Військова історія Азербайджану

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія Азербайджану
Історичні області
Арран • Карабах¹ • Мугань • Чухур-Саад • Шабран • Ширван
Середньовіччя
Кара-Коюнлу • Ак-Коюнлу  • Сефевідська держава
Новий час

Азербайджанські ханства
Області:
Каспійська область
Губернії:
Бакинська • Єлизаветпольська • Ериванська

Округи:
Закатальський округ
Новітній час

Бакинська комуна • Диктатура Центрокаспію
ЗДФР • Березневі події • АДР

Муганська РР • Аракська республіка
Сучасність

Азербайджанська РСР
Азербайджанська Республіка
Чорний січень
Карабаська війна

¹ Більша частина області
перебуває під контролем невизнаної НКР
Портал «Азербайджан»

Військова історія Азербайджану складається з тисяч років військових дій на території, що охоплює сучасну територію Азербайджану, а також втручання збройних сил Азербайджану в конфлікти за кордоном. Азербайджанці вважаються спадкоємцями різних давніх цивілізацій і народів, у тому числі корінних Кавказьких Албанців, Іранських племен, таких як скіфи та алани, й огузів серед інших (відзначимо, що кілька сучасних народів Кавказу можуть простежити своє походження до більш ніж одного з цих самих древніх народів).

Розташування країни на перехресті Європи й Азії дозволило азербайджанцям мати військові контакти як з європейськими, так і зі східними силами.

Античність[ред. | ред. код]

Кавказька Албанія[ред. | ред. код]

Докладніше: Кавказька Албанія
Південний Кавказ та Кавказька Албанія (позначено червоною пунктирною лінією). Більшість кавказької Албанії знаходиться в сучасному Азербайджані.

Кавказькі Албанці вважаються найдавнішими мешканцями Азербайджану.[1] Ранні завойовники включали скіфів у 9 столітті до н. е.[2] Південний Кавказ зрештою був завойований імперію Ахеменідів близько 550 р. до н. е. Протягом цього часу у Азербайджан відбувається поширення Зороастризму. Ахеменіди у свою чергу зазнали поразки від Олександра Македонського в 330 р. до н. е. Після занепаду Селевкідів в Персії в 247 р. до н. е., Вірменське королівство здійснювало контроль над частинами сучасного Азербайджану між 190 р. до н. е. до 428 р. н. е..[3][4] Кавказькі албанці заснували королівство в 1 столітті до н. е. і багато в чому залишалися незалежними до тих пір поки Сасаніди зробили королівство провінцією в 252 р. н. е.[1][5][6] Правитель Кавказьких албанців, король Урнайр, офіційно прийняв християнство як державну релігію в IV столітті нашої ери, а Албанія залишиться християнською державою до 8 століття.[7][8] Сасанідський контроль завершився із їхньою поразкою від мусульман арабів в 642 р. н. е.[9]

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Ісламські завоювання[ред. | ред. код]

Докладніше: Ранні мусульманські завоювання
Див. також: Арабсько-хозарські війни
Кавказький регіон бл. 740, після закінчення Другої Арабсько-хозарської війни. Арабсько-хазарські війни спричинили, що Халіфат набув контролю над Азербайджаном.

Мусульманські араби розгромили Сасанідів і Візантійців під час свого просування до Кавказького регіону. Араби зробили кавказьку Албанію васальною державою після того, як християнський опір, очолюваний князем Джеванширом, здався в 667 р.[1] У період між 9-м і 10-м століттями арабські автори почали посилатися на регіон між Курою і Арасом як Арран.[1] За цей час араби з Басри і Куфи прибули в Азербайджан і захопили землі, які корінні народи покинули; араби стали землевласницькою елітою.[10] Незважаючи на вогнища тривалого опору, більшість жителів Азербайджану перейшли до ісламу. Пізніше, у 10-му і 11-му століттях, Курдські династії Шеддадідів і Раввадідів правили частинами Азербайджану.

Ширваншахи[ред. | ред. код]

Докладніше: Ширваншахи

Ширваншах (Shīrwān Shāh)[11] або Шарваншах (Sharwān Shāh),[11] був титулом у середньовічних ісламських часах персонізованої династії[11] арабського походження.[11] Ширваншах створив рідну азербайджанську державу[12] і були правителями Ширвана, історичного регіону в сучасному Азербайджані. Ширваншахи встановили найдовшу ісламську династію в ісламському світі.

Сельджуки і держави-наступники[ред. | ред. код]

Докладніше: Сельджуки

Сельджуцький період історії Азербайджану, можливо, був навіть важливішим, ніж арабське завоювання, оскільки сприяв формуванню етнолінгвістичної національності сучасних азербайджанських турків.

Після занепаду Аббасидського халіфату територія Азербайджану перебувала під впливом численних династій, таких як Саларіди, Саджиди, Шеддадіди, Раввадіди і Буїди. Однак на початку 11 століття територію поступово захопили хвилі огуз-тюркських племен, що виходили з Центральної Азії. Першою з цих тюркських династій були Газневіди з північного Афганістану, які завоювали частину Азербайджану до 1030 року. За ними йшли сельджуки, західна гілка огузів, які завоювали весь Іран і Кавказ і посунули до Іраку, де вони повалили Буїдів в Багдаді в 1055 році.

Сефевіди і піднесення шиїтського ісламу[ред. | ред. код]

Докладніше: Сефевіди
Див. також: Сефевідське завоювання Ширвану
Зображення битви між силами Сефевія[en] та Шарвиншаха[en] під час Сефевідське завоювання Ширвану[en] в 1501.

Сефевіди (Сафавіє[en]) був Суфійським релігійним орденом створеним в 1330-х роках Шейхом Сефі ад-Діном[en] (1252—1334), за яким його й епонімічно називали.

Цей суфійський орден відкрито звернувся до гетеродоксальної гілки дванадцяти шиїтського ісламу наприкінці 15 століття. Деякі послідовники Сафавідів, особливо турки Кизилбаші, вірили в містичну та езотеричну природу своїх правителів і їхній зв'язок з будинком Алі, і тому були схильні фанатично боротися за них. Керманичі Сафавідів стверджували, що вони походять від самого Алі та його дружини Фатіми, дочки пророка Мухаммада, через сьомого імама Муса аль-Казима. Чисельність Кизилбаші збільшилися до 16-го століття, і їхні генерали змогли успішно вести війну проти держави Ак-Коюнлу і захопити Тебриз.

Сефевіди на чолі з Ісмаїлом I розширили свою базу, звільнивши Баку в 1501 році і переслідуючи ширваншахів[en].

Російське панування[ред. | ред. код]

Докладніше: Російське завоювання Кавказу
Див. також: Російсько-перська війна (1804—1813) та Російсько-перська війна (1826—1828)

Після їх розгрому з боку Росії в Російсько-перській війні 1803–13, Каджарська Персія була змушена підписати Ґюлістанську угоду в 1813, якою визнала втрату території на користь Росії. Місцеві ханства були або скасовані (як у Баку чи Гянджі), або прийняті під російський патронат.

Битва при Гянджі була битвою, яка мала місце під час Російсько-перської війни 1826—1828.

Інша Російсько-перська війна в 1826-28 призвела до ще однієї нищівної поразки для іранської армії. Росіяни продиктували ще одне остаточне врегулювання Туркманчайською угодою, що призвело до того, що в 1828 році перські Каджари поступилися кавказьким територіям. Договір встановив нинішні кордони Азербайджану та Ірану, коли закінчилося панування місцевих ханів. На контрольованих Росією територіях було створено дві провінції, які згодом становили основну частину сучасної Республіки — провінція Елісаветполь (Гянджа) на заході, і провінція Шамаха на сході.

Російська громадянська війна[ред. | ред. код]

Після розпаду російської імперії під час громадянської війни, адміністрації на Кавказі спочатку утворили Закавказький комісаріат у 1917 році. У квітні 1918 року було проголошено Закавказьку Демократичну Федеративну Республіку, що було спробою сформувати федеральний союз з Вірменією і Демократичною Республікою Грузія. Через місяць федеративна республіка розпустилася, а Азербайджанська Демократична Республіка була проголошена в Гянджі 28 травня 1918 року. Це була перша демократична республіка, створена в ісламському світі.

Азербайджанська Демократична Республіка[ред. | ред. код]

Докладніше: Азербайджанська Демократична Республіка
Див. також: Березневі події в Баку (1918), Вірмено-азербайджанська війна та Радянське завоювання Азербайджану
Солдати проголошеної Азербайджанської Демократичної Республіки в 1918.

Серед важливих досягнень парламенту новоствореної демократичної республіки було поширення виборчого права на жінок, що зробило Азербайджан першою мусульманською державою у світі, яка надає жінкам рівні права з чоловіками. У цьому досягненні, Азербайджан випередив навіть такі розвинені країни, як Сполучене Королівство та Сполучені Штати. Іншим важливим досягненням АДР було створення Бакинського державного університету, який був першим у Азербайджані університетом сучасного типу.

Історія сучасної Азербайджанської армії розпочинається з Азербайджанської Демократичної Республіки у 1918, коли Збройні сили Азербайджанської Республіки були створені 26 червня 1918 року. Першим фактичним Міністром оборони Азербайджанської Демократичної Республіки був Др. Хосров бей Султанов. При офіційному створенні Міністерства, ген. Самад бей Мехмандаров став міністром, а ген-лт. Алі-Ага Шихлінські[en] його заступником. Начальник генерального штабу армії АДР[en] був ген.-мр. Габіб Бей Салімов[en] (1 серпня 1918 — 26 березня 1919), ген.-лт. Мамед Бей Сулькевич (26 березня 1919 — 10 грудня 1919) та ген.-мр Абдулхамід Бей Гайтабаші[en] (10 грудня 1919 — 28 квітня 1920).[13][14]

Деякими з найідоміших генералів Азербайджанської Демократичної Республіки були:

  • генерал-лейтенант, Самад бей Мехмандаров (1855—1931)
  • генерал-лейтенант, Алі-Ага Шихлінські (1865—1943)
  • генерал-ад'ютант, Гусейн Хан Нахічеванський[en] (1863—1919)
  • генерал-майор, Абдулхамід Бей Гуйтабаши[en] (1884—1920)
  • генерал-майор, Габіб Бей Салімов[en] (1881—1920)
  • генерал-майор, Ібрагім Бей Урусов[en] (1875—1920)
  • генерал-майор, Мурад Гірай Тлехас (1874—1920)
  • генерал-майор, Емір-Казім Мірза Каджар (1853—1920)
  • генерал-майор, Мамед Мірза Каджар (1872—1920)
  • генерал-майор, Аліяр-Бек Гашимбеков (1856—1920)
  • генерал-майор, Давид-Бек Едігаров (1881—1920)
  • генерал-майор, Ферідун-Бей Верізов (1850—1925)
  • генерал-майор, Халил-бей Талішханов (1859—1920)
У квітні 1920 року радянські війська вторглися в Азербайджан, що призвело до знищення Азербайджанської Демократичної Республіки.

Червона Армія вторглася в Азербайджан 28 квітня 1920 року. Незважаючи на те, що більшість новоствореної азербайджанської армії була зайнята придушенням вірменського повстання, що розгорілося у Карабаху, азербайджанці не здавали своєї короткої незалежності 1918-20 років швидко або легко. Близько 20 тисяч із загальної кількості 30 тисяч солдатів загинуло у спротиві російському відвоюванню.[15] Національна армія Азербайджану була розформована більшовицьким урядом, 15 з 21 армійських генералів були страчені більшовиками.[13]

Флот[ред. | ред. код]

Військово-морський флот Азербайджану був заснований у 1918 році. Коли Російська імперія розпалася, АДР успадкувала всю російську флотилію Каспію. Серед суден АДР були канонерські катери Карс, Ардахан, Астрабад, Геок-Тепе, Аракс і Байлов. Британці також передали свій військовий корабель у Каспійському морі — колишнє російське судно — новому незалежному Азербайджану.[16]

Радянський Азербайджан[ред. | ред. код]

Докладніше: Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Див. також: Битва за Кавказ (1942—1943)
У 1942 році, Третій Рейх розпочала Операцію «Едельвейс», для того щоб отримати контроль над Кавказом та захопити нафтові родовища Баку.

Операція «Едельвейс», проведена німецьким вермахтом, була спрямована на Баку через її важливість як постачальника нафти СРСР

Протягом Другої світової війни, Азербайджан відіграв вирішальну роль у стратегічній енергетичній політиці Радянського Союзу, більша частина нафти Радянського Союзу на Східному фронті була поставлена з Баку. Указом Верховної Ради СРСР у лютому 1942 р. Завзятість понад 500 робітників і працівників нафтової промисловості Азербайджану нагороджена орденами і медалями. Операція «Едельвейс», проведена німецьким Вермахтом, була спрямована на Баку через його важливість, як постачальника нафти СРСР.[17] Близько 800 тисяч азербайджанців добре воювали в рядах Радянської Армії, з яких померло 400 тисяч[джерело?] і генерал-майор Ази Асланов був нагороджений двічі Героєм Радянського Союзу.


Мобілізація торкнулася всіх сфер життя. Нафтовики поширили свою роботу на 12-годинну зміну, без вихідних, свят і відпусток до кінця війни. Баку став основною стратегічною метою Гітлерівського наступу 1942 року Плану „Блау“. Наступ німецької армії спочатку зупинився у горах Кавказу, а нищівна поразка у Сталінградській битві змусила їх відступити.

Як і інші кавказькі народи, деякі азербайджанці вступили на бік Німеччини. Ці підрозділи включали:

Нинішня республіка[ред. | ред. код]

Карабаська війна[ред. | ред. код]

Докладніше: Карабаська війна
Див. також: Карабаський конфлікт
Азербайджанські солдати під час Карабаської війни, 1992.

Влітку 1992 року Міністерство оборони Азербайджану, згідно з рішенням президента Азербайджану про підпорядкування підрозділів і формувань на території Азербайджану, направило ультиматум до 135-го і 139-го мотострілецьких полків 295-ї мотострілецької дивізії.[18]

Азербайджан був областю розміщення підрозділів 4-ї армії що складалася з чотирьох мотострілецьких дивізій (23, 60, 296 та 75) і призначених військових частин, що включали ракетні і протиповітряні бригади, артилерійські та ракетні полки. Тут же перебував 49-й арсенал ГРАУ МО СРСР, що містив понад 7000 вантажних вагонів з боєприпасами до перевищення одного мільярда одиниць. Переведення майна 4-ї армії (за винятком майна 366-го мотострілецького полку 23-ї дивізії, захопленої у 1992 році Вірменськими збройними формуваннями під час виведення з Степанакерта) та 49-го Арсеналу було завершено у 1992 році. Таким чином, до кінця 1992 року Азербайджан отримав достатньо озброєння та військової техніки для приблизно чотирьох мотострілецьких дивізій з призначеними військовими частинами. Він також успадкував 50 бойових літаків від розформованої 19-ї армії протиповітряної оборони та військові кораблі.

Військова ситуація Нагірного Карабаху у травні 2016.

Армія Азербайджану зазнала низки нищівних поразок від вірменських сил[19] в Карабаській війні 1992—1994, що призвело до втрати контролю влади над Нагірним Карабахом та сімома довколишніми районами, що загалом становить 16 %[20] території Азербайджану. Азербайджанські джерела стверджують, що перемога Вірменії значною мірою пояснюється військовою допомогою Росії та багатої Вірменської діаспори[en], але Вірмени частково заперечують це твердження, заявляючи, що Росія однаково постачає зброю і найманців на вірменську і азербайджанську сторони. Під час війни азербайджанська армія отримала допомогу турецькими військовими радниками, російськими, українськими, чеченськими і афганськими найманцями, хоча вони й досі втрачені.

21 століття[ред. | ред. код]

Солдати 1-ї азербайджанської миротворчої роти на Авіабазі Аль Асад[en], під час Війни в Іраку.

Збройні сили Азербайджану були відновлені відповідно до Закону Республіки Азербайджан про Збройні Сили Азербайджану від 9 жовтня 1991 року.[21] Спочатку обладнання та засоби армії Азербайджану були такими, як в 4-ї армія СРСР. Збройні сили поділяються на три види: Сухопутні війська, Повітряні сили та Війська ППО (об'єднаний вид), та Військово-морські сили Азербайджану.Окрім Збройних Сил, існує кілька урядових парамілітарних установ, які можуть бути залучені до оборони держави, коли це необхідно. Вони включають Внутрішні війська[en] міністерства внутрішніх справ та сили Державної прикордонної служби, які включають також морську охорону.[22] Національна гвардія Азербайджану є резервним компонентом армії Азербайджану. Вона функціонує як напівнезалежний підрозділ Міністерства оборони Азербайджану.

Нинішній міністр оборони — генерал-полковник Сафар Абієв[en], а начальником штабу — генерал-полковник Наджмадін Садихов.

Після падіння Радянського Союзу Азербайджан намагається розвивати свої збройні сили в професійних, добре навчених і мобільних військових. Від 2005 року Азербайджан збільшив свій військовий бюджет до $ 2,46 млрд у 2009 році.[23] На основі статистики за 2008 рік країна має понад 600 оновних бойових танків, 900 бронетранспортерів і понад 720 артилерійських систем. Її повітряні сили мають близько 106 літаків і 35 гелікоптерів.

Азербайджан має власну Оборонну промисловість[en], який виробляє стрілецьке озброєння і військові літаки.[24][25][26] Є сподівання виробляти іншу військову техніку.[27]

Азербайджан долучився до міжнародних сил під час Війни в Іраку, і з 2006 по 2008 рік відрядив сили до північних регіонів Іраку. Він забезпечила 250 військових. 29 січня 2004 року сотні військовослужбовців були направлені для посилення вже 150 осіб у країні. Вони забезпечували безпеку для місцевих Туркменів, релігійних об'єктів та конвоїв. Війська з Азербайджану служать під проводом Міжнародних сил сприяння безпеці НАТО в Афганістані.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г Historical Dictionary
  2. ↑ Azerbaijan [Архівовано 12 червня 2015 у Wayback Machine.] — US Library of Congress Country Studies (retrieved 7 June 2006).
  3. ↑ «Armenia-Ancient Period» [Архівовано 7 травня 2019 у Wayback Machine.] — US Library of Congress Country Studies (retrieved 23 June 2006)
  4. ↑ Strabo, «Geography» [Архівовано 11 жовтня 2008 у Wayback Machine.] — Perseus Digital Library, Tufts University (retrieved 24 June 2006).
  5. ↑ James Stuart Olson. An Ethnohistorical Dictionary of the Russian and Soviet Empires. ISBN 0-313-27497-5
  6. ↑ Encyclopædia Britannica [Архівовано 10 січня 2008 у Wayback Machine.]:The list of provinces given in the inscription of Ka'be-ye Zardusht defines the extent of the gigantic empire under Shapur, in clockwise geographic enumeration: (1) Persis (Fars), (2) Parthia, (3) Susiana (Khuzestan), (4) Maishan (Mesene), (5) Asuristan (southern Mesopotamia), (6) Adiabene, (7) Arabistan (northern Mesopotamia), (8) Atropatene (Azerbaijan), (9) Armenia, (10) Iberia (Georgia), (11) Machelonia, (12) Albania (eastern Caucasus), (13) Balasagan up to the Caucasus Mountains and the Gate of Albania (also known as Gate of the Alans), (14) Patishkhwagar (all of the Elburz Mountains), (15) Media, (16) Hyrcania (Gorgan), (17) Margiana (Мерв), (18) Aria, (19) Abarshahr, (20) Carmania (Керман), (21) Sakastan (Sistan), (22) Turan, (23) Mokran (Makran), (24) Paratan (Paradene), (25) India (probably restricted to the Indus River delta area), (26) Kushanshahr, until as far as Peshawar and until Kashgar and (the borders of) Sogdiana and Tashkent, and (27), on the farther side of the sea, Mazun (Оман)
  7. ↑ «Albania» [Архівовано 2009-01-20 у Wayback Machine.] — Encyclopedia Iranica, p. 807 (retrieved 15 June 2006).
  8. ↑ «Voices of the Ancients: Heyerdahl Intrigued by Rare Caucasus Albanian Text» by Dr. Zaza Alexidze [Архівовано 2009-01-17 у Wayback Machine.] — Azerbaijan International, Summer 2002 (retrieved 7 June 2006).
  9. ↑ «Islamic Conquest.»
  10. ↑ A History of Islamic Societies by Ira Lapidus, p. 48. Cambridge University Press, Cambridge (1988), ISBN 0-521-77933-2 (retrieved 7 June 2006).
  11. ↑ а б в г Barthold, W., C.E. Bosworth "Shirwan Shah, Sharwan Shah. «Encyclopaedia of Islam. Edited by: P. Bearman, Th. Bianquis, C.E. Bosworth, E. van Donzel and W.P. Heinrichs. Brill, 2nd edition
  12. ↑ Tadeusz Swietochowski. Russia and Azerbaijan: A Borderland in Transition, Columbia University, 1995, p. 2, ISBN 0-231-07068-3: „In the fifteenth century a native Azeri state of Shirvanshahs flourished north of the Araxes.“
  13. ↑ а б Azerbaijani Army marks 91 years [Архівовано 2012-02-25 у Wayback Machine.]
  14. ↑ Today.Az — Azerbaijan marks Day of Armed Forces. Архів оригіналу за 29 червня 2009. Процитовано 2 червня 2019.
  15. ↑ Hugh Pope, „Sons of the conquerors: the rise of the Turkic world“, New York: The Overlook Press, 2006, p. 116, ISBN 1-58567-804-X
  16. ↑ Константин Чуприн (31 серпня 2007). В фарватере НАТО. NVO NG. Архів оригіналу за 12 січня 2012.
  17. ↑ Swietochowski, Tadeusz(1995) Russia and Azerbaijan: A Borderland in Transition, Columbia University, p. 133.
  18. ↑ Vladimir Petrov, How South Caucasus was armed [Архівовано 24 жовтня 2007 у Wayback Machine.], Centre for Analysis of Strategies and Technologies (Moscow, Russia)
  19. ↑ 1993 UN Security Council Resolutions on Nagorno-Karabakh. Архів оригіналу за 22 січня 2020. Процитовано 2 червня 2019.
  20. ↑ CIA World Factbook. Azerbaijan. 2008:»Azerbaijan has lost 16 % of its territory and must support some 600,000 internally displaced persons as a result of the conflict.". Архів оригіналу за 9 липня 2016. Процитовано 2 червня 2019.
  21. ↑ official web page of the President of the Republic of Azerbaijan. Архів оригіналу за 17 травня 2009. Процитовано 7 червня 2022.
  22. ↑ CIA World factbook Azerbaijan. Архів оригіналу за 9 липня 2016. Процитовано 2 червня 2019.
  23. ↑ Military budget reaches $2 billion. Архів оригіналу за 26 липня 2009. Процитовано 2 червня 2019.
  24. ↑ Azerbaijan manufacturing arms. Архів оригіналу за 11 лютого 2012. Процитовано 2 червня 2019.
  25. ↑ Azerbaijan to manufacture its own aircraft and helicopters. Архів оригіналу за 23 березня 2009. Процитовано 2 червня 2019.
  26. ↑ Azerbaijan will produce competitive tanks, aircraft and helicopters in the future. Архів оригіналу за 23 березня 2009. Процитовано 2 червня 2019.
  27. ↑ Azerbaijan to produce tanks, aviation bombs and pilotless vehicles in 2009. Архів оригіналу за 9 січня 2009. Процитовано 2 червня 2019.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Військова історія Азербайджану


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Військова_історія_Азербайджану&oldid=40857136