СУ-122-54

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
СУ-122-54
Музей военной техники Оружие Победы, Краснодар (60).jpg
Тип самохідна артилерійська установка
Схема: класична (моторно-трансмісійне відділення ззаду, бойове та управління в рубці спереду)
Історія використання
На озброєнні 1956 — друга
половина 1960-х
Оператори СРСР СРСР
Історія виробництва
Виробник СРСР СРСР, Завод № 174
Виготовлення 19541956
Виготовлена
кількість
77
Характеристики
Вага 36-36,36
Довжина 6000
Довжина ствола 48,7
Ширина 3270
Висота 2560
Обслуга 5

Калібр 1 × 122-мм нарізна гармата Д-49
Підвищення −4…+16°
Траверс ±8°

Броня сталева катана та лита гомогенна
Лоб: 100, верх: 100/51°, низ: 80/55°
Борт: 85/0°
Корма: 45, верх: 45/60°, середина: 45/17°, низ: 30/70°
Дах: 20
Днище: 20
Головне
озброєння
боєкомплект: 35
Двигун
Питома потужність 14,3-14,45
Трансмісія індивідуальна торсіонна з гідравлічними амортизаторами
Підвіска тиск на ґрунт: 0,81
Дорожній просвіт 425—440
база: 3840
колія: 2640
Швидкість шосе: 48
бездоріжжя: 20-25
Прохідність підйом: 30
стінка: 0,73
рів: 2,7
брід: 2,7

Commons-logo.svg СУ-122-54 у Вікісховищі

СУ-122-54 — радянська самохідна артилерійська установка (САУ) другої половини 1950-х років, створена на базі середнього танка Т-54/55. Ця машина позначається як СУ-122-54 для того, щоб відрізняти її від СУ-122 часів німецько-радянської війни. Планувалося великомасштабне серійне виробництво, але з 1957 року її випуск був припинений, у зв'язку з переорієнтацією військової промисловості на створення ракетної зброї. САУ СУ-122-54 використовувалися Радянською армією аж до другої половини 1960-х років, коли вони були зняті з озброєння. Всього було випущено 77 САУ СУ-122-54.

Історія[ред. | ред. код]

В 1947 році у зв'язку з припиненням випуску танка Т-34-85 Омський завод № 173 припинив випуск створеної на його основі самохідної артилерійської установки СУ-100. Конструкторському бюро 174-го заводу було доручено розробити САУ з 122-мм гарматою на базі нового танка Т-54.

Проект самохідної установки й її макет у натуральну величину були представлені в Міністерстві транспортного машинобудування в грудні 1948 року, але перший дослідний зразок був готовий лише в грудні 1950.

Поява ядерної зброї змусила радянських фахівців переглянути організаційну структуру танкових і механізованих з'єднань, оснащених, крім іншого, класичною буксованою і самохідною артилерією. Зокрема, було очевидно, що її вогнева міць повинна підтримувати танки і мотопіхоту на всіх етапах наступальних і оборонних операцій. Отже, в рухливості і маневреності самохідки не повинні були поступатися танкам і бронетранспортерам, як і ті, бути здатними швидко залишати зони радіоактивного зараження, у тому числі на пересіченій місцевості. Тому, броньовий захист самохідних установок мусив забезпечувати їх живучість при впливі не тільки артилерійського вогню, але й ударної хвилі, що виникає при ядерному вибуху.

Після тривалого часу переробок та випробувань 15 березня 1954 року самохідна установка на базі танка Т-54 була прийнята на озброєння Радянської Армії.

Корпус машини, якій присвоїли найменування СУ-122-54, зварювався з катаних листів сталі товщиною 100 мм, лобову частину нерухомої рубки і верхню лобову корпусу виконали суцільними, борти і корму — з раціональними кутами нахилу.

Основним озброєнням самохідної установки стала 122-мм гармата Д-49 (52-ПС-471Д) з довжиною ствола в 48,7 калібру, що становила модернізовану гармату Д-25Т важкого танка ІС-3 і встановлювалася в рамці, закріпленої на лобовому листі броньової рубки. Гармата оснащувалася клиновим горизонтальним напівавтоматичним затвором з електромеханічним механізмом досилання, за рахунок якого вдалося довести швидкострільність гармати до п'яти пострілів на хвилину. Для зменшення загазованості бойового відділення при стрільбі вперше для 122-мм гармат був встановлений ежектор.

Серійне виробництво Су-122-54 велося невеликими партіями на заводі № 174 в Омську в 1955—1957. Загальна кількість випущених машин склала 77 одиниць.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • М. Барятинский. Советская бронетанковая техника 1945—1945 (часть 2). — Москва: Моделист-конструктор, 2000. — 32 с. — (Бронеколлекция № 4 (31) /2000). — 4000 экз.(рос.)
  • А. В. Карпенко. Часть 4. Средние самоходные артиллерийские установки // Отечественные самоходные артиллерийские и зенитные установки. — Санкт-Петербург: «Бастион», 2002. — С. 39. — 44 с. (рос.)
  • М. В. Павлов, И. В. Павлов. Отечественные бронированные машины 1945—1965 гг. // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — Москва: Техинформ, 2009. — № 8. — С. 56. (рос.)

Посилання[ред. | ред. код]