Ватутін Микола Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ватутін Микола Федорович
NF Vatutin 02.jpg
Прізвисько гросмейстер
Народився 3 (16) грудня 1901(1901-12-16)
Російська імперія Чепухино, біля Валуйки, Воронезька губернія (нині Бєлгородської області)
Російська імперія
Помер 15 квітня 1944(1944-04-15) (42 роки)
СРСР Київ, СРСР
Країна СРСР СРСР
Приналежність Радянська армія Радянська армія
Рід військ піхота
Роки служби 19201944
Звання Генерал армії Генерал армії
Командування Воронезький фронт,
Південно-Західний фронт,
Перший Український фронт
Війни/битви Друга світова війна
Нагороди
Герой Радянського Союзу — 1965 посмертно (1965)
Орден Леніна Орден Леніна Орден Червоного Прапора
Орден Суворова I ступеня
Орден Кутузова 1 ступеня
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
Командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ватутін М. Ф. Січень 1944
Генерал армії Ватутін М. Ф.

Вату́тін Мико́ла Фе́дорович (*3 (16) грудня 1901(19011216), Чепухино, біля Валуйки, Воронезька губернія  — †15 квітня 1944, Київ) — радянський воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Один із талановитих полководців Другої світової війни[Джерело?]. Один з 4 командувачів фронтами (Петров М. П., Кирпонос, Черняховський) загиблих у роки війни на фронті.

Біографія[ред.ред. код]

Микола Федорович Ватутін народився 3 грудня (за новим стилем — 16 грудня) 1901 року в селі Чепухино Валуйського повіту, в сім'ї селянина-середняка. З ранніх років він вирізнявся великою жагою знань, наполегливістю, сільську школу закінчив першим учнем. Із відзнакою закінчивши Валуйське двокласне земське училище, Микола Ватутін успішно витримує конкурсні іспити в комерційне училище, яке знаходилося у слободі Уразово. Проте, після третього класу навчання довелося перервати, оскільки перестали виплачувати стипендію. Після повернення до села він працював у волосному правлінні.

Служба в армії[ред.ред. код]

У 1920, у віці дев'ятнадцяти років, М. Ф. Ватутін добровольцем вступив до лав Червоної Армії. Військову службу розпочав рядовим бійцем 3-го запасного стрілецького полку в Харкові, у вересні 1920 року брав участь у знищенні армії Махна в районі Луганська і Старобельська, а через місяць був направлений до Полтавської піхотної школи. Курсантам цієї школи доводилося не лише опановувати знаннями, а й брати участь у боях проти загонів українських повстанців. У лютому 1921 року Ватутін був прийнятий до РКП(б).

Закінчивши Полтавську піхотну школу, у грудні 1922 М. Ф. Ватутін призначається командиром відділення стрілецького полку, потім з серпня 1923 — командиром взводу. Після закінчення Київської вищої об'єднаної військової школи, повертається до рідного полку та стає начальником полкової школи.

З 1926 по 1929 навчався у Військовій академії ім. М. В. Фрунзе і був атестований командуванням як «енергійна, наполеглива людина, з багатою ініціативою, допитливим розумом. Всі доручення з проведення занять з групою старшого начскладу і навчань з військами виконує зразково. На військових іграх та навчаннях проявив себе як відмінний штабний командир»[1].

Після завершення навчання у Академії імені Фрунзе Ватутін спрямовується до штабу 7-й стрілецької дивізії в Чернігові, а з 1931 року стає начальником штабу гірсько-стрілецької дивізії, яка розташовувалася в місті Орджонікідзе.

Після дворічної служби начальником штабу він був ще раз направлений до Академії ім. М. В. Фрунзе на оперативний факультет, а потім навчався у Академії Генштабу РСЧА.

У 1938 році полковник Ватутін призначається начальником штабу Київського особливого військового округу.

Друга світова війна[ред.ред. код]

З 17 по 28 вересня 1939 року в ході Польського походу — начальник штабу Українського фронту, а в липні 1940 року йому, вже в званні генерал-майора, довіряється пост начальника Оперативного управління — заступника начальника Генерального штабу Червоної Армії. Пізніше він стає першим заступником начальника Генерального штабу Червоної армії.

У лютому 1941 року генерал-лейтенант Ватутіна нагороджено орденом Леніна.

З 30 червня 1941 — начальник штабу Північно-Західного фронту. Брав активну участь в обороні Новгорода, очоливши оперативну групу військ, що діяла там. Під його керівництвом здійснювалися контрудари проти німецького корпусу генерала Манштейна, в результаті яких німецькі війська зазнали втрат на підступах до Ленінграду. За організацію опору в районі Новгорода і Калініна та проявлені при цьому особисту мужність і рішучість генерал-лейтенанта Ватутіна нагороджено орденом Червоного Прапора.

У травні — липні 1942 року — заступник начальника Генштабу і представник Ставки ВГК на Брянському фронті. З 14 липня по жовтень 1942 року командував Воронезьким фронтом, який під його керівництвом успішно оборонявся проти німецьких військ на воронезькому напрямі.

Під час Сталінградської битви командував Південно-Західним фронтом. Його війська у взаємодії з військами Сталінградського і Донського фронтів оточили 330-тисячне угрупування противника під Сталінградом, а в грудні 1942 року у взаємодії з лівим крилом Воронезького фронту провели Середньодонську операцію, завдали рішучої поразки угрупуванню противника на Середньому Доні, остаточно зірвали план противника деблокувати оточені під Сталінградом війська 6-ї німецької армії. 28 січня 1943 року М. Ф. Ватутіна було нагороджено орденом Суворова I-го ступеня, а згодом йому присвоюється звання генерала армії.

22 березня 1943 року Ватутін знов призначений командувачем Воронезького фронту. Влітку 1943 роки у період оборонної битви на Курській дузі частини і з'єднання фронту відбили потужні удари противника, в ході контрнаступу успішно вирішили завдання прориву глибоко ешелонованої оборони Вермахту.

Неабиякий військовий талант Ватутін проявив при створенні потужних ударних угрупувань, застосовуючи танкові корпуса як рухомі групи в арміях, а танкових армій — як рухомі групи фронту, що дозволило забезпечити високі темпи при прориві оборони противника і переслідуванні його.

Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року — 1-го Українського) фронту брали участь у битві за Дніпро, захопленні Києва (6 листопада 1943 року), а також у подальших операціях з вигнання німців із Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з Конєвим війська 1-го Українського фронту в січні — лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченковської операції оточили чимале угрупування Вермахту та ліквідовували його.

Ця операція увійшла в історію військового мистецтва як блискучий приклад оточення і повного знищення противника ціною колосальних жертв серед своїх солдатів і техніки. За повної переваги над противником у повітрі (у німців не було авіації), переважання в танках учетверо (більше 800 радянських проти близько 200 німецьких), колосальної переваги в артилерії і живій силі (вчетверо) втрати німців становили 30 тисяч (у тому числі 19 тис. загиблих) і вся техніка — тоді як радянські війська втратили більш ніж 600 танків, 80 тисяч чоловік (в тому числі 24 тис. загиблих). Більше того, великій групі німців на чолі із командувачем, генералом Штеммерманном (загинув у ході прориву в ніч з 17 на 18 лютого), удалося вирватися з оточення і брати участь у боях проти радянських військ. Невдачі з ліквідації оточеного угрупування приписали недбалості нижчих чинів Радянської Армії.

Є неперевірені відомості, що за свої здібності продумування військових операцій до найдрібніших деталей Ватутін отримав серед німецьких командирів, що нібито ставилися до його полководницького дару з великою повагою, прізвиська «Шахіст» і «гросмейстер». Однак, більш імовірно, що це вигадка радянської пропаганди, оскільки жодного документованого свідчення не було представлено.

Смерть[ред.ред. код]

29 лютого 1944 року Ватутін виконував огляд частин фронту, того самого дня відбулась зустріч із командувачем 13 армії генералом М. П. Пуховим та його штабом у м. Рівне. Згідно зі свідченнями генерала Крайнюкова, члена Військової ради фронту, який був із Ватутіним у цю мить, колона у складі чотирьох машин (генерали та ад'ютант Ватутіна сиділи у першій) та десятьох осіб охорони виїхала з Рівного надвечір у напрямку Славути, де було розташовано штаб 60-ї армії. Приблизно на півдорозі Ватутін запропонував скоротити відстань, рушивши путівцем замість довгої дороги через Новоград-Волинський. О 18:50 колона потрапила під обстріл засідки українських повстанців біля с. Милятин Острозького району, Рівненської області, де Ватутін зазнав важкого поранення в ліве стегно (за іншими даними, напад інсценовано спецзагоном НКВС).

Операцію із ліквідації Ватутіна повстанці розцінювали як успішну, оскільки генерал отримав тяжке поранення.

Пораненого генерала було відправлено до військових лікарів у складі найближчої танкової частини. З допомогою підмоги, надісланої генералом М. П. Пуховим (командувач 13А), Ватутіна було направлено до найближчого великого госпіталю в Рівне, де було виконано першу операцію. У доповіді генерала Крайнюкова Сталіну станом на 03:00 01/03/1944 стан Ватутіна оцінювався як задовільний, проте лікарі наполягали на неможливості транспортування пораненого протягом найближчої доби, після чого його треба було відправити літаком до Москви.

Замість Москви його направили до Києва, де він перебував під постійним наглядом академіка Бурденка та заступника головного хірурга Червоної Армії генерал-майора медичної служби Шамова. Спочатку стан Ватутіна вдалося нормалізувати, й мова йшла про те, що «товариш Ніколаєв (так звали Ватутіна в телеграмах) одужує», проте на початку квітня, на 33-й день після поранення, стан знову став погіршуватись:

«Протягом ночі температура хворого була нормальною. Хворий спав задовільно. Зранку хворий був активним, снідав. Пульс 104. Температура до 12 години піднялась до 39.3 без ознобу. Пульс 120»

У наступні дні, незважаючи на активне лікування та застосування наявних антибіотиків, температура не спадала — від 38.2 до 40.2. Консиліум лікарів під головуванням Бурденка дійшов висновку, що лікування не дало очікуваного результату й для збереження життя хворого необхідно виконати ампутацію лівої ноги. 14:00 5 квітня було виконано високу ампутацію лівого стегна. Згідно з повідомленнями хворий переніс операцію задовільно, до закінчення дня поступово вийшов зі стану післяопераційного шоку, пульс — 120–140, сліди синюхи відсутні, температура — 37.6, з'явився апетит.

У наступні дні стан знову почав погіршуватися внаслідок сепсису. Існує версія, що зараження сталося внаслідок використання мазі Вишневського в перші дні після поранення, яка має в своєму складі дьоготь, який був каталізатором швидкого нагноєння близьких до поверхні шкіри гнояків, проте цей препарат не може бути використаний як антибіотик, адже штучне нагноєння глибоких ран призведе до гангрени.

15 квітня Ватутін помер у військовому шпиталі № 3582 (на території школи 138) у м. Києві.

Для матері Ватутіна — Віри Федорівни — це була втрата вже третього сина в цій війні.

Похований у Києві. Поблизу будівлі Верховної Ради йому встановлено пам'ятник.

Подія з пораненням Ватутіна, яка також могла призвести до втрати штабних документів, спричинила публікацію 9 березня 1944 року наказу Ставки, що наголошував таке: «При всіх виїздах командувачів фронтами та армій, осіб вищого командного складу, а також при транспортуванні важливих оперативних документів необхідно виділяти для супроводу вказаних осіб надійну особисту охорону».

Суперечливість особи[ред.ред. код]

Цінність особи Ватутіна в історії України досить суперечлива. Як стверджує історик Володимир Сергійчук,

« Він кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки. Особливо на території України. І тільки завдяки гарматному м'ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви. Це велика трагедія народу.[2]  »

Як відомо, основний удар по ворогу у битві за Київ 1943 року було вирішено завдати силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німцями: кожні кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на ці неприступні укріплення злочинно, бо без підготовки, без переправних засобів прямо з маршу кидали червоні командири неозброєних, необмундированих сільських хлопців і дядьків, мобілізованих на щойно визволеному Лівобережжі. Відомий російський письменник Віктор Астаф'єв, учасник форсування Дніпра, згадував про це так: «Двадцять п'ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?» Умови, в яких радянські частини брали Київ, здебільшого мали такий вигляд: вояки у домашньому одязі йшли, як на ешафот, адже попереду — широченна холодна ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду — «загороджувальні загони» автоматників НКВС. З огляду на це тодішній командувач Центрального фронту, генерал армії Костянтин Рокосовський сказав на військовій раді: «Це не війна, а геноцид народу». Він спробував через кур'єра передати інформацію про це Сталіну, але Ватутін заборонив посланцеві розказувати про це в Генштабі[3].

Пам'ятник генералу Ватутіну в Києві. «Герою Радянського Союзу генералові ВАТУТІНУ від українського народу»
Пам'ятник Ватутіну у Полтаві

Військові звання[ред.ред. код]

Нагороди[ред.ред. код]

Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg СРСР

Медалі

Пам'ять[ред.ред. код]

Барельєф Ватутіну в СШ № 13 (Черкаси)

)* Вулиця Ватутіна (Воронеж)

7 грудня 2011 року Верховна рада України, враховуючи важливість та історичне значення постаті Героя Радянського Союзу Ватутіна Миколи Федоровича, прийняла постанову N 4089-VI «Про відзначення 110-ї річниці з дня народження Героя Радянського Союзу Ватутіна Миколи Федоровича»[4]

Література[ред.ред. код]

  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г.
  • Алексеев С. Сто рассказов о войне. — М.: Мол. гвардия, 1975. — С.71-72.
  • Брагин М. Н. Ф. Ватутин: Путь генерала. — М., 1953. — 273 с.
  • Воинов А. Рассказы о генерале Ватутине. — М., 1958. −256 с.
  • Захаров Ю. Д. Генерал армии Н. Ф. Ватутин. — М., 1985. −192 с.
  • Полководцы и военачальники Великой Отечественной войны. — М.: Мол. гвардия, 1970. — 447 с.
  • Гончаренко Ю. Танк имени генерала Ватутина // Подвиг. — Воронеж, 1975. — С. 138–141.
  • Иванов С. П. О работе штаба Воронежского фронта в период битвы под Курском // Битва на Курской дуге. — М.: Наука, 1975. — С.58-64.
  • Семичев Д. Талантливый полководец // Незабываемые имена. — Белгород, 1961. — С.75-99.
  • Зеленский С. Генерал Ватутин // Валуйская звезда. — 2000. — 16 дек.
  • Говоров А. Критиковать легко. А кто будет делать? // Валуйская звезда. — 2000. — 3 окт.
  • Украли память // Наша звезда. −2000. — 29сент.
  • Анкудинова Г. «На костылях, а доберусь до фронта…» // Белгор. известия. — 2000. −15апр.
  • Смоленский В. Баллада о генерале // Звезда. — 1996. — 17 дек.
  • Бурій В. Його іменем названо наше місто: бойовий шлях генерала Ватутіна / Валерій Бурій // Ватутіне вчора і сьогодні: історія міста в нарисах і спогадах. К.: Колорит, 2007. — С. 41 — 43.
  • Фролов Н. Жизнь полководца // Красное знамя. — 1995. — 12 апр.
  • Войцеховская М. Полководец // Звезда. — 1995. — 17 янв.
  • Журбенко И. Полководец, солдат, патриот // Путь октября. — 1991. — 19 дек.
  • Кириндясов Г. Воспоминания о генерале Ватутине // Звезда. — 1989. — 1 дек.
  • Талантливый полководец // Красная звезда. — 1981. — 18 дек.
  • David Glantz, «Vatutin» in Harold Shukman, ed., Stalin's Generals (NY, 1993, pp. 287–298). (англ.)

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]