Західне християнство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Базиліка Марії Магдалини в Везеле, центральний вхід

За́хідне христия́нство— термін для позначення релігійного культу латинського зразка та низки релігійних конфесій, що мають спільні з католицизмом атрибути, обумовлені довгим, спільним, історичним минулим (англіканство, лютеранство, пресвітеріанство та ін.) Позначка «Західне християнство» використовується для відокремлення від терміну «Східне християнство» через значні історичні і літургічні розбіжності.

Розповсюдження[ред.ред. код]

На 21 століття західне християнство розповсюджене в Центральній і Північній Європі, Північній Африці, Північній і Південній Америці, Австралії, Філіпінах, Новій Зеландії.

На римо-католиків припадає більше половини всіх християн світу. Друге місце посіли різновиди протестантизму.

Історія[ред.ред. код]

Місто Йорк.Монумент римському імператорові Константину Великому, 1-му християнському імператорові Рима.

На початкові два століття західного християнства припадає період відсутності церковної організації як такої, ще не було кліриків, догматів віри, розробленого культу, адміністративних осіб тощо. Це період побутування пророків, проповідників, апостолів. Зараз вважають, що вони мали харизму, тобто здатність вчителювати, проповідувати, творити дива чи лікувати, яку дарував божий дух. Виникають перші християнські спільноти.

З часом (з середини 2 ст. н. е.) керівництво першими християнськими спільнотами переходить до пресвітерів — найстаріших членів спільнот, яких вважали найбільш досвіченими. Первісно пресвітери керували господарською ланкою спільноти, особливо пов'язані з влаштуванням агап (спільних трапез, вечерь любові). Для трапез накопичували гроші, харчі, що потребувало сховищ, комор, дияконів, що первісно були обслугою трапез. В спільноті з'явились єпископи (наглядачі). Єпископами ставали старіші і заможніші члени спільноти, що відповідали за збереження грошей спільноти, збереження харчів, комор, стабільності тощо. Розважливі і авторитарні єпископи не примирились з інститутом пророків-харизатиків, які походили з бідноти, рабів, вільновідпущених, декласованих елементів, напівбожевільних і психопатів. Адже вони не піддавались регламентації, нагляду, залишались некерованими і нікому не підлеглими. Так сформувались церковні громади, керована єпископами, метою яких стали обмеження впливів пророків, а далі — їх повне усунення від християнських спільнот, від атак на багатіїв і пророцтв про скору загибель гріховного світу і близький прихід царства божого на землі. Однак ці пророцтва не забудуть, а в деякі (кризові) періоди — вони набуватимуть розповсюдження і популярності і надалі, мало що міняючи в структурі церкви.

Пішов процес пристосування християнства до панівних інтересів пізньоантичних можновладців, незважаючи на гоніння і утиски з боку імператорів Стародавнього Риму. В християнсті залишається " рреволюційна " риторика, тоді як революційні дії відхиляють, заміняють на очікування майбутнього дива, на «духовне вивільнення» від земних страждань тощо. Бунтівні настрої первісних християнських пророків ретельно викорінюють. Ігнатій Богоносець, єпископ антіохійський зламу 1 — 2 століть н. е. вже деклавував постулат «нема церкви без єпископа».

На цьому етапі пройшло розмежування між керівництвом церкви і вірянами, були скасовані спільні трапези (вони перейдуть і залишаться лише в монастирях, цих християнських оазах, відокремлених від грішного світу). А єпископ вже керував як господарством і грошима спільноти, так став і авторитетом в питаннях віровчення.

Криза влади в Стародавньому Римі сприяла зміцненню християнства як організації, вплив якої з часом мав розповсюдження на всі верства тогочасного суспільства (раби і рабовласники, купецтво, армія). В руці слабкої імператорської влади залишились лише язичницькі храми. Процес логічно завершився офіційним визнанням християнства державним віросповідуванням імператором Костянтином, зацікавленим в зміцненні власної влади у будь який спосіб.

Ранньохристиянська церква була зорганізована як система окремих і самостійних громад (церков) з центрами у столицях країн і провінцій і в великих містах. Єпископи великих міст здійснювали нагляд за церквами в прилеглих до цих міст областях. Вже до 5 ст. склалася система, відповідно до якої єпископи Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, яких було прийнято називати папами, стали вважатися главами церков відповідних регіонів, на імператора ж покладався обов'язок захищати церкву і забезпечувати її доктринальну єдність.

Претензії на першоверховенство Риму[ред.ред. код]

Скульптура Апостола Петра, можливо, роботи Арнольфо ді Камбіо.

Рим, як столиця велетенської держави, був постійним містом перетину культур, релігій і зрушень, «магнітом», що притягав різноманітні ідеї. Це обумовило і бажання столичної християнської спільноти Рима надати римському єпископові — особливого статуса. Приблизно з 4 ст. н. е. розповсюджували створдження, що сам апостол Петро заснував римську спільноту християн і був її першим єпископом. Звідси претензії на примат, тобто найвище місцев християнській ієрархії.

Але східні церкви, більші за чисельністю, до того ж — виникли раніше римської, вважали себе авторитетнішими. Християнські спільноти Александрії, Єрусалима, Антіохії виступили проти цих зазіхань. Але римський єпископ вже зазіхав на титул «єпископа всіх єпископів». Так, єпископ Віктор (189–199 рр.) зробив спробу відірвати дату християнської пасхи від єрейської. Був навіть скликаний Синод, на якому були присутні делегати християнських церков Сходу і Заходу. Спротив східних церков був таким значним, що римський єпископ Віктор зазнав поразки : більш ніж сто років пасху святкували в християнських спільнотах Малої Азії і Римської імперії в різні дати.

Калікст І і Новий заповіт[ред.ред. код]

Папа римський Калікст І як віровчитель.

Нові зрушення в християнстві прийшлися на добу Калікста І. За його часів розповсюдилась римська хрестна формула і окрема сповідальня. Калікст І монополізував право відпускати гріхи і широко використовуав його по відношенню до священства, адже в «ковчегу Ноя поряд були чисті й нечисті тварі». Коливання настанов було таким широким, що Калікст І дозволив священикам і конкубінат(неофіційний шлюб чоловіка і жінки, діти яких мали обмежені права на майно священика), і багатожонство (полігінія).

М'якість правління Калікста І навернула в християнство відступників, а з боку захисників старих настанов — викликало полеміку і критику. Священство спромоглося покласти край неканонічним, вільним тлумаченням священих текстів. До Калікста І священим важали лише Старий Заповіт. Відтепер захисники віри мали спиратись на Новий Заповіт, який оголосили таким же священим, як і ізраїльський. В Новий Заповіт ввели лише чотири Євангелія, соборні посилання Петра, Павла тощо, які зробили незмінними, канонічними. Західне християнське віровчення все більше ставало монопольною галуззю заможних і освічених осіб, а церква — остаточним знаряддям єпископів. Пройшов процес прорастання церкви в світську владу, які йтимуть поруч століттями, змагаючись за верховенство влади тільки між собою.

Давньоримський спадок в Західному християнстві[ред.ред. код]

Папа римський Гонорій І з моделлю церкви. Мозаїка.

Навіть офіційне визнання християнства в Стародавньому Римі не принесло різких змін в формальну складову образотворчих мистецтв, в форми, розроблені в добу античності. Про це свідчать стінописи в катакомбах, що розповсюдились в римських містах з 2 ст. н. е. Найзначніші — створені в Римі, де їх протяжність сягнула ста кілометрів .Мистецтво катакомб розвивалося на протязі майже трьох століть (3 — 5 ст. н. е.) і, як в металургійній печі, переплавило різні ідейні витоки — іудейську традицію незображувального верховного Бога і античну культуру тілесності, адже Бог прийняв людську подобу заради спасіння християн. Стінописи мають витоки в елліністичному мистецтві з тенденцією до символізму, до переходу навіть до спрощених знаків, зрозумілих посвяченим. Але цей шлях приведе до практичного розпаду елліністичних схем, незважаючи на їх довершеність (" добрий пастир ", " риба " тощо.)

Християнство вимагало спільних зборів, виникла потреба в великих приміщеннях. Відмова від язичницьких храмів переорієнтувала християнську увагу не на сакральні споруди римлян, а на цивільні споруди — а це базиліка та ротонда. Вони і стають найпоширенішим типом перших християнських церков і надалі.

В добу раннього Відродження — наполегливе прагнення відродити також давньоримску, ордерну архітектуру оволоділо думками декількох теоретиків і архітекторів-практиків. Ще нема широкого кола замовників, не всі технічні засоби розроблені і випробувані. Але відродження ордерної архітектури відбулося в теоретичних працях Філарете і, особливо Альберті. Проектами рестарації поруйнованих пам'яток Стародавнього Риму виглядає і архітектурне тло багатьох фрескових циклів італійских художників (у Фра Анжеліко, у Філіппо Ліппі і Беноццо Гоццолі, у Перуджино). Первісна кількість суто ренесансних споруд — невелика. Але саме вони зададуть головний напрямок розвитку італійської архітектури. Розроблений Альберті тип римського храму в 15 столітті стане головним типом сакральної архітектури західного християнства на декілька століть.

Розкол 1054 року[ред.ред. код]

В кінці IV ст. Західна Римська імперія розпалася, і на її території утворився ряд варварських королівств, але на Сході продовжила своє існування Візантійська імперія зі столицею в Константинополі. Візантійські імператори неодноразово робили гоніння на монофізитів і несторіан Єгипту і Сирії. І коли в VII ст. в ці країни вторглися мусульманські завойовники, значна частина населення зустріла їх як визволителів. Тим часом розрив між релігійною культурою латинських і грецьких християн все більше заглиблювався. Так, західне духовенство стало розглядати церкву як соціальну інституцію, повністю незалежну від держави, в результаті чого з часом Папи Римські взяли на себе ряд повноважень колишніх імперських властей, на Сході ж — попри те, що Константинопольські патріархи носили титул «вселенських патріархів», — важливість ролі візантійського імператора як видимого глави церкви постійно зростала. Костянтина Великого, першого християнського імператора, оголосили «рівноапостольним».

Розкол між Західною (Католицькою) і Східною (Православною) церквою зазвичай датують 1054 роком, однак в дійсності мав місце поступовий і тривалий процес поділу, більшою мірою обумовлений розбіжностями у звичаях і думках, ніж догматичними розбіжностями. Дуже важливою подією, що стала причиною непереборного відчуження, є захоплення Константинополя хрестоносцями (1204 рік) і утворення на її теренах Латинської імперії.

Розкол в 16 ст. Католицизм і протестантизм[ред.ред. код]

Худ. Крістоф Амбергер. Карл V

Пограбування Рима 1527 року, його руйнація вояками імператора Карла V, фактичний полон папи римського Климента VII — мали значні політичні, моральні, релігійні і мистецькі наслідки. Як переможена сторона, папа під тиском імператора відмовився від прав на Чивитавеккьо та Модену, Парму і Пьяченцу. Примусово він дав згоду на коронацію імператора Карла V ще й імператором Італії. Це значно послаблювало політичні позиції папи римського і в Італії, і в Європі. Трагічні події в Римі спонукали навіть коронацію Карла V перенести у місто Болонья, бо в Римі не залишилось непограбованої чи непотрощеної церкви, гідної прийняти гостей та пихату свиту імператора.

Наляканий руйнацією Рима — Климент VII нічого не робитиме такого, що могло викликати в зовнішній політиці Ватикану спротив чи обурення Карла . Саме тому Климент VII не погодився на розлучення короля Англії Генріха VIII з його дружиною — Катериною Арагонською, що була тіткою Карла V.

Посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло міці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі.

За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, володар міста. А венеціанські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм.

Винищення єретиків та ідейна боротьба в західному християнстві[ред.ред. код]

Індекс заборонених книг, видання 1554 з Венеції.

Під ним розуміли будь-яку врочистість, яку влаштовувала інквізиція з приводу оголошення вироку. Зокрема, у Франції аутодафе було відоме як «sermo generalis» — загальна проповідь. Саме там воно і було виконано вперше у Парижі у 1241 році.

Практика аутодафе закріпилася в Іспанії разом із одержавленням місцевої інквізиції наприкінці XV ст., яка виконувала функції іспанської служби безпеки. Перше місцеве аутодафе було здійснено у Севілії у 1481 році. Аутодафе часто використовувалось для звинувачення і страти багатіїв, аби поповнити монаршу скарбницю.

«Акти віри» виголошували не лише в Іспанії, але й американських колоніях. З 1536 року інквізиція діяла також в Португалії та її колоніях у Бразилії та Індії (15621563).

Останнє аутодафе було виконане у Валенсії у 1826 році. Після «акту віри» звинуваченого було повішено.

  • Індульгенції базуються на віруванні в те, що гріх, хоча прощений, повинен тим не менш мати кару на землі або в чистилищі.

Церква може відпустити ці кари завдяки заслугам Христа та католицьких святих. Практикування індульгенцій постало в ранній церкві, коли сповідникам і тим, хто зазнавали мучеництва, дозволялося заступатися за покаяльників — і таким чином втихомирювати кару, накладену на них. Пізніше, схоластами було розроблено вчення про заслуги святих, які Бог надав у розпорядження церкви. У часи пізніх Середніх віків і Відродження, серед благочестивих дій, за які можна було отримати інудульгенції, могли бути і грошові пожертви на будівництво й утримання храмів. Магічне відношення до індульгенцій призводило до розповсюдження зловживання ними і було однією з головних причин атаки Лютера на церкву під час Реформації.

Сьогодні індульгенції надаються папою для заохочення побожності та доброчинства під час великих свят та періодів покаяння.

Корнеліс ван Харлем. «Католицькі чернець і черниця», 1590 рік

У 1579 р. сім бунтівних провінцій Нідерландів в місті Утрехт створили так звану Республіку Семи Об'єднаних Провінцій. Під час війни з Іспанією вдалося відстояти свою незалежність. Іспанські загарбники-християни помстилися убивством 10.000 громадян-християн міста Антверпен, що привело до масової еміграції в " Об'єднані Провінції " з теріторій Фландрії, контрольованих Іспанією. Вестфальська мирна угода 1648 р. визнала незалежність «Об'єднаних Провінцій», які стали відомі як Голландія. Таким чином, приналежність до християнства в країнах Західної Європи не давала гарантій безпекии.

Про непримиренність позицій католиків і протестантів 16 — 17 століть свідчить і незвичний для нас твір музею Франса Галса — картина художника Корнеліса ван Харлема «Католицькі чернець і черниця». Для нас на перший план вийшла сміливість еротичної сцени 1590 року створення, для сучасників — це перш за все осуд розкошів і гріховності католицької церкви, що забула про важливіші заповіти первісного християнства. Усі важливіші заповіти і настанови первісного християнства і намагалися повернути в реальне життя протестанти Голландії як в країні, так і в її колоніях.

Східні християнські церкви[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • «Культура Византии. Вторая половина 7-12 веков», М. «Наука», 1989
  • Лозинский С. Г. «История папства», М, 1986
  • Поснов М. Е. История христианской Церкви (до разделения церквей — 1054 г.). Киев, 1991

Див. також[ред.ред. код]