Гуцало Євген Пилипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Євген Гуцало)
Перейти до: навігація, пошук
Гуцало Євген Пилипович
Дата народження 14 січня 1937(1937-01-14)
Місце народження с. Старий Животів, тепер Новоживотів Оратівського району Вінницької області
Дата смерті 4 липня 1995(1995-07-04) (58 років)
Місце смерті Київ
Національність українець
Громадянство СРСР СРСР, Україна Україна
Мова творів українська
Рід діяльності український письменник, поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст, журналіст

Євге́н Пили́пович Гу́цало (14 січня 1937, с. Старий Животів, тепер Новоживотів Оратівського району Вінницької області — 4 липня 1995, Київ) — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист.

У 1959 закінчив історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник».

Біографія

«
... Сьогодні й не скажеш, коли я почав писати, здається, я писав завжди...
 »

Біографія непересічного та продуктивного українського письменника середини ХХ-го століття Євгена Гуцала помережана різними історичними та літературними подіями тогочасся, які і відобразилися на творчій та життєвій ниві поета, публіциста, прозаїка та журналіста, романіста й есеїста — визнаного майстра українського слова.

Дитинство

Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Батько письменника народився в селі Овечаче Бердичівського повіту Київської губернії (зараз це село Дружне Калинівського району Вінницької області).

Атмосфера родини сільської української інтелігенції відобразилася на подальшому життєвому шляху хлопчака. Уже з дитинства він був привчений до наук та захоплено поглинав книжки та навчання своїх батьків. Батьки Євгена знали чого вартує книжка, в ті часи, і їм удалося зберегти свою невеличку бібліотеку у воєнне лихоліття і це стало запорукою майбутнього їх сина. Будучи учителями, вони плідно навчали довколішніх дітей та сина і прививали їм тяглість до книжок та навчання. І той, важкий, післявоєнний селянський побут минав для Євгена дуже швидко, адже він поглинав книжки, які ставали йому промінчиком світла та майбуття.

Навчання за гасовою лампою і важка праця в оборі й колгоспі — щоденні Євгенові справи, та поряд завжди була книжка — бо без неї він уже не уявляв свого буття. Коли хлопчина перечитав уже всю домашню бібліотеку, то завітав до невеличкої шкільної книгозбірні, яку одразу ж «проковтнув», що довелося їздити до сусіднього села Корделівки (де саме викладали його батьки) і там вишукуючи собі книжки для читання. Коли ж і в Корделівці не залишилося непрочитаної книжки, Євген-книголюб спрямував свій читацький порив до районного центру — Калинівки, привозяти, з тамтешньої бібліотеки, стоси книжок та перечитував їх. І все те читання сподвигнуло хлопця на його перші творчі експерименти, він мріяв стати письменником і почав викладати свої думки — під впливом прочитаного і навіть створив собі відповідний письменницький антураж (як він собі уявляв) — аби краще писалося:

«
... ще років у десять, власноруч збив неоковирного дерев'яного стола, поставив його біля хати у кущах бузку і, день у день, писав за тим столом вірші та оповідання. Потім ті твори відсилав до редакцій газет та журналів...[1]
 »

Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху. А починав свої перші літературні кроки Євген Гуцало також в дитинстві: пишучи про все довілля, описуючи, до найдрібніших деталей, побачене у природі чи в побуті, прикрашаючи все багатою українською мовою (впитаною від батьків та з численних книг), використовуючи багаацько метафор, епітетів та порівнянь:

«
... Повесіннє небо поближчало й пом’якшало. Його синява наче аж просіювалася донизу, запорошуючи повітря ріденьким пилком із отих пухнастих квіток, що зацвіли у височині. Не хмарини, а білі подихи отих озерець, що видніють посеред чорних полів, легко пропливають угорі, на мить якусь затуляючи собою далекий синьоквіт, й від того безбережне пелюсткове море пригасає, в’яне, никне — і вже знову оновилося, заяскріло. ...
 »

Писав самовіддано й натхненно, висилав свої рукописи в усі дитячі, юначі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «Працюй над словом!» Адже в тогочассі соціалістичне суспільсто потребувало іншого, зовсім інших тем; треба було писати про збір металобрухту й макулатури, про те, як ти мрієш поїхати працювати на шахту чи піднімати цілину. А оті імпресіоністичні замальовки, без жодних ідеологічно виважених акцентів були абсолютно неприйнятні для тодішніх дитячо-юнацьких видань.

І тільки батьки продовжували вірити в нього і не давали хлопчаку полишати такої корисної затії. А користь була надзвичайна, адже окрім вироблення смаку до книжного слова й розуміння літератури Євген ставав надзвичайно ерудованим та впевненим у собі оповідачем. Відтак, найкращий учень школи, Євген Гуцало, закінчив її на відмінно.

Юначі мрії та поступ у них

Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села подався на науку до Києва. Він подав документи до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики. На ті часи конкурс до цього ВУЗу становив до 16 чоловік на місце, але селянському сину вдавалося успішно здавати екзамени з усіх дисциплін (а це більше 5) і лише на останньому іспиті, географії — яку він пречудово знав, йому зрізали бала — так Євген не пройшов по конкурсу. Повернувшись засмученим додому, в рідне село, він не міг собі втямити, що квота на поступлення для сільських дітей — була дуже обмежена.

Та вперто бажаючи стати журналістом і письменником, Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. І з 1955 року він почав здобувати вищу освіту в колишній колегії Павла Галагана. І тамтешня творча атмосфера вплинула на подальші кроки юного студента, він одразу ж вступає до літературної студії, пише вірші, прозу — його цілком поглинула творча стезя:

«
... Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку писав у старому - ще князя Безбородька - саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане у Київ, але з відти одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні ...
 »

І знову чергові відмовки, тепер з літературно-письменницьких часописів та редакцій, мали би підірвати творчий запал Гуцала. Щеб пак, адже сам Григорій Штонь — нині усіма шанований літературознавець, був дуже обурений творами Євгена Гуцала, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму, з більшовицькою прямотою закликав: «Треба відтинати набиту на подібній мазні руку!». Уже пізніше, до Штоня приєднався, сумнозвісний критик, Лазар Санов (який розпочав свою кар'єру ще в 30-ті роки з доносів, за якими письменників заарештовували й розстрілювали), і той теж пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала, й впродовж життя, його, це переросло в переслідування — не мало крові попив він письменницької (і не одного Гуцала).

Та не на того напали — це ще більше розпалило молодого автора. До того ж у 1959 році Євген Гуцало уже закінчуючи інститут отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування у періодичних виданнях. Тоді ж, він відчув свою затребуваність і почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини — дописуючи туди публіцистику, й, надаючи декотрі свої оповідання та новели з тогочасного життя. Відтак, молодий письменник, спершу, знайшов свого читача, а потім уже й вломився у двері українського письменницького клубу, заставивши сталінсько-партійне представництво рахуватися з молодим вінницьким талантом.

Творча відлига шістдесятників

Творчий та життєвий злет Євгена Гуцала припав на період «хрущовської весни» на теренах СРСР (і ніби знаменням тому стала його поетична добірочка «Зелена радість конвалій»). Уже перші систематичні його публікації впали в око тогочасним літературним корифеям: Миколі Бажану, Михайлові Стельмаху та Павлу Загребельному, і саме останньому спало на думку запросити молодого автора до редакції літературної газети, очільником якої він був. Так, з 1961 року, Євген Гуцало почав працювати в «Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник». А вже невдовзі, в 1962 році, вийшла друком перша його повноцінна книжка — збірка оповідань «Люди серед людей», і одразу ж звернула на себе увагу свіжою емоційністю та відтворенням розмаїтих живих характерів.

В той же час стала знакова подія у житті 25-річного письменника, він, у складі делегації молодих літераторів, побував у Франції. Ці відвідини стали наче ковтком волі, натхнень, здавалося, що уже можна буде дихати на повні груди і не озиратися на літературних «держиморд» з їхніми заборонами та приписами.

І вже по приїзду додому, письменник натхненно заглибився в роботу, і, одна за одною, виходять книжки новел та повістей, в яких уже самі назви кидали виклик звичним соцреалістичним сірим багатотиражкам: «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори. Щороку однією або кількома збірками зачитувалася спільнота, та й не тільки українська, адже переклади талановитьго українського письменника появилися і в Росії, і в Польщі, і в Болгарії, Німеччини.

Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників. Впродовж того десятиліття йому вдавалося себе зреалізовувати й разом з Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Григіром Тютюнником та іншими, творити новітню українську літературу.

«Свій» серед чужих і чужий серед своїх — творчий злет Гуцала

Найплідніші часи української літератури перервала епоха застою (так званий брежнівський застій), а відтак і відновлення утисків і переслідування незалежної інтелігенції та письменників. Брежнівські часи (в літературі) ознаменувалися новим наступом на творчу інтелігенцію: замовкає Ліна Костенко, закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, інші пишуть «у шухляду». Письменникам довелося вирішувати для себе складну дилему: піти на зговір зі своєю совістю та «перелицюватися» й писати на замовлення в угоду владі, чи опонувати тій такі владі й перестати друкуватися та піддавати себе й свою сім'ю суспільно-владному обстукізму. Мало хто зважився опонувати, більшість таки пішли на поступки, працюючи на владу задля восхвалення соціалістичного устрою. Та було кілька письменників, яким вдалося зберегти свою самобутність і залишитися, у творчості, цілком незалежними.

Одним з таких незалежних та плідних авторів, тогочасся, став Євген Гуцало. Багато хто з критиків та літераторів дивувалися, яким чином Євгенові вдавалося продовжувати писати в своєму ключі (із гострою сатирою) та ще й переборювати цензурні настанови. Лише рідні та близькі загадково посміхалися й казали — «отакий він був — Євген Гуцало». І, можливо, його побратим-літератор Анатолій Дімаров, таки, привідкрив занавісу над успішністю Гуцала, адже:

«
... Євген Гуцало був людиною в собі. Отаких випадків з ним не було: щоб він з кимсь особливо посварився абощо. Він здебільшого мовчав, посміхався, слухав… Дійсно, це саме про нього: людина в собі. Він ніколи не кричав і не виступав з трибуни, але про все, що йому боліло, говорив у своїх творах. Взагалі, це була людина багатої, необмеженої фантазії......

....Або згадаймо його роман "Парад планет". Там є геніальні сцени, де він описує, як у голови колгоспу немає робітників: той п’є, той ухиляється, той ще щось. Ні з ким працювати. І ось приходить до нього місцевий трошки химерний дядько і каже: "Та я тебе навчу, що треба робити". Голова: "Що?" – "Дивися". Дядько виймає яйце, кидає й розбиває об підлогу, і з того яйця виходить колгоспник і піднімається – з вилами на плечах. І звертається до голови: "Так куди йти перекидати сіно?" І потім цей голова перетовк усі яйця в селі, все намагався знайти робочу силу. Ну слухайте, яка сцена! Який ще письменник міг отаке вигадати? У Жені була геніальна фантазія....[2]

 »

Ось так, перебуваючи у собі, Євген Гуцало віднайшов інші можливості не бути надломленим системою та не йти у фарватері її агітпропу. Він не йде на барикади, ставши дисидентом, як Василь Стус, Іван Світличний, прирікаючи себе на табори-каземати. Його казематом став письменницький стіл, тільки це був творчий каземат, адже саме на ньому Євген ще більше заринувся у літературу та писав, писав… Тільки цього разу вже була реалістична проза тогочасся та з невеличкими сатиричними чи фантазійно-сатиричними нотками. Він шукав і таки знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити і виживати в умовах брехні, як деформовували нашу, суспільну, свідомість. І тому, з часом, у його оповіданнях з'являються герої, яких важко назвати ідеальними, а гумор стає все дошкульнішим та гіркішим. І навіть кохання перетворюється у трагедію чи фарс.

І згодом про Євгена Гуцала знову усі заговорили, хто пошепки, а хто і в голос. Бо фантазійна трилогія вразила усіх: і пересічного радянського громадянина (своїм реалізмом — сукупно із їдкою фантазією), і начитаного дисидента-інтелігента (тим відвертим гротеском та висміюванням тогочасних устоїв). Ці «химерні» романи висмітлювали (подекуди й висміювали) колгоспне життя з його «героїчними буднями» — боротьбою за надої та зібраний урожай та містичними прозріннями головного героя та його спілкування з позаземними цивілізаціями та провіщенням майбутнього (з погляду тогочасного реального світу).

Та незважаючи на числений творчий доробок й гостре-саркастичне слово супроти владоможців, Євгенові Гуцалу доводилося мовчки переживати докори побратимів-літераторів, що таки пішли відкрито супроти ситеми, як зазначала його дружина Леся Воронина:

«
... Був один епізод у його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагалося організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під листом, на що той відповів Сверстюку: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою кадебістів. Євген Сверстюк сприйняв це як слабкодухість....[3]
 »

А насправді, чи міг тоді, зтривожений нещодавно передчасно-трагічною загибелю дружини Людмили, Євген Гуцал, залишившись з двома малолітніми дітками на руках — кинутися в борню (завідомо програшну) супроти всієї системи. Євген Пилипович усвідомлював, що він не має права жертвувати своїми дітьми, тому серце краялось і виливалось в слова гіркоти уже в його творчості, бо тільки там він міг висловити свою позицію, щодо суспільних процесів — хоч і не надто відкрито, але доволі дошкульно-сатирично унаочнюючи читачеві — ті вади суспільства, яке на кожному кроці беззмістовно возвеличували.

Творчий сплеск за українського відродження

Кінець епохи Перебудови та українська Незалежність надали, ніби, другого дихання Євгенові Пилиповичу — писалося легко, невимушено і про все… все що було заборонено та говорилося між рядками, тепер можна було сказати відверто. Та, на жаль, роки брали своє й серце час від часу давало про себе знати. Але ж так багато хотілося сказати: як про історію — так і про сучасність, про високі-духовні стосунки чоловіка й жінки — так і про їх протилежно-плотські утіхи, як хотілося віршувати — так і прозу майструвати. Аще важким тягарем стояла перед очима Чорнобильська трагедія — її теж треба було перенести на папір, щоби наступні покоління увібрали ті нотки тривоги та обреченності людства. А згодом, Євген Гуцало відчув у собі потугу до публіцистики, адже прийшов час осмислення пройденого ним шляху, життєвого та творчого, коли вже він вже зміг привідкрити свою душу та сказати свої слово в суспільстві. І навіть коли десь-по-десь йому в спину лунали докори за минулі роки (здебільшого зависні) — Євген Гуцал найшовся як відповісти:

«
«Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з „досвітніми вогнями“ Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освенціма чи в’язнів Заксенхаузена, то чи то треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з крематоріїв мистецько-філософських догм, із цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов ці „этапы большого пути“, — й не йшов він весь час таки з гордо піднятою головою, зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що — не той народ? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші. То, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі». .[4]
 »

І як підтвердження тому, відвертішому Євгенові Гуцалу, стала його гостро-критична аналітика. Останнім та найгучнішим став цикл гострих полемічних статей, присвячених україно-російським стосункам. Спершу ці статті друкувалися в газеті «Літературна Україна», а влітку 95-го видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Остання стаття з цього циклу так і залишилася незавершеною. Про свою роботою над цією книгою Євген Гуцало на тому ж врученні премії Антоновичів сказав: «Мабуть, я сам — такий, як є, не міг би раніше написати „Ментальність орди“. Але ж гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській-таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама Чеченська війна велася в Україні завжди». Історія з книжкою «Ментальність орди» мала драматичне продовження. Після виходу у світ продаж її у книгарнях і на розкладках намагалися заблокувати — надто старалися комуністи та колишня номенклатура (письменницька та партійна) аби зганити її автора, і, лише, важка хвороба та смерть Євгена Пилиповича відтермінували відповідь їм… та минули роки й кількаразові передруки цього твору дали одвіт на все, і вичерпно, замість її автора.

Останні дні життя Євгена Гуцала

«
... І ось – наша остання зустріч десять років тому. Іде він, а ми якраз повернулися. Зустрічаю його тут у дворі нашого письменницького будинку. Питаю, куди це він. Каже, їду, Анатолію Андрійовичу, у селі таки знайшов хату, буду обживати. І тримається рукою за серце. Запитую, що трапилось. "Та трошки щемить, але це все дрібниці, пройде. Я їду на свіже повітря – від цього диму, гамору, від оцього галасу проклятого, від цієї Спілки подалі, від цієї метушні, яка не дає нічого для творчості. Поїду туди, пірну з головою в те життя і буду здоровий. Я видужаю…" Отак ми попрощались, він пішов… І більше я його не побачив. З тієї поїздки він сам вже не повернувся: інфаркт.[5]
 »

4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.

Відтак, українські урядовці розпорядилися поховати видатного українського письменника, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка Гуцала Євгена Пилиповича на Байковому кладовищі і спорудити надгробок на його могилі та встановити меморіальну дошку на будинку N 3 по вулиці Суворова у місті Києві, де жив і працював Євген Гуцало[6].

Аналіз творчості

Доробок Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі 2-ї половини 20 століття. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст.

Особливості поезії Євгена Гуцала

Поетичний цикл «Зелена радість конвалій» (1961) та збірка віршів «Письмо Землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989) вводили у стан зосередженості на духовному сприйнятті світу, переживання природного буття в багатстві його реалій. Поміж значного пласту прозових творів, які прославили письменника Гуцала, автор залишав місце і для поезії, яка ставала його віддушиною, пристанівком серця. І писав він її завжди (правда, не все встих зібрати та видати), і навіть незадовго до своїх останніх днів він знову й знову віршував</ref>:

«
...Але поезію він продовжував писати до останніх днів. Маленького дитячого віршика Євген Гуцало написав на клаптику паперу, коли ми їхали в забитій електричці в село його дитинства — Нова Гребля, купувати хату. Ні він, ні я тоді не знали, що нам не доведеться жодного дня пожити у тій хаті, бо через дев’ять днів Євгена Пилиповича не стане... [7].
 »

Цикли оповідань та новел

Особливо органічною виявилася для Гуцала форма ліричних оповідань, яких він написав понад 200. Звернула на себе увагу вже перша збірка оповідань Гуцала «Люди серед людей» (1962) — свіжою емоційністю та смаком до відтворення розмаїтих характерів, що навіть формально було наголошено у назвах окремих оповідань («Іван», «Світлана», «Гордій», «Марися», «Божена», «Кесар» та ін.). Але молодий автор ще нерідко вдавався до силуваних «романтичних» ситуацій, надуманих сюжетних загострень із банку літературщини; відчувалися часом пряме наслідування ритмомелодики і синтаксичних конструкцій новелістики 20-х рр. (особливо раннього А. Головка) та стилізація під народнопоетичний лад.


Уже дві наступні збірки — «Яблука з осіннього саду» (1964) та «Хустина шовку зеленого» (1966) засвідчили сформованість Гуцало як самобутнього новеліста, якому притаманні ощадливість і місткість простої оповіді, коли почування і стани душі людської (а це і був основний об'єкт зображення) дається відчути і «доуявити» за якимось одним словом персонажа, жестом, поглядом. Водночас дається взнаки і тенденція до розлогого ліричного витлумачення переживань. Улюблені герої Гуцало цього періоду творчості — юнак або дівчина із селянським типом емоційності, які тільки ще входять у життя, стикаються з його загадками (оповідання «Скупана в любистку», «Багряне листя»); підліток або дитина з незвичайною поетичною душею («Олень Август»), зі щедро розвиненим відчуттям природи («Яблука з осіннього саду»). Залюбки змальовує Гуцало благодатний момент пробудження душі («Місячне сяйво»), зародження першого неясного почуття у дівчини («Хай собі цвіте…»); поетичні, вразливі на красу персонажі з неясними мріями нерідко наражаються на нерозуміння з боку буденних, черствих або душевно брутальних людей (як-от, кінорежисер Альтов у «Олені Августі», ремісник Назар у «Клаві, піратській матері»). Два стани людської душі, інтимно близькі Гуцало як художнику, — піднесена сприйнятливість кохання і дитяча безкорисливість та відкритість до вражень життя. Збірку оповідань «У лелечому селі» (1969) стала однією з найкращих в українських літературних книжок про дітей.

Певну еволюцію Гуцала як новеліста засвідчила поява в його творах персонажів, кожен з яких по-своєму відчуває потребу в спілкуванні, контактах, творенні світу «колективних» переживань на рівні народного побуту; по суті, це форма побутово-емоційного виявлення їхньої народності; у душевній причетності до інших людей, у прагненні пригод, мандрів тощо — інстинктивний потяг до розширення власного світу, збагачення змісту особистості («Правильний чоловік Щерба», «Несамовитий, шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка» та ін.).

У наступних збірках зростає інтерес до людських доль і вдач — аж до відчутного пафосу життєписання цікавих особистостей. Ці оповідання можна умовно поділити на 2 типи: 1-й — ситуаційні, побудовані навколо якогось випадку, що ніби підсумовує або з несподіваного боку висвітлює цілу людську долю («Жартували з Катериною», «Єдина у світі Варочка» та ін.); 2-й — «портретні»: змалювання виразно самобутнього людського характеру з максимально виявленою головною пристрастю, що надає оповіданню емоційної піднесеності, часто таким оповіданням Гуцало дає умовне жанрове означення — «пісня» («Пісня про джиґуна Овдія Гору», «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима» та ін.); своєрідною піснею на славу сільських патріархів, хто прожив велике трудове життя, є й оповідання «Орлами орано». Піснями означив автор і деякі оповідання, що поетизують або мальовничо характеризують сільский побут («Пісня про запеклі торги»); у «Пісні про сільську хату» хата постає як вмістилище всього життя села. З любов'ю змальовує Гуцало загальний образ традиційного українського села («Високі гори», «Ой гук, мамо, гук»). Цікавить його колізія нового і старого в побуті села, в якому, за всіх соціальних і господарчих змін, ще зберігалася певна традиція, а її гарантією була сталість народного характеру. Серед галереї сільських типів особливо вдавалися Гуцало образи матерів («Веселі Терни», «Шлях осявали берези», «До срібного весілля», «Пісня про мить»).

В оповіданнях Гуцало — незвичайне багатство спостережень над життям природи; автор немовби пропонує читачеві повернути собі здатність неспішного і безкорисливого переживання краси світу. Відкриття людиною для себе природи переростає в особливе самопочування, коли в ній пробуджується «духовний безмір» і вона як ніколи відчуває себе саму, свою духовну особистість. Часто це супроводжується й іншим, паралельним процесом — пробудженням у юній душі почуття кохання. Гуцало зміг зобразити в щасливому коханні гру тонких нюансів, показати його в розвитку, а не як спалах, акт — і не в останню чергу саме завдяки співпереживанню персонажами світу природи, яке єднає їх. Власне, це і є естетичний центр більшості оповідань Гуцала — живе співвідношення між людиною і природою, поглиблене сприйняття природи людиною в особливому емоційному стані і розкриття самого стану через таке сприйняття. Здебільшого таким станом є любов, її вабляча, пориваюча сила («І дівчина, як парус», «Весняні святощі трави», «Місячне сяйво» та ін.).

Природа буває у Гуцала і самодостатньою темою ліричного споглядання — у численних етюдах, ескізах (цикл «Осяяння» та ін.). Діапазон їх широкий — від мальовничих замальовок різних куточків рідної землі в різні пори року — до роздумів про таємницю буття, про феномени життя природи, про місце людини в природі, злиття з нею, про вічність… Так само характерна для оповідань Гуцало і лірика пам'яті («Крило синього вітру», «По мерзлу калину», «У сяйві на обрії», «Дорослі дівчата нашого дитинства») — у цьому останньому зі щемливим співчуттям змальовано долю дівчат перших повоєнних літ, їхні бідні радощі й безборонність перед суворим побутом. Багато оповідань Гуцало мають характер відкритого ліричного спогаду. Душевне життя постає як потік. Воно не складається з окремих компонентів, не має конструкції. Тому Гуцало тяжіє до ліричних імпресій, до організації матеріалу навколо однієї особи, одного епізоду.

Особливості повістей Євгена Гуцала

Гуцало мав певні клопоти з композицією, сюжетом при перших спробах опанування великих прозових форм. Однак тяжів до них, скоряючись внутрішньому настановленню на глибше розуміння життя в більшому історичному масштабі, ширшому життєвому, соціальному матеріалі. Повість «Подорожні» (1969) виникла з потреби дати вихід дитячим спогадам про часи війни. Мати з сином повертається до села, звідки втекла під час боїв. Дорога стає картиною сплюндрованості землі, пустки, що її залишила війна. Але водночас дорожні пригоди показують і витривалість люду, і незнищенність душевного здоров'я народу, людяності, доброти. Образ матері з її «розумом серця», чулістю до всього живого і постійним «заступництвом» за все живе відкриває галерею таких образів матерів у пізніших повістях Гуцало

У «Дівчатах на виданні» (1971) осереддя твору — колізія між природною душевністю, народним моральним чуттям (молода дівчина Килина) і формальною мораллю, зовнішньою «пристойністю», що маскує егоїстичний розрахунок і душевну неправду (агроном Арсен Тугай та його дружина вчителька Антоніна Петрівна). Є в повісті образ тітки Пистини, що уособлює традиційну нормативну мораль села. Але, дізнавшись, що Килина вагітна, вона не осуджує її, а підтримує в бажанні мати дитину хоча б і без чоловіка. Це мало засвідчувати людяність народного розуму, що реагує на історичні зміни умов буття і береже не фарисейську догму, а дух життя. Правдивість зображення нелегкої дівочої долі за умов несприятливої демографічної ситуації на селі (Гуцало немовби сплатив частину боргу літератури цим нещасливим дівчатам і їхнім стільком драмам і трагедіям); змістовність суджень і розважань як автора, так і героїв про цю проблему, її виразна житейська і моральна окресленість, глибока характерність образу Килини; об'ємність відтворення всієї атмосфери селянського життя і органічного шукання народного мораллю нових підходів до життєвої проблематики, що враховували б соціальну реальність і водночас зберігали душевне здоров'я народу і людини, — все це надає непересічної змістовності повісті Гуцала.

У повісті «Шкільний хліб» (1973) Гуцало змалював побут і роботу колективу сільських учителів у важкі повоєнні роки, коли їм ставилися в обов'язок невластиві їм функції, як-от: стягнення державної позики із земляків, участь у збиранні колгоспного врожаю, в антирелігійній пропаганді тощо. Вчителі живуть тим же життям, що й селяни, але водночас одні з них менше, інші більше розуміють своє покликання як сільської інтелігенції. «Ми вчителі, ми не хочемо нікого обманювати», — каже одна з героїнь повісті, Ольга Левківна, коли її хочуть змусити до фальшу. Вона — мовби совість села. На перший погляд, сільські вчителі затуркані своїм безправним становищем і бідністю, але за цим є своє душевне і моральне життя, є відчуття своєї освітянської місії. Письменник, який сам виріс у сім'ї сільських учителів, віддав данину поваги й розуміння їхньої скромної благородної праці, завдяки якій крізь товстий шар буденності пробивається «промінь духу». Люди в селі притлумлені нуждою, щоденними клопотами, принижені воєнними і повоєнними злиднями, засмикані колгоспною крутаниною, — а проте живе в них совісність, душевність. Тема народної моралі, народної мудрості — одна з головних у дилогії, як, зрештою, і в усій творчості Гуцало

Особливе місце у творчості Гуцала посідає роман «Позичений чоловік» (1982). Використавши відомий фольклорний мотив (жартівлива пісня «Ой там на товчку, на базарі // жінки чоловіків продавали»; щось подібне є у фольклорі інших народів, наприклад, карельський поет Яакко Ругоєв на основі народного жарту написав оповідання «Самовар», у якому жінка позичає сусідці чоловіка за самовар), Гуцало розгортає парадоксальні ситуації, що мали б подати своєрідний комічний розтин сільського життя. При цьому Гуцало з незнаною в українській прозі ряснотою насичує оповідь народними прислів'ями, примовками, дотепними слівцями, що стають не декоративним, а структурним елементом роману: фабула ніби тримається на них. Тут виявилися не лише закоханість Гуцала у природне слово, подив перед багатством народної мови, бажання захопити її виразністю читача, — а й тривога за майбутнє рідної мови. Маємо певні аналогії у світовій літературі. Скажімо, у відповідь на загрозу знебарвлення французської мови через засилля літературщини Р. Роллан пише свого «Кола Брюньйона», де герой з кожного приводу сипле колоритними народноими слівцями та примовками. Можна згадати і «Курземіте» сучасного латиського письменника І. Зієдоніса, де фактичний зміст становить пряме демонстрування прислів'їв, старовинних пісень, архаїчних слів, рідкісних зворотів тощо — як національного духовного багатства. Набагато більша загроза збіднення й забуття стояла і стоїть перед українською мовою, тож розкошування Гуцало в народному слові мало не лише значення естетичного замилування.

Немовби «ввійшовши в смак», Гуцало провів «позиченого чоловіка» Хому ще через два романи — «Приватне життя феномена» (1983) та «Парад планет» (1984). Так уклалася трилогія «про старшого куди пошлють», що мала стати свого роду пародійною енциклопедією тогочасного життя села, а водночас і колажем гротескно потрактованих світових подій. У трилогії знайшли своє самовикривальне завершення чимало традиційних мотивів ілюзорого уявлення про дійсність (стереотипів казенного мислення). Однак екстенсивне розростання оповіді, зловживання однотипними прийомами комікування призвели до певної механічності і клішованості вигаданих ситуацій, що послабило сатиричний змістовність трилогії.

Більша частина творчості Гуцало припала на радянські часи, коли неминучими були більші або менші самообмеження. Але в останні роки Гуцало звертається до еротичної тематики («Епос-ерос», «Блуд»), до політичної публіцистики («Ментальність орди»). Гуцало виступав також з нарисами, літературно-критичним статтям.

Творчі набутки Євгена Гуцало

Прозові збірки (здебільшого оповідань)

Повісті

Романи

Поетичні збірки

Книжки для дітей

У кінематографі

  • «Зустрічі на будові» (1963) — автор сценарію документальної стрічки;
  • Кіноальманах «Київські зустрічі» (1979), а саме, кіноновела «Спинись, хвилино…» — за мотивами оповідання «Підемо до мене, Іван…»;
  • Відеофільм «У лузі на старому дивані» (1981) режиера В. Вітера — за мотивами творів Євгена Гуцала (за сприяння Держтелерадіо України);
  • Відеофільм «Виїзний товариський суд» (1981) — за мотивами творів Євгена Гуцала (за сприяння Держтелерадіо України);
  • Повнометражний фільм «Парад планет» (1984) — за однойменним романом Євгена Гуцала (на московській кіностудії);
  • Кінострічка «Солом'яні дзвони» (1986) — за повістю Євгена Гуцало «Мертва зона» та його оповіданнями, відзняв Юрій Іллєнко;
  • Відеофільм «Марія» (1987)  — за мотивами творів Євгена Гуцала (відзнято на студії «Укртелефільм»);
  • Теленовела «Блуд» до серіалу О. Бійми «Острів любові» (1996) — за однойменним романом Євгена Гуцала.

Нагороди

Вшанування Євгена Гуцала

На малій Батьківщині Євгена Гуцала його односельці та земляки намагаються вшановувати майстра слова: поетичними вечорами, літературними зустрічами та іншими урочистостями[8][9]. І в інших куточках України шанують письменника Євгена Гуцала, учиняючи літературні зустрічі-читання в честь його роковин[10].

Пам'ять Євгена Гуцала достойно вшанувало Вінницьке земляцтво в Києві, заснувавш­и премію його імені і відзначивши нею вже багатьох письменників та діячів мистецтва і культури.

У Ново­гребельській школі діє кімната-музей Євге­на Гуцала; тут-таки, в Новій Греблі встановлено меморіальну дошку видатному письменникові.

А книжка спогадів, які зібрала двоюрідна сестра письменни­ка і талановита літераторка й фольклористка Марія Гуцало, є даниною пам'яті про видатного письменника. Читачі, земляки і люди в усій Україні, прочитавши цю книжку, проймуться вдячністю і пошаною до рідної старшої сестри Євгена Гуцала Людмили Пекарської, яка живе у селі Воля Висоцька на Львівщині, до Надії Макух — тітки з Калинівки, сердечної і люблячої дружини письменника Лариси Гуцало, до тітки Фросини з Калинівки та інших добродіїв — чиї спомини знову навернули нас ждо постаті Євгена Гуцала[11]

Ще одним пошанівком письменницького талану Євгена Гуцала — стало введення його творів до обов'язкової програми загальноосвітньої школи — на уроках української літератури в 6-у класі вчителі та діти розглядають і аналізують життєвий та творчий шляхи письменника.

Література

  • Дончик В. Гуцало Гуцало Євген Пилипович // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 527–528.
  • Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 114.
  • Письменники Радянської України. — К., 1976. — С. 85-86.
  • Письменники Радянської України. — К., 1981. — С. 65.
  • Мистецтво України. — К., 1997. — С. 187–188.
  • Шевченківські лауреати 1962–2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 122–124.
  • Янковська О. В. Гуцало Євген Пилипович // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К., 2005. — С. 261—http://uk.wikipedia.org/skins-1.5/common/images/cyrl/button_italic.png262.
  • [Некролог] // Літературна Україна. — 1995. — 20 липня. — С. 4.
  • Стрельбицький Михайло. Цикл «Пісень» Євгена Гуцала // Проблеми. Жанри. Майстерність: Літературно-критичні статті. — Випуск 6. — К., 1981. — С. 100–116.
  • Плющ Василь. Ряст // Літературна Україна. — 1995. — 20 липня. — С. 4.
  • Бабляк В. У синьому небі сіяли ліс… // Прапор Жовтня (Кам'янець-Подільський). — 1987. — 28 лютого. — С. 3.
  • Бабляк В. Ніна Матвієноко: «Спів як дихання» // Прапор Жовтня. — 1987. — 14 березня. — С. 2—3.
  • Панч П. Молодой голос // Дружба народов. 1962. № 9;
  • Клочко М. На третій сходинці — діалектика душі // Вітчизна. 1964. № 10;
  • Брюгген В. Пора змужіння // Там само. 1966. № 12;
  • Орлик Ю. Баба Килина и суперинтеллект // ЛГуцало 1966, 27 июля;
  • Шевченко А. Чого варте життя? // ЛУ. 1967, 5 верес.;
  • Гримич Гуцало Композиція—характер—ідея // Дніпро. 1969. № 12;
  • Дончик В. Грані сучасної прози. К., 1970;
  • Новиченко Л. Олена Левківна та інші // Літ-ра і сучасність. К., 1972. Вип. 5;
  • Янченко А. Три повісті Гуцала // Жовтень. 1973. № 2;
  • Бахаєва Л. До питання про сюжети // Вітчизна. 1973. № 4;
  • Штонь Гуцало Без повноти синтезу // Дніпро. 1974. № 4;
  • Гитович И. Испытание памятью // Новый мир. 1974. № 6;
  • Брыль Я. Где-то на Винниччине // Лит. обозрение. 1975. № 10;
  • Слабошпицький М. Неосяжний світ героя // Вітчизна. 1978. № 6;
  • Высоцкая Н. Непредсказуемость таланта // ЛГуцало 1981, 8 апр.;
  • Штонь Гуцало Духовна стратегія теми // ЛУ. 1983, 8 верес.;
  • Жага всеосяжності і межі таланту (Штрихи до портрета Євгена Гуцала) // УМЛШ. 1985. № 11;
  • Жулинський М. Наближення. К., 1987;
  • Плющ В. Мов дзеркало письменницької душі // Гуцало Є. Твори: В 5 т. Т. 1. К., 1996;
  • Дончик В. З потоку літ і літпотоку. К., 2003;
  • Жулинський М. Відкрився птахам, людям і рослинам… [Десять років без Євгена Гуцала] // ЛУ. 2005, 6 лип.
  • Дзюба І. М. Енциклопедія сучасної України. — Т. 6. — Київ, 2006., стор. 691–692

Примітки

  1. Оповідь про Євгена Гуцало
  2. Спомини побратима Анатолія Дімарова
  3. Спомини Лесі Вороніної про Євгена Гуцала
  4. Із виступу Євгена Гуцала при одержанні премії Фундації Антоновичів у травні 1995 року, за півтора місяця до смерті
  5. зі споминів побратима літератора Анатолія Дімарова про останню зустріч з Евгеном Гуцалом
  6. http://uazakon.com/document/spart97/inx97672.htm постанова Кабінету Міністрів України про вшанування Євгена Гуцало
  7. Про поезію Євгена Гуцала розказує Леся Воронина
  8. http://vinnica.unian.net/ukr/detail/2564 Конгрес української інтелігенції Вінниччини вшанує Євгена Гуцала
  9. http://kalynivka-rda.gov.ua/?link=news&id=59 Калинівка шанує свого видатного земляка
  10. http://davniyhalych.com.ua/novini/item/294-%D0%B3%D1%83%D1%86%D0%B0%D0%BB%D0%BE-%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%83 Євген Гуцало — приклад самовідданого служіння Слову
  11. http://litukraina.kiev.ua/sonyachn-visoti-pod-lskogo-zhayvoro-nka Сонячні висоти подільського жайворо­нка

Посилання