Сапфо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Herkulaneischer Meister 002b.jpg
Сапфо, античне погруддя
Сафо перенаправляється сюди. Для інших значень Сапфо і Сафо, див. статтю Сафо (значення)

Сапфо́, Сафо, Сапфо Мітіленська (грец. Σαπφώ) (бл. 630 до н. е. — 570 до н. е.) — давньогрецька поетеса, представниця монодичної пісенної лірики. Уродженка острова Лесбос, міста Мітіліні. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками, їй приписують оспівування лесбійської любові. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню й танцям. У центрі її лірики — теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа.

Сапфо — відома поетеса часів античності, що створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лірики). Сапфо високо цінували митці античної доби, давньогрецький філософ Платон назвав десятою музою, Катулл та Горацій її наслідували. Розповідають, що Солон — знаменитий реформатор VI століття, почувши вірші Сапфо, сказав, що не хоче помирати раніше, ніж вивчить їх напам'ять.

На острові Лесбос карбували монети із зображенням поетеси. Пісні її співали в усіх еллінських землях. Лірика Сапфо мала великий вплив на Евріпіда, в п'єсах якого вперше в давньогрецькій драматичній поезії показано муки і шал кохання. Образ поетеси часто зустрічається у творах живописців, скульпторів, романістів, драматургів. Згодом її перекладатимуть Іван Котляревський та Іван Франко, Агатангел Кримський. Не обходять її й сучасні перекладачі.

Життя[ред.ред. код]

За переказом, Сапфо (на еолійському діалекті Псапфа) була дочкою аристократа Скамандроніма, що займався торгівлею, і жінки на ім'я Клеїс. Народилася в Мітілені на острові Лесбос в Егейському морі між 630 і 620 до н. е. У шість років осиротіла, тому матері довелося віддати її до школи гетер, де навчали співу і танцям. Абсолютний слух обумовив захоплення поезією. Вже в юному віці Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові і застільні пісні. За свідченням сучасників, Сапфо була невисокого зросту, дуже смаглява, з живими блискучими очима і довгими темними локонами уздовж щік.

Через політичні обставини, приблизно в 17-літньому віці всій родині Сапфо з братами — Хараксом, Ларіхом й Еврігом — довелося втікати з острова на Сицилію, тому що почалися переслідування проти аристократів, замішаних у замаху на тирана Мірсіла. Лише в 595 до н. е., коли Сапфо вже було за тридцять, вона змогла повернутися на Лесбос і оселитися як і раніше в Мітіліні.

За переказом нею захопився поет Алкей, однак зв'язок не переріс у сильне почуття. Такими словами поетеса з Лесбосу дала відпір Алкею «Коли б твій намір чистий і добрий був, тоді б і слово легко злетіло з уст, і вниз очей не опускав би, сміло казав би чого бажаєш» Незабаром Сапфо буцімто вийшла заміж за Керкіла з Андроса і народила дочку Клеїс. Але доля була до неї жорстока: з невідомих причин, і чоловік, і дитина Сапфо прожили недовго. Ймовірно, розповідь про чоловіка була жартівливою вигадкою біографів, які таким чином хотіли виставити її німфоманкою: Андрос — місто чоловіків, а ім'я Керкіл очевидно походить від гр. kerkos

Існувала легенда, що Сапфо покінчила із собою близько 572 до н. е., через кохання кинувшись у море зі скелі на острові Левкадія. Відповідно до цього переказу, під кінець життя Сапфо знову захопилася чоловіком — молодим греком Фаоном, що перевозив пасажирів з Лесбосу на азійський берег, але не знайшла взаємності. Критики підозрюють, що і цей роман був вигадкою, а також знаходять пояснення «самогубству»: «кинутися з Левкадської скелі» було поширеною метафорою, що означала «очистити душу від пристрастей», — подібні вчинки вважалися ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона.

Еолійські жінки не були самітницям. В цьому регіоні, за традицією, частина майна могла передаватися по жіночій лінії. На острові Лесбос ще зберігалися архаїчні замкнуті співдружності чоловіків і жінок, які проводили життя переважно спільно, поза родиною. Сапфо стояла на чолі однієї з таких співдружностей — школи риторики, присвяченій Афродіті, слухачками якої були молоді знатні дівчата. Їх Сапфо навчала музиці, танцям і віршуванню на еолійському діалекті. Приміщення, де зустрічалися жінки, сама Сапфо іменувала «Домом Муз». Подруги й учениці Сапфо постійно обмінювалися складеними віршованими рядками, тематично зв'язаними з ритуалами жіночих культів. Знайомства, весілля, спілкування між подругами, взаємні жіночі потяги і захоплення, суперництво, ревнощі, розлука — усе це знаходило своє місце в ліриці Сапфо і її учениць. У збережених фрагментах названі на ім'я деякі її учениці: Анагора, Евніка, Гонгіла, Телесіппа, Мегара, Клеїда, Андромеда, Горго, Еранна, Мнасідіка й Носсіда.

Творчість[ред.ред. код]

Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:

Жереб мені
Випав такий:
Серцем палким
Любити
Ласку весни,
Розкіш, красу,
Сонця ясне
Проміння. 
Дай мені в хвилини благань узріти
Образ милий твій, всемогутня Геро,
Ти, якій славетні царі Атріди
Палко молились.
Тут вони, по ратних трудах з-під Трої
Пливучи, зійшли на священний берег,
В час, коли свій шлях довести до цілі
Їм не щастило.
Тут вони благали тебе і Зевса
Помогти й принадного Діоніса,
Нині ти й мені поспіши на поміч
Знову, богине.
З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо,
Золотосяйні.


Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.

Існує чимало легенд, що розповідають про особисте життя Сапфо. За переказами, в неї був закоханий поет Алкей, але це почуття не було тривалим. Пізніше поетеса нібито вийшла заміж за чоловіка на ім'я Керкіл та народила доньку, якій присвятила цикл поезій.

Найпопулярніша з легенд розповідала, що поетеса, покохавши без взаємності юнака Фаона, кинулась у море. Приблизно через шість століть римський поет Овідій, намагаючись відтворити почуття Сапфо, коханням якої знехтували, напише від її імені передсмертний лист до Фаона (вірш «Сапфо Фаону», збірка «Героїди»).

Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Римський письменник Апулей (доповнюючи Геродота кн. II, розд. 134–135) переповів легенду про те, що брат Сапфо Харакс, який займався виноторгівлею, закохався в прекрасну гетеру Родопіду, яка жила в Єгипті. Коли за величезну суму він викупив її в колишнього пана і привіз на острів Лесбос, Сапфо сама запалилася пристрастю до Родопіди. Помітивши домагання сестри до юної спокусниці, розлючений брат змушений був виїхати з будинку разом зі своїм чарівним «придбанням». Уже тоді потяг жінок до жінок був звичаєм у ряді грецьких міст (наприклад, у Спарті), але особливо поширений він був на острові Лесбос. За словами Лукіана (Діалоги), Сапфо нічого «не винайшла», а лише стала яскравою виразницею подібної пристрасті.

Сапфо часто писала про родинне життя. Вона милується своєю маленькою донькою, побивається, що брат закохався в недостойну жінку, але найчастіше поетеса розповідає про муки і шалене кохання. Молитва, з якою Сапфо звертається до Афродіти, — це справжня сповідь жінки, що полюбила без взаємності і згадує, як колись прагнули її прихильності. Всевладна Афродіта мчала над землею, наче вихор, і схиляла в «любовне ярмо» обранця поетеси.

Творчість Сапфо, як і Алкея, визначила цілий напрям у ліричній поезії, збагатила її постійними переспівами народних пісень, новими віршовими розмірами. Зокрема, поетесі належить складний за ритмікою чотиривірш — «сапфічна строфа». В античності лірика Сапфо була надзвичайно популярною і любимою

Особливості поезії Сапфо[ред.ред. код]

Девід Кемпбелл стисло окреслив деякі з найпривабливіших якостей поезії Сапфо: «Простота мови і чіткість думки в усіх цих фрагментах очевидні; жарти і пафос, звичайні в англійських віршах про любов і нерідко зустрічаються в творах Катула, відсутні повністю. Її образи ясні — горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева — і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».

Спадок[ред.ред. код]

Вірші Сапфо, її заклики до любові і жагучі визнання вплинули на творчість Сократа, який величав її своєю «наставницею» у питаннях любові, Платона, який назвав її «десятою музою», Горація, який називав її «мужньою» (mascula) й Катулла. Страбон іменував її «чудом» і стверджував, що «дарма шукати у всьому плині історії жінку, яка у поезії могла б витримати хоча б приблизне порівняння із Сапфо».

З часів Сапфо гомосексуальні форми жіночого еротизму стали іменуватися «лесбійськими».

Перекази про Сапфо[ред.ред. код]

У давнину існувало чимало переказів про відносини поетеси з її обранцями і подругами. Початок таким переказами було покладено представниками аттичної комедії (відомі імена семи коміків, які обрали сюжетом своїх п'єс епізоди з життя Сапфо). Вони, не розуміючи змісту поезії Сапфо повністю, і ставлячись до культурного розвитку еолійської жінки початку VI ст. до н. е.. з точки зору сучасної їм афінської дійсності, перекручено тлумачили деякі відомості про життя Сапфо.

До числа подібних переказів відноситься любов до юнака Фаона, що відмовив поетесі у взаємності, від чого вона нібито кинулася в море з Левкадської скелі в Акарнанії. (Вираз «кинутися з Левкадської скелі» стало приказкою, що означає «скінчити життя самогубством під впливом відчаю»; в цьому сенсі Левкадська скеля згадується, наприклад, у Анакреонта.) Також, поряд з Фаоном і Алкеєм до числа обранців Сапфо потрапляють Анакреонт, що жив на 60 років пізніше неї, і Архілох з Гіппонаксом, розділені один від одного проміжком в 150 років.

Щодо відносин Сапфо до жінок — адресатів її віршів — вже в давнину існувало безліч неоднозначних думок. Сучасне поняття «лесбійська любов» і саме слово «лесбійка», що означає гомосексуальну жінку, за походженням пов'язано з Сапфо і її гуртком. Подруги й учениці Сапфо обмінювалися віршами, які в першу чергу були пов'язані з давніми культами жіночності тощо; на грунті Лесбоської свободи почуття і дії ця «жіноча» поезія (призначена, тим більше, для певного кола близьких) природним чином набувала відвертого змісту.

Критики XIX ст., Починаючи з Велькера і Мюллера, пояснювали пристрасність поетичного почуття Сапфо до жінок почасти особливістю художніх прийомів, почасти фактом «нормальності» таких відносин у соціально-культурній традиції суспільства того часу. Подібні стосунки жінок до жінок, на ґрунті дружби або піднесеної любові (яку напр. Платон проповідував у своєму «Бенкеті») у давнину були настільки ж нормальними, як і відносини, що існували серед спартанських ефебів або між Сократом і його учнями (Алківіадом, Ксенофонтом і ін). Таку думку висловлювали ще в давнину філософом кінця II ст. до н. е.. Максимом Тирським (24-е Міркування).

За збереженими фрагментами також представляється, що ревнощі Сапфо до своїх суперниць, Іорго і Андромеди, була викликана більш почуттям змагання на ґрунті поетичного і музичного мистецтва між фіасами (фіас Сапфо називає «своїм будинком муз», μοῠσπόος οικία; Bergk, 61). Так чи інакше, Сапфо користувалася повагою і шануванням Алкея, Солона, потім Платона, потім Горація та багатьох видатних людей давнини; відомо, що мітіленці поміщали на своїх монетах її зображення. Слід зазначити, що з багатьох віршів Сапфо створюється її образ як прекрасної матері і дружини.

Вплив поезії Сапфо на українську літературу[ред.ред. код]

Поезія Сапфо знана в нас ще з часів Київської Русі. Так, публіцист, сатирик, ерудит ХІІ ст. Даниїл Заточник укладає в уста красуні, що підлещується до свого чоловіка, слова, які є відлунням відомих віршів Сапфо «До богів подібний»: «Свете очию моею! Аз я на тя не могу зрети: егда глаголеши ко мне, тогда взираю и обумираю и воздрожат ми вся уды тела моего, и поничю (від „никнути“) на землю».

Вплив поезій Сапфо на творчість Лесі Українки очевидний. Тринадцятирічною дівчиною, будучи під сильним враженням від легенди про смерть Сапфо, Лариса Косач пише вірш «Сапфо». У ньому вона по — своєму тлумачить легенду про самогубство Сапфо. Одним із останніх творів Лесі Українки є незакінчена драма «Сапфо», де йдеться про людей різної вдачі: натури творчої, натхненного митця, геніальної Сапфо та її коханого Фаона, байдужого до високих поривань. Для Лесі Українки Сапфо — вчителька, наставниця, вольова та рішуча жінка.

Вірші Сапфо в усі часи вважалися взірцем і мали вплив на видатних людей[ред.ред. код]

Рафаель, зображаючи найвизначніших поетів усіх часів, намалював серед них і Сапфо (фреска «Парнас», Рим, Ватикан) Французький художник Давід створив картину «Сапфо і Фаон» (Санкт-Петербург, Ермітаж, 1809 р.) Сила, велич і трагедійний пафос злились у бронзовій постаті Сапфо, яку викарбував скульптор Бурдель (Цюрих, Кунстхауз, 1887-1925 рр.). Композитор Гуно написав оперу «Сапфо» (1851), композитор Массне — оперу під такою само назвою у 1897 році. Як перекладачі до поезії Сапфо зверталися Іван Котляревський, Г.Кочур, А.Содомора, І.Франко.

Посилання[ред.ред. код]