Бій під Крутами

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бій під Крутами
Радянсько-українська війна
Battle of Kruty.jpg
Схема бою, виконана сотником Сергієм Горячком
51°03′32″ пн. ш. 32°06′11″ сх. д. / 51.05888889002777375° пн. ш. 32.10333333002777323° сх. д. / 51.05888889002777375; 32.10333333002777323
Дата: 30 січня 1918 р.[1]
Місце: Поблизу селища Крути, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія
Результат: Тимчасове призупинення просування військ Радянської Росії
Сторони
Flag of the Ukranian State.svg УНР Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1937).svg Радянська Росія
Командувачі
Аверкій Гончаренко Михайло Муравйов
Військові формування
Армія УНР
  • Перша українська юнкерська школа імені гетьмана Богдана Хмельницького
  • Перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців
  • Козаки села Хороше Озеро
  • Козаки села Кагарлик
  • загін сотника Твердовського
  • українська міліція села Пліски
  • бронепотяг-платформа Лощенка
  • бронепотяг полковника Алмазова
  • панцерники підполковника Самійленка з кулеметами і гарматою[2]
Червона гвардія
  • Загін петроградських червоногвардійців
  • Загін московських червоногвардійців
  • матроси Балтійського флоту
Військові сили
близько 1065
2 бронепотяги
панцерники
близько 3000
Втрати
Загинуло: 65-74
(з них 27 розстріляні опісля бою студенти)
Полонені: 7 студентів[3]
Загинуло: близько 300[4]

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) або 17 (30) січня 1918 року[1] біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина. Одночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовицьке повстання, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, направлене на цей напрямок, на його придушення.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наказ командування був виконаний — наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.[5]

Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність.[5]

Сучасників особливо вразило поховання 27 сильних в повному розквіті сил юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені. На похороні в Києві біля Аскольдової Могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти».

Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. 2006 року на місці бою встановлено пам'ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні.

Передісторія[ред. | ред. код]

Розклад сил[ред. | ред. код]

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, більшовицький російський уряд Леніна-Троцького оголосив війну УНР. Бойові дії розпочалися в середині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності УНР Центральною Радою, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові проголосив так звану Українську Народну Республіку Рад і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в УНР. Під командуванням Антонова-Овсєєнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Михаїла Муравйова. Попри те, що загін названо Східним фронтом, він становив більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.[6][7] Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків — Полтава — Київ, друга у напрямі Курськ — Бахмач — Київ.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість військ вірних та вмотивованих захищати УНР зменшилася до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.[8] Іншою загрозою для УНР була велика кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і збройне повстання на заводі «Арсенал», яке було придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:[9]

« …Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…

»

Формування загонів[ред. | ред. код]

У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету Cв. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

Звернення «До українського студентства»:[10]

« Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-„большевицька“ грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до „Куреня Січових Стрільців“, який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги… »

Усупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка[7].

У бою під Крутами брала участь тільки одна сотня Студентського куреня (близько 120—130 осіб). Решта куреня під командою С. Довгаля, студента, який повернувся з німецького фронту у ранзі підпоручика, разом із іншими з'єднаннями брала участь у боях на вулицях Києва проти більшовицьких заколотників, які виступили збройно в кількості близько 6000 осіб.[2]

Мартос пише, що основою оборони Крут була Перша Київська юнацька (юнкерська) школа імені Богдана Хмельницького під командою сотника Аверкія Гончаренка. Гончаренко був лектором тактики у тій школі і курінним начальником її молодшого курсу. Згодом він отримав ранг підполковника і емігрував до США.[2]

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) Першої Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня.

Юнкерів, студентів вищих шкіл, гімназистів і учнів інших шкіл загалом було понад 600 при 16 кулеметах. Студенти перед тим вправлялися близько двох місяців і вчилися не лише стріляти, а й кидати бомби. Був також саморобний бронепотяг на залізничній платформі із артилерійською гарматою і кулеметами під орудою сотника Лощенка. Були лазарет із лікарем Бочаровим та санітарами. Був також вагон із запасом набоїв та гранат.

На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.[2]

Хід бою[ред. | ред. код]

Не наважуючись зустріти противника в Бахмачі, де перебувало до двох тисяч робітників, налаштованих по-більшовицькому, Аверкій Гончаренко самочинно, без узгодження з іншими частинами та керівництвом, полишивши інших оборонців наказав відступити до Києва. Опісля втрати Бахмачу та відступу вцілілих частин до залізничної станції Крути туди відбули і юнаки 1-шої військової школи та студентська сотня[11]. Туди вони дісталися вже 28 січня. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала копати окопи й споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні близько чотирьох сотень бійців, переважно юнкерів та студентів.

Бійці сотні Студентського куреня були поділені на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.[2]

Наступного ранку 29 січня, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики продовжували наступ. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях.

Бій тривав до сьомої вечора, тобто до темряви, упродовж 10 годин. Командир студентської сотні сотник Омельченко постійно залишався при сотні, поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету. Він помер дорогою до Києва.[2]

Українці відбили кілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов радянський бронепоїзд, що розпочав обстріл оборонців із тилу.

Праворуч бійців юнкерської школи у полі зайняли позицію приблизно 80 добровольців «Вільних козаків» із сусідніх сіл, які цілий день відбивали наступ більшовиків. По закінченні бою ці добровольці повернулися до своїх сіл.[12]

Близько 7-ї вечора, коли стемніло, бій почав стихати. Тоді сотник Гончаренко наказав поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва. Першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2-а, 3-тя і 4-а сотні юнкерів., а 1-а сотня прикривала відхід вогнем.[2]

Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції в Крутах і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека.

Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, зі 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли[13]. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих[6].

Існує декілька версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Існує версія, начебто командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події в Києві.

Дослідження[ред. | ред. код]

Ще за часів Української Центральної Ради для зменшення довіри й поваги до української влади з'явилася байка про начебто «даремну загибель у бою під Крутами трьохсот гімназистів і студентів» нібито не навчених навіть поводженню зі зброєю.[2]

Ось як подаються ці події у російському виданні 1930 року:[14]

« Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх — буквально на забій — назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на «позиції». В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих… Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий. Говорять, ініціатива відправлення на видиму загибель декількох сотень нещасної молоді належала військовому міністрові Н. В. Поршу. »

В 1967 в Нью-Йорку Українська вільна академія наук США створила Комісію для дослідження фактів і дат української визвольної боротьби 1917—1920 років. Члени цієї комісії опитали учасників бою під Крутами, які залишилися живими і перебралися до США. За результатами роботи комісії вийшла книга «Велика українська революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року».[12]

В 1989 колишній прем'єр-міністр Уряду УНР Борис Мартос у своїй книзі «Визвольний здвиг України» у розділі «Правда про Крути» навів 12 неправдивих тверджень, які ще у 2008 тиражувалися і в Україні.[15][2]

Над питанням про те, що відбулося під Крутами в часи незалежності України працював Науково-дослідний інститут українознавства при Міністерстві освіти і науки України. Керівник відділу міжнародних відносин інституту Володимир Улянич у рамках проекту «Українці у світовій цивілізації» проаналізував документи і літературу з цього питання, свідчення очевидців бою та їх родичів, дані вперше здійснених археологічних розкопок.[2]

Оцінки[ред. | ред. код]

« Не ридати і нарікати нам сьогодні треба, згадуючи січневі та лютневі події в Україні, а навпаки, треба з достойною гордістю згадувати українське вояцтво, що своєю завзятістю і жертовністю допомогло українським законодавцям завершити своє державобудівництво, а українським дипломатам – здобути міжнародне визнання для самостійної, суверенної, ні від кого незалежної України. »

— Роман Рахманний, «Національна трибуна», Канада, 29 січня 1984 року[5]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

«За волю України. Поляглим синам в борнї під Крутами» — київський плакат 1918 року

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28[6] вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним.

Павло Тичина написав вірш, присвячений вшануванню полеглих — «Пам'яті тридцяти»:[16]

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Павло Тичина, 1918 рік


Символічна могила крутян на Аскольдовій могилі у Києві.
Дерев'яний хрест, 2007 р. (був до 2012 р.)
Камінний хрест, 2018 р. (встановлений у 2012 р.)
Акція пам'яті Героїв Крут, 29 січня 2011, Крути

Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто на понад 70 років. Натомість, про бій під Крутами завжди пам'ятали українці, які проживали за кордоном. Відзначаючи дату проголошення незалежності України, вони згадували й про крутян. Один із яскравих представників української діаспори — Євген Маланюк, наголошував:

« …нарід, творячи з якоїсь події леґенду — а Крути без сумніву, є і будуть однією з найвеличніших леґенд нашої нації, — знає, що він робить. Народня мудрість і національний ґеній — ця найвища земна справедливість — творячи свої леґенди і міти, цебто підносячи данну історичну подію до височини надісторичнищ, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються. Не помилилися вони і у випадку Крут.[17] »

У Галичині культ героїв Крут поширився серед пластової молоді, яка в 1926 році створила «Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами». Згодом, ініціативу вшанування Героїв Крут перейняло львівське студентство. ІІ Студентська конференція, що відбувалася 1931 року ухвалила «вважати роковини бою під Крутами українським всестудентським святом». Наразі в Києві діє Пластовий курінь ч. 75 імені Героїв бою під Крутами.

Уже наступного року заходи на вшанування крутян було проведено в Празі та деяких інших містах Європи. Надалі вони стали невіддільним атрибутом громадського життя закордонних українців, особливо молоді. Львівський журнал «Студентський шлях» виступив ініціатором збору матеріалів про вшанування геройського чину.

Протягом десятиріч існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від кількох до декількох сотень. Наприклад, Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, кого було поховано на Аскольдовій могилі:[18] [джерело?]

  1. Андрій Омельченко, сотник
  2. Володимир Шульгин
  3. Павло Кольченко
  4. Лука Дмитренко
  5. Микола Лизогуб
  6. Попович Олександр
  7. Андріїв
  8. Микола Божинський-Божко
  9. Ізидор Курик
  10. Олександр Шерстюк
  11. Головощук
  12. Чижів
  13. Кирик
  14. Андрій Соколовський
  15. Микола Корпан
  16. Микола Ганкевич
  17. Євген Тарнавський
  18. Гнаткевич
  19. Григорій Піпський

Зацікавленість Крутянською подією посилилася під час Другої світової війни, що було пов'язано із боротьбою ОУН та УПА за незалежність України. Керівництво ОУН та командування УПА приклад Героїв Крут використовувало для патріотичного виховання своїх членів. У 1944-му одне із з'єднань групи (військової округи) «Тютюнник» отримало назву «Крути». Майже у всіх навчальних і виховних програмах для бійців УПА обов'язковим для вивчення був пункт про героїзм молоді під Крутами. В УПА та її запіллі була встановлена традиція відзначення пам'яті Героїв Крут як національного свята. В одному із директивних документів командування УПА наголошувалося, що «в дні 29 січня відсвяткувати величаво Свято Крут». Виконавцям доручалося «виробити у вояків святочний настрій, щоб вони глибоко застановилися над значенням цих річниць та назавжди закріпили твердо у своїх серцях».

В Україні відзначення бою під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення її незалежності. 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України, Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій в Крутах було встановлено березовий хрест та відбувся перший невеличкий громадський мітинг.

На державному рівні вшановувати пам'ять героїв Крут почали в Україні лише 2004-го. За рік перед цим, у січні 2003-го Леонід Кучма підписав розпорядження «Про вшанування пам'яті героїв Крут». У багатьох містах України почали встановлювати пам'ятні знаки, в школах проводити вечори, присвячені цим подіям.

У період президентства Віктора Ющенка відзначення роковин бою під Крутами перетворилося на масштабну подію. Участь у велелюдних урочистостях брали вищі посадові особи держави, політики, представники громадськості.

Пам'ятник[ред. | ред. код]

Монумент битви під Крутами 1918 р. (автор Анатолій Гайдамака, 2006 р.) копія однієї з колон портику Червоного корпусу заввишки 10 метрів
Могила бійців на Лук'янівському цвинтарі

Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії СРСР і обростала міфами і вигадками з обох боків. Починаючи від твердження Муравйова, що він два дні відважно бився під Крутами проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, до збільшення кількості загиблих до 500 людей (або навіть до тисячі в деяких українських емігрантських колах). На правду Муравйову знадобилося два дні, щоби відремонтувати залізницю і зорганізувати свої сили. Щодо точної кількості загиблих, то офіційного підтвердження їхньої кількості ще й досі немає — за свідченням учасників подій ймовірно вбито було близько 250—300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.

У радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники чи просто замовчувалися. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої Світової Війни тут поховали радянських вояків, полеглих під час вигнання нацистських окупантів з Києва. З часу подій уперше про увічнення пам'яті студентів згадали в 1990-х рр., коли Народний Рух України встановив тут дерев'яний хрест.

Від того часу були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника. 2006 року Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участю Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудовано капличку, а поруч із пам'ятником викопано озеро у формі хреста. У 2008 році меморіал доповнили сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, які встановлено на рейках по 4 з двох сторін[19]. Однак офіційно його так і не було оформлено, а відтак музей у Крутах, як і Музей УНР у Києві, позбавлений державного фінансування і наразі існує реальна загроза їхнього закриття. Президент України Віктор Ющенко також звернувся до Київського міського голови та депутатів Київради з ініціативою увіковічити пам'ять героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.[20]

Пам'ятник Героям Крут понівечено вандалами у ніч на 21 травня 2007 р.[21], але згодом ретельно поновлено.

На початку 2012 року на місці дерев'яного хреста на Аскольдовій могилі було встановлено справжній пам'ятник крутянцям: виготовлений із дорогого каменя «козацький хрест», у центрі якого висічений тризуб, під яким промовиста і символічна цитата зі святого Євангелія — «Найбільша любов — життя покласти за друзів». Показово, що пам'ятник встановили не президенти, урядовці, депутати та інші високопосадовці, які впродовж багатьох років клялися це зробити, а звичайні громадяни.

Пам'ятні дошки[ред. | ред. код]

29 січня 2017 року в м. Суми відкрито пам'ятну дошку Героям Крут біля пішохідної арки будинку № 36 по вулиці Героїв Крут[22]

Військові навчальні заклади[ред. | ред. код]

Топоніміка[ред. | ред. код]

Громадські і культурно-мистецькі заходи[ред. | ред. код]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Часто цю фотографію подають як похорон крутянців. Насправді на ній зображено похорон 91 жертви більшовицького терору у лютому 1918 р. Київ. 10 березня 1918 р.[27]
  • Матвій Данилюк (1892—1994), єдиний учасник бою під Крутами який дочекався відновлення незалежності України у 1991 році, ще й зустрівши її у селі Ватин Волинської області.

Фільмографія[ред. | ред. код]

Спогади. Статті сучасників[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Михайло Ковальчук. Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки // Історична правда. — 29.01.2014.
  2. а б в г д е ж и к л Світлана Маковицька. Удар під Крутами // Україна молода. — № субота, 16 лютого 2008. — С. 8-9.[неавторитетне джерело]
  3. Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) // Крути-Кононівка
  4. Михайлик Михайло: День 29 січня 1918 року. — Львів, 1932.
  5. а б в Володимир Улянич. Правда про бій під Крутами. Журнал "Воєнна історія" #1 (37) за 2008 рік. 
  6. а б в Довідник з Історії України
  7. а б Солдатенко, Валерій. «І справжні, не фальшиві фарби». Крути: Спроба історичної інтерпретації // Дзеркало тижня. — 2006. — 28 січня — 3 лютого.
  8. Субтельний Орест. Історія України. — Торонто: Видавництво Торонтського університету, 1994. — ISBN 0-8020-0591-0.
  9. Цитата за: Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. — К. : Либідь, 1999. — 976 с.
  10. Нова Рада. — 1918. — 11 січня.
  11. Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) // Боротьба за Бахмач та Ромодан
  12. а б Зозуля Я. Велика Українська Революція: Календар історичних подій за лютий 1917 – березень 1918. — Українська Вільна Академія Наук у США. — Нью-Йорк : англ. East Side Press, 1967. — С. 49.
  13. У своїх мемуарах сотник Гончаренко стверджував, що полонених, серед яких був і його брат, начебто кололи багнетами, а не розстрілювали. Інші свідки, однак, спростовують це твердження.
  14. Дорошенко Д. Война и революция на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С. А. Алексеев, под ред. Н. Н. Попова. — М., Л.: Госиздат, 1930. — С. 94–95.
  15. Мартос Б. Правда про Крути // Визвольний здвиг України. — Наукове Товариство ім. Шевченка. Бібліотека Українознавства ч. 61. — Нью-Йорк : англ. Computoprint Corporation, 1989. — С. 116-119.
  16. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія – проза – драма – есей / Підгот. тексту, фахове редагування і передм. проф. М. К. Наєнка. — К. : ВЦ «Просвіта», 2001. — 794 с.
  17. Маланюк, 1941, с. 9.
  18. За деякими джерелами сотник А(ндрій?) Омельченко не був розстріляний в Крутах, а смертельно поранений і пізніше помер у Києві.
  19. Бій під Крутами — історія подвигу//Сайт партії «Наша Україна»
  20. Наталя Трофімова. Герої Крут: справжні та самопроголошені // День
  21. Зі слів чергової по залізничній станції, злочин трапився приблизно о третій годині ночі. Троє чоловік під'їхали до пам'ятника з протилежного до станції боку дороги. Було чутно вибух. Невідомі залили монумент пам'ятника жовтою фарбою, замалювали слова гімну й написали на пам'ятнику нецензурні вислови. [1]
  22. У Сумах відкрили пам'ятну дошку Героям Крут // ua.sumy. — 2017. — 29 січня.
  23. Президент присвоїв Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації почесне найменування імені Героїв Крут. Офіційне інтернет-представництво Президента України. 29 січня 2018 року. 
  24. Боярка-інформ - ПЕРЕЙМЕНОВАНО ВУЛИЦІ РІШЕННЯМ СЕСІЇ Згідно… | Facebook. www.facebook.com. Процитовано 2016-02-23. 
  25. - Декомунізація в дії: в Херсоні перейменували район, вулиці, парки та сквери - Офіційний сайт Херсонської міської ради. www.city.kherson.ua. Процитовано 2016-02-23. 
  26. Саакашвили переименовал проспект Жукова, улицы Терешковой и Гайдара (СПИСОК). Одесса (ru-RU). Процитовано 2017-10-01. 
  27. Скальський Віталій Фотоджерела: не плутати похорон жертв більшовиків та похорон героїв Крут (березень 1918 р.) // Лікбез — Історичний фронт

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]