Кирпонос Михайло Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кирпонос Михайло Петрович
Кирпонос Михайло Петрович
Kirponos M P.jpg
Народився 30 грудня 1891 (12 січня 1892)(1892-01-12)
c. Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області
Помер 20 вересня 1941(1941-09-20) (49 років)
Шумейкове урочище, поблизу Лохвиці, Полтавська область
Країна СРСР СРСР
Роки служби 1915–1941
Звання Генерал-полковник Генерал-полковник
Командування Південно-Західний фронт
Війни/битви Німецько-радянська війна, штурм Виборга, битва за Дубно-Луцьк-Броди, оборона Києва
Нагороди
Герой Радянського Союзу
Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»

Кирпоно́с Миха́йло Петро́вич (* 30 грудня 1891 (12 січня 1892)(18920112) c. Вертіївка Ніжинського р-ну Чернігівської обл. — 20 вересня 1941 року) — радянський воєначальник, генерал-полковник (з 22 лютого 1941 року), Герой Радянського Союзу, командувач Південно-Західним фронтом СРСР із червня по вересень 1941 року. Один з 4 командувачів радянськими фронтами (Ватутін, Петров М. П., Черняховський) загиблих у роки війни на фронті.

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Народився 12 січня 1892 року в містечку Вертіївка (нині Ніжинського району Чернігівської області) в селянській родині. Вчився рік в церковно-приходській школі, потім 3 роки в земській школі. Подальшу освіту продовжити не зміг через нестачу коштів у батьків. Потім до 1915 року працював лісівником.

Перша світова війна[ред.ред. код]

1915 покликаний в армію, брав участь в 1-ій світовій війні на румунському фронті. 1917 закінчив школу військового фельдшера, потім працював фельдшером роти. У жовтні 1917 вів серед солдатів антиурядову, зрадницьку агітацію за більшовизм. Обирався головою полкового комітету, членом дивізійного ревкому.

Після революції[ред.ред. код]

1918 влився у загони російської РКЧА. Учасник війни з Україною, один з організаторів диверсійних більшовицьких загонів на Чернігівщині. З грудня 1918 року — командир батальйону, потім начальник штабу, помічник командира і командир 2-го Богунського полку. З червня 1919 року по травень 1920 року — помічник начальника Школи червоних старшин у Житомирі. У 1927 році закінчив Військову Академію імені М. В. Фрунзе, а після її закінчення був начальником штабу 51-ої стрілецької дивізії, потім начальником і військовим комісаром Казанського військового училища імені Верховної Ради Татарської АССР.

За власним визнанням, був ортодоксальним сталіністом, активно брав участь у шельмуванні військових колег як «ворогів народу». Некритично ставився до «генеральної лінії партії», брав участь у її злочинах.

Під час інтервенції СРСР до Фінляндії М. П. Кирпонос командував 70-ою стрілецькою дивізією 7-ої армії, що захопила облишений фінами Виборг. За вміле командування дивізією і проявлений героїзм Кирпоносу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу, з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

З квітня 1940 року М. П. Кирпонос командир стрілецького корпусу, з червня — командувач військами Ленінградського військового округу. З введенням генеральських звань в РКЧА 4 червня 1940 року М. П. Кирпоносу було присвоєне військове звання «генерал-лейтенант».

Друга світова війна[ред.ред. код]

З 22 лютого 1941 року Кирпонос призначений командувачем Київським Особливим військовим округом. За оцінками начштабу Максима Пуркаєва і члена військової ради Михайла Бурмистенко, був невтомним, вникав у всі деталі керування військами, і відчував, що війна насувається. Він не засиджувався у штабі, постійно бував у військах, на заводах, де виробляли зброю на випадок війни.

З моменту перетворення округу в Південно-західний фронт і початком німецько-радянської війни, генерал-полковник М. П. Кирпонос — командувач Південно-Західним фронтом. Як воєначальника його високо цінували в Наркоматі оборони. «С Михаилом Петровичем Кирпоносом мне не довелось работать вместе, но по отзывам сослуживцев это был опытный общевойсковой командир», — відмітив маршал Радянського Союзу Георгій Жуков. Свою доблесть Кирпонос проявив ще під час громадянської війни, коли командував другим Богунським полком, який успішно протистояв білогвардійцям під Житомиром, Бердичевом, звільняв Київ. Реввоєнрада республіки нагородила його особистою зброєю — маузером із заводським номером 53505. А за успішне форсування його 70-ю стрілецькою дивізією Виборзької протоки у нічний час льодом і захоплення прибережних укріплень, що порушило важливі ворожі комунікації і прискорило закінчення Фінської кампанії 1939–1940 рр., Кирпонос був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Історія військового мистецтва до цього знала тільки два таких випадки. Перший — коли війська Петра Першого подолали маршем по льоду Виборзьку затоку і штурмом взяли однойменне місто, другий — коли війська Багратіона перейшли льодом затоку з моря і захопили Аландські острови.

Війська фронту вели важкі оборонні бої на Правобережній Україні. Стійкі оборонні дії на важливих оперативно-стратегічних рубежах і напрямах поєднувалися з контрударами. В умовах глибоких обходів і обхватів танковими і механізованими угрупуваннями супротивника війська Південно-Західного фронту, розчленовані на загони і групи, здійснювали маневр, виходячи з-під ударів на проміжні і тилові оборонні рубежі, вели напружені бої. Багато хто з них пробився через ворожі заслони, але десятки тисяч бійців і командирів загинули або потрапили в полон.

Проте, незважаючи на значний оперативний успіх німців під Уманню, фронт зберіг боєздатність і продовжив з боями відступати, зупинившись на рубежі Дніпра. В ході Київської операції, всупереч тому що Кирпонос, Василевський, Шапошников і Будьонний наполягали на негайному відведенні військ з Києва, дозвіл на відступ з оперативного мішка навколо Києва Ставкою дано не було; фронт не мав на той час резервів і не міг зупинити просування перенаправленою з московського на південний напрям 2-ої танкової групи супротивника. 29 серпня 1941 Командуючий військами Південно-Західного фронту генерал-полковник Михайло Кирпонос видав наказ про евакуацію людських контингентів, цінного майна й устаткування підприємств з території Лівобережної України. [1]

До 14 вересня в оточення потрапили 5, 21, 26 і 37 армії.

20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ої армії підійшла до хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ої танкової дивізії. Втративши декілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в урочище Шумейкове, поблизу села Ісківці Лохвицького району Полтавської області. До рук супротивника потрапив командувач артилерією 5-ої армії генерал В. Н. Сотенський разом зі всім своїм штабом. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів, зокрема, командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, командувач 5-ої армії Потапов, члени Військової ради армії Никішев, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Транспорт і люди розосереджувалися кромкою яру, що перетинав гай, бронемашини зайняли позиції на узліссі. Німецькі танки і піхота атакували гай з трьох сторін. Спочатку вони увірвалися на східне узлісся. У рукопашній сутичці брали участь всі — від солдата до командувача фронтом. Кирпоноса спочатку ранило в ногу, а незабаром осколки міни зрешетили його груди. Командувач одразу помер. Бій продовжувався 5 годин. У непритомному стані був узятий у полон командувач 5-ою армією Потапов. Загинули Тупіков і Писаревський. 25 вересня повідомлення Верховного командування збройних сил Рейху: «Під час прочісування поля бою було знайдено труп полеглого головнокомандувача Південним фронтом генерал-полковника М.Кирпоноса».

Сім'я Кирпоноса[ред.ред. код]

В 1911 році Кирпонос одружився на Олімпіаді Поляковій, дочці шорника. Розлучився з нею в 1919, і після цього дочки виховувалися у нього. У тому ж році одружувався вдруге на Софії Піотровській. Багато її родичів були репресовані в 30-і роки, проте Кирпонос з нею не розлучився.

Відгуки колег[ред.ред. код]

Кирило Семенович Москаленко[ред.ред. код]

Он был храбрым в военном отношении человеком и проявил себя храбрым и волевым командиром… храбрый, мужественный генерал погиб в дни тяжелых испытаний, оставив по себе добрую и светлую память в сердцах тех, кто знал его…[1]

Микола Кирилович Попель[ред.ред. код]

Безупречно смелый и решительный человек, он еще не созрел для такого поста. Об этом мы не раз говорили спокойно, не усматривая здесь в мирное время большой беды, забывая, что приграничный округ с началом боевых действий развернется во фронт…[2]

Костянтин Ксаверійович Рокоссовський [ред.ред. код]

Меня крайне удивила его резко бросающаяся в глаза растерянность… Создавалось впечатление, что он или не знает обстановки, или не хочет ее знать. В эти минуты и окончательно пришел к выводу, что не по плечу этому человеку столь объёмные, сложные и ответственные обязанности, и горе войскам, ему вверенным…[3].

Нагороди[ред.ред. код]

  • медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу № 91
  • орден Леніна
  • орден Вітчизняної війни 1-го ступеня
  • медаль «XX років РСЧА».

Пам'ять[ред.ред. код]

Надгробок Михайла Кирпоноса

1943 року останки генерал-полковника Кирпоноса М. П. (разом з останками генерал-майора Тупікова В. І.) були перенесені до Києва, в парк Вічної Слави. У Києві та Чернігові встановлені пам'ятники генералові Кирпоносу, також його ім'ям названі вулиці.

У Києві діє СЗОШ № 163 ім. М. Кирпоноса[4].

На батьківщині генерала у Вертіївці діє музей М. П. Кирпоноса.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Москаленко К. С. «На юго-западном направлении». М.: Наука, 1975
  2. Попель Н. К. «В тяжкую пору». М.: АСТ, 2001
  3. Рокоссовский К. К. «Солдатский долг». М.: Воениздат, 1997
  4. Київська середня загальноосвітня школа № 163 ім. М. Кирпоноса

Джерела[ред.ред. код]

  • Андреев Г. И., Вакуров И. Д. Генерал Кирпонос. Киев, 1976
  • Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. Т.1. М.:Воениз.1987.
  • Гостєв І., Соболєв В. Генерал-полковник Кирпонос. — К.: Політвидав України, 1969. — С. 111.
  • Кирпонос Є., Бурмистенко Г. З вірою в перемогу: З фронтових листів Героя Радянського Союзу М.П. Кирпоноса і члена Військової ради Південно-Західного фронту М.О. Бурмистенка // Радянська Україна. – 1981. – 20 жовтня.
  • Кирпонос Е. Каким я помню отца: [Воспоминания о генерале М.П. Кирпоносе]: К 30-летию героической обороны Киева // Радуга. – 1971. – № 9. – С. 141-151.
  • Кирпонос М.П. Автобиография // ВИЖ. – 1989. – №7. – С. 68-71.
  • Осипов П., Голумбовский К. Сентябрь 1941-го: Юго-Западный фронт. Гибель командования // Армия. – 1991. – №16. – С. 5-9.
  • Пасічник І. О.. Замовчаний генерал. Михайло Кирпонос. 1941 рік. - К.2012, - 127 с.
  • Пасічник І. О.. Загибель командуючого Південно-Західним фронтом
  • Подвиг на віки: Книга Пам’яті України - місто-герой Київ // Ред. колегія: голова А.І.Тимчик, заст. гол. О.П. Биструшкін, В.Г. Іващенко, П.П. Панченко, відп. секр. Г.Є. Ясєв. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2000. – 912 с.
  • Щаденко, Запорожец, Кирпонос, Ковалев, Конев - заговорщики? // ВИЖ. – 1994. – №2. – С. 6-12.

Посилання[ред.ред. код]