Печеніги (смт)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
смт Печеніги
Coat of arms of Pechenihy.png
Герб Печенігів
Країна Україна Україна
Область Харківська область
Район/міськрада Печенізький район
Рада Печенізька селищна рада
Код КАТОТТГ:
Облікова картка Печеніги 
Основні дані
Засноване 1653
Перша згадка 1653
Статус із 01.07.1957 року
Площа 7,85 км²
Населення 5264 (01.01.2017)[1]
Густота 768,54 осіб/км²
Поштовий індекс 62801
Телефонний код +380 5765
Географічні координати 49°51′53″ пн. ш. 36°55′56″ сх. д. / 49.86472° пн. ш. 36.93222° сх. д. / 49.86472; 36.93222Координати: 49°51′53″ пн. ш. 36°55′56″ сх. д. / 49.86472° пн. ш. 36.93222° сх. д. / 49.86472; 36.93222
Висота над рівнем моря 97 м
Водойма р. Сіверський Донець


Відстань
Найближча залізнична станція: Чугуїв
До станції: 23 км
До обл. центру:
 - залізницею: 56 км
 - автошляхами: 42 км
Селищна влада
Адреса 62801, Харківська обл., Печенізький р-н, смт Печеніги, вул. Б. Хмельницького, буд. 2,
Голова селищної ради Мариненко Юрій Іванович
Карта
Печеніги. Карта розташування: Україна
Печеніги
Печеніги
Печеніги. Карта розташування: Харківська область
Печеніги
Печеніги
Печеніги. Карта розташування: Печенізький район
Печеніги
Печеніги

Commons-logo.svg Печеніги у Вікісховищі

Печеніги1825-1890 роках — Новобілгород) — селище міського типу в Україні, центр Печенізького району Харківської області.

Географічне розташування[ред. | ред. код]

Селище міського типу Печеніги розміщене на правому березі річки Сіверський Донець, вище за течією до селища примикає гребля Печенізького водосховища. На протилежному березі — село Базаліївка (Чугуївський район) та комплекс штучних ставків. Через селище проходить автомобільна дорога Т 2111. До селища примикають великі лісові масиви (дуб, сосна).

Час заснування[ред. | ред. код]

Село Печеніги засноване у 1653 році. Про це свідчить документ того року, який знайшов архівіст Страшко Віктор Васильович. В ньому йдеться, що прибули в Чугуїв черкаси на чолі з Кондратьєвим і цар велів: "А черкас пересмотрел всех на лицо и сказал им всем вслух, что мы их пожаловали для их иноземства, велели им дати н[а]шего денежного жалованья для их новые селидьбы, да их ж, по их челобитью, велели устроить на вечное житье в Чугуевском уезде на Дону от города в пяти верстах на Печенежском на Катковском поле".[2]

І 20 травня 1654 року (в оригіналі 7162 рік) «на Печенежском Котковском поле» були поселені наступні 45 черкас (з Опішнянській сотні) з дружинами і дітьми, що прийшли в Чугуїв з литовської сторони під проводом Івана Федоровича Волошеніна. На особисте прохання Волошеніна, новоприбулим черкасам було надано від государя платню, за що вони зобов'язувалися захищати державу від кримців, ногайців і литовських людей[3][4].

Історичні відомості[ред. | ред. код]

Існує версія, що назву селище отримало від древнього народу печеніги.[5]

Близько 1660 року побудовано перший Преображенський храм.

У 1661 році печенізькі козаки були відправлені в Колонтаїв у зв'язку з осадою його татарами.

Як можливо побачити з листа 1667 року, Чугуївського воєводи до Білгородського, в слободі Печеніги майже всі мешканці, були записані як козаки. Підпорядковувалася слобода Івану Сірко. Керували печенізькими козаками сотник Степан Щербина, та отаман Ігнат Череван.[4][6]

У листі Чугуївського воєводи, до Білгородського воєводи (28 червня 1668 року) знову згадані отаман Ігнат Череван, сотник Степан Щербина (під прізвиськом Щербиненко), та війт Панас Іванов.

У 1670 року (згідно з написом на Євангелії у Петропавлівському храмі), сотником Печенізької сотні був Степан Щербина, а отаманом Іван Величко.

У листі печенізьких козаків до Чугуївського воєводи (1673 рік), що до митних зборів, козаки зазначають, що вони як козаки Харківського козачого слобідського полку, від зборів звільнені, але у Чугуїві з них гроші беруть. Відповідь воєводи була на користь козаків з Печенігів.

28 серпня 1698 року на слободу зчинили напад татари. До полону було уведено коло ста людей. Також викрадена худоба. Цією ж татарською ватагою було захоплено Бурлук, та Дворічна. Згадуються печенізькі сотники Никон, та Федір Щербини.

З 1699 року Печеніги відійшли зі складу Харківського козачого слобідського полку, до Ізюмського полку. Початок існування Печенізької сотні Ізюмського полку. Печеніги — сотенне містечко (16991765 рік).

З 1765 року — центр Печенізького комісарства Ізюмської провінції. Станом на 1779 рік Печеніги — військова слобода Чугуївського повіту, Харківського намісництва, що мала 3601 мешканця (3299 — «військових обивателів», 302 — «власницьких підданих»).

У 1726 році Печенізьким сотником Ізюмського козацького полку був Феодосій Плотнорянов.

У 1741 році Печенізьким сотником Ізюмського козацького полку був Григорій Данилевський.

До 1765 р. містечко мало свою символіку — прапор з зображенням св. Юрія Звитяжця і печатку з зображенням хреста з сяйвом, обабіч якого — два півмісяці (ЦДІА України у м. Києві. — Фонд 1722. — Опис 1. — Спр. 46. — Арк. 36 зв.).

За переписом 1732 року в містечку було 2403 мешканців:

  • старшини — 24 душі;
  • козаків — 573 душі;
  • підпомічників — 1551 душ;
  • шинкарів та робітників — 205 душ;
  • мешканці хутора сотника Єлисея Зарудного — 16 душ.

У 1732 році, Печенізькими сотниками зазначено Федосія Петрова Лобширинова, та Андрія Сеховського.

В 1784 році згадується Печенізьке укріплення коло гори Бубон. В укріпленні було дві дерев'яні церкви: Покрова Пресвятої Богородиці, та Миколи Чудотворця. У передмісті була ще одна церков, Апостолів Петра і Павла, а також Четвертого Преображення Господнього.

З появою військових поселень початку XIX століття — кінця XIX століття селище називалось Новобілгород.

З середини XIX століття селище — центр Печенізької волості.

В 1806 році побудовано за кошт прихожан новий кам'яний Петропавлівський храм[4], на місці старого. Зруйновано.

В 1816 році побудовано за кошт прихожан новий кам'яний Преображенський храм[4], на місці старого. Зруйновано.

У XIX столітті слобода декілька раз потерпала від епідемій холери:

  • 1831 рік — померло 99 осіб,
  • 1847- вмерло 40 осіб,
  • 1848 році померли 501 осіб.

За даними на 1864 рік у козачій слободі Ново-Бєлгород, центрі Новобєлгородської волості Вовчанського повіту, мешкало 5276 осіб (2583 чоловічої статі та 2693 — жіночої), налічувалось 1244 дворових господарств, існували 2 православні церкви[7].

В 1837 році було побудовано у шпиталі Троїцький храм.[4], на місці розібраного, та перенесеного 1832 році до слободи Юрченкової старого храму.

Парафіян у Печенігах було:

  • 1730 рік — 2403 чоловік., 2264 жінок;
  • 1750 рік — 2816 чоловік., 2742 жінок;
  • 1770 рік — 3272 чоловік., 3185 жінок;
  • 1790 рік — 3655 чоловік., 3702 жінок;
  • 1810 рік — 5115 чоловік., 5177 жінок;
  • 1830 рік — 3695 чоловік., 3334 жінок;
  • 1850 рік — 3148 чоловік., 3050 жінок.

В 1869 році в Печенігах відкрито Новобєлгородську центральну каторжну в'язницю.

В 1870 році було побудовано за державний кошт кам'яну домову церкву «Божої матері всіх скорботних Радість» у Центральній в'язниці[8]. Зруйновано.

Станом на 1914 рік кількість мешканців зросла до 14865 осіб[9].

З 23 грудня 1923 року — районний центр новоутвореного Печенізького району.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 298 жителів селища[10].

У 1963 році Печенізький район було ліквідовано.

З 13 грудня 1991 року — знову районний центр Печенізького району.

Станом на 2001 р. кількість мешканців нараховувалась близько 6033 особи.

Економіка[ред. | ред. код]

На березі Сіверського Донця
  • Печенізький рибокомбінат.
  • ТОВ «Печенізьке», сільськогосподарське підприємство.
  • КСП «Донець».
  • ЗАТ «Фінпрофіль» виробник профілезгинаючого та металообробного обладнання

Об'єкти соціальної сфери[ред. | ред. код]

  • Ліцей імені Генріха Семирадського.
  • Печенізький дитячий будинок змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку.

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Персоналії[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  2. http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Ukraine/XVII/1640-1660/Peresel_ukr_ross/text.htm [Архівовано 18 лютого 2020 у Wayback Machine.] Переселение украинцев в Россию в период освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов // Советские архивы, № 3. 1979
  3. https://web.archive.org/web/20100106174334/http://volchansk.kh.ua:80/publ/puti_raskhodjashhiesja_ot_kharkova/1-1-0-445
  4. а б в г д Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859. [Архівовано 7 травня 2012 у Wayback Machine.]
  5. стор. 2042—2043, том 6 [Архівовано 27 січня 2020 у Wayback Machine.], «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
  6. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859. [Архівовано 7 травня 2012 у Wayback Machine.] Коментар до сторінки 207
  7. рос. дореф. Харьковская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1864 года, томъ XLVI. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1869 — XCVI + 209 с.
  8. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859. [Архівовано 7 травня 2012 у Wayback Machine.] Перелік церков Харківської губернії
  9. рос. дореф. Харьковскій календарь на 1914 годѣ. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914. VI+86+84+86+26+116+140+44 с.
  10. Печеніги. Геоінформаційна система місць «Голодомор 1932—1933 років в Україні». Український інститут національної пам'яті. Процитовано 18 червня 2020. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]