Славутич

Славутич
Герб Славутича Прапор Славутича
Внутрішнє подвір'я Московського кварталу міста Славутич
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Київська область
Район/міськрада	Славутицька міська рада
Рада	Славутицька міська рада
Код КОАТУУ	3211500000
Засноване	1986
Статус міста	з 1986 року
Населення	▲24 854 (01.12.2012)
Площа	20,824 км²
Поштові індекси	07100-07199
Телефонний код	+380-4579
Координати	51°31′21″ пн. ш. 30°43′05″ сх. д.
Водойма	Дніпро
День міста	1987 року, перша субота червня
Відстань
Найближча залізнична станція	Славутич
До обл./респ. центру
- фізична	186 км
До Києва
- фізична	186 км
Міська влада
Адреса	м. Славутич, Центральна площа, 7
Веб-сторінка	http://www.e-slavutich.gov.ua/
Міський голова	Удовиченко Володимир Петрович

Славу́тич — новостворене (від 1986 року) місто у Київській області України, де проживають переважно переселенці після Чорнобильської катастрофи, зокрема, персонал, що обслуговує Чорнобильську АЕС.

Місто розташоване на лівому березі Дніпра (Славутич — давньослов'янська назва Дніпра). Хоча адміністративно місто підпорядковане Київській області, географічно воно розташоване у Чернігівській, точніше, є анклавом.

Станом на 01.01.2010 р. населення Славутича становило близько 25 тисяч осіб. Більшість працездатних мешканців міста працює на Чорнобильскій АЕС та підприємствах Зони відчудження та безумовного (обов'язкового) відселення.

Історія

Славутич — наймолодше місто України. Рішення про його будівництво, як нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС і членів їхніх родин, було прийнято 2 жовтня 1986 року директивними органами СРСР, вже після аварії на ЧАЕС. І вже у вересні-грудні того ж року було здійснене проектування міста, а в грудні почалося будівництво міста. 26 березня 1988 року був виданий перший ордер на заселення квартир.

Вид на Вільнюський квартал

У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік: Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України й Росії, що надало кожному кварталові національного колориту. Як результат, зараз місто поділене на дванадцять кварталів: Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Ленінградський, Московський, Ризький, Талліннський, Тбіліський, Чернігівський, кожен з яких має свою особливу архітектуру й атмосферу. Територія забудови міста займає 7,5 кв.км.,

Трагічним для жителів міста було рішення про дострокове закриття Чорнобильської АЕС.

Коротка історія Славутича розпалася на два періоди: період 1987–2000 р. коли станція випускала товарну продукцію, і період після грудня 2000р, коли ЧАЕС була закрита й персонал станції почав скорочуватися щороку на 400 осіб. За соціально-психологічним впливом на городян перший період історії Славутича можна охарактеризувати як романтичний, а другий — як реалістичний.

Соціально-побутова інфраструктура

За роки існування у Славутичі створена сучасна соціальна інфраструктура. Її розвиток є одним з факторів стабільної демографічної ситуації в місті.

На сьогодні реалізуються 10 програм для соціально незахищених груп населення, спрямованих на профілактику наркоманії та алкоголізму серед молоді, реабілітацію дітей-інвалідів, оздоровлення, розвиток науки й освіти.

Створюється враження, що місто будувалося спеціально для дітей: чотири загальноосвітні школи, один ліцей, Центр захисту дітей, Будинок дитячої творчості, бібліотечно-інформаційний центр для дітей, фізкультурно-оздоровчі комплекси загальною площею в 3,5 тис. кв.метрів, юнацька спортивна школа, стадіон, яхт-клуб… Серед юних спортсменів є призери Кубків Світу, Європи, України у багатьох видах спорту. Дошкільна система утворення нараховує шість дитсадків. Наймолодших жителів Славутича виховують в атмосфері любові до національної культури, мови, у кожному садочку є групи народознавства, музичні та спортивні зали, басейни з кабінетами лікувальної фізкультури. Впроваджується програма ЮНІСЕФ «Славутич — територія, сприятлива для дитини».

Центром культурного життя міста є Дитяча школа мистецтв. На п'яти її відділеннях навчається близько 800 дітей.

Також у місті є центр молоді, сучасний центр зв'язку, мерія, інтернет-кафе, численні спортмайданчики, сучасні лікарні й готель. Майже 80 відсотків квартир міста розташовані в п'яти-дев'ятиповерхових будинках, інші — у невеликих будинках на одну—дві родини.

Населення

Переважно населення Славутича складають колишні жителі Прип'яті, з них вісім тисяч у 1986 році були ще дітьми. Багато жителів Славутича є ліквідаторами. Тому багато з них страждають від захворювань, що їх спричинили наслідки аварії на ЧАЕС. Багато жителів дотепер працюють у межах зони відчуження, займаючись там моніторингом, науковою діяльністю й обслуговуванням законсервованої станції. Вони добираються в зону відчуження на поїзді, що ходить зі Славутича до ДСП ЧАЕС. Для Славутича характерний незвичайно високий рівень народжуваності й низький рівень смертності. Як результат, Славутич — місто з найнижчим середнім віком населення в Україні. Більше третини жителів міста — діти. В місті активно розвивається молодіжний рух.

Нинішній стан справ

Економічна й соціальна ситуація міста, передусім, залежить від ЧАЕС. До закриття електростанції у 2001 році на ЧАЕС працювало дев'ять тисяч жителів міста (майже половина дорослого населення). Після закриття станції там продовжують працювати три з половиною тисячі осіб, котрі спостерігають за її станом та підтримують станцію у безпечному стані.

Раніше вісімдесят п'ять відсотків бюджету міста наповнювалось за рахунок атомної станції. Для того, щоб залучити у місто нових інвесторів, йому надано статус особливої економічної зони. Також проводиться програма перекваліфікації колишніх працівників станції. Проте, незважаючи на ці заходи, місто вже залишили півтори тисячі мешканців.

Посилання

• ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Славутич