Чернігівська губернія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чернігівська губернія
Черниговская губ МВД Бенке.jpg
Герб
Чернігівська губернія.jpg
Центр Чернігів
Існувала 27 лютого 1802
Площа 53 918,2 (1905)
Населення 2 693 800 осіб
Густота 50 осіб / км²
Попередники Малоросійська губернія
Наступники Чернігівська область

Чернігівська губернія — історична адміністративно-територіальна одиниця на Лівобережній Україні, 1802 року виділена з Малоросійської губернії.

Адміністративний центр — місто Чернігів.

Територія Чернігівської губернії — 52 396 км², населення — 2 298 000 (за переписом 1897); у тому числі 1 525 000 (66,4%) українців.

1919 року 4 північні повіти з мішаним білорусько-російським населенням відійшли до Гомельської губернії (з 1926 року — до Брянської губернії РРФСР).

1925 року Чернігівську губернію ліквідовано, а її територія залишилася у складі Глухівської, Конотопської, Ніжинської і Чернігівської округ УСРР.

Географія[ред.ред. код]

Чернігівська губернія розташовувалась у середній смузі європейської частини Російської імперії. Вона належала до числа внутрішніх губерній, які не мали кордонів з іншими державами. На заході межувала з Київською, Мінською, Могилівською губерніями; на півдні з Полтавською; на сході — з Курською та Орловською; на півночі — зі Смоленською та Орловською губерніями. Історично, північні та східні межі губернії відображають поділ між землями Польсько-литовської і Московської держави у XVII ст. Частина кордонів проходила по річкам Сейм, Сож та Дніпро.

Площа губернії становила приблизно 52397 км², але в залежності від способу виміру вона оцінювалася і у 51919 км², і у 53918 км²). Найбільша довжина губернії від північно-східного кута до південно-західного складала 350 верст (373 км), найменша ширина — у перехваті між Могилівською та Орловською губерніями — менше 100 верст.

Клімат[ред.ред. код]

Рельєф[ред.ред. код]

Поверхня переважно рівнинна. Окремі височини були на півночі та північному сході губернії — у повітах Мглинському та Суразькому, які лежали на плоскій височині, основна частина якої знаходилася у Смоленській губернії.

Гори відсутні за винятком деяких високих місць на правих берегах Десни, Іпуті, Судості. Найвища точка губернії розташовувалася на межі Новгород-Сіверського повіту з Сосницьким біля сіл Овдіївка та Шабалтасівка. Найнижчі місця, уворені сильним та тривалим розливом воли, знаходилися по лівих берегах Дніпра та Десни.

Ґрунти[ред.ред. код]

У південних повітах ґрунти глинясті чорноземи. У Мглинському та Суразькому повітах землі сіропіщані з підзолом. Через свою структури ці ґрунти погано зберігають вологу і є найменш родючими.

Водні ресурси[ред.ред. код]

Всі річки Чернігівської губернії були притоками Десни та Сожа, які впадають до Дніпра. Забезпеченість водою у губернії достатнє за винятком північних Суразького та Мглинського повітів, де через особливості ґрунтів під час засух води часто не вистачало.

Найважливіша ріка — Десна, яка є судохідною на всій території губернії. Її притока Сейм також судохідна і має велике господарське значення у транспортуванні хліба з Курської губернії до Дніпра.

Навесні Десна і Сейм часто виходили з берегів, внаслідок чого їх долини були низинними та болотяними.

Дніпро з'єднувався з Двиною, Неманом та Віслою штучними каналами Березинським, Огинським, Кролевецьким, які були здатні забезпечити сполучення з Чорного до Балтійського моря, але перебували у незадовільному технічному стані.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Російська імперія[ред.ред. код]

Складалася з 15 повітів: Борзнянський, Глухівський, Городнянський, Козелецький, Конотопський, Кролевецький, Новгород-Сіверський, Ніжинський, Остерський, Сосницький, Чернігівський, Мглинський, Новозибківський, Стародубський, Суразький.

Склад за Гетьманату (квітень-грудень 1918)[ред.ред. код]

Губернія мала бути складеною з 18 повітів: вже існуючі 15 повітів з планованими долучити 3 повітів з Мінської губернії: Гомельський повіт; Курської губернії: Путивльський повіт, Рильський повіт.

Список повітів, частину яких планувалося приєднати до суміжних існуючих, або новоприєднаних повітів: з Могилівської губернії: Рогачівський повіт; з Орловської губернії: Севський повіт, Трубчевський повіт; з Курської губернії: Дмитрієвський повіт, Льговський повіт, Курський повіт.

УСРР[ред.ред. код]

Населення губернії[ред.ред. код]

Чисельність[ред.ред. код]

Чернігівська губернія відносилася до числа староосвоєних та густонаселених губерній Російської імперії. Цьому сприяло вигідне географічне положення, сприятливий клімат та родючі ґрунти.

На початок XIX ст. населення Чернігівської губернії оцінювалося у 1,26 млн осіб, але ці дані не є точними оскільки відсутні дані ревізій 1795 і 1811 років. 7-а, 8-а та 9-а ревізії проводились з дефектами, і їхні результати часто ставились під сумнів. Тим не менш вони зафіксували поступове зростання чисельності населення — з 646.968 душ чоловічої статі у 1835 році до 674581 у 1852. Паралельно з цим зменшилась кількість кріпосних селян — з 290 390 душ (44.9%) у 1835 до 281.844 (41.8%) у 1952. З 1782 року частка кріпосних зменшилась приблизно на 17% (з 58,6%). Цей процес був характерний для всієї Російської імперії вже з кінця XVIII ст., але кількість кріпосних значно відрізнялась у різних губерніях — від 1,8% у В'ятській губернії до 69,4% у Могилівській і 70,9% у Смоленській.

Остання ревізія була проведена у 1858 році і була найякіснішою з усіх попередніх. Згідно з нею 1858 року кількість населення склала 1.461.866 осіб, з них 37,6% — кріпосні (в середньому на 1 поміщика приходилося 60 кріпосних, у Полтавській губернії — 45, по імперії — 100).

Всього у губернії було 3672 поселення, з яких більше половини (52%) мали менше 100 душ. Найкрупнішими села були у південно-східних повітах, найменшими — у північних. Населені пункти з населенням більше 1.000 складали десяту частину від усіх. У п'яти містах кількість населення перевищувала 10.000.

На 1 двір в середньому приходилося 6.8 душ, найбільше — у Стародубському повіті (7.7).

Населення продовжувало зростати — до 1850.5 тис. у 1879 році; 2297.9 тис. у 1897; 2693.8 у 1905.

Природний рух[ред.ред. код]

Всі факти народження і смерті у Російській імперії реєструвались у православних парафіях і за даними на 1836–1860 рр. в середньому в губернії щорічно народжувалося 65.275 православного населення. Помирало щорічно в середньому 56.008 причому пік смертей приходився на епідемію холери 1848 року, коли померло 97.212.

Перші спроби визначити віковий розподіл населення, рівень народжуваності та смертності населення у Чернігівській губернії припадають на 80-і роки XIX ст за ініціативою губернського земського лікаря Святловського. До волостей були розіслані бланки для збору відомостей про вік, кількість народжених та померлих. Дані були систематизовані у кінці 80-х років.

Рік Народж. Смертн. Приріст
1884 54.8 36.7 +17.6
1885 54.9 35.8 +19.1
1886 53.3 33.9 +19.5
1887 51.8 34.0 +17.8
1888 52.8 31.4 +21.4
1889 51.0 32.4 +18.4

Природний рух залежав переважно від природних та біологічних факторів. Так, він був меншим у неврожайний 1887 рік, і більший у врожайний 1888. Народжуваність населення залежала від смертності — чим вища у місцевості народжуваність, тим вища смертність. У 4 волостях смертність досягала 48 на 1000, і народжуваність — до 60. Більшість смертей (65%) приходилося на дітей до 10 років, з них до 1 року — приблизно 33% (від 27% у Кролевецькому повіті до 41% у Новозибківському). Смертність серед дітей була вищою серед православних і старообрядців, і нижчою серед євреїв (у 1.5 рази).

1782–1861 1861–1894
Міське населення +1.27% +2.35%
Сільське населення +0.30% +1.63%
Все населення +0.35% +1.70%

130 років населення на території Чернігівської губернії зросло на 144,1%. Приріст за весь період сильно змінювався. В часи Гетьманщини 1764–1782 рр. приріст населення на землях Чернігівської губернії становив приблизно 1,4% в рік. Після введення кріпосного права він значно зменшився, особливо серед сільського населення і в період з 1783 по 1861 становив всього 0,35% на рік. Після скасування кріпосного права він знову підвищився до 1,70% у 1890-х роках і продовжував зростати до початку Першої світової війни, в результаті стабільно високої народжуваності і поступового зниження смертності.

Етнографічний склад[ред.ред. код]

Етнографічний склад губернії строкатий, що пов'язано з природними умовами та історичним минулим.

У Суразькому повіті переважала білоруська мова, зі зм'якшенням дь та ть у дзь та ць; у північно-східній частині губернії — Мглинському, Стародубському повітах — лише акання, без пом'якшення приголосних, наближене до говірки Орловської губернії. Крім того, мова мешканців півночі губернії характеризувалася наявністю дифтонгів уо, уі, уи. Більшість населення — всі південні та центральні повіти розмовляли малоруською мовою з оканням.

В антропологічному плані мешканці півдня було більш чорноволосі, широкоплечим, з розширеними ніздрями та сплюснутим носом. На півночі — гостроносі, з русявим волоссям, тонкішою будовою тіла.

Перші спроби зафіксувати етнографічний склад Чернігівської губернії відносяться до 1859 року. Згідно з даними церковно-парафіяльних списків у губернії проживало:

  • Малоросів (степовиків) — 1.250.186 (85.6%)
  • Великоросів (слобожан) — 88.802 (6.1%)
  • Білорусів (литвинів) — 82.483 (5.6%)
  • Німців — 2466 (0.2%)
  • Греків — 365 (0.02%)
  • Євреїв — 36.539 (2.5%)
  • Циган — 664 (0.04%)
  • Всього — 1.461.505

Малоруси були розселені суцільною масою в повітах Остерському, Козелецькому, Ніжинському, Борзнянському, Конотопському, Глухівському, Кролевецькому, Сосницькому, Чернігівському та Новгород-Сіверському, де вони становили 91-98%. В Новозибківському та Стародубському повітах їх частка була меншою — 67 і 75% відповідно — через велику кількість сіл та посадів старовірів, які з'явились тут у XVII ст. Крім того існували поселення старовірів у Суразькому та Городнянському повітах. В Суразькому повіті переважають білоруси, які колонізували цей край у 17 ст. Євреї проживали в повітах з найбільшою кількістю міського населеннями — Глухівському, Чернігівському. Вони з'явились у губернії наприкінці 18 ст. По ревізії 1835 року євреїв чоловічої статі налічувалось 13.525, з них купцями було 765 осіб, селянами — 380, а абсолютна більшість — 12.316 були міщанами. Їх кількість збільшувалась, паралельно зі зростанням міст та збільшенням кількості міських жителів і з 1858 по 1897 єврейське населення зросло в 3 рази — 36.539 до 113.787 (до 5% загального населення і 26% міського населення губернії).

У Борзнянському повіті проживали німці — колоністи з-під Франкфурта та Данціга, що переселилися у 1765–1768. Основними німецькими поселеннями були колонії Біла Вежа та Грос-Вердер, де існували 1 римо-католицька, 1 лютеранська церкви, діяли ярмарки. Крім того кількість німців збільшувалась внаслідок міграції у 19 ст — з 432 у 1782 році до 5.306 у 1897. У Ніжині та Ніжинському повіті проживали греки. В результаті асиміляції та інших факторів кількість їх дещо зменшилась у порівнянні з кінцем 18 ст — з приблизно 400 у 1782 році до 365 у 1859. Перепис 1897 вже не зафіксував грецького населення у губернії. Крім того у проживала невелика кількість циган, найбільше у Конотопському та Новгород-Сіверському повітах.

Населення Чернігівської губернії у 1897 р.

Останній перепис населення Російської імперії 1897 року зафіксував такий етнічний склад населення Чернігівської губернії:

  • Малоруси — 1.526.072 (66.4%)
  • Великоруси — 495.963 (21.6%)
  • Білоруси — 151.465 (6.6%)
  • Євреї — 113.787 (5.0%)
  • Німці — 5.306 (0.2%)
  • Цигани — 739 (0.03%)
  • Інші — 4522 (2.0%)
  • Всього — 2.297.854


У всіх повітах, за винятком чотирьох північних, переважали малороси (85-96%). У Суразькому повіті більшість (69.4%) мали білоруси. У Мглинському, Стародубському, Новозибківському — великороси (78.2%, 92,9% та 94,2% відповідно). Близько половини євреї жило у містах. Найбільша частка їх була у Суражі (59.9%), Стародубі (39.6%), Мглині (35.0%), Новгороді-Сіверському (32.0%), Чернігові (31.7%), Козельці (31.7%). Німці проживали переважно у сільській місцевості Борзнянського повіту — 4379 (або 3% його населення). Цигани були розсіяні по губернії рівномірно.
Мовний склад населення повітів Чернігівської губернії за даними перепису 1897 р.[1]

Населення українська російська білоруська єврейська німецька польська циганська
Чернігівський повіт 162 123 139 656 9 012 267 12 257 128 404 117
Борзнянський повіт 146 595 137 501 926 81 3 596 4 379 82 16
Глухівський повіт 142 661 130 725 5 958 83 5 514 59 183 76
Городнянський повіт 153 040 132 803 11 992 502 7 053 82 515 55
Козелецький повіт 135 129 128 683 1 336 33 4 677 39 196 3
Конотопський повіт 156 535 142 276 5 370 509 7 636 116 422 116
Кролевецький 131 089 126 180 886 23 3 904 11 40 18
Новгород-Сіверський повіт 146 236 133 230 6 302 59 6 444 33 103 39
Ніжинський повіт 168 718 154 881 3 146 107 9 992 85 362 25
Остерський повіт 150 358 139 136 4 164 232 6 308 78 201 54
Сосницький повіт 170 057 160 223 1 732 201 7 592 27 244 14
Мглинський повіт 139 343 135 108 981 19 739 10 174 35 76 145
Новозибківський повіт 164 840 138 155 209 323 8 872 63 180 17
Стародубський повіт 144 833 262 134 560 12 9 840 28 96 0
Суразький повіт 186 297 243 46 389 129 294 9 928 143 198 44
Чернігівська губернія 2 297 854 1 526 072 495 963 151 465 113 787 5 306 3 302 739
Населення українська російська білоруська єврейська німецька польська циганська
Чернігівський повіт 162 123 86,1% 5,6% 0,2% 7,6% 0,1% 0,2% 0,1%
Борзнянський повіт 146 595 93,8% 0,6% 0,1% 2,5% 3,0% 0,1%
Глухівський повіт 142 661 91,6% 4,2% 0,1% 3,9% 0,1% 0,1%
Городнянський повіт 153 040 86,8% 7,8% 0,3% 4,6% 0,1% 0,3%
Козелецький повіт 135 129 95,2% 1,0% 3,5% 0,1%
Конотопський повіт 156 535 90,9% 3,4% 0,3% 4,9% 0,1% 0,3% 0,1%
Кролевецький 131 089 96,3% 0,7% 3,0%
Новгород-Сіверський повіт 146 236 91,1% 4,3% 4,4% 0,1%
Ніжинський повіт 168 718 91,8% 1,9% 0,1% 5,9% 0,1% 0,2%
Остерський повіт 150 358 92,5% 2,8% 0,2% 4,2% 0,1% 0,1%
Сосницький повіт 170 057 94,2% 1,0% 0,1% 4,5% 0,1%
Мглинський повіт 139 343 0,1% 78,2% 14,2% 7,3% 0,1% 0,1%
Новозибківський повіт 164 840 0,1% 94,2% 0,2% 5,4% 0,1%
Стародубський повіт 144 833 0,2% 92,9% 6,8% 0,1%
Суразький повіт 186 297 0,1% 24,9% 69,4% 5,3% 0,1% 0,1%
Чернігівська губернія 2 297 854 66,4% 21,6% 6,6% 5,0% 0,2% 0,1% 0,0%
Розподіл населення в містах губернії за мовою[2]
(перепис 1897 року)
Місто Українська Російська Їдиш Інша
Чернігів 36.4% 28.8% 31.7% 3.1%
Березна 84.1% 1.5% 13.6% 0.8%
Борзна 86.6% 0.9% 12.1% 0.4%
Глухів 58.1% 15.0% 25.9% 1.0%
Городня 54.5% 14.0% 29.0% 2.5%
Козелець 55.1% 9.1% 31.7% 4.1%
Конотоп 54.8% 19.0% 23.5% 2.7%
Кролевець 80.2% 2.0% 17.5% 0.3%
Короп 84.7% 1.2% 13.8% 0.3%
Мглин 0.3% 63.5% 35.0% 1.2%
Новгород-Сіверський 53.2% 14.1% 32.0% 0.7%
Новозибков 0.5% 72.0% 24.7% 2.8%
Нове Місто 95.5% 4.5%
Ніжин 67.7% 7.4% 23.6% 1.3%
Остер 60.1% 7.4% 29.7% 2.8%
Сосниця 71.5% 2.2% 26.0% 0.3%
Стародуб 1.1% 58.6% 39.6% 0.7%
Погар 76.5% 23.5%
Сураж 0.8% 14.0% 59.9% 25.3%
По губернії 48.8% 23.2% 26.0% 2.0%


Суспільні стани[ред.ред. код]

Абсолютну більшість населення Чернігівської губернії складали селянські стани — козаки, державні селяни та колишні панські селяни.
У 1862 р. «малоросійські козаки» становили 33% від усіх жителів Чернігівської губернії і 65% від державних селян губернії активного у соціально-господарському плані населення з 18 до 60 років в даній групі нараховувалось 48,7%. Характерною особливістю козацького населення було те, що кількість жінок перевищувала кількість чоловіків — 51,8% і 48,2% відповідно. На 100 чоловіків було в середньому 103 жінки. Пояснення даному факту може бути пов'язано з відходом значної кількості чоловічого населення на заробітки в інші губернії внаслідок малоземелля і неприбутковості господарства. Один із сучасників залишив досить цікаву характеристику господарювання козаків Чернігівської губернії в 1860-ті рр.: «Населення Чернігівської губернії не відрізняється схильністю до промислової діяльності. Самий головний і повсякденний промисел — це хліборобство, але і воно ведеться рутинно, без уведення будь-яких удосконалень, крім деяких поміщицьких маєтків, в яких можна зустріти незначні корисні нововведення. Крім того жителі північних повітів, як малоземельні державні селяни і козаки всієї взагалі губернії йдуть щорічно, під час покосів, значними партіями на заробітки, переважно на Дон, а заможні чумакують, тобто займаються візництвом на волових підводах своєї і чужої поклажі».[3]

Відсоткове відношення козацького стану по повітах станом на 1862 р.

№ п/п Повіти  %
1 Борзненський 12,8
2 Глухівський 5,8
3 Городнянський 3,8
4 Козелецький 9,3
5 Конотопський 9,4
6 Кролевецький 8,8
7 Мглинський 7,1
8 Ніжинський 10,6
9 Новгород-Сіверський 3,3
10 Новозибківський 1,6
11 Остерський 5,0
12 Сосницький 8,7
13 Стародубський 5,8
14 Суразький 0,9
15 Чернігівський 7,1
Всього 100

У 1894 ж році козаки становили близько 25% відсотків населення. Найменше їх було на півночі губернії — у Суразькому (4.5%) та Новозибківсьому (6.0%) повітах, де переважали великороси та білоруси. У південних повітах, особливо у Конотопському, Кролевецькому, Козелецькому, Борзнянському повітах козаків налічувалося 40-54%. Волостями де проживало найбільша кількість козаків були — Дроздівська, Кобижчанська, Бобровицька та Антонівська (75-83%).

Кріпосні — дворові селяни. Чернігівська губернія. XIX ст.

Державні селяни походили переважно з монастирських селян, а також з колишніх кріпосних, які перейшли у власність держави. В середньому по губернії їх налічувалося 17%, а найменше (4-5%) — у Ніжинському, Мглинському, Борзнянському повітах. Найбільша кількість державних селян (80-98%) проживала у придніпровських волостях — Броварській, Жукинській, Пакульській, Сорокошицькій — у минулому — володіннях Києво-Печерської лаври.

Колишні панські селяни в середньому становили 39%. Найбільше їх було у північних повітах — Мглинському — 51%, Суразькому — 55%, Ковозибківському — 57%. Найменше їх було в Остерському повіті — 10,8%.

Міщани, в жодному повіті не перевищували 20%. В середньому вони становили близько 12%. Їх частка більша у більш урбанізованих повітах — Чернігівському, Борзнянському, Новозибківському, Ніжинському, Стародубському. В решті повітів число міщан не перевищує 9%, а деяких повітах (Козелецькому, Сосницькому, Остерському) становить менше 5%.

Інші стани (дворяни, духовенство, купці, регулярні вйська) налічували менше 5% населення, і зосереджувалися частіше у великих поселеннях.

Козаки переважали у 5 південних повітах: Кролевецькому, Конотопському, Борзнянському, Ніжинському, Козелецькому. В Остерському повіті пережали державні селяни, в Чернігівському — всіх трьох станів було приблизно порівну (23-33%). У решті повітів найчисельнішу групу складали колишні панські селяни.

Суспільні стани у повітах губернії, 1894 р.


Загалом у губернії простежувалась закономірність — розміщення станів залежало від природних та господарських факторів. Козаки були найчисельнішою групою у степових чорноземних просторах; державні селяни — у лісово-болотяних місцевостях; колишні панські селяни особливо переважали місцях, де в минулому існували заводи поміщиків (рудні, гути, папірні, винокурінні та цукрові тощо).

Міграція[ред.ред. код]

Чернігівська губернія відносилась до числа староосвоєних та густозаселених губерній. У XIX ст. стала відчуватися перенаселеність губернії, особливо у північних повітах, де якість грунтів була низькою і навіть у врожайні роки хліба не завжди вистачало. Це привело до великого міграційного потоку з губернії у 2 половині XIX ст.

Першими емігрантами у Чернігівській губернії були козаки. Ще на початку XIX ст. близько 25 тис. козаків були переселені в Кубанську область та Кавказ. До реформи 1861 чисельність переселенців була невеликою. Не збільшилась вона і в перше десятиліття після скасування кріпосного права, оскільки в цей час селяни отримали землю і облаштовувалися на ній. Так з Ніжинського повіту з 1863 по 1878 виїхало всього 96 сімей — переважно на Кубань.

У 1861 р. з'явився Закон про устрій сільського населення, який мав врегулювати переміщення малоземельного населення з перенаселених губерній (до яких відносилася і Чернігівська) у рідкозаселені (Херсонську, Катеринославьску, Таврійську, Саратовську, Оренбурзьку та інші). Цим законом для малоземельного населення були встановлені норми виписки з сільських громад та вписки до нових. У 1876 р. був виданий закон про відведення земель у малонаселених губерніях і іншим селянам, в тому числі забезпеченим. В 1881 р. було дозволено переселення селян, які мали борги, при цьому іх заборгованість переводилась на нові місця.

Всі ці заходи привели до стрімкого збільшення кількості переселенців. Основними напрямками переселенців був передній Сибір (округа Ішимський, Тюкалінський, Тарській Тобольської губернії; Каїньскій Томської губерніі; Ачинській, Мінусинський, Канський Єнисейської губернії) та Південно-Усурійський край. Напрямки міграції у різних частинах губернії відрізнялись — мешканці північних повітів більше переселялися до Сибіру, мешканці південних — у Південно-Усурійський (Амурський) край.

Вік переселенців

Вік Частка
до 2 11.8%
3-15 31.8%
16-20 11.0%
21-59 42.6%
>60 2.8%

Еміграція в Амурський край переважала. Ця територія увійшла до складу Російської Імперії у 1860 р. і заселялась спочатку козаками та іншими переселенцями з навколішніх місцевостей, а також корейцями. Але заселеність її залишалась низької — у 1883 році на 76000 кв. верстах цього краю жило лише 13.390 людей. Чернігівське земство тривалий час вказувало Міністерству внутрішніх справ на катастрофічну незабезпеченість землею у губернії, особливо у північних повітах і 1882 році Міністерство доручило чернігівському губернатору відправити у Південно-Усурійський край 12 ходоків, вибраних сільськими громадами для огляду місць для переселення. Захід не дав суттєвого результату, бо тільки 5 посланців обрали місця, куди невдовзі переселилися 77 сімей. Більшість ходоків повернулася, не вдовольнившись місцями, особливо розливами річок, які спустошують прибережні простори.

Корабель добровольчого флоту в Одесі перед відправкою на Далекий Схід

Але потік емігрантів наростав. Переселення у Амурський край відбувалося через Одесу на крейсерах добровольчого флоту. Відправлялись переважно весною, однією чи двома партіями. Пунктом прибуття був Владивосток, де, поки ходоки вибирали місця для заснування поселень, переселенці жили у спеціальних бараках. Держава виділяла позику на 28 років під 6% і поселенці отримували по 100 десятин землі на 1 двір і на 20 років звільнялись від податків.

Прибуття переселенців позитивно вплинуло на розвиток регіону, оскільки вони були ініціативними, підприємливими та швидко освоювались на нових місцях. Так в «Нарисі сільськогосподарського господарства Приморської області» виданому в кінці 90-х років XIX ст. вказується, що в середньому переселенці засівають землі 10-30 десятин на двір, мають 3-5 голів великої рогатої худоби, займаються рибальством, мисливством, транспортуванням військових вантажів.

Вихідці з Чернігівської губернії були одними з піонерів освоєння Південно-Усурійського краю. До середини 90-х років ними було засновано близько 70 поселень, більшість з яких мали назви пов'язані з місцем походження мігрантів — Уноші, Смячі, Чернігівка, Ніжино, Глухівка, Ширяївка, Алтинівка та інші.

Переселення у Сибір значно прискорилось в 90-і роки. За 1891–1897 з Чернігівської губернії виїхало 21 тис. осіб. Найбільшу кількість мігрантів у Сибір давали північні та західні повіти — Стародубський, Мглинський, Новозибковський, Остерський, Козелецький, на які приходилося 65-75% переселенців. Найменше в Сибір мігрували з південних та східних повітів — Чернігівського, Сосницького, Глухівського, Ніжинського, мешканці яких частіше переселялись в Амурський край.

У кінці XIX ст. Чернігівська губернія перетворилася на один із головних донорів населення — у 1897 році еміграція з губернії перевищувала іміграцію у 27 разів. Так, якщо у 1888 році з губернії виїхало на 896 осіб більше ніж приїхало, то у 1897 році — на 20770. В деяких повітах (напр. Мглинському, де у 1895–1896 щорічно виїзджало 2700-3600 людей, або 2-2.5% вього населення)) еміграція майже дорівнювала природному приросту. Більшість переселенців з складали селяни і козаки. Еміграція допомогла зм'якшити проблему малоземелля та перенаселенності.


Транспорт[ред.ред. код]

Залізниця[ред.ред. код]

Залізничне сполучення у Чернігівській губернії з'явилося у 1867 році з будівництвом Курсько-Київської лінії (згодом стала називатися Києво-Воронізькою), яка з'єднувала хліборобські Воронізьку та Курську губернії з Києвом. У 1877 році почала функціонувати Лібаво-Роменська лінія, яка з'єднувала південні губернії Російської імперії з Лібавським портом. Поліська лінія залізниці була побудована у 1887 році. Вона проходила по північній частині губернії та з'єднувала Гомель з Брянськом.

Києво-Воронізька лінія[ред.ред. код]

Києво-Воронізька залізниця проходила по південній частині губернії з заходу на схід. Найбільші станції в межах губернії — Бровари, Бобрик, Бобровиця, Кобижча, Глухів, Носівка, Ніжин, Крути, Плиски, Бахмач, Конотоп. Вузькоколійні гілки цієї дороги вели від Чернігова до Прилук Полтавської губернії, від с. Пирогівки Новгород-Сіверського повіту до Конотопу і від Середини-Буди до Ворожби.

У 1890–1895 роках вантажообіг складав 12.8 млн пудів щорічно.

Відправлялось 8.7 млн пудів

  • Хліб, крупи, борошно — 53,8%
  • льон, буряк, цукор −35.8%
  • Тютюн — 9,2%

Приймалось 4.1 млн пудів

  • Льон, буряк, цукор — 87,5%
  • Хліб, крупи, борошно — 9,5%
  • Ліс — 5,3%

Найб станції за вантажообігом — Ніжин — 2.8 млн пудів., Конотоп — 2.3 млн.

Лібаво-Роменська лінія[ред.ред. код]

Залізниця проходила з північного заходу на південний схід. До її складу входило 14 станцій: Терехівка, Хоробричі, Городня, Камка, Сновськ, Низківка, Мена, Макошин, Бондарівка, Доч, Часниківка, Бахмач, Григорівка, Дмитрівка. До цієї лінії примикала приватна дорога, яка з'єднувала станцію Низківка з Корюківкою, де знаходилося 2 цукрові заводи.

Лібаво-Роменська лінія була найбільшою за вантажообігом. У перший рік після відкриття (1877) він склав 13.6 млн пудів (відправлено — 11 млн пудів вантажу, прийнято — 2.6 млн) Найбільший вантажообіг приходився на станцію Бахмач — 5.1 млн (3.6 млн — відправлено, 1.5 млн — прийнято).

У 1894 вантажообіг зріс до 17.8 млн пудів (відправлено — 11.8 млн, прийнято — 6 млн).

В структурі перевезень переважали — Хліб, крупи, борошно та ліс.

Вантажообіг (1882–1888 рр.)

  • Хліб, крупи, борошно — 43,5%
  • Ліс — 30,7%
  • Тютюн — 6,0%
  • Інші товари — 19,8%

Поліська лінія[ред.ред. код]

Проходила по півночі губернії паралельно до Києво-Воронізької лінії і з'єднувала місто Гомель Могилівської губернії з Брянськом Орловської губернії. У 1895 році збудована ділянка вузькоколійної дороги від Унечі до Стародубу. До Поліської залізниці відносилося 7 станцій: Злинка, Новозибків, Клинці, Унеча, Жудилів, Почеп, Красний Ріг.

Щорічний вантажообіг — 8 млн пудів

Відправлено — 5 млн пудів

  • Ліс та будівельні матеріали — 26%
  • Борошно, крупи — 17%
  • Пенька (волокна стеблів коноплі) — 12%

Прийнято — 3 млн пудів

  • Риба, сіль, чай — 20%
  • Хліб — 11%
  • Вугілля — 5%

Найбільший річний вантажообіг у 1890–1895 мали станції Новозибків, Почеп — по 2.3 млн пудів, Унеча — 1.6 млн пудів.

Щорічне відправлення вантажів залізницею у 1890–1895рр(тис. пудів)
Стовпчик 1 Поліська Л-Роменська К-Воронізька Разом
Зернові 103 1853 4487 6413
Тютюн 60 643 807 1510
Пеньки 640 73 24 737
Цукровий буряк 0 1668 1250 2918
Борошно, крупи 913 192 207 1312
Цукор 12 1714 531 2267
Буд.матеріали 1375 2702 97 4174
Інші товари 2117 2918 1317 6352
Всього 5220 11763 8730 25713


Освіта[ред.ред. код]

Сфера освіти у Чернігівській губернії, як і загалом у Російській імперії знаходилась на дуже низькому рівні. Якщо під час існування Гетьманщини у південній частині Чернігівської губернії існувало близько 360 шкіл, в якій викладали вільні вчителі, то після скасування Гетьманщини та введення кріпосного права у 1882 році освіта занепала і опинилася переважно в руках духовенства. Починаючи з 1782 до середини 60-х років більшість шкіл були церковно-парафіяльними, в них викладали священники, дяки, псаломники, які часто не мали достатньої освіти. Такі школи розміщувались у селянських хатах, де бракувало простору, не було опалення, внаслідок чого взимку навчання переривалося. Рівень освіти в цих школах був низьким.

Також у Чернігівській губернії існували і міністерські училища. Вони відносились до початкових шкіл. Наприкінці 1890-х років їх налічувалось близько 30. Розташовані вони були нерівномірно — більшість у південних повітах — Конотопському (7), Остерському (6). У 6 повітах губернії не було жодного міністерського училища.

У 60-х XIX ст. у губернії почали з'являтися перші земські школи, які з часом перебрали на себе основну роль у справі освіти. Вони створювалися земствами — виборними органами місцевого самоврядування. Головними перевагами земських шкіл над церковно-парафіяльними було розширене вивчення світських предметів, вищий освітній ценз у вчителів, використання прогресивніших методів навчання (використання підручників, наочних посібників тощо).


Кількість таких шкіл швидко зростала. До 1897 року земства губернії збудували або відремонтували 584 шкільних приміщення, причому темпи будівництва підвищувалися із року в рік і якщо до 1865 року земствами було збудовано або перебудова всього 10 шкільних приміщень то за 1891–1897 вже 216.

Земські управи намагалися підключити селянську громаду до будівництва шкільних приміщень для чого в губернському земстві був відкритий довгостроковий кредит. Сільські громади губернії до 1891 року виділили на побудову шкіл 322990 крб, причому найбільше виділяли мешканці багатших південних повітів губернії — Ніжинського — 62317 крб, Борзнянського — 46611 крб.

Освіта у земських школах була безкоштовною у всіх повітах за винятком Глухівського, однак діти батьків які не брали участі у фінансуванні побудови шкіл мали платити від 25-50 коп до 1-5 крб у рік за 1 учня.

У Глухівському повіті плата за навчання становила від 10-60 коп до 1 крб, причому діти бідняків не відвідували школу, якщо їх не звільняли від оплати. Плата за навчання використовувалася для опалення, ремонту та купівлі навчальних посібників. Частину коштів земські школи отримували від приватних осіб у вигляді грошей або матеріалами, паливом та іншими речами.

Витрати земств губернії (тис.крб)
Рік Всього На освіту
1872 611.1 64.5 10.5%
1880 1042.1 181.8 17.4%
1895 1965.3 352.7 17.9%

Матеріальне забезпечення шкіл незважаючи на суттєве зростання витрат на освіту залишалось на низькому рівні. Більшість земських шкіл мали одне класне приміщення. Так у 1897 році у повітах губернії із 565 земських шкіл 304 мали одну класну кімнату, 218 — дві. Лише в 42 школах було або та чотири кімнати для навчання. У 1896 на 1 земську школу припадало 427 книг і 48 навчальних посібників.

Офіційний строк навчання у земські школі становив 3 роки, але значна кількість учнів вчилася довше. Це були перважно діти бідняків, яких батьки навесні забирали зі школи для допомоги по господарству або наймали на різні роботи . Так вони пропускали екзамени, які проходили у травні і не могли закінчити навчання. Наприклад у 1891–1892 році 60% учнів вибули зі школи до завершення навчання.

Основний контингент вчителів складали молоді люди до 35 років. Третина з них походила з непривілейованих станів (міщан, селян, козаків). Близько половини — з дворян та духовенства. У 90-х роках XIX ст. приблизно половина вчителів губернії мала лише початкову освіту.

Незважаючи на активну роботу земств та покращення рівня освіти забезпеченість школами залишалась низькою. За підрахунками Комісії з народної освіти в середньому для кожного повіту губернії у кінці XIX ст. було необхідно ще 75-125 нових шкіл. Наявні приміщення не могли приймати всіх бажаючих, тому часто доводилося відмовляти у вступі до шкіл — за 80-90-і роки таких випадків було 3.5 тис. У 1896–1897 рр з 167850 осіб шкільного віку навчалося лише 50779 тобто близько 30%.


У порівнянні з іншими південно-західними губерніями земські школи Чернігівської губернії показали прийнятний результат. В губернії одна земська школа приходилася на 3610 душ, а у Полтавській губернії на 4122, Волинській — 8461, Подільській — 9683.


У 1896 на 100 жителів приходилося 3 учні початкових шкіл. Це приблизно дорівнювало показникам сусідніх губерній, але значно поступалося розвиненим країнам. Так, наприклад, у Австралійських колоніях Великобританії на 100 жителів приходилося 23-25 учнів початкових шкіл а витрати на освіту на душу населення були у 35-40 разів більше, ніж у Чернігівській губернії.

Новозибківська жіноча гімназія

Крім початкових навчальних закладів у губернії існували і середні. Наприкінці XIX ст. їх було 20. Серед них 5 духовних семінарій та училищ, 1 фельдшерська школа, 4 гімназії (у Чернігові, Ніжині, Глухові, Новгороді-Сіверському), 1 прогімназія у Стародубі, 1 чоловіча гімназія у Новозибкові, 1 учительський інститут у Глухові, 4 жіночі гімназіі (у Чернігові, Новозибкові, Ніжині, Новгороді-Сіверському) та 3 жіночі прогімназії. В цих закладах навчалися переважно дворяни (55-60%) та міщани (20-25%).

Вища освіта губернії наприкінці XIX ст. була представлена єдиним Ніжинським історико-філологічним інститутом князя О. А. Безбородька. Він був створений у 1820 році як Лицей юридичних наук. В 1875 році ліцей став історико-філологічним інститутом. Розрахований він був на 100 студентів які вивчалися здебільшого на вчителів гімназій, з обов'язком відпрацювати не менше 6 років. Але доступність історико-філологічного курсу у Київському університеті Св. Володимира призводила до зменшення значення інституту. Так у 90-і роки кількість студентів впала до 40-50, причому більшість була приїжджими з інших губерній. В цьому закладі навчались письменники М.В Гоголь, Л.І Глібов, етнограф Тарновський., філолог Ю. Карський, український військовий діяч П.Шандрук та багато інших визначних осіб.

Розвиток освіти в Чернігівській губернії, як і всієї Російської імперії був на низькому рівні. Проте у порівнянні з дореформеними часами прогрес був відчутний. Яскравим свідченням цьому є зменшення неписьменності серед новобранців Чернігівської губернії. Так у 1876 році серед 4115 новобранців неписьменних було 82%, у 1886 — 75%, а у 1896 з 6413 осіб неписьменних було 3677 (57%). Найважливішу роль у цьому відіграли земства, для яких питання освіти було одним із ключових — на неї приходилося майже 20% всіх витрат. У 1896 році на 1 школу земства Чернігівської губернії виділяли 484 крб, і хоча цього було недостатньо для ліквідації неписьменності та охоплення школами всіх верств населення, робота земств була успішною.

Керівники губернії[ред.ред. код]

Губернатори[ред.ред. код]


Постімперські керівники[ред.ред. код]


Губернські предводителі дворянства[ред.ред. код]


Персоналії[ред.ред. код]

Хронологія[ред.ред. код]

  • 18.01.1918-12.03.1918 радянська окупація, у складі Радянської УНР
  • 12.03.1918-10.03.1919 захоплення військами Німеччини
  • 12.03.1918-29.04.1918 у складі Українській Народній Республіці
  • 29.04.1918-14.12.1918 в складі Української Держави
  • 14.12.1918-12.01.1919 у складі Українській Народній Республіці
  • 12.01.1919-12.10.1919 в складі УСНР
  • 13.04.1919-17.04.1919 I губернський з'їзд Рад
  • 12.10.1919- 5.11.1919 захоплення військами А. І. Деникіна
  • 5.11.1919 увійшла до складу УРСР
  • 2.02.1920-6.02.1920 ? губернський з'їзд Рад
  • 6.10.1920-13.10.1920 ? губернський з'їзд Рад

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • А. А. Русов «Описание Черниговской губернии» (том.1) — Чернігів, 1898
  • А. А. Русов «Описание Черниговской губернии» (том 2) — Чернігів, 1899
  • Военно-статистическое обозрение Российской империи (том ХІІ, ч2. Черниговская губерния) — Санкт-Петербург, 1851
  • Земские уездные оценки Черниговской губернии в 1893 году — Чернігів, 1895

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]


Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.