Деражня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Деражня
Coat of arms Derazhya (Soviet).PNG
Герб
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Хмельницька область
Район/міськрада Деражнянський район
Рада Деражнянська міська рада
Код КОАТУУ 6821510100
Засноване 1431
Магдебурзьке право 1614
Статус міста з 1987 року
Населення 10 302 (01.01.2014) [1]
Площа 17,55 км²
Густота населення 590,94 осіб/км²
Поштові індекси 32200—32205
Телефонний код +380-3856
Координати 49°16′13″ пн. ш. 27°26′17″ сх. д. / 49.27028° пн. ш. 27.43806° сх. д. / 49.27028; 27.43806
Висота над рівнем моря 280 м
Водойма річка Вовк
День міста 30 червня
Відстань
Найближча залізнична станція Деражня
До обл./респ. центру
 - залізницею 36 км
 - автошляхами 45 км
Міська влада
Адреса 32200, Хмельницька обл., Деражнянський р-н, м. Деражня, вул. Миру, 37
Міський голова Киричок Володимир Андрійович

Дера́жня — місто в Україні, центр Деражнянського району Хмельницької області. Населення 10 446 мешканців (перепис 2001). Місто розташоване на річці Вовк, за 45 км від Хмельницького. Залізнична станція на лінії ГречаниЖмеринка-Подільська.

Історія[ред.ред. код]

Деражня заснована у 1431 році.

У 1469 році належала Яну Одворонжу. В XVI ст. Деражня входила до королівщин, що належали Барському староству.

В турецьких документах 1542 року зазначено, що Деражня — це маленьке козацьке поселення. В 1552 році тут жило лише 11 людей, четверо з яких загинуло від епідемії.

Під владою Речі Посполитої, можливо, 1598, чи 1615 року, поселення отримало міські права.[2] 1614[3] році містечко отримало Магдебурзьке право на прохання старости Жолкевського. Пізніше було подароване гетьману Івану Виговському.[2]

Приблизно тоді ж, у першій половині ХVІІ століття, в Деражні було збудовано фортецю, яка, вірогідно, була земляною[4]. На самому початку повстання 1648 року Деражня була захоплена козаками Богдана Хмельницького. У 1672 році перейшла під владу Туреччини. В 1682 році війська польського гетьмана Яна Собеського перехопили Деражню від турків.

Єврейський цвинтар

Протягом XVIII i XIX століття Деражнею володіли різні польські пани. В першій половині XVIII ст. Деражнею володів ксьондз Антоній Любомирський. Він сприяв будівництву тут першого дерев'яного костьолу. З 1761 по 1776 рік це була власність коронного писаря Пйотра Ожаровського. Десь у 1750 році у містечку з'явилися євреї і була побудована синагога. 1776 чи 1777 року П. Ожаровський відступив право на маєток в Деражні коронному підскарбію графу Адаму Понінському.[5]

1792 року після другого поділу Польщі Деражня відійшла до Летичівського повіту Подільської губернії в складі Російської імперії. Відомий банкір Петер Ферґуссон Теппер в грудні 1779 року придбав маєток у містечку разом з іншими (в селах Нова Гута, Майдан Старий, Майдан Гутнянський, Майдан Новий, Криничне, Нижнє, Кальна Деражня, Слобідка, Гута Стара, Шарки, Карачинці Волоські, Карачинці Пилипоські) за 1600000 злотих польських у А. Понінського. Він володів маєтком у Деражні до початку XIX століття, коли став банкрутом. Інші власники: Климентій Берном у 1803, граф Міхал Чацький[5] у 1807 році. Пани Мошинські володіли містечком і навколишніми селами з 1820 по 1844 рік.

У 30-х роках XIX століття збіднілий штетл став одним із центрів діяльності Устима Кармалюка. До його банди, окрім селян, масово зголошувалися євреї, чого раніше в історії не траплялось. На відміну від попередніх селян-бунтівників, люди Кармалюка не вбачали в євреях своїх ворогів, але були партнерами. Незадовго до того, як Кармалюк був зраджений і застрелений, він пограбував маєток пані Папінської. Сенатська комісія по боротьбі з організованою злочинністю вирішила, що всі втрати Папінської (4000 рублів банкнотами, 400 срібних і 1600 золотих рублів та 11000 рублів за викрадений товар) мусять компенсувати деражнянські євреї. Вперше влада покарала цілий кагал, оскільки «Вся Деражня — це місто злочинців та дезертирів». Для виплати компенсації гроші збирались євреями з кількох губерній. Загалом тоді перед судом повстали від 205 до 305 євреїв та близько 400 селян[6].

В 1844 році Деражню придбав Станіслав Раціборовський. Він і його нащадки були останніми володарями містечка. Наприкінці 1860-х років почалося будівництво залізниці, що значно сприяло економічному розвитку Деражні. Населення зросло з 1201 людей у 1873 році до 6118 людей у 1897 році, коли до Деражні дійшла залізнична колія і було збудовано залізничну станцію. Єврейське населення становило на той час 5230 людей. Словами героя розповіді Шолом-Алейхема «Німець»

« Сам я, як ви вже чули, деражнянський, тобто з Деражні. Це — маленьке містечко у Подільській губернії, зовсім маленьке містечко, хоч тепер Деражня вже нібито місто, із залізницею, станцією, вокзалом…

Коли Деражня стала станцією, нам заздрила ціла округа. Та й справді, — це ж вам неабищо! Всі були певні, що тепер почнеться щасливе життя, будуть заробітки, золото загрібатимуть повними жменями. Одно слово, всі розбагатіють!.. Поз'їжджалися з усіх сіл до нашого міста. Люди перебудовували будинки, ставили нові крамниці. Таксу на м'ясо підвищили. Почали вже подумувати про те, щоб запросити нового різника, збудувати нову синагогу та поширити старе кладовище — одно слово, у нас стало весело. Та й що тут дивного? Залізниця, станція, вокзал! Візники спочатку, правда, трохи бунтували, були дуже невдоволені з усієї цієї витівки, але хто їх питає? Проклали рейки, привезли вагони, поставили вокзал, повісили дзвінок, прибили дощечку: «Станція Деражня» — і, як то кажуть, не трать, куме, сили…

 »


Під час Першої світової війні Деражня була вузлом постачання на фронт, коли ешелони проходили станцію кожних 15 хвилин.

Визвольні змагання 1917—1921[ред.ред. код]

Після жовтневого перевороту у Росії 1917 року Деражню не обминула громадянська війна, єврейські погроми, колективізація 1920-х, штучний голодомор 1930-х. Під час Визвольних змагань 29 липня 1919 р. силами 7-ї Львівської бригади ІІ-го Корпусу УГА місто було звільнене від більшовиків[7]. На початку серпня 1919 року силами Сьомої Львівської бригади Української Галицької Армії спільно з повстанцями полковника Висоцького місто було визволене від російсько-більшовицьких окупантів (також Летичів). В місті деякий час влітку 1919 року розташовувалась Ставка Начальної Команди Української Галицької Армії[8].

Пам'ятник загиблим євреям і циганам на місці масового розстрілу 20 вересня 1942 року

Німецька окупація[ред.ред. код]

Німецькі війська окупували Деражню 11 липня 1941 року. Під час окупації в Деражні знаходилось єврейське гетто. 20 вересня 1942 року німецька оперативна команда розстріляла все єврейське населення містечка, а також циганське населення Вовковинців — майже 4000 людей. 25 травня 1944 року Деражню зайняла радянська армія.

Радянський період[ред.ред. код]

Деражні надано статус міста в 1987 році.

Місто в роки незалежності[ред.ред. код]

На початку грудня 2001 року на станції відкрито музей Південно-Західної залізниці та Бориса Степановича Олійника, який 19 років очолював столичну магістраль та був першим головою Укрзалізниці. В експозиції музею показаний розвиток залізничного транспорту від часу його зародження по сьогоднішній день, історія станції (особливо в ХХ столітті), а також створений меморіальний куточок Б. С. Олійника.

28 грудня 2014 року владика Антоній, митрополит Хмельницький і Кам'янець-Подільський, в Деражні освятив новий храм[9].

1 травня 2015 року в Деражні відбувся чин похорону Героя Івана Івановича Зубкова (псевдо «Краб»). Над п'ять тисяч дюдей прийшли, щоб щоб провести його в останню дорогу. Зубков народився 1 листопада 1973 року. Військовик 81-ої окремої аеромобільної бригади, 90-й батальйон, рота вогневої підтримки. Зник 20 січня 2015 в аеропорту Донецька — того дня останній раз виходив на зв'язок та повідомив, що лежить під завалами. Побратим Олександр упізнав його, що підтверджено результатами експертизи ДНК. Посмертно нагороджений медаллю УПЦ Київського Патріархату «За жертовність та любов до України»[10].

Пам'ятки[ред.ред. код]

У Деражні частково збереглася забудова XIX — початку ХХ ст., серед якої 9 споруд визнані пам'ятками архітектури місцевого значення. Зокрема, привертають увагу особняк Раціборовського XIX ст. (нині — районна лікарня), особняк адвоката Периторіна початку ХХ ст. (у радянські роки — школа, будинок школяра), прибутковий будинок 1912 р.[11].

Промисловість[ред.ред. код]

  • ПрАТ «Деражнянський молочний завод» (ТМ «Здоровий світ»)
  • Деражнянський плодоконсервний завод (ТМ «Декос»)

Відомі люди[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України на 1 січня 2014 року»,  — Київ, Державна служба статистики України, 2014
  2. а б Derażnia (1), mko… S. 958.
  3. в статті про місто на стор. 958 у Географічному словнику Королівства Польського вказано 1644 рік, певне, помилково
  4. Археологічна сенсація 2014 року: у Деражні знайдено залишки давнього замку // Хмельницька обласна державна адміністрація. — 20 серпня 2014 р.
  5. а б Derażnia (1), mko… S. 959.
  6. Yohanan Petrovsky-Shtern Sztetl. Rozkwit i upadek żydowskich miasteczek na Kresach Wschodnich = The Golden Age Shtetl: A New History of Jewish Life in East Europe. — Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego. — P. 193-194. — 416 p. — ISBN 978-83-233-3781-2.(пол.)
  7. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 225
  8. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 237
  9. У м. Деражня на Хмельниччині повстав новий храм
  10. Владика Антоній очолив чин похорону «Кіборга» Івана Івановича Зубкова в м. Дережня
  11. Єсюнін С., Кохановський О. Історичні пам'ятки Деражнянщини: науково-краєзнавче видання. — Хмельницький, 2009. — 48 с.
  12. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 147 с. ISBN 966-8201-26-4
  13. Славетні імена Деражнянського краю

Посилання[ред.ред. код]