Гохар Шад, була однією з найважливіших покровительок архітектури першої половини XV століття, і в цей період архітектура Тимуридів досягла піку своєї вишуканості. Її пам'ятки були знайдені переважно в Мешхеді та Гераті[67]. У Мешхеді вона замовила реставрацію мавзолея Імама Рези та побудувала між 1416 і 1418 роками поруч із ним власну мечеть, що складається з внутрішнього двору з чотирма айванами, прибудованого до святилища. Він багато оздоблений мозаїчною плиткою та вишуканими мукарнами, що перекривають міхраб[77].
Деякі пам'ятники Гохар Шад у Гераті було зруйновані або сильно пошкоджені, зокрема її мавзолей та мечеть, збудовані між 1417 і 1438 роками, які були частково зруйновані британцями в 1885 році. Збережена частина мавзолею, тим не менш, демонструє високу якість її архітектурного меценатства, про що свідчать високоякісні внутрішні склепіння та оздоблення[78][79].
Медресе, як правило, не мають мінаретів (за винятком медресе Гохаршад, медресе Хусейна Байкара і медресе Шахруха в Гераті, що не зберігся до тепер). Головний та єдиний вхід знаходиться на північно-східному фасаді та виділений айванним порталом-пештаком (наприклад, у медресі Каргард у Хафі). Куполи присутні над приміщенням мечеті та аудиторіями, але вони поставлені без барабанів і не є високими. Внутрішнє подвір'я прикрашене периметром часто двоярусними галереями, декорованими поливними кахлями.
Архітектура медресе Гіятія в Харгірді (заховлене візирем Гіят ад-Діном Пір Ахмадом Гофі й виконане аш-Ширазі) демонструє подальшу кульмінацію певних елементів дизайну. Його оздоблений плиткою двір має прямокутну форму, але скошені кути, що допомагає об'єднати всі чотири фасади один з одним. Дві кімнати по обидва боки входу – одна позначена як молитовна зала, а інша як лекційна — мають складну систему склепінь з плавними сітками та мукарн, поєднаних у цьому випадку з банею-ліхтарем, який пропускає світло[80].
За часів правління Улугбека площа Регістан у Самарканді була вперше перетворена на монументальний комплекс, подібний до того, який вона має сьогодні. Він збудував три споруди навколо площі, з яких до наших днів збереглося лише медресе Улугбека з великим фасадом, вкритим багатим різноманітним оздобленням[68]. Він також збудував астрономічну обсерваторію в 1420 році, яка частково збереглася та була виявлена під час розкопок. Спочатку це була циліндрична триповерхова будівля, в якій знаходився велетенський секстант, сонячний годинник та сектор[68].
,_with_other_minarets_in_the_background_(Herat,_Afghanistan)._Frédéric_Gadmer,_1928.jpg)
,_Mazar-i_Sharif,_Afghanistan.jpg)
Султан Хусейн Байкара був плідним будівельником, хоча його проєкти обмежувалися Гератом та Хорасаном[76]. У 1469 році він створив величезний сад Баг-і Джаханара, на північний схід від Герата. У 1492–1493 роках він збудував велике нове медресе-ханаку на північ від мавзолею Гохар Шада. Сьогодні збереглися лише чотири мінарети комплексу, хоча вони зберегли вишуканий оздоблювальний оздоблення з плитки, що свідчить про багатство пам'ятки. Він також розширив мавзолей Хазрат Алі Мазар у Мазарі-Шаріфі. Його візир Алішер Навої також зробив свій внесок у відновлення багатьох святинь та мечетей у місті, окрім будівництва власного релігійного комплексу, відомого як Іхласія[78].
Внаслідок розвитку старовинної гри шатрандж в цей період виникають Тамерланові шахи (також відомі шатрандж аль-кабір — великий шатрандж). Сам Тимур любив грати в шахи і віддавав перевагу варіантам з великими дошками над меншими шатранджами 8×8[81]. Таким чином, винахід цієї гри також приписують самому Тимуру. Відомо, що він запросив найкращих гравців у шатрандж країни до свого двору, щоб зіграти з ним у грі, включаючи Алі аш-Шатранджі з Тебризу[82].
Згідно з Нафаїс аль-фунун, у Великих шахах використовується шахова дошка, що складається зі 110 незфарбованих квадратів, розташованих у візерунку 10×11. Як і в цитадельному шатранджі, дошка містить цитаделі, які дозволяють грі закінчитися нічиєю, якщо король суперника входить на неї. У Великих шахах дві цитаделі виступають з лівого боку в дев'ятому ряду та з правого боку в другому ряду, утворюючи загалом 112 клітинок[83]. Тамерланові шахи включали класичну «армію» шатранджа разом з двома даббами та двома верблюдами, фігурами, які також зустрічалися в ранніх варіантах шатранджа 10×10[84].
- ↑ The Baburnama: Memoirs of Babur, Prince and Emperor. Translated, edited and annotated by W. M. Thackston (2002). Modern Library
- ↑ Manz, Beatrice Forbes (1999). The Rise and Rule of Tamerlane. Cambridge University Press, p.109. ISBN 0-521-63384-2
- ↑ Ando Sh. Timuridishe Emire nach dem Mu‘izz al-ansab. Untersuchung zur Stammesaristokratie Zentralasiens im 14. und 15. Jahrhundert. Berlin: Klaus Schwarz Verlag, 1992: 223
- ↑ Maria Eva Subtelny, «Centralizing Reform and its Opponents in the Late Timurid Period», Iranian Studies, Volume 21, Number 1/2, (1988), pp. 123–151
- ↑ "Əmir Teymurun vəsiyyətləri". Bakı, Qanun nəşriyyatı, 2012; Özbək dilindən tərcümə edən: Məti Osmanoğlu, redaktor Natiq Səfərov, səh. 131
- ↑ Бартольд В.В. Улугбек и его время // Сочинения. –Т. II. -Ч. 2. –М.: Наука, 1964, 67
- ↑ Хофизи Абру. Зубдат ат-таворих.// Мукалдима, тасхех ва таликоти Саидкамол Хон Саидчаводи. - Теҳрон. - 1372, с.358
- ↑ Wang Jiguang (Chen Cheng’s missions to the West, as well as the Chinese-Timurid relationship during the reigns of Hongwu and Yongle), p.17-27
- ↑ Green, Nile (2019). The Persianate World: The Frontiers of a Eurasian Lingua Franca. University of California Press, p. 30
- ↑ N.V. Pigulevskaia, et al, Istoiriia Irana s drevneishikh vremen do konsta XVIII veka (Leningrad, 1958), pp. 240–242
- ↑ Jean Deny, «Un soyurghal du timouride Sahruh en ecriture ouigore,» Journal asiaitque Volume 245, Number 3 (1957), pp. 253–266
- ↑ H.R. Roemer, «Timur in Iran,» in Peter Jackson, et al, editors, The Cambridge History of Iran, Volume 6: The Timurid and Safavid Periods (Cambridge: Cambridge University Press, 1986), pp.42–97
- ↑ H.R. Roemer, «The Successors of Timur,» in Peter Jackson, et al, editors, The Cambridge History of Iran, Volume 6: The Timurid and Safavid Periods (Cambridge: Cambridge University Press, 1986), pp.98–146
- ↑ David Morgan, Medieval Persia 1040–1797 (New York: Longmans, 1988), pp. 94–101
- ↑ Michael Shterenshis. Tamerlane and the Jews. - London-New York: RoutledgeCurzon, 2002, p. 79
- ↑ University of Michigan. Center for Chinese Studies, Freer Gallery of Art, University of Michigan. Department of Fine Arts, University of Michigan. Department of the History of Art (1993). Ars Orientalis: The Arts of Islam and the East, Volume 23. Freer Gallery of Art. p. 320.
- ↑ Горелик М.В. Армии монголо-татар X–XIV вв. М., 2002, с. 31
- ↑ Бобров Л.А. Армия Амира Тимура в Кондурчинской битве // Вестник НГУ. Казань. Вып. 3. Н.: 2018
- ↑ Йазди Шараф ад-Дин Али. Зафар-наме. Ташкент, 2008, с. 165, 410, 411
- ↑ Paul 2020, pp. 60–61
- ↑ Ando Sh. Timuridishe Emire nach dem Mu‘izz al-ansab. Untersuchung zur Stammesaristokratie Zentralasiens im 14. und 15. Jahrhundert. Berlin: Klaus Schwarz Verlag, 1992: 65
- ↑ Бобров Л.А. Казахская тактика ведения боя в конном строю в конце XV – XVI вв. // Война и оружие. Новые исследования и материалы. Ч.I. СПб, 2013, с. 237–241
- ↑ Руи Гонсалес де Клавихо. Дневник путешествия ко двору Тимура (14031406). Перевод со староиспанского. М.: «Наука», 1990
- ↑ electricpulp.com. "METALWORK – Encyclopaedia Iranica". www.iranicaonline.org
- ↑ The Caspian Sea Journal ISSN: 1578-7899 Volume 10, Issue 1, Supplement 3 (2016) 127-132 The Compilation of One Object of Timurid Metalwork (12th Century) in the National Museum of Iran with Two Objects in National Museum of Yerevan-Armenia
- 1 2 Irwin, Robert (1997). Islamic art in context : art, architecture, and the literary world. Upper Saddle River, NJ. ISBN 0-13-599812-3
- ↑ Foundation, Encyclopaedia Iranica. "Welcome to Encyclopaedia Iranica". iranicaonline.org
- ↑ Фазлуллах ибн Рузбихан Хунджи. Тарих-и алам-ара-йи амини / пер. В.Ф. Минорского. Баку, 1987, с. 70
- ↑ Subtelny, Maria Eva (November 1988). "Socioeconomic Bases of Cultural Patronage under the Later Timurids". International Journal of Middle East Studies. 20 (4): 479–505
- ↑ René Grousset. The Empire of the Steppes: A History of Central Asia. Translated from the French by Naomi Walford. New Brunswick: Rutgers University Press. 1970. P. 465
- ↑ "Timurids". The Columbia Encyclopedia (Sixth ed.). New York City: Columbia University. Archived from the original on 2006-12-05
- ↑ "The Art of the Timurid Period (ca. 1370–1507)". Archived from the original on 25 November 2016
- ↑ "Timurids". Archived from the original on 8 November 2016
- ↑ Strange Parallels: Volume 2, Mainland Mirrors: Europe, Japan, China, South Asia, and the Islands: Southeast Asia in Global Context, C.800-1830 by Victor Lieberman Page 712
- ↑ Sufism and Society: Arrangements of the Mystical in the Muslim World, 1200–1800 edited by John Curry, Erik Ohlander, Page 141
- 1 2 B. F. Manz; W. M. Thackston; D. J. Roxburgh; L. Golombek; L. Komaroff; R. E. Darley-Doran (2007). "Timurids". Encyclopaedia of Islam (Online ed.). Brill Publishers
- ↑ Beatrice Forbes Manz. The Rise and Rule of Tamerlane. Cambridge University Press, 1999. pg 109
- ↑ Mir 'Ali Shir Nawāi (1966). Muhakamat Al-Lughatain (Judgment of Two Languages). Robert Devereux (ed.). Leiden: E.J. Brill. OCLC 3615905
- ↑ B. F. Manz; W. M. Thackston; D. J. Roxburgh; L. Golombek; L. Komaroff; R. E. Darley-Doran (2007). "Timurids". Encyclopaedia of Islam (Online ed.). Brill Publishers.
- ↑ O'Connor, John J.; Robertson, Edmund F., "Ghiyath al-Din Jamshid Mas'ud al-Kashi", MacTutor History of Mathematics Archive, University of St Andrews
- ↑ Kennedy, Edward S. (1951), "An Islamic Computer for Planetary Latitudes", Journal of the American Oriental Society, 71 (1), American Oriental Society, pp. 104–107
- ↑ Ragep, F. Jamil (2001a), "Tusi and Copernicus: The Earth's Motion in Context", Science in Context, 14 (1–2), Cambridge University Press: 145–163
- ↑ F. Jamil Ragep (2001), "Freeing Astronomy from Philosophy: An Aspect of Islamic Influence on Science", Osiris, 2nd Series, Vol. 16, Science in Theistic Contexts: Cognitive Dimensions, pp. 49–64, 66–71
- ↑ Subtelny, Maria E. (2007). Timurids in Transition: Turko-Persian Politics and Acculturation in Medieval Iran. Brill, p. 2
- ↑ Ruggles, D. Fairchild (2011). Islamic Gardens and Landscapes. University of Pennsylvania Press, p. 61
- ↑ David J. Roxburgh. The Persian Album, 1400–1600: From Dispersal to Collection. Yale University Press, 2005. p. 130
- ↑ B. Spuler, "Central Asia in the Mongol and Timurid periods", in Encyclopædia Iranica
- ↑ Green, Nile (2019). The Persianate World: The Frontiers of a Eurasian Lingua Franca. University of California Press, p. 34
- ↑ Manz, Beatrice Forbes (1989). The Rise and Rule of Tamerlane. Cambridge University Press., p. 109
- ↑ "Timurids". The Columbia Encyclopedia (Sixth ed.). New York City: Columbia University. Archived from the original
- ↑ Green 2019, p. 134
- ↑ Timur and the princely vision: Persian art and culture in the fifteenth century. 1989-12-01.
- ↑ Roxburgh, David J. (2014-01-30). "Timurid Art and Architecture": 9780199920105–0028.
- ↑ Balafrej, Lamia (2019). The Making of the Artist in Late Timurid Painting. Edinburgh: Edinburgh University Press. pp. 1–13
- ↑ Karame, Alya (2018-04-19). "Alya Karame. Review of "The Art of the Qur'an: Treasures from the Museum of Turkish and Islamic Arts" by Massumeh Farhad and Simon Rettig". Caa.reviews: 23–99
- ↑ "Iransaga - Persian Art, The Timurids". www.artarena.force9.co.uk
- ↑ Komaroff, Authors: Suzan Yalman, Linda. "The Art of the Timurid Period (ca. 1370–1507) | Essay | Heilbrunn Timeline of Art History | The Metropolitan Museum of Art". The Met’s Heilbrunn Timeline of Art History
- ↑ "Timurids" The Columbia Encyclopedia (Sixth ed.). New York City: Columbia University
- ↑ Lentz, W. Thomas. Dynastic Imagery in Early Timurid Wall Paintings. Los Angeles Museum of Art. URL:https://archnet.org/system/publications/contents/4320/original/DPC0599.pdf?1384784647 [Архівовано 2017-11-16 у Wayback Machine.] Archived 2017-11-16 at the Wayback Machine
- ↑ Blair, Sheila, and Bloom, Jonathan M., The Art and Architecture of Islam, 1250–1800, Chapter 5, 1995, Yale University Press. Pelican History of Art, ISBN 0300064659
- 1 2 Tabbaa, Yasser (2007). "Architecture". In Fleet, Kate; Krämer, Gudrun; Matringe, Denis; Nawas, John; Rowson, Everett (eds.). Encyclopaedia of Islam, Three. Brill. ISBN 9789004161658
- ↑ Hattstein, Markus; Delius, Peter, eds. (2011). Islam: Art and Architecture. h.f.ullmann, pp. 416–417
- ↑ Blair, Sheila; Bloom, Jonathan M. (1995). The Art and Architecture of Islam 1250–1800. Yale University Press, p. 37
- ↑ Bloom, Jonathan M.; Blair, Sheila (2009). The Grove Encyclopedia of Islamic Art & Architecture. Oxford University Press, Architecture (VI. c. 1250–c. 1500)
- ↑ Aube, Sandra; Lorain, Thomas; Bendezu-Sarmiento, Julio (2 January 2020). "The Complex of Gawhar Shad in Herat: New Findings about its Architecture and Ceramic Tile Decorations" (PDF). Iran. 58 (1): 73
- 1 2 Hattstein & Delius 2011, p. 417
- 1 2 3 4 Bloom & Blair 2009, Architecture (VI. c. 1250–c. 1500)
- 1 2 3 4 5 Bloom & Blair 2009, Samarkand
- ↑ Hattstein & Delius 2011, p. 416
- ↑ Grabar, Oleg (1986). "Architecture V. Islamic, pre-Safavid". Encyclopaedia Iranica Online. Archived
- ↑ Hattstein, Markus; Delius, Peter, eds. (2011). Islam: Art and Architecture. h.f.ullmann, pp. 419–420.
- ↑ Hattstein & Delius 2011, pp. 418–419
- ↑ Bloom & Blair 2009, Shahr-i Sabz
- ↑ Hattstein & Delius 2011, p. 420
- ↑ Blair & Bloom 1995, p. 45
- 1 2 Bloom & Blair 2009, Timurid
- ↑ Blair, Sheila; Bloom, Jonathan M. (1995). The Art and Architecture of Islam 1250–1800. Yale University Press, pp. 41, 44
- 1 2 Bloom & Blair 2009, Herat
- ↑ Blair & Bloom 1995, pp. 45–46
- ↑ Blair & Bloom 1995, pp. 46–48
- ↑ Cazaux, Jean-Louis and Knowlton, Rick (2017). A World of Chess, pp. 31-33. McFarland. ISBN 9780786494279.
- ↑ Cazaux, Jean-Louis; Knowlton, Rick (2017). A World of Chess, Its Development and Variations through Centuries and Civilizations. McFarland, p. 35
- ↑ Falkener, Edward (1892). Games Ancient and Oriental. Longmans, Green and Company
- ↑ Cazaux, Jean-Louis and Knowlton, Rick (2017). A World of Chess, pp. 31-33. McFarland. ISBN 9780786494279
- Aka, Ismail (1996). The Agricultural and Commercial Activities of the Timurids in the First Half of the 15th Century. Oriente Moderno. Istituto per l'Oriente C. A. Nallino. 15 (76/2): 9—21. doi:10.1163/22138617-07602003. JSTOR 25817400.
- Subtelny, Maria Eva (1988). Centralizing Reform and Its Opponents in the Late Timurid Period. Iranian Studies. 21 (1/2): 123—51. doi:10.1080/00210868808701712. JSTOR 4310597.
_Autonomy.svg){kind=small}
_1.svg){kind=small}
