Мартін Турський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мігель Хіменес «Святий Мартін ділить плащ із жебраком», Сарагоса, 1498 р.

Мартін Турський або «Мартін з Тура» (лат. Martinus; *317 — †8 листопада 397) — офіцер римського війська в Галлії, християнський священик, єпископ міста Тур (Франція), засновник капеланства, християнський святий.

Святий Мартін Турський. Горельєф XVII ст. на Чорній кам'яниці у м. Львові

Життєпис[ред.ред. код]

Мартін народився 317 року в римській провінції Паннонія в місті Сабарія (нині місто Штейн у Ангері[1] Середньої Франконії землі Баварія). Його батько був легіонером армії Римської імперії, який дослужився до посади військового трибуна (ранг сучасного полковника) і залишався переконаним прихильником римського язичництва. Тому свідомо назвав свого сина на честь Марса (римського божка війни). Дитячі роки Мартіна минали у місті Тіціна (тепер — Павія) біля річки Тичино впадаючої в р. По. Адже батька перевели служити в італійську Павію. Мартін познайомився з тамтешніми християнами і став катехуменом (оглашенним), але до Хрещення не дійшло, бо тамтешній єпископ просто боявся хрестити десятирічного хлопчика, щоб не наразитися на гнів впливового батька. Мартін прийняв присягу римського легіонера в 15 років відповідно імперського наказу щодо синів ветеранів. Сильний юнак Мартін був влаштований офіцером кінноти. Але вже тоді Мартін вподобав взірець життя свого сучасника преподобного Антонія Великого (представника Східної Церкви християнства). Своїх слуг і співслужачих Мартін дивував тим, що маючи свободу до спокус вів особисте добре моральне життя, допомагав потребуючим в нещасті.

І у 338 році під час перебування в гарнізоні Ам'єн, він у люту зимову холоднечу зустрів жебрака і віддав йому відірвану половину від свого плаща, який називали «капа»[2]. Вночі уві сні побачив Христа, одягненого в його плащ «капу», який говорив ангелам: «Дивіться, як мене Мартін-катехумен надів!». Пізніше друга половина капи святого Мартина стала предметом вшанування у французькій армії. Для неї був створений похідний храм, який назвали «капелою», а священика, який служив у цьому храмі, почали називати «капеланус» лат. capellanus (капелан). В кожному легіоні імператора Римської імперії Костянтина I Великого була похідна церква (окремий намет) із християнським священиком[3].

Навесні 339 року на Великдень Мартін охрестився. Командир (трибун) його військового підрозділу не жадав демобілізації з війська Мартіна, і запропонував умову, що стане разом з ним ченцем, якщо Мартін ще два роки служитиме у війську. Оскільки цезар Констанцій Галл вів війну з Алеманами в 354 р.. Мартін запропонував пустити його без зброї у битву з християнською молитвою на устах взамін звільнення від військової присяги і виступити таким чином у ролі живого щита. Коли він уже був підготовлений до використання у такій ролі [4], Алемани з незрозумілих причин попросили миру. Після звільнення з військової служби він отримав благословення від єпископа Пуатьє Іларія Піктавійського, і з кількома бувшими військовими товаришами заклав перший пустельний монастир у Галлії (360 р.), пустинь Лігуже (Ligugé) біля Пуатьє (монастир у Лігуже існує до нині). І цим став родоначальником Галльського (французького) чернецтва. Мартін уникав рукоположення в Священство, віддавав перевагу своїй посаді екзорциста (заклинача робившого «вичитку» особливими молитвами над біснуватими). Йому були притаманні доброта і дбайливість. Поєднував в собі мужній і величний вигляд колишнього військового. Він піклувався про хворих, жебраків, голодних. Тому отримав від народу додаток до імені — «Милостивий».

У 371 році помер єпископ Галльського міста Тур. Священнослужителі і миряни віруючі дуже хотіли бачити на Турській кафедрі саме Мартіна, але він не хотів залишати свій чернечий притулок. Тоді його прихильники застосували хитрість. Один із шановних громадян Тура на ім'я Руріцій попросив Мартіна, який мав харизму оздоровлення, провідати хвору дружину того громадянина. Заманюючи Мартина під цим приводом до себе, Турські міщани насильно заштовхнули його в єпископську кафедру і смиренно-наполегливо благали, щоби погодився отримати гідність єпископа. Після довгих умовлянь Мартін погодився і 4 липня 371 р. був висвячений на єпископа м. Тура. І тоді заснував новий монастир Мармутьє (Marmoutier) за ​​14 км від м. Тур. Де він запровадив звичаї східного чернецтва: спільність майна, безумовний послух, прагнення до безмовності, одноразове куштування їжі протягом дня (овочі з хлібом), грубий і простий одяг (з верблюжої вовни), усамітнення для молитви, молитовний подвиг, вивчення Святого Письма. Тоді у Мармутье число братів монахів було 80. Пізніше, на похорон свого настоятеля Мартіна їх зібралося вже близько 2 тисяч. З Мармутье вийшло чимало єпископів, які потрудилися у справі поширення християнської освіти серед кельтів-язичників. Під час уділення ним благословень та богослужінь помічали блискучий ореол світла навколо його обличчя, коло голови енергетичну кулю з вогняним променем спрямованим угору тощо.

За легендою Мартін спочатку зумів втекти від своїх надокучливих шанувальників і сховатися з гускою (символом рятування м. Рим), але та видала його звуками свого крякання. Гуси одного разу перервали проповідь Мартіна (любив повчати притчами). Гуси вважалися в римлян священними птахами Марса, на честь якого і був названий майбутній святий Мартін. Тому першою справою Мартіна на новій посаді був наказ засмажити гуску. На єпископській посаді Мартін проявив себе безкомпромісним борцем з язичництвом (поганством), руйнував капища язичницьких ідолів і всіляко викорінював дохристиянські вірування. Це в м. Амбуаз, Августодон Едуї лат. Haedui, Aedui (румовища у французькому департаменті Сона і Луара), Карнот (тепер Шартр), Лэпрозе (тепер Левру) та інші. Зрештою засмажені гуси за наказом Мартина символізували свідоме і послідовне зречення від римського поганства, від традиції в якій намагалися його виховати батько та матір, яких Мартін незадовго до їх смерті схилив до хрещення. Перед тим, коли йшов дорогою до дому через Альпи, і став жертвою розбійників, то встиг навернути у християнство одного з нападників. Після відвідин батьківського дому і спроби спорудити келію в м. Медіолан (тепер Мілан) він пережив наругу та тілесні знущання від єретичного владики аріан Авксентія. Тому пробував усамітнитися на островах Галлінарії та Капрарії Тірренського моря, в Лігурії. Отримав харизму повертати до життя людей, зціляти німоту і сліпоту, зціляти отруєного змією тощо. І харизму розпізнавання духів — його не можна було обманути фіктивною зовнішністю, удаванням Христа. В проповідях слухачі помітили він дотримувався ясності, переконливості, живості і простоти. Зцілений ним від сліпоти поганин Павлін прийняв Хрещення, став єпископом Ноланським (†431 р.) і потім був визнаний Церквою святим.

Мартін мав смирення перед Богом. Але сміливо виражав думки перед політиками, які державними переворотами (революціями) переслідували особисті цілі догоджати власним амбіціям прикриваючись популізмом і демагогією, чим наносили загально шкоду народові (громадянам). Так у 383 р. він в м. Трір на запрошення імператора Магна Максима відповів: «Не можу сидіти за столом людини, котра позбавила одного імператора життя (Граціан син Валентиніана I), а іншого — його престолу (Валентиніан II син Валентиніана I)». І мав він сміливість в присутності керівника держави (Валентиніан I) з дружиною (Юстина), котрі були єретиками (аріани) — після його семиденного посту і молитви запалав трон під імператором (пірокінез). Вимагав від державного службовця Авіціана з садистськими нахилами, який керував областю, звільнити юрбу людей несправедливо ним ув'язнених в м. Тур — заступався як пастир, щоби той не знущався над його паствою. Мартін духовними вправами досяг стану безпристрасності (апатеї), умиротворення, беззлобності, спокою і внутрішньої радості. Умів терпіти заздрості, наклепи і брутальну лайку клірика Брікція — розсудливо повчав його, демонстрував йому дар ясновидіння (дистанційно дізнавався про вчинки Брікція без своєї особистої присутності і тим не давав Брікцію його обманути, хоча Брікцій надіявся з-за відсутності свідків спотворити факти). Вислів Мартіна: «Брікцій нашкодив лише собі, а не мені. Господь Ісус Христос терпів коло Себе навіть Іуду. Чому після цього я не повинен терпіти коло себе цього?». Він мав дар пророкування майбутньої (прекогніціо) долі різних осіб, що і збувалося. Мартіна і ненавиділи за його добродійність, яку самі не мали в собі, і не могли повторити в своїх діях.

Святий Мартін помер 8 листопада 397 р. у Канде (Candes) під час молитви в храмі над злиттям річок Вьенна (Vienne) та Луара (Loire). Знаючи час своєї смерті Мартін заповів покласти його на підлогу, загорнули в саван з попелом — що і було зроблено. Місцеві мешканці мали намір ховати його у себе, однак жителі Тура викрали тіло через вікно храму, і вирушили з ним вгору за течією на човнах по річці Луара у м. Тур, і через три дні урочисто поховали — саме тому день його пам'яті святкують 11 листопада. З плином часу він був оголошений святим патроном Франції. Близько 700 населених пунктів Франції, а також більше 3600 французьких парафій носять його ім'я. У Речі Посполитій Мартін був одним з найпопулярніших святих, якому було присвячено більше 200 церков (велика частина цих парафій збереглася до наших днів в Польщі, Білорусі, Україні та Литві). На багато століть його день залишився обов'язковим церковним святом. В Речі Посполитій зберігали сорокаденний піст перед Різдвом, який починався одразу після дня Святого Мартіна (12 листопада), як аналог Великого Посту перед Пасхою (Великоднем).

Мартін Турський став засновником капеланства. У 742743 р. у м. Регенсбурзі (Німеччина) на першому східно-франкському соборі (Consilium Germanicum) ухвалено рішення про участь священиків у військовій службі із застереженням про заборону носіння ними зброї і безпосередньої участі в бойових діях. З того часу капелани є у більшості армій світу, а їх правовий статус закріплений у внутрішньодержавних й у міжнародних законах.

У 1562 році секта протестантських фанатиків виразила свій гнів до християн-католиків розграбуванням гробниці святого Мартіна і підпаленням його нетлінних мощей в м. Тур (залишки вцілілих мощей досі зберігаються у кафедральному соборі м. Тур)[5].

День святого Мартіна католики відзначають 11 листопада — найпомітніший у календарі (урочистості на його честь тривали три дні). Мартін — один з найулюбленіших святих у загальноєвропейській культурі. У православній традиції святого називають «святитель Мартін милосердний єпископ» (Мартін Милостивий Турський) і відзначають його пам'ять 13 лютого.

При нетлінних його мощах відбувалися чуда записані Григорієм Турським. Жоден святий не користувався такою посмертною славою у Західній Католицькій Церкві і не може в цьому відношенні зрівнятися з ним. Про шанування його свідчать тисячі храмів і поселень, що носять його ім'я. Для середньовічної Франції і Німеччини він був національним святим. Його базиліка в м. Typ була найбільшим релігійним центром меровінгської і каролінгської Франції, його мантія стала державною святинею франкських королів. Складене Сульпіцієм Севером житіє, учнем Мартіна, котрий особисто був знайомий з ним, служило зразком для всієї агіографічної літератури Західної Католицької Церкві. Воно надихнуло на аскетичний подвиг безліч поколінь християн. Було першою найважливішою школою аскези. Майже в кожному святому меровінгської доби, яку Жан Мабільон називає «золотим століттям агіографії», помітні риси учнів святого отця Мартіна Турського.

В Україні святий Мартін Турський вшановувався як патрон окремих міст, про що свідчать його зображення на старовинних гербах міст Мукачева (герб наданий 1376 р.) і Полонного (герб відомий з 1766 р.).

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Жития святых, изложенные по руководству Четьих-миней св. Димитрия Ростовского», Синодальная типография, г. Москва, 1904 г., том «Октябрь» (день двенадцатый), «Житие святого Мартина Милостивого епископа Турского», книга вторая, стр. 281 (рос.)
  2. ИСТОРИЧЕСКИЙ КОСТЮМ (СЛОВАРЬ ТЕРМИНОВ) (рос.)
  3. «Константин Великий, Гай Флавий Валерий» (Созомен: 1; 8). (рос.)
  4. Vita Beati Martini, розділ. IV
  5. «Жития святых, изложенные по руководству Четьих-миней св. Димитрия Ростовского», Синодальная типография, г. Москва, 1904 г., том «Октябрь» (день двенадцатый), «Житие святого Мартина Милостивого епископа Турского», книга вторая, стр. 301 (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]