Алебарда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шведські алебарди 16 ст.
Алебарди в Львівському музеї

Алеба́рда (від сер.-в.-нім. helmbarte через італ. alabarda і фр. hallebarde)[1] — різновид держакової холодної зброї поліфункціонального призначення. Складається з держака та прикріпленої до нього бойової частини, яка спочатку була комбінацією двох головних елементів: бойової сокири та списа (на Сході — келепа та списа), а також додаткових: чекана, бойового молота, гаків тощо. Основне призначення алебарди — завдавання січних, колючих, іноді пробивних (або розбивних) ударів. Для бойової частини алебарди також характерні деякі додаткові функції — захват бойових частин зброї, або частин тіла супротивника, стягування вершника з коня тощо. Від XIV до XVIII ст. алебарда була на озброєнні піхоти багатьох європейських країн.

Етимологія[ред. | ред. код]

Слово алебарда походить від сер.-в.-нім. helmbarte, утвореного від helmo («руків'я») і barta («сокира»). Етимологічно спорідненими термінами є «бердиш» і «бартка»[1].

Історія[ред. | ред. код]

Уперше алебарди з'явилася в Давньому Китаї у III ст. до н. е. Її бойова частина поєднувала спис та китайський різновид келепа. Пізніше келеп було замінено на лезо-гарду у формі півмісяця. Існували найрізноманітніші різновиди такої зброї (варіювалися довжина держака — від 1 до 3,5 м і більше, розміри та кількість елементів бойової частини), що робило її придатною для бойового використання як вершниками, так і пішими.

Від XIV ст. алебарда набула поширення у Європі, вперше з'явившись у Швейцарії та Німеччині. У XV—XVII століттях вона використовується у військах ландскнехтів. Розрізняють німецькі й італійські алебарди: перші мали більш вузьке і довге лезо, клинки італійських алебард були різноманітніших форм і часто прикрашалися декором.

Сержант Російської армії 1700—1720 рр.

Пізніше спис та сокира бойової частини трансформувалися в оригінальні різновиди: виникла вона з широким дволезовим клинком (глефа), кривим клинком, клинком у вигляді півмісяця тощо.

Довжина алебард коливалася в межах 200—240 сантиметрів, а вага при цьому могла бути від 2,5 до 5,5 кілограмів. Наймасивнішими були алебарди XV—XVI століть, коли леза ще часто виготовлялися за технологією зварювання, а головним завданням було пробиття суцільного лицарського обладунку. У XVII столітті застосовувалися алебарди меншої ваги. Середня довжина європейської алебарди становила 180—220 см. Із XVII століття запанував, ставши класичним, тип алебарди з вузькою сокиркою, розвиненим списом-вістрям і одним гаком.

У другій половині XVI ст. число алебардників зменшується на користь мушкетерів, а з XVII ст. алебарда починає зникати з полів битв, залишаючись тільки в охороні бойового прапора в задніх рядах[2]. Вона стає переважно відрізнювальним знаком піхотних унтер-офіцерів[3], у зв'язку з цим її розміри зменшуються (у Франції такі сержантські алебарди називалися sergentines)[4]. В умовах зрослого значення вогневого бою алебарди рідко використовувалися за прямим призначенням. Вони швидше були орієнтиром в строю, позначаючи місце унтер-офіцера і служачи для подачі сигналів і команд (подібно офіцерському протазану), але разом з тим скорочували число військовослужбовців, які могли вести вогонь[5]. Протягом XVIII ст. алебарда зберігає функцію зброї палацової охорони, замкової і міської варти та парадної зброї. Порівняно зі шпагою алебарда була зручніша для перекриття вулиць при стримуванні юрби: її можна було використовувати як шлагбаум[2]. У Франції у середині XVIII ст. вона ще широко використовувалася (відомий ордонанс короля Людовика XV щодо її вжитку), але в кінці століття алебарда практично зникає, ставши анахронізмом на тлі використовування рушниць з багнетами[6].

Будочник з алебардою на малюнку М. В. Добужинського «Місто в миколаївський час»

На території сучасної України алебарди в XVI—XVIII ст. використовувалась військами інших країн (Речі Посполитої, Росії). Для козаків та селян алебарда як зброя була не характерна. У Російській імператорській армії у кінці XVII — початку XIX століть алебарди були зброєю деяких унтер-офіцерів (фур'єрів, каптенармусів, сержантів). До 1730 року алебарди різних унтер-офіцерських чинів розрізнювалися за формою і розміром леза: великим візерунчастим у сержантів, меншого розміру у каптенармусів, і маленьким серпоподібним — у фур'єрів (капрали, як і рядові, замість алебард мали фузії; підпрапорщики допомагали прапорщикам носити ротні прапори, тому їм алебарди теж мати не належало). У 1730 році алебарди уніфікуються, а фур'єри починають носити їх тільки в строю, використовуючи в поході замість них фур'єрський значок. З 1740 по 1798 рік алебарди в армійських полках скасовуються (ненадовго повертаючись у 1761—1762 рр.), залишаючись тільки в гвардії. Імператор Павло I повертає алебарди унтер-офіцерам фузилерних рот (молодшим унтер-офіцерам, підпрапорщикам, портупей-прапорщикам, фельдфебелям). У 1802 році число унтер-офіцерів, озброєних алебардами, в полках скорочується, а в 1811 році унтер-офіцерські алебарди остаточно скасовуються[5]. До 1856 року алебарда служить зброєю нижнім чинам міської поліції («будочникам»).

Морські алебарди[ред. | ред. код]

Значно довші — іноді понад 300 сантиметрів, — були морські «абордажні» алебарди, призначені здебільшого для стягання бортів кораблів при абордажі, для чого вони споряджалися дуже великим гаком. З іншого боку, ними ж можна було і перешкоджати абордажу, вражаючи ворога ще на борту його судна.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г. — 632 с.
  2. а б Pierre-Henry Bas. La hallebarde, une arme polyvalente par excellence // Guerres & Histoire. — 2014. — № 18 (avril). — С. 84 à 85.. (фр.)
  3. Vladimir Dolinek. Encyclopédie des armes / Jean Bertrand. — Grund, 1993. — 351 с. — ISBN 2-7000-1321-2. (фр.)
  4. Charles Calizzano. Les Armes blanches du monde entier. — Paris : éd. de Vecchi, 1998. — С. 122 à 125. (фр.)
  5. а б Партазан (протазан), алебарда, эспантон (рос.)
  6. Ordonnance du Roi pour régler l'exercice de l'Infanterie. — Paris : Imprimerie royale, 1764. (фр.)

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]