Сванте Август Арреніус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сванте-Август Арреніус
швед. Svante August Arrhenius
Arrhenius2.jpg
Народився 19 лютого 1856(1856-02-19)
Уппсала, Швеція
Помер 2 жовтня 1927(1927-10-02) (71 рік)
Стокгольм, Швеція
Місце проживання Стокгольм
Громадянство Швеція Швеція
Галузь наукових інтересів фізична хімія
Заклад Стокгольмський університет
Alma mater Упсальський університет
Відомий завдяки: теорію електролітичної дисоціації
Нагороди Медаль Деві(1902)
Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з хімії (1903)
Примітки Директор Нобелівського інституту

{з хімії} Сва́нте Август Арре́ніус (швед. Svante August Arrhenius; *19 лютого 1856, маєток Вейк, неподалік від Упсали — 2 жовтня 1927, Стокгольм) — шведський фізик, хімік та астрофізик; професор Стокгольмського університету, потім директор Нобелівського інституту в Стокгольмі; автор теорії електролітичної дисоціації; сформулював основні положення хімічної кінетики; висунув теорію виникнення життя на Землі (теорія панспермії); член Стокгольмської АН; лауреат Нобелівської премії з хімії 1903 року.

Біографія[ред.ред. код]

Він був другим сином Кароліни Христини (Тунберг) і Сванте Густава Арреніуса, управителя маєтку Вейк. Пращури Арреніуса були фермерами. Через рік після народження сина сім'я переїхала в Упсалу, де С. Г. Арреніус увійшов до складу ради інспекторів Упсальского університету. Ще в дитинстві Сванте Арреніус додавав числа в звітах, які складав його батько, а відвідуючи кафедральне училище в Упсалі, виявив виняткові здібності до біології, фізики і математики.

1876 — вступив до Упсальського університету, де вивчав фізику, хімію і математику.

1878 — отримав ступінь бакалавра природничих наук. Проте продовжував вивчення фізики в Упсальському університеті протягом трьох наступних років.

1881 — переїхав у Стокгольм, продовжував дослідження у галузі електрики під керівництвом Еріка Едлунда у Шведській королівській академії наук.

Провадив дослідження в галузях астрономії і астрофізики, висунув ідеалістичну теорію про вічність живої речовини та про походження життя на Землі від зародків, занесених з інших планет. Ця гіпотеза склала основу докторської дисертації Арреніуса, що він її 1884 року подав до захисту в Упсальському університеті. У той час, проте, багато вчених сумнівалися в тому, що в розчині можуть співіснувати протилежно заряджені частки, і рада факультету оцінила його дисертацію за IV класом — надто низько, щоб він міг бути допущений до читання лекцій.

Нітрохи не збентежений цим, не тільки опублікував отримані результати, але і розіслав копії своїх тез цілому ряду провідних європейських учених, включаючи знаменитого німецького хіміка Вільгельма Оствальда. Оствальд так зацікавився цією роботою, що відвідав Арреніуса в Упсалі і запросив його попрацювати у своїй лабораторії в Ризькому політехнічному інституті. Арреніус відхилив пропозицію, проте підтримка Оствальда сприяла тому, що він був призначений лектором Упсальского університету. Арреніус займав цю посаду протягом двох років.

1886 — став стипендіатом Шведської королівської академії наук, що дозволило йому працювати і проводити дослідження закордоном. Протягом наступних 5 років він працював у Ризі з Оствальдом, у Вюрцбурзі з Фрідріхом Кольраушем (тут він зустрівся з Вальтером Нернстом), у Грацькому університеті з Людвігом Больцманом і в Амстердамському — із Якобом Вант-Гоффом. Повернувшись до Стокгольму 1891 року, почав читати лекції з фізики в місцевому університеті, а в 1895 році одержав там посаду професора.

1897 — займає посаду ректора Стокгольмського університету.

Протягом усього цього часу продовжує розробляти свою теорію електролітичної дисоціації, а також вивчати осмотичний тиск. (Осмотичний тиск є механізмом прагнення двох різних розчинів по два боки мембрани до встановлення певної рівноважної концентрації, не обов'язково однакової). Вант-Гофф висловив осмотичний тиск формулою PV = iRT, де Р позначає осмотичний тиск речовини, розчиненої в рідині; V — об'єм; R — тиск будь-якого присутнього газу; Т — температуру і i — коефіцієнт, що для газів часто дорівнює 1, а для розчинів, що містять солі, — більший від 1. Вант-Гофф не міг пояснити, чому змінюється значення i, а робота Арреніуса допомогла йому показати, що цей коефіцієнт може бути пов'язаний із числом іонів, що знаходяться в розчині.

1903 — отримав Нобелівську премію з хімії, «як факт визнання особливого значення його теорії електролітичної дисоціації для розвитку хімії»[1]. Виступаючи від імені Шведської королівської академії наук, Х. Р. Тернеблад підкреслив, що теорія іонів Арреніуса заклала якісну основу електрохімії, «дозволивши застосовувати до неї математичний підхід».

« Одним із найважливіших результатів теорії Арреніуса — сказав Тернеблад, — є завершення колосального узагальнення, за який перша Нобелівська премія з хімії була присуджена Вант-Гоффу.  »

Вчений із широким діапазоном інтересів, Арреніус проводив дослідження в багатьох областях фізики: опублікував статтю про кульові блискавки (1883), вивчав вплив сонячної радіації на атмосферу, шукав пояснення таким кліматичним змінам, як льодовикові періоди, намагався застосувати фізико-хімічні теорії до вивчення вулканічної активності. У 1901 році разом із декількома своїми колегами він підтвердив гіпотезу Джеймса Клерка Максвелла про те, що космічна радіація натискає на частки. Арреніус продовжив вивчення проблеми і, використовуючи це явище, почав спробу пояснити природу північного полярного сяйва і сонячної корони. Він також припустив, що в космічному просторі завдяки тиску світла можуть переноситися спори й інше живе насіння. У 1902 році почав дослідження в галузі імунохімії — науки, що не переставала цікавити його протягом багатьох років.

Після того як у 1905 р. Арреніус вийшов у відставку, залишивши Стокгольмський університет, він був призначений директором фізико-хімічного Нобелівського інституту в Стокгольмі і залишався на цій посаді до кінця життя.

1905 — передбачив можливість глобального потепління через викид діоксиду карбону при спалюванні палива.

1894 — одружився з Софією Рудбек. У них народився син. Проте два роки опісля їхній шлюб розпався. У 1905 році він одружився ще раз — на Марії Йоганссон, що народила йому сина і двох дочок.

Нагороди[ред.ред. код]

Одержав багато нагород і титулів. Серед них:

Був членом Шведської королівської академії наук, іноземним членом Лондонського королівського товариства і Німецького хімічного товариства. Визнаний гідним почесних ступенів багатьох університетів, у тому числі Бірмінгемського, Единбурзького, Гейдельберзького, Лейпцізького, Оксфордського і Кембриджського.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «The Nobel Prize in Chemistry 1903». Нобелівський комітет. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2012-05-05. (англ.)

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]