Кирпонос Михайло Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кирпонос Михайло Петрович
Mykhaylo Petrovych Kyrponos.jpg
Народився 30 грудня 1891 (12 січня 1892)(1892-01-12)
c. Вертіївка
(зараз Чернігівська область)
Помер 20 вересня 1941(1941-09-20) (49 років)
Шумейкове урочище (Полтавська область)
Країна СРСР СРСР
Приналежність Радянська армія Радянська армія
Роки служби 1915–1941
Звання Генерал-полковник Генерал-полковник
Командування Південно-Західний фронт
Війни/битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Радянсько-фінська війна
Німецько-радянська війна
битва за Дубно-Луцьк-Броди
оборона Києва
Нагороди
Герой Радянського Союзу — № 91
Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»

Кирпоно́с Миха́йло Петро́вич (* 30 грудня 1891 (12 січня 1892)(18920112)  — 20 вересня 1941 року) — радянський воєначальник, Герой Радянського Союзу (1940). Генерал-полковник (з 22 лютого 1941 року), командувач Південно-Західним фронтом СРСР із червня по вересень 1941 року. Один з 4 командувачів радянськими фронтами (Петров, Ватутін, Черняховський) загиблих у роки війни на фронті.

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Народився 12 січня 1892 року в містечку Вертіївка (нині Ніжинського району Чернігівської області) в селянській родині. Вчився рік в церковно-приходській школі, потім 3 роки в земській школі. Подальшу освіту продовжити не зміг через нестачу коштів у батьків. Потім до 1915 року працював лісівником.

Перша світова війна[ред.ред. код]

У 1915 році призваний до армії. 1917 закінчив військово-фельдшерську школу, згодом працював фельдшером роти. З серпня того ж року брав участь у військових діях Першої світової війни на Румунському фронті в складі 258-го Ольгопольського піхотного полку, тоді ж був обраний на посаду голови солдатського полкового комітету, у листопаді — на посаду голови солдатського ради 26-го армійського корпусу. Вів серед солдатів антиурядову, зрадницьку агітацію за більшовизм. У січні 1918 року Кирпонос був заарештований командуванням, а в лютому — демобілізований.

Після революції[ред.ред. код]

Командир 2-го Богунського полку М.Кирпонос. 1919 рік

1918 влився у загони російської РСЧА. Учасник війни з Україною, один з організаторів диверсійних більшовицьких загонів на Чернігівщині. У серпні 1918 року вступив в Українську Червону Армію і вже з вересня командував ротою, а з грудня — батальйоном 1-ї Української радянської дивізії під командуванням Щорса.

З грудня 1918 року — командир батальйону, потім начальник штабу, помічник командира і командир 2-го Богунського полку. Полк успішно протистояв білогвардійцям під Житомиром, Бердичевом, відбивав Київ.

З червня 1919 року по травень 1920 року — помічник начальника Школи червоних старшин у Житомирі. У 1927 році закінчив Військову Академію імені М. В. Фрунзе, а після її закінчення з 1931 року був начальником штабу 51-ої стрілецької дивізії.

У березні 1935 року став начальником і військовим комісаром Казанського військового училища імені Верховної Ради Татарської АССР.

26 жовтня 1935 Михайлу Петровичу Кирпоносу було присвоєно звання комбрига. [1]

М.Кирпонос у званні комдива. 1939 рік

За власним визнанням, був ортодоксальним сталіністом, активно брав участь у шельмуванні військових колег як «ворогів народу». Некритично ставився до «генеральної лінії партії», брав участь у її злочинах.

4 листопада 1939 йому було присвоєно звання комдива.

Під час інтервенції СРСР до Фінляндії М. П. Кирпонос командував 70-ою стрілецькою дивізією 7-ої армії. На початку березня 1940 дивізія протягом 6-ти днів здійснила обхід Виборзького укріпленого району по льоду Фінської затоки і вибила фінів з укріплень на північному березі Виборзького затоки, перерізавши дорогу Виборг-Гельсінкі. Незабаром дивізія відбила кілька десятків контратак противника, потіснивши його і створивши загрозу з тилу його силам у Виборзі, що багато в чому забезпечило швидкий успіх інших частин в ході штурму Виборгу.

М.Кирпонос у званні генерал-лейтенанта. 1940 рік

За вміле командування дивізією і проявлений героїзм Кирпоносу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу, з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

З квітня 1940 року М. П. Кирпонос командир 49-го стрілецького корпусу, з червня — командувач військами Ленінградського військового округу. З введенням генеральських звань в РСЧА 4 червня 1940 року М. П. Кирпоносу було присвоєне військове звання «генерал-лейтенант».

Друга світова війна[ред.ред. код]

З лютого 1941 року Кирпонос призначений командувачем Київським Особливим військовим округом. Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 22 лютого 1941 генерал-лейтенанту Михайлу Петровичу Кирпоносу було присвоєно військове звання «генерал-полковник».

Військова рада Південно-Західного фронту у серпні 1941 року під Києвом.
Зліва-аправо: секретар ЦК КПУ Бурмистренко М.О., член військової ради Риков Є.П., командуючий військами Південно-Західного фронту генерал-полковник Кирпонос М.П.

З початком німецько-радянської війни Київський Особливий військовий округ був перетворений в Південно-Західний фронт, і генерал-полковник М. П. Кирпонос був призначений на посаду командувача фронтом.

Війська фронту вели важкі оборонні бої на Правобережній Україні. Стійкі оборонні дії на важливих оперативно-стратегічних рубежах і напрямах поєднувалися з контрударами. Близько двох місяців фронт обороняв Київський укріплений район.

В умовах глибоких обходів і обхватів танковими і механізованими угрупуваннями супротивника війська Південно-Західного фронту, розчленовані на загони і групи, здійснювали маневр, виходячи з-під ударів на проміжні і тилові оборонні рубежі, вели напружені бої. Багато хто з них пробився через ворожі заслони, але десятки тисяч бійців і командирів загинули або потрапили в полон.

Зважаючи на значний оперативний успіх німців під Уманню, фронт зберіг боєздатність і продовжив з боями відступати, зупинившись на рубежі Дніпра. В ході Київської операції, всупереч тому що Кирпонос, Василевський, Шапошников і Будьонний наполягали на негайному відведенні військ з Києва, дозвіл на відступ з оперативного мішка навколо Києва Ставкою дано не було. Фронт не мав на той час резервів і не міг зупинити просування перенаправленою з московського на південний напрям 2-ої танкової армії Гудеріана. 29 серпня 1941 Командуючий військами Південно-Західного фронту генерал-полковник Михайло Кирпонос видав наказ про евакуацію людських контингентів, цінного майна й устаткування підприємств з території Лівобережної України. [2]

До 14 вересня в оточення потрапили 5-а, 21-а, 26-а і 37-а армії. Війська здійснювали маневри, виходячи з оточення на проміжні і тилові оборонні рубежі, де вели напружені бої проти переважаючих сил противника, однак десятки тисяч бійців і командирів загинули в оточенні.

20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ої танкової дивізії. Втративши декілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в урочище Шумейкове, поблизу села Ісківці (Лохвицький район, Полтавська область). До рук супротивника потрапив командувач артилерією 5-ї армії генерал В. М. Сотенський разом з усім своїм штабом. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів, зокрема, командувач фронтом Кирпонос, члени Військової ради Бурмистенко, Риков, начальник штабу Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, командувач 5-ї армії Потапов, члени Військової ради армії Никішев, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Транспорт і люди розосереджувалися кромкою яру, що перетинав гай, бронемашини зайняли позиції на узліссі. Німецькі танки і піхота атакували гай з трьох сторін. Спочатку вони увірвалися на східне узлісся. У рукопашній сутичці брали участь всі — від солдата до командувача фронтом. Кирпоноса спочатку ранило в ногу, а незабаром осколки міни зрешетили його груди. Командувач одразу помер. Бій продовжувався 5 годин. У непритомному стані був узятий у полон командувач 5-ї армії Потапов. Загинули Тупіков і Писаревський. 25 вересня повідомлення Верховного командування збройних сил Рейху: «Під час прочісування поля бою було знайдено труп полеглого головнокомандувача Південним фронтом генерал-полковника М. Кирпоноса».

Сім'я Кирпоноса[ред.ред. код]

Заступник начальника школи червоних старшин М.Кирпонос разом з дружиною Софією Олександрівною.
Житомир, 1919 рік

В 1911 році Кирпонос одружився на Олімпіаді Поляковій, дочці шорника. Розлучився з нею в 1919, і після цього дочки виховувалися у нього. У тому ж році одружувався вдруге на Софії Піотровській. Багато її родичів були репресовані в 30-і роки, проте Кирпонос з нею не розлучився.

Відгуки колег[ред.ред. код]

Кирило Семенович Москаленко[ред.ред. код]

Он был храбрым в военном отношении человеком и проявил себя храбрым и волевым командиром… храбрый, мужественный генерал погиб в дни тяжелых испытаний, оставив по себе добрую и светлую память в сердцах тех, кто знал его…[3]

Микола Кирилович Попель[ред.ред. код]

Безупречно смелый и решительный человек, он еще не созрел для такого поста. Об этом мы не раз говорили спокойно, не усматривая здесь в мирное время большой беды, забывая, что приграничный округ с началом боевых действий развернется во фронт…[4]

Костянтин Ксаверійович Рокоссовський [ред.ред. код]

Меня крайне удивила его резко бросающаяся в глаза растерянность… Создавалось впечатление, что он или не знает обстановки, или не хочет ее знать. В эти минуты и окончательно пришел к выводу, что не по плечу этому человеку столь объёмные, сложные и ответственные обязанности, и горе войскам, ему вверенным…[5].

Нагороди[ред.ред. код]

  • медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу № 91
  • орден Леніна
  • орден Вітчизняної війни 1-го ступеня
  • медаль «XX років РСЧА».

Пам'ять[ред.ред. код]

Надгробок Михайла Кирпоноса

1943 року останки генерал-полковника Кирпоноса М. П. були перенесені до Києва і поховані в Ботанічному саду імені О.Фоміна. У 1957 році його прах був перенесений в створюваний Парк Вічної Слави.

У Києві та Чернігові встановлені пам'ятники генералові Кирпоносу, також його ім'ям названі вулиці. В Києві також діє СЗОШ № 163 ім. М. Кирпоноса[6].

На батьківщині генерала у Вертіївці діє музей М. П. Кирпоноса.

Примітки[ред.ред. код]

  1. ПРИКАЗ НАРОДНОГО КОМИССАРА ОБОРОНЫ СОЮЗА ССР ПО ЛИЧНОМУ СОСТАВУ АРМИИ № 2494(рос.)
  2. Основні події 1941 року на території України на сайті Інституту історії України НАНУ
  3. Москаленко К. С. «На юго-западном направлении». М.: Наука, 1975
  4. Попель Н. К. «В тяжкую пору». М.: АСТ, 2001
  5. Рокоссовский К. К. «Солдатский долг». М.: Воениздат, 1997
  6. Київська середня загальноосвітня школа № 163 ім. М. Кирпоноса

Джерела[ред.ред. код]

  • Андреев Г. И., Вакуров И. Д. Генерал Кирпонос. Киев, 1976
  • Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. Т.1. М.:Воениз.1987.
  • Гостєв І., Соболєв В. Генерал-полковник Кирпонос. — К.: Політвидав України, 1969. — С. 111.
  • Кирпонос Є., Бурмистенко Г. З вірою в перемогу: З фронтових листів Героя Радянського Союзу М.П. Кирпоноса і члена Військової ради Південно-Західного фронту М.О. Бурмистенка // Радянська Україна. – 1981. – 20 жовтня.
  • Кирпонос Е. Каким я помню отца: [Воспоминания о генерале М.П. Кирпоносе]: К 30-летию героической обороны Киева // Радуга. – 1971. – № 9. – С. 141-151.
  • Кирпонос М.П. Автобиография // ВИЖ. – 1989. – №7. – С. 68-71.
  • Осипов П., Голумбовский К. Сентябрь 1941-го: Юго-Западный фронт. Гибель командования // Армия. – 1991. – №16. – С. 5-9.
  • Пасічник І. О.. Замовчаний генерал. Михайло Кирпонос. 1941 рік. - К.2012, - 127 с.
  • Пасічник І. О.. Загибель командуючого Південно-Західним фронтом
  • Подвиг на віки: Книга Пам’яті України - місто-герой Київ // Ред. колегія: голова А.І.Тимчик, заст. гол. О.П. Биструшкін, В.Г. Іващенко, П.П. Панченко, відп. секр. Г.Є. Ясєв. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2000. – 912 с.
  • Щаденко, Запорожец, Кирпонос, Ковалев, Конев - заговорщики? // ВИЖ. – 1994. – №2. – С. 6-12.

Посилання[ред.ред. код]