Давньогрецький театр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Театр в Епідаврі, Поліклет Молодший, 4 століття до н. е.

Історія Давньогрецького театру охоплює майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні (це пісні,які заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса,коли вже починалася нестримно весела й буйна карнавальна частина урочистостей;виконувала їх процесія селян,які вже добряче почастувалися Діонісовими дарами,деякі з них несли в руках великі зображення символів плодючості-фали(носії зображень-фалофори),які символізували животворні сили природи,що пробуджувалися навесні), що містили елементи діалогу та театральної дії. Подальший розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета Феспіса (друга половина 6 століття до н. е.), якому приписується і введення першого актора. З хору, що становив аж до епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій половині 6 століття виділився особливий виконавець — актор, яким був сам драматург.

Театральна культура Стародавньої Греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. Широко використовували грецьку театральну спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку), діячі епохи Відродження і Просвітництва. Демократичні традиції театрального мистецтва античної Греції зберегли значення і для наступних епох. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.

Історія[ред.ред. код]

Перший грецький театр — Театр Діоніса в Афінах

Архаїчний період[ред.ред. код]

Вже в ранній час театр займав важливе місце у громадському житті греків. Значення театру особливо зросло в період розквіту полісної демократії (5 століття до н. е.). Творчість великих драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана відобразила найважливіші сторони суспільного, політичного і духовного життя стародавніх греків і створила театр досконалої художньої форми. Загальнонародний характер давньогрецького театру визначив особливості організації театральних вистав та облаштування будівлі.

Організацію вистав брала на себе держава в особі посадових осіб — архонтів. Витрати на утримання та навчання хору несли як почесний громадський обов'язок багаті громадяни, які одержували назву хорегів. Вистави давалися на святах на честь Діоніса [Малих, або Сільських, Діонісіях (у грудні — січні за григоріанським календарем); Ленеях (у січні — лютому); Великих, або Міських Діонісіях (у березні — квітні) і носили характер змагання. Кожен з трьох конкуруючих драматургів виступав з тетралогією, що складалася з трьох трагедій і однієї сатиричної драми.

У давньогрецькому театрі жіночі ролі виконувалися чоловіками. Один і той же актор грав кілька ролей, від нього вимагалося вміння не тільки добре читати вірші і п'єси, але також співати і танцювати. Грецькі актори надягали на обличчя маски, що змінювались у різних ролях і навіть під час виконання однієї ролі. Щоб збільшити зріст, актори трагедії носили котурни — особливе взуття на високій підошві.

Давньогрецький театр складався з 3 основних частин: орхестри, скени і театрону. Найдавнішою театральною будівлею у Греції є Театр Діоніса в Афінах кінця 6 століття до н. е.

Класичний період[ред.ред. код]

У період ствердження афінської демократії протікала творча діяльність драматурга Есхіла, автора героїко-патріотичних трагедій, які підносять великі історичні і релігійно-філософські проблеми, — «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей закутий», трилогія «Орестея». Есхіл ввів другого актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагедійного конфлікту і посилення дієвої сторони театральної вистави. За Есхіла визначилася класична форма будови трагедії і порядок її подання.

Потужний політичний і культурний підйом афінської держави в другій половині 5 століття до н. е. обумовив новий період у розвитку театрального мистецтва та драматургії. У трагедії Софокла «Антігона», «Цар Едіп», «Електра» та інших виражені громадянські і моральні ідеали античної демократії епохи розквіту. Високий гуманістичний зміст трагедій Софокла, інтерес до вивільнення людської особистості з полісних зв'язків визначили драматизацію театральних вистав — поява третього актора, зменшення ролі хору, збільшення діалогічних частин трагедії. Із Софоклом пов'язується також введення декораційного оформлення.

В трагедіях Евріпіда «Андромаха», «Гекуба», «Геракл», «Іполит», «Медея», «Іфігенія в Тавриді», «Фінікіянкі», «Троянки» зображуються лиха, породжені війною, критикуються старі релігійні уявлення, тиранія, посилюється увага до внутрішнього світу людини, передачі душевних переживань героїв. Стародавня аттична комедія досягла художнього розквіту у творчості Арістофана. У сатиричних комедіях «Вершники», «Світ», «Лісістрата», «Оси», «Птахи», Хмари та інших він піддавав різкій критиці призвідників війни, хитрих і жадібних демагогів, що використовують в низинних цілях довіру народу, лицемірних вождів багатої верхівки. Крім трагедій та комедій, ставилися також сатиричні драми;— веселі п'єси, в яких хор складався із супутників Діоніса — сатирів.

Доба еллінізму[ред.ред. код]

В епоху еллінізму театральне мистецтво стало одним з провідників грецької культури на Сході. Нова антична комедія, першими представниками якої були Філемон, Діфіл, найбільшим відоми був Менандр, відтворювала сучасне життя тільки в плані сімейно-побутових відносин і особистих переживань людини. Побутові тенденції нової комедії вимагали відповідної зміни стилю гри акторів: збільшилося число уживаних масок для більшої індивідуалізації традиційних характерів комедії. В епоху еллінізму вперше з'явилися актори-професіонали, а також акторські товариства, членами яких були тільки чоловіки і причому вільнонароджені. Серед театрів епохи еллінізму відомі театри в Епідаврі, Мегалополі (Пелопоннес), Прієні, Ефесі (Мала Азія), Оропа (північний схід Аттики). Постановка нової комедії, в якій хор був вже відсутній, здійснювалася не на орхестрі, а на сценічному майданчику, що називався логейоном.

З 5 століття до н. е. в Греції існували вистави, під час яких розігрувалися невеличкі сценки (найчастіше — імпровізація) побутового та пародійно-сатиричного характеру — міми. Розвиток міма у всіх його видах сприяв посиленню реалістичних тенденцій в античному театрі. Серед виконавців міма були і жінки; актори грали без масок. Широке поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет. Як правило, актор пантоміми виступав один. Жіночі ролі виконувались переважно чоловіками. У Південній Італії і Сицилії в 4-3 століттях до н. е. виконувалися фліаки — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Давньогрецький театр був надзвичайно впливовим засобом виховання громадян. Держава навіть доплачувала гроші (теорикон) небагатим громадянам, аби ті могли відвідувати вистави. У Римі ж ставлення до театру було протилежним і він перетворився на місце розваги. В Елладі провідну роль відігравала трагедія, а в Римі — комедія, адже трагедія примушувала думати, а не відпочивати. А думати плебс не любив і не хотів. «Хліба й видовищ!» — було його гаслом.

До того ж римські комедіографи відверто зізнавалися, що після греків у драмі нічого нового не скажеш, і їм тільки й залишалося, що брати початок комедії в грека Арістофана, а кінець — у грека Менандра. Юлій Цезар, порівнюючи видатного римського драматурга Теренція з еллінським комедіографом Менандром, назвав свого земляка «напів-Менандром». Багато запозичив у Гомера Вергілій, чию «Енеїду» образно можна назвати «одіссеєю» мандрів Енея та «іліа-дою» його битв. А видатний римський поет Горацій у своїй оді «Асі Меіротеп» («До Мельпомени», яку іноді умовно називають «Пам'ятником») найвидатнішим своїм досягненням назвав те, що «вперше скласти зумів по-італійському еолійські пісні». «Еолійські пісні» — це поезія давньогрецької поетеси Сапфо, створена на еолійському діалекті. Отже, найбільшою заслугою Горація, за його зізнанням, є те, що він, римлянин, зумів досягти висоти її поетичної майстерності. Як казали римляни: «Supienti sat» («Розумному досить»).

В Елладі до театру йшли всією сім'єю на цілий день, беручи із собою їжу та напої. Нікому й на думку не спадало залишити виставу до її закінчення. Греки так серйозно ставилися до постановок, що під час прем'єри трагедії Есхіла «Перси» чоловіки в патріотичному пориві хапалися за мечі. А спартанці, ці суворі воїни, які наживалися на продажу бранців, могли відпустити полоненого афінянина без жодного викупу, якщо той розповідав їм бодай один новий рядок із трагедії Евріпіда. Натомість у Римі було зовсім не дивним те, коли глядачі могли серед комедії піти геть навіть при драматургові, якщо поряд розгорталися «цікавіші» для них кулачні чи ведмежі бої... Тому римські драматурги, чудово знаючи «рівень» своєї публіки, у відповідних місцях своїх творів писали: «А зараз можете поаплодувати». Подібні написи збереглися до наших днів.

Здавалося, що настали «темні віки» суцільного невігластва, неосвіченості, презирства до інтелекту, культури й літератури. Слова «грек» і «вчений» у Римі набули лайливого змісту.

Сам римський імператор Марк Аврелій писав вірші грецькою мовою! Навіть жахливий Нерон, ім'я якого стало символом свавілля та жорстокості, прихильно ставився до грецької культури. Краще за Горація не скажеш: «Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила, / Лацій суворий зріднила з мистецтвом...» Римляни підкорили греків силою зброї, а греки римлян — силою мистецтва. Та минув час, і достигло «золоте гроно» римських поетів: Катулл, Вергілій, Горацій, Овідій. Саме вони довели людству, що у відомому афоризмі «Roma — caput mundi» («Рим — голова світу») слово «голова» стало нарешті означати не лише «адміністративний центр наймогутнішої держави», а й «центр усесвітньої культури».

Могутнє дерево європейської цивілізації глибоко й міцно закорінене в греко-римському культурному ґрунті, і задля ліпшого розуміння того, якими його плодами живимось ми й живитимуться наші нащадки, треба якомога краще знати особливості цього багатющого «ґрунту» — античної культури та літератури.

Найголовнішою ж заслугою літератури й культури як греків, так і римлян є увага до людини, її внутрішнього світу й місця у світі, що її оточує. Тож, якщо потрібно було б дібрати епіграф до всієї античної літератури, то ним могли б стати рядки з трагедії Софокла «Антігона»: «Дивних багато у світі див, найдивніше з них — людина...» Недаремно ж у багатьох хрестоматіях світу вони називаються «Гімн людині».

Архітектура давньогрецького театру[ред.ред. код]

Схема давньогрецького театру

Внаслідок двоякого призначення давньогрецького театру він за виглядом і конструкцією багато в чому був не схожий із подібними спорудами нашого часу. Первісне призначення театру пояснює надзвичайно велику кількість їх як у самій Греції, так і в її колоніях. Більшість грецьких міст мали великі театри, хоча про драматичні вистави у них не згадується.

Власне у Греції перший кам'яний Театр був побудований в Афінах — Театр Діоніса, він став зразком для усіх наступних театрів як стосовно побудови взагалі, так і розташування окремих частин. Театр Діоніса був зведений на південно-східному схилі Афінського акрополя, у лінейському окрузі, де стояв також храм Діоніса. Спорудження кам’яного театру розпочалось після того, як обвалились дерев'яні підмостки та місця, якими доти користувалася публіка. Добудований він за архонта Лікурга. Невідомо, який архітектор складав план театру Діоніса і керував його будівництвом. Руїни театру були знайдені в 1862 році під час розкопок.

В архітектурному відношенні будівля типового грецького театру складалася з трьох головних частин:

  • місця для глядачів, власне θέατρον — театрон;
  • сценічної будівлі — скена;
  • простору між цими двома частинами, коністра (грец. κόνιστρα) або орхестра (грец. ὀρχήστρα).

За Вітрувієм, на місці, призначеному для будівництва, описували коло таких розмірів, які повинні були займати найнижні місця для глядачів. У це коло вписували чотирикутник таким чином: сторона чотирикутника, що знаходиться на місці, призначеному для сцени, позначала найближчий звернений до глядачів край сцени. Паралельно з цією стороною дотично до кола проводилася лінія, що позначала задню стіну сцени, яка, займаючи таким чином вузький сегмент кола, отримувала незначну глибину. Інша площа кола представляла орхестру, яку оточували місця для глядачів, що утворюють концентричні кола, що піднімаються одне за одним. Передня частина скени - проскеній - будувалася зазвичай у вигляді колонади і усоблювала фасад храму чи палацу. З боків до неї прилягали дві споруди - параскенії - що служили місцем для зберігання декорацій та іншого театрального майна. Таке планування театру забезпечувала гарну чутність, для посилення якої у деяких театрах між глядацькими місцями розташовувалися резонуючі посудини.

Знахідки руїн давньогрецьких театрів свідчать, що місце для їх спорудження є найвигіднішим для влаштування місць для глядачів. Звичайно вибиралися схили пагорбів, де сидіння часто можна було висікати зі скелі. Кількість місць була різною, залежно від потреби і чисельності населення. Афінський театр Діоніса міг вмістити до 30 000 глядачів, а мегалопольський театр вміщував до 44 000 глядачів.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]