Петрів Всеволод Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Всеволод Миколайович Петрів
12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий
Petriv V.jpg
Загальна інформація
Народження 2 (14) січня 1883(1883-01-14)
Київ, нині Україна
Смерть 10 липня 1948(1948-07-10) (65 років)
Аугсбурґ, Бізонія Бізонія
Національність українець
Військова служба
Роки служби 19181948
Приналежність Flag of Russia.svg Російська імперія →
Flag of the Ukranian State.svg УНР
Вид ЗС Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Рід військ Українська Народна Республіка Сухопутні війська
Формування 1-й Запорізький імені кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків
Війни / битви

Перша світова війна
Радянсько-українська війна

Угорсько-українська війна

Друга Світова війна
Командування
30 червня 1941 — 1945
Наступник Михайло Омелянович-Павленко

Військовий комісар Директорії України (в.о.)
14 липня 1919 — 5 листопада 1919
Попередник Шайбле Олександр Якович (в.о)
Наступник Сальський Володимир Петрович

Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
Георгіївська зброя
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня

Commons-logo.svg Матеріали до статті на Вікісховищі

Пе́трів Все́волод Микола́йович (2 [14] січня 1883(18830114), Київ — 10 липня 1948, Аугсбурґ, Бізонія) — військовий і громадський діяч, письменник, педагог, військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник оборони Києва від більшовицьких формувань Муравйова. В роки визвольних змагань займав високі військові посади. З 1920 р. — в еміграції. З 1948 р. — дійсний член НТШ. Автор праць з військової історії.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в Києві, нині столиця України (тоді Київська губернія, Російська імперія) у дворянській родині військового російської армії. Батько Всеволода — Микола Вернер-Петров, уродженець Санкт-Петербурга, був капітаном російської армії (пізніше генерал-майором), дід якого як вояк Карла ХІІ брав участь у Північній війні, потрапив у полон до російського царя Петра І, від чого й отримав прізвище Петров. Мати Олександра була норвезького походження з дому Строльман, народжена в селі Бурти на Чернігівщині[1]. Закінчив Київський кадетський корпус (1900), Павловське вище військове училище в Петербурзі (1902), Миколаївську академію Генерального штабу (1910).

З жовтня 1910 року — командир роти 165-го піхотного Луцького полку (Київ).

З жовтня 1912 року — молодший ад'ютант штабу Київської військової округи.

З лютого 1913 року — старший ад'ютант штабу 42-ї піхотної дивізії(Київ).

З 15 вересня 1914 року — в.о. штаб-офіцера для доручень штабу XXIV армійського корпусу.

З березня 1915 року — в. о. штаб-офіцера для доручень штабу X армійського корпусу.

З жовтня 1915 року — підполковник.

З 9 травня 1916 року — начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії.

З березня 1917 року — полковник.

Під час Першої світової війни за бойові заслуги нагороджений Георгієвською зброєю (24 січня 1917 за бій 27 травня 1915) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та бинтою.

Участь у перших національно-визвольних змаганнях[ред.ред. код]

У 1917 році брав активну участь в українському русі на Західному фронті. Протягом 1524 листопада 1917 року організував з українців Західного фронту полк ім. Костя Гордієнка, на чолі якого незабаром прибув до Києва, де брав активну участь у вуличних боях проти більшовиків.

З 9 лютого 1918 року — командир 3-го Запорізького куреня військ Центральної Ради, який після здобуття Києва 17 березня 1918 року був розгорнутий у 1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, що входив у Запорізький корпус Армії УНР.

З червня 1918 року — у розпорядженні начальника Генерального штабу Української Держави.

З 29 липня 1918 року — на момент початку формування в.о. начальника штабу 12-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Через відмову складати присягу гетьману не затверджений на посаді.

З серпня 1918 року — у розпорядженні начальника Генерального штабу Української Держави.

З 14 жовтня 1918 року — помічник начальника навчального відділу по піших школах Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави.

З 28 жовтня 1918 року — помічник начальника 2-ї Київської спільної юнацької школи.

З 1 грудня 1918 року — помічник начальника Інструктурської школи старшин.

З 22 грудня 1918 року — начальник Житомирської юнацької школи. Перебуваючи на цій посаді, 13 березня 1919 року, був контужений у бою, але залишався на чолі школи.

Петлюра і Петрушевич приймають звіт полковника Петріва під час перегляду Українських військ у Кам'янці Подільському 1 листопада 1919 р.

З 2 червня 1919 року — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР.

З 9 липня 1919 року — військовий міністр УНР.

З 5 листопада 1919 року — товариш військового міністра УНР.

З 1 травня 1920 року — інспектор піхоти Армії УНР.

З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий.

З березня 1921 року — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР.

З 19 серпня 1921 року — начальник Генерального штабу УНР.

Коли 1920 року українське військо вимушено опинилося в таборах для інтернованих, однією із вимог «союзників» була здача особистої зброї. Коли черга підійшла до генерала-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва, він не віддав своєї шаблі полякам — демонстративно переламав її власними руками.

У червні 1922 року за власним бажанням звільнився у запас.

Еміграція[ред.ред. код]

Жив у еміграції. У м. Хусті був професором місцевої Української державної гімназії. Читав лекції в Українському високому педагогічному інституті в Празі, був професором Української реальної гімназії в м. Моджари (біля Праги). У 19221923 — викладач військової історії на курсах старшин УНР у Каліші.

Допомога Карпатській Україні[ред.ред. код]

1415 березня 1939 року перебував у м. Хусті, під час проголошення незалежності Карпатської України відмовився прийняти командування Збройними Силами Карпатської України, але дав згоду надати допомогу штабу місцевих січовиків.

Участь у других національно-визвольних змаганнях[ред.ред. код]

30 червня 1941 року у Львові після проголошення революційним крилом ОУН (Бандери) Українського Уряду на чолі з Ярославом Стецьком увійшов до складу цього уряду як військовий міністр. Під час Другої світової війни брав активну участь у різних переговорах з німцями щодо долі України та українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське Визвольне Військо (1943) та Українську Національну Армію (1945), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української Національної Армії Павла Шандрука.

З 1945 року перебував у еміграції в Третьому Рейху. Помер у таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі (Бізонія).

Петрів у спогадах та цитатах[ред.ред. код]

Німецький капітан Ганс Кох про часи свого перебування в січових стрільцях у Армії УНР так писав у газеті «Війер Нойє Нахріхтен» (жовтень 1927 року):

« Я пригадую хороброго полковника Петрова, який з двома регулярними сотнями розбив навесні 1919 р. партизанську ватагу біля Житомира, а погромницьких провокаторів розстріляв на місці. У полковника Петрова, мабуть, ще тепер мусить находитися листівка подяки Житомирського рабінату, яку йому тоді піднесли тамошні жиди…[2]  »

У кіносценарії та документально-історичній кінострічці революція за спогадами Всеволода Петріва", 2012.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Пам'ятник старшинам Армії УНР уродженцям м. Києва, на якому викарбувано ім'я Всеволода Петріва
Меморіальна дошка Всеволоду Петріву у м. Боярка
Цеголка на будівництво пам'ятника на могилі

У кінематографі[ред.ред. код]

У 2012–2013 році режисер Іван Канівець зняв фільм «Українська революція» — документальну екранізацію спогадів Петріва «Спомини з часів української революції (1917–1921)».

Твори[ред.ред. код]

Праці Петріва друкувалися як окремими книгами, так і в зарубіжних газетах і журналах (Літопис Червоної Калини, Календар Червоної калини, Табор, Діло, ЛНВ) й ін. Автор ґрунтовних мемуарів, виданих у чотирьох частинах у Львові протягом 19271931 років.

  • Суспільство й військо: Соц.-іст. нарис. — Прага; Берлін, 1924;
  • Усуспільнення військових знань // Студентські вісті. — Прага, 1926. — № 6. — С. 6–11;
  • Фрагмент до історії українсько-польського зближення // Нова Україна. Прага, 1927. — № 1–2. — С. 75–80;
  • Спомини з часів української революції (1917–1921). Львів, 1927–1931. — Ч. І. До Берестейського миру. 1927; Ч. 2. Від Берестейського миру до зайняття Полтави. 1928; Ч. 3. Від Кримського походу до гетьманського перевороту. 1930; Ч. 4. Гетьманщина і повстання Директорії. 1931;
  • Уривки зі споминів // Календар Червоної Калини на 1929 р. — Львів, 1928. — С. 29–39;
  • Армія УНР. 1917–21 // Укр. Загальна Енциклопедія. — Львів; Станіслав; Коломия. 1934. — Т. 3. — С. 762–767;
  • Житомирська юнацька школа: формування, наука, бої, перший випуск української старшини. Сторінки з ненадрукованого щоденника // Літопис Червоної Калини. Львів, 1936. — № 5. — С. 18–19; № 6. — С. 7; № 7/8. — С. 15; № 10. — С. 11–15; № 11. — С. 14–17; 1937. — № 1. — С. 19; № 3. — С. 14–17; № 6. — С. 17;
  • Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648–1649 років // Військо України. — К., 1993. — № 6. — С. 43; № 7. — С. 74; № 8. — С. 93;
  • Неторованим шляхом: Спомини з історії української революції 1917–1921 рр. // Вітчизна. — 1993. — № 5–6. — С. 123–135; № 7–8.  — С. 137–154; 1994. — № 1–2. — С. 137–149; № 5–6. — С. 143–156. Літ. : Гаврилюк І. З величного минулого // За державність. — Варшава, 1929. — № 1. — С. 130;

Див. також[ред.ред. код]

  • * «Українська революція» — документальна екранізація спогадів Всеволода Петріва «Спомини з часів української революції (1917–1921)»

Примітки[ред.ред. код]

  1. Всеволод Петрів «Військово-історичні праці. Спомини» (вступ В.Сергійчука) Збірник, «Поліграфкнига» К; 2002 640 с. ISBN 966-530-110-1
  2. Сергійчук В. Всеволод Петрів. — Серія «Українські державники». — С. 125.
  3. Боярка-інформ — Перейменовано вулиці рішенням сесії… Згідно  | Facebook. www.facebook.com. Процитовано 2016-02-23. 
  4. Сухомлин підписав розпорядження про перейменування вулиць у Житомирі
  5. Відкриття меморіальної дошки Всеволоду Петріву за участі реконструкторів ВІК "Повстанець", 15.10.2016 р. - Боярська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 4 відділ освіти Києво-Святошинської райдержадміністрації. boyarka-school4.edukit.kiev.ua (uk). Процитовано 2017-11-15. 

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]