Агротехніка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сільське господарство
Plowing ecomat.jpg
Оранка за допомогою трактора і плуга
 
Категорія КатегоріяPortal-puzzle.svg Портал

Агроте́хніка, сільськогосподарська технологія (англ. agricultural technology, agroculture, farming culture, crop management[1]) — система прийомів вирощування сільськогосподарських культур[2]. Рівень агротехніки визначається ступенем розвитку суспільства; кожній історичній епосі, кожному суспільному ладу властива своя агротехніка[2].

Історія[ред. | ред. код]

В епоху первісного суспільства агротехніка була основана на примітивних знаряддях ручної праці (мотика, серп). Це був період т. з. ручного, мотичного землеробства. За античних часів розвинутих рабовласницьких господарств виникли знаряддя, які приводилися в дію за допомогою тварин (соха, плуг). В цю епоху було розроблено ряд прийомів удобрення ґрунту і догляду за рослинами, застосовувалося штучне зрошення (наприклад, Сади Семіраміди, одне з семи чудес світу). Прийоми агротехніки, пов'язані з сучасною системою широкого застосування сільськогосподарських машин, засновані на використанні наукових досягнень природознавства й агрономічних наук, почали складатися в умовах капіталістичного землеробства. В результаті розвитку машинобудування землеробство одержало ряд удосконалених сільськогосподарських машин.

У XX столітті до сільського господарства залучено трактор і комбайн, ряд інших складних машин та знарядь, збільшилось використання мінеральних добрив. Все це сприяло удосконаленню агротехніки. Проте справжній розвиток агротехніки можливий лише за організації раціональної системи землеробства, подальшого застосування досягнень науки і технології.

В Україні[ред. | ред. код]

За часів Російської імперії засновниками раціональної агротехнології вирощування сільськогосподарських культур в XIX столітті були Василь Докучаєв і Павло Костичев[2]. Вагомий внесок у розвиток зробили також Василь Вільямс (ґрунтознавство), Михайло Павлов, Дмитро Прянишников, Олександр Совєтов, Іван Стебут, Климент Тімірязєв та інші[2]. Серед українських вчених були Анастасій Зайкевич (досліджував вплив добрив на рослини) та Олександр Ізмаїльський (розробляв агротехнічні методи боротьби з посухою)[2]. Вдосконаленням агротехнічних прийомів займалися відповідні навчальні заклади, зразкові господарства, дослідні станції (Полтавська, Харківська, Уманська)[2].


Завдання[ред. | ред. код]

Завданням агротехніки є забезпечення умов одержання високих і сталих врожаїв, збереження і підвищення родючості ґрунту, систематичне підвищення продуктивності праці і зниження собівартості сільськогосподарської продукції[2][3]. Для цього потрібен використання досягнень науки (генетики, біохімії, мікробіології, агрометеорології), досвіду передових агрогосподарств, широке застосування механізації, автоматизації, комп'ютеризації та роботизації у виробничих процесах. Великий внесок у розвиток агротехніки роблять новатори аграрного виробництва. Використовуючи досягнення сільськогосподарської науки і уважно вивчаючи місцеві господарські і природні умови, вони створюють прийоми вирощування сільськогосподарських рослин, які забезпечують високу і сталу врожайність кожної культури в кожному полі сівозміни.

Принципи[ред. | ред. код]

Агротехнічні прийоми диференціюють за сільськогосподарськими культурами і сортами. В Україні вони застосовуються з урахуванням районування, тобто пристосування до специфіки ґрунтово-кліматичних умов Степу, Лісостепу, Полісся, Передкарпаття і Закарпаття[2].

Сучасна система землеробства передбачає[2]:

До агротехніки також включають підготовку посівного і садивного матеріалу, сівбу і садіння, збирання врожаю, снігозатримання, мульчування, боротьбу з бур'янами, хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур та ін.

Виробничий процес[ред. | ред. код]

Розробляючи технологію виробництва певної сільськогосподарської продукції, перш за все планують обсяги, визначають потреби в матеріалах, забезпеченість технікою та обладнанням, складають нормативи витрат (кормів, добрив, посівного матеріалу, палива, робочих годин тощо), агротехнічні та зоотехнологічні потреби (наприклад, ступінь подрібнення кормів, глибину закладки насіння, температуру і вологість ґрунтів, обладнання тваринницьких приміщень). Відповідно до цього складають технологічні карти[3].

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. (рос.) Англо-русский сельскохозяйственный словарь / под ред. В. Г. Козловского, Н. Г. Ракипова. — М. : Руссо, 1997. — 880 с. — ISBN 5-88721-083-4.
  2. а б в г д е ж и к Рубін С. С. Агротехніка // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1977. — Т. 1 : А — Борона. — С. с.
  3. а б Бур'ян М. І. Технологія сільськогосподарського виробництва // Українська сільськогосподарська енциклопедія : у 3-х т. / редкол. : В. В. Артюхов [зав. ред.] та ін. — К. : Головна редакція УРЕ, 1972. — Т. 3 : Пол — Ящур. — С. 325-326. — 50 000 прим.

Література[ред. | ред. код]

  • (рос.) Вихрачев В. Н. Агроэкологическое обоснование мер повышения урожайности кукурузы в севооборотах Левобережья Лесостепи Украины. — Сумы, 2003. — 256 с.
  • (рос.) Храмцов Л. И., Храмцов В. Л. Мировые агротехнологии. — Донецк : ИМА-пресс, 2010. — 421 с.

Історія агротехнології[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]