Ібн Баттута

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ібн Батута)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ібн Баттута
араб. ابن بطوطة
Ibn Battuta Mall on 2 June 2007 Pict 3.jpg
Народився 24 лютого 1304
Танжер, Мариніди
Помер 1377
Марракеш, Мариніди
Громадянство
(підданство)
Flag of Morocco 1258 1659.svg Мариніди
Діяльність мандрівник-дослідник, географ, письменник, картограф, Каді, торговець
Галузь Улем
Знання мов Берберські мови і арабська[1]
Конфесія іслам

Абу Абдала́х Муха́мед Ібн Абдалла́х аль Лава́л ат Танджи́ (араб. أبو عبد الله محمد ابن بطوطة‎, ібн Баттута; 24 лютого 1304 р., Танжер — 1377 р., Фес) — арабський мандрівник, який за 29 років безперервних мандрівок згідно з сучасними орієнтовними підрахунками промандрував понад 120 тисяч кілометрів, що більше ніж втричі перевищує протяжність екватора. Бербер з Танжера (Марокко).

Протягом 1325—1349 подорожував Аравією, Єгиптом, Іраном, Малою Азією, з Сінопу, переплив Чорне море, досяг Криму. Згодом ібн Баттута побував у Хорезмі, Бухарі, Афганістані, Індії та Китаї.

У 1349 році повернувся у Марокко.

Упродовж 1352—53 років мандрував Суданом, дійшов до Тімбукту на ріці Нігер. Останні роки свого життя провів у місті Фесі. Оповіді ібн Батути про свої подорожі, які він протягом декількох місяців надиктував секретарю місцевого султана, вченому шейху з Гранади Мухаммаду ібн Джузаю, лягли в основу книги «Подарунок споглядачам про дива міст та чуда подорожей». По смерті автора книга надовго була забута, поки сирійський поет XVII століття Абу Муфліх не витяг з неї опис святих місць, мусульманських подвижників і їхніх чудодійств. Книга з цими витягами на початку XIX століття потрапила в Європу, і тільки тоді на працю Ібн Батути звернули увагу в науковому світі. Португальський чернець Жозе Моура видав у 1840 році перший том книги Ібн Баттута. Британський сходознавець Гамільтон Гібб (Hamilton Alexander Rosskeen Gibb; 1895—1971) переклав книгу практично повністю, витративши на це 40 років свого життя, настільки великою за обсягом є вона[2]. Твір ібн Батути є цінним джерелом з історії України.

Юність і перший «хадж»[ред. | ред. код]

Ілюстрація із книги XIII століття, на якій показано гурт паломників під час хаджу.

Джерелом усіх відомостей про Ібн Батуту є автобіографічна інформація у оповіді про його мандрівки. Ібн Баттута народився в берберській родині ісламського юриста в Танжирі, Марокко, коли там правила династія Маринідів[3]. У юності він, мабуть, вивчав мусульманське право у сунністському малікітському мазхабі, які становили тоді більшість в Північній Африці[4]. У червні 1325 року він вирушив із рідного міста у «хадж» — паломництво у Мекку. Мандрівка повинна була тривати 16 місяців, але він повернувся у Марокко лише через 24 роки.

Надалі у своїй книзі він писав:

« Я вирушив на самоті, без товариша, дружба якого розважала б мене в дорозі, без каравану, до якого міг би приєднатися, мене спонукали рішучість, і сильне прагнення душі, і пристрасне бажання побачити шляхетні святині. Я твердо вирішив розлучитися з друзями — чоловіками і жінками, покинути батьківщину, як птахи залишають своє гніздо. »

Ібн Баттута подорожував суходолом, уздовж північноафриканського узбережжя, проходячи через султанати Абвалвадідів та Хафсидів. Шлях лежав через Тлемсен, Беджаю та Туніс, в якому він зупинився на два місяці[5]. Зазвичай він приставав до каравану, щоб зменшити ризик нападу бедуїнів. У місті Сфакс він вперше одружився[6].

Ранньою весною 1326, подолавши 3500 км шляху, Ібн Баттута добрався до порту Александрія, який тоді був частиною мамлюцької держави Бахрі[7]. Впродвож кількох тижнів він знайомився з містом, а потім попрямував у глибину континенту до Каїру, великого важливого міста, столиці держави мамлюків. У Каїрі він зупинився на місяць[8]. Подорож у межах мамлюцької території була порівняно безпечною, і він вирішив зробити невеликий гак. До Мекки вели три шляхи, й Ібн Батута вибрав той, яким подорожували найменше: вгору долиною Нілу, потім на схід до Червоного моря, до порту Айдаб[9]. Однак на підступах до міста його зупинило місце повстання, і він змушений був повернути назад[10].

Повернувшись до Каїра, Ібн Баттута здійснив ще одну мандрівку вбік — у Дамаск, який тоді був під владою мамлюків. Під час першої мандрівки Ібн Баттута зустрів святу людину, шейха Абула Гасана аль Шаділі, який пророкував йому, що він зможе добратися до Мекки тільки через Сирію. Крім того мандрівника приваблювала можливість відвідати інші святі місця: Хеврон, Єрусалим та Вифлеєм, а мамлюки прикладали чимало зусиль для забезпечення безпеки для паломників.

Провівши священний місяць Рамадан у Дамаску, Ібн Баттута пристав до каравану, що йшов до Медіни, місця поховання пророка Магомета. У Медіні він затримався на 4 дні, й вирушив далі, до Мекки. Там він здійснив звичний ритуал мусульманського паломника й став хаджі. Час було б і додому, але він вирішив продовжити мандри. Наступним став ільханат, розташований на сучасній території Іраку й Ірану.

Ірак та Персія[ред. | ред. код]

17 листопада 1326, провівши місяць у Мецці, Ібн Баттута долучився до каравану паломників, що поверталися до Іраку[11]. Спочатку караван пішов на північ до Медіни, а далі, ночами, на північний схід через плато Неджд до Наджафа. Мандрівка тривала 44 дні. У Наджафі Ібн Баттута відвідав мавзолей Алі, першого імама й четвертого правовірного халіфа, зятя Магомета, якого в наш час особливо вшановують шиїти.

Тут йому б піти далі з караваном до Багдада, але його ноги повернули на інший шлях, і він 6 місяців мандрував Персією. Спочатку з Наджафа до Васіта, а далі, на південь вздовж Тигру до Басри. Далі — через нагір'я Загрос в Ісфахан. Звідти — на південь, до Шираза, великого міста, яке не зачепила хвиля руйнування внаслідок монгольського нашестя, що знищила багато міст, розташованих північніше. Нарешті, Ібн Баттута пішов назад, через гори до Багдада й добрався туди у червні 1327[12]. Частина міста лежала в руїнах після нападу війська Хулагу-хана.

У Багдаді він довідався, що Абу Саїд, останній монгольський правитель об'єднаного ільханату, покидає місто з великим почтом, прямуюючи на північ[13]. Ібн Баттута йшов частину шляху з його караваном, а далі повернув північніше до міста Табріз, що лежало на Великому шовковому шляху. Це місто першим із міст регіону відкрило міську браму перед монголами й стало важливим торговим центром після того, як його конкуренти були знищені.

Знову повернувшись у Багдад, мабуть у липні, Ібн Баттута зробив поїздку на північ, вздовж Тигру й побував у Мосулі, Джизре та Мардіні. Останні два міста розташовані на території сучасної Туреччини. Повертаючись до Мосула, він долучився до каравану паломників, що йшов до Багдаду, щоб зустрітися із іншим караваном і разом перейти Аравійську пустелю до Мекки. Під час цього переходу Ібн Баттута захворів на діарею й прийшов у Мекку ослабленим і виснаженим. Так здійснився його другий хадж[14].

Ібн Батута

Аравійський півострів[ред. | ред. код]

У Мецці Ібн Баттута дещо затримався. У «Подарунку» говориться, що він жив у місті три роки: з вересня 1327 до осені 1330. Але через плутанину з хронологією, деякі коментатори вважають, що він мабуть, жив там лише рік, до 1328[15].

Вийшовши з Мекки після хаджу 1328 (або 1330) він подався до порту Джидда на березі Червоного моря, а звідти кораблями вздовж узбережжя. Суднам доводилося долати південно-східні вітри, а тому просувалися вони повільно. Добравшись до Ємену, Ібн Баттута побував у Забіді, потім у високогірному Таїзі, де зустрівся з маліком Муджахідом Нур-ад-Дін Алі з династії Расулідів. Ібн-Баттута також стверджує, що відвідав Санаа, але дослідники в цьому сумніваються[16]. Ймовірніше, що він із Таїзу подався прямо до портового міста Аден і прибув туди на початку 1329 або 1331[17]. Аден був важливим транзитним центром у торгівлі між Індією та Європою.

Сомалі[ред. | ред. код]

В Адені Ібн Баттута сів на корабель, що плив спочатку до Зейли, що на сомалійському боці Аденської затоки. Потім він поплив до мису Гвардафуї і далі за нього вздовж східного узбережжя Африки. Проводячи в кожномі місці приблизно тиждень, мандрівник добрався до Могадишо. У ті часи Могадишо було найбільшим і найзначнішим містом у, як тоді говорили, «Країні берберів», яка тепер відома під назвою Африканський ріг[18][19][20]. Коли туди в 1331 прибув Ібн Баттута, місто було в зеніті процвітання. Ібн Баттута описав Могадишо, як надзвичайно велике місто із великою кількістю багатих купців, знамените високоякісними тканинами, які воно експортувало в Єгипет та інші країни[21][22]. Він додав, що містом править сомалійський султан, бербер із північного Сомалі, який розмовляє однакова добре як сомалійською мовою (Ібн Баттута називає її могадіською), так і арабською[23][24]. У султана завжди були під рукою готові до послуг візирі, правники, воєводи, євнухи[23].

Узбережжя суахілі[ред. | ред. код]

Від Могадішу Ібн Баттута поплив ще далі на південь, в краї, які тоді називалися арабською Білад аль-Занж — Землі Занжів, тобто чорних[25]. Однієї ночі корабель зупинився біля острівного міста Момбаса[26]. У ті часи місто було маленьким і мало важливим, свого розквіту воно досягне тільки в наступному столітті[27]. Звідти Ібн Баттута поплив далі на південь до острівного міста Кілва, що наразі належить Танзанії[28], що було важливим транзитним центром в торгівлі золотом.[29]. Він описав місто, як одне з найгарніших і найкраще збудованих у світі[30].

Коли мусони змінили напрям, Ібн Баттута повернувся до Аравії, побував у Омані, проплив Ормузьку протоку і прибув до Мекки до хаджу 1330 (або 1332).

Візантія, Золота Орда, Анатолія, Центральна Азія, Індія[ред. | ред. код]

Проживши ще рік у Мецці, Ібн Баттута вирішив поступити на службу до делійського султана Мугаммада бін Туґлака. Для мандрівки в Індію йому потрібен був провідник і тлумач, тому в 1330 чи 1332 він вирушив до Анатолії, яка тоді була в руках у турків-сельджуків, і приєднався до каравану, що прямував до Індії. Він виплив з сирійського порту Латакія на генуезькому кораблі й висадився в Аланії, що на південному узбережжі сучасної Туреччини. З Аланії він пройшов до Конії і далі до Синопа, міста на березі Чорного моря[31].

Перепливши через море, Ібн Баттута висів у кримському місті Каффі, теперішній Феодосії, й потрапив на землі Золотої Орди. Він купив воза й приєднався до каравану Узбек-хана, який подорожував до Астрахані, міста на Волзі.

Добравшись до Астрахані, хан дозволив своїй вагітній дружині, принцесі Баялун, можливо незаконнонародженій доньці візантійського імператора Андроніка III Палеолога повернутися на час пологів додому в Константинополь. Ібн Баттута попросився її супроводжувати, і вперше вибрався за межі ісламського світу[32].

У Константинополь він потрапив під кінець 1332 або 1334 року. Там він зустрівся з візантійським царем, відвідав Софіївський собор і розмовляв із православними священиками. Після місяця в Константинополі Ібн Баттута вирушив у подорож назад, в Астрахань, а потім пішов далі в напрямку Аральського моря, до Бухари й Самарканда. Звідти він пішов на південь у Афганістан, через гірські перевали й до Індії. У «Подарунку» він описує Гіндукуш[33].

Султан Мугаммад бін Туґлак із династії Туґлак славився як найбагатша людина в ісламському світі. Він тримав у себе численних учених, суфіїв, каді, візирів, необхідних для зміцнення держави. Подібно до держави мамлюків у Єпипті, Делійський султанат залишився серед небагатьох міцних твердинь ісламу після монгольського нашестя. Завдяки рокам навчання в Мецці Ібн Баттута отримав посаду каді, тобто судді, при султані.

В Індії Ібн Баттута побував також у місті Гансі у царстві Сарсатті. Він описує місто «як одне з найкрасивіших, найкраще збудованих і найбільш населених; воно оточене міцними мурами, а його засновник — легендарний невірний правитель на ймення Тара»[34].

Ібн Баттута прослужив на посаді каді 6 років. Туґлак навіть за мірками тих часів був людиною хаотичної поведінки й становище Ібн Батути при ньому не було певним: правитель то ставився до нього як до відданого й гідного довіри підлеглого, то підозрював його у державній зраді. Врешті-решт, Ібн Баттута вирішив покинути посаду, використавши як привід бажання здійснити ще один хадж. Однак султан попросив його стати послом держави в Китаї, де правила династія Юань. Ібн Баттута скористався можливістю водночас опинитися подалі від султана й побачити нові землі.

Південно-Східна Азія та Китай[ред. | ред. код]

Впродовж 6 років Ібн Баттута обіймав посаду каді в державі Мугаммада ібн Туґлака.

Ібн Баттута вирушив до Китаю, проте дорогою до узбережжя на загін Батути напали індуси[35]. Його відрізали від інших, пограбували, й він ледь не втратив життя[36]. Втім, йому пощастило знову наздогнати загін через десять днів, і він продовжив подорож до Хамбату, міста на західному узбережжі Індії. Звідти від поплив морем до Калікуту, теперішнього Кожікоде, місця, де через два століття висадився Васко да Гама. Коли Ібн Баттута зійшов на берег і пішов у мечеть, надлетів шторм, і потопив один із кораблів експедиції[37]. Інші кораблі поквапилися відплисти без нього. Все завершилося тим, що через кілька місяців він опинився в руках місцевого правителя.

Повернутися в Делі він боявся, тож залишився на певний час на півдні Індії під протекцією Джамаль-уд-Діна. Це був правитель невеликого, але міцного Наваятського султанату, що розкинувся на берегах річки Шараваті біля Аравійського моря. Коли султана скинули з трону, Ібн Батуті довелося покинути Індію. Він вирішив продовжувати свій шлях у Китай, але на початку подорожі зробив гак, відвідавши Мальдіви.

Один з Мальдівських островів.

На Мальдівських островах він провів дев'ять місяців, більше, ніж розраховував. Його послуги як високопоставленого каді були дуже бажані на островах, де іслам тільки нещодавно прийшов на заміну буддизму. Його наполовину підкупили, а наполовину змусили залишитися. Він отримав посаду верховного судді й одружився з родичкою правителя Омара I. У результаті Ібн Баттута опинився у вирі місцевої політики, й врешті-решт зміг вирватися тільки тоді, коли його строгі присуди вичерпали терпіння в державі з доволі ліберальними звичаями. У «Подарунку» він лементує щодо місцевих жінок, які розгулювали, не маючи жодного одягу вище талії. Місцева влада не звертала жодної уваги на його критику таких звичаїв. З Мальдівів він поплив на Шрі Ланку, щоб побачити Пік Адама.

Випливши із Шрі Ланки, його корабель ледь не затонув під час бурі, а потім на корабель, який його врятував, напали пірати. Ібн Батуту висадили на беріг, і він знову повернувся до Кожікоде, звідки знову поплив на Мальдіви, перш ніж сісти на китайську джонку, щоб все ж добратися до Китаю, де правила монгольська династія Юань.

Цього разу все склалося добре, він швидко добрався до Читтагонга, але змінив напрям і поплив до Сильхета, де зустрівся із шахом Джалалем, правителем держави на території сучасного Бангладешу. Потім він поплив ще далі на північ до Ассаму, звідки повернувся на початковий шлях, що вів до Суматри, Малакки, В'єтнаму, Філіппін, і, нарешті до Гуанчжоу.

Ібн Баттута першим чином згадує про вміння китайців малювати портрети новоприбулих чужинців. Також він розповідає про китайську кухню, і про те, що в ній використовується м'ясо також тварин, як жаби. У Гуанчжоу він відвідав Гору пустельника і мав коротку розмову із даоським ченцем. Після Гуанчжоу він продовжив свою подорож на північ, до міста Ханчжоу, що розташоване неподалік від сучасного Шанхаю. Він описує також мандрівку ще далі через Великий канал до Пекіна, однак на час його прибуття між монголами династії Юань розпочалася відкрита боротьба за владу, тож Ібн Баттута із провідником вирішили повернутися на південне узбережжя. Команда китайської джонки, яку він винайняв, щоб повернутися до Південно-Східної Азії, взяла в нього за проїзд непомірно велику суму, і він втратив багато з того, що йому вдалося зібрати в Китаї[38].

Повернення на батьківщину та Чорна смерть[ред. | ред. код]

Повернувшись у Гуанчжоу в 1346, Ібн Баттута розпочав далеку подорож назад у Марокко[39]. У Калікуті (Кожікоде) він думав, чи не віддатися на милість Мугаммада ібн Туґлака, але не зважився, і вирішив продовжувати свій шлях до Мекки. Дорогою до Басри через Ормузьку протоку він довідався, що Абу Саїд, останній правитель ільханату помер у Персії, і його держава розвалилася, а між персами й монголами розпочалася жорстока війна[40].

Прибувши в Дамаск у 1348 із наміром повторити свій перший хадж, він довідався, що його батько помер 15 років тому[41]. Смерть правила бал в наступні кілька років — розпочалася страшна пандемія чуми, яка отримала назву Чорної смерті. Ібн Баттута став свідком того, як вона пройшла Сирією, Палестиною та Аравією. У Мецці він вирішив повернутися в Марокко. Відколи він покинув рідні краї минуло майже чверть століття[42]. Дорогою він зробив останній невеликий гак, щоб відвідати Сардинію, і, нарешті, в 1349 пробрався через Фес у Танжер. Дома він довідався, що кілька місяців тому померла його мати[43].

Андалусія та Північна Африка[ред. | ред. код]

Арабески Альгамбри

У Танжері Ібн Баттута затримався тільки на кілька днів, після чого вирушив в дорогу — в Іберію. На Піренейському півострові тоді йшла війна між арабами й християнами. Альфонсо XI загрожував захопити Гібралтар, і в 1350 Ібн Баттута приєднався до гурту мусульман, що виїжджав з Танжера на захист порту[44]. Та, коли він прибув, Чорна смерть уже вбила Альфонсо, і небезпека відступила, тож Ібн Баттута вирішив скористатися нагодою оглянути країну. Він проїхав через Валенсію і добрався до Гранади[45].

Повертаючись із Андалусії, він вирішив оглянути ту частину мусульманського світу, яку він ще не досліджував: Марокко. Він зупинився на короткий час у Марракеші, який після чуми і після переносу столиці у Фес став майже містом-тінню[46].

У Танжері Ібн Баттута знову затримався ненадовго. У 1324, ще за два роки до початку першого хаджу Ібн Батути, правитель (манса) Малі, король королів, Муса проїздив через Каїр, здійснюючи свій власний хадж, і спричинив сенсацію своїм багатством — у Західній Африці було багато золота. Хоча Ібн Баттута прямо не згадує про це, чутки про багатства, можливо, посіяли цікавість у його голові, тож він вирішив відвідати мусульманські держави на південь від Сахари.

Восени 1351 Ібн Баттута виїхав із Фесу й добрався до міста Сиджильмаса на краю пустелі Сахари[47], де провів кілька місяців, за які придбав верблюдів для подальшої мандрівки. У лютому 1352 споряджений ним караван вирушив у дорогу й через 25 днів прибув до висохлого соляного озера Тегаза, місця, де розташовувалися соляні копальні. Усі будинки в тій місцевості були збудовані із пластин, які раби племені Масуфа вирізали у солі й перевозили верблюдами. Місто Тегаза було торговим центром, куди стікалося золото із Малі, але воно Ібн Батуті не сподобалося через рої мух і гнилу воду.

Після десятиденного перебування в Тегазі караван попрямував до оази Тасарала, де зупинився на три дні перед останньою найважчою ділянкою шляху через велику пустелю. З Тасарали вислали наперед розвідника із племені Масуфа, щоб він домовився в оазі Квалата про те, щоб звідти вислали воду назустріч спраглим мандрівникам. У Квалаті завершувався торговий шлях через Сахару. На час мандрівки Ібн Батути вона входила до Малійської держави. У підсумку караван потратив на 1600-кілометровий шлях через пустелю два місяці[48]

Далі Ібн Баттута пішов на південний захід вздовж річки, яка на його думку була Нілом, а насправді Нігером, доки не добрався до столиці держави Малі[49]. Там він зустрівся з манса Сулейманом, який правив державою з 1341 року. Зустрівшись з не особливо гостинним прийомом, Ібн Баттута все ж затримався в столиці на вісім місяців. Йому не подобалося те, що рабині, служниці й навіть доньки султана майже не носили одягу[50]. У лютому мандрівник рушив далі до Тімбукту[51]. Впродовж наступних двох століть Тімбукту розростеться й стане найважливішим містом регіону, але в часи Ібн Батути містечко було невеликим. У Тімбукту Ібн Баттута познайомився з місцевим купцем на ймення Абу Бакр Ібн Якуб, разом із яким дослідив навколишні землі й добрався кораблем до Гао. Саме тоді Ібн Баттута вперше побачив бегемотів, яких місцеві човнярі боялися, оскільки ті перевертали човни й убивали людей, однак Ібн Баттута згадує також хитрощі, за допомогою яких місцеве населення полювало на бегемотів, здобуваючи їхнє м'ясо і шкіру. Мандрівник провів місяць у Гао, досліджуючи місцеву географію й знайомлячись із жителями. Уже подорожуючи назад через пустелю, він отримав в оазі Такедда звістку від султана Марокко, який велів йому повертатися додому. У вересні 1353 мандрівник приєднався до великого каравану, який супроводжував 600 чорних рабинь, що дозволило йому бути в Марокко на початку 1354-го року.

«Подорожі»[ред. | ред. код]

Після повернення Ібн Баттута з ініціативи султана Марокко Абу Інан Фаріса продиктував свої спогади Ібн Джузаї, з яким мандрівник уже зустрічався раніше в Гранаді. Записи Ібн Джузаї залишаються єдиним свідченням пригод Ібн Батути. Повну назву рукопису تحفة الأنظار في غرائب الأمصار وعجائب الأسفار можна перекласти, як «Подарунок тим, хто роздумує про дива міст та чуда мандрівок», але часто їх називають الرحلة, що означає «Подорожі».

Ніщо не свідчить про те, що Ібн Баттута робив якісь записи впродовж 29 років своїх мандрівок. Диктуючи свої спогади він, мабуть, покладався тільки на свою пам'ять або на те, що писали інші мандрівники. Описуючи Дамаск, Мекку, Медіну та інші міста Ібн Джузаї безперечно копіював деякі місця з рукописів 12 століття, що належали Ібн Джубайру[52]. Аналогічно, більшість із описів міст у Палестині, Ібн Джузаї переписав з рукопису мандрівника XIII століття Могаммеда аль-Абдарі аль-Гігі[53].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Gibb, H.A.R. trans. and ed. (1929), Ibn Battuta Travels in Asia and Africa (selections), London: Routledge; Gibb, H.A.R. trans. and ed. (1958), The Travels of Ibn Baṭṭūṭa, A.D. 1325—1354 (Volume 1), London: Hakluyt Society; Gibb, H.A.R. trans. and ed. (1962), The Travels of Ibn Baṭṭūṭa, A.D. 1325—1354 (Volume 2), London: Hakluyt Society; Gibb, H.A.R. trans. and ed. (1971), The Travels of Ibn Baṭṭūṭa, A.D. 1325—1354 (Volume 3), London: Hakluyt Society; Gibb, H.A.R.; Beckingham, C.F. trans. and eds. (1994), The Travels of Ibn Baṭṭūṭa, A.D. 1325—1354 (Volume 4), London: Hakluyt Society, ISBN 978-0-904180-37-4 . (останній том повністю перекладено по смерті Гібба). (англ.)
  3. Dunn, 2005, с. 19
  4. Dunn, 2005, с. 22
  5. Dunn, 2005, с. 37; Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 21 Vol. 1
  6. Dunn, 2005, с. 39Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 26 Vol. 1
  7. Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 27 Vol. 1
  8. Dunn, 2005, с. 49; Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 67 Vol. 1
  9. Айдаб був портом на західному березі Червоного моря, розташований в 22°19′51″ пн. ш. 36°29′25″ сх. д. / 22.33083° пн. ш. 36.49028° сх. д. / 22.33083; 36.49028. Дивіться Peacock, David; Peacock, Andrew (2008). The enigma of 'Aydhab: a medieval Islamic port on the Red Sea coast. International Journal of Nautical Archaeology 37: 32–48. doi:10.1111/j.1095-9270.2007.00172.x. 
  10. Dunn, 2005, с. 53–54
  11. Dunn, 2005, с. 88–89; Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 404 Vol. 1
  12. Dunn, 2005, с. 97; Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 100 Vol. 2
  13. Dunn, 2005, с. 98–100
  14. Dunn, 2005, с. 102–103; Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 149 Vol. 2
  15. Ібн Баттута стверджує, що був у Мецці під час хаджу 1327, 1328, 1329 та 1330 років, але наводить порівняно мало інформації про своє перебування у місті. Після хаджу 1330 він подався у Східну Африку і знову повернувся до хаджу 1332. Він стверджує, що потім пішов у Індію й прибув на береги Інду 12 вересня 1333 року. Однак, хоча він не наводить точних дат, опис маршруту й дрібні деталі хронології свідчать, що подорож до Індії тривала три роки. Тому він, мабуть, вийшов із Мекки швидше на два роки, або прибув в Індію на два роки пізніше. Проблеми хронології обговорюються в книгах Gibb, 1962, с. 528–537 Vol. 2, Hrbek, 1962 та Dunn, 2005, с. 132–133.
  16. Dunn, 2005, с. 115–116, 134
  17. Gibb, 1962, с. 373 Vol. 2
  18. Sanjay Subrahmanyam, The Career and Legend of Vasco Da Gama, (Cambridge University Press: 1998), pp. 120—121.
  19. J. D. Fage, Roland Oliver, Roland Anthony Oliver, The Cambridge History of Africa, (Cambridge University Press: 1977), p. 190.
  20. George Wynn Brereton Huntingford, Agatharchides, The Periplus of the Erythraean Sea: With Some Extracts from Agatharkhidēs «On the Erythraean Sea», (Hakluyt Society: 1980), p. 83.
  21. Helen Chapin Metz (1992). Somalia: A Country Study. US: Federal Research Division, Library of Congress. ISBN 0844407755. 
  22. P. L. Shinnie, The African Iron Age, (Clarendon Press: 1971), p.135
  23. а б David D. Laitin, Said S. Samatar, Somalia: Nation in Search of a State, (Westview Press: 1987), p. 15.
  24. Chapurukha Makokha Kusimba, The Rise and Fall of Swahili States, (AltaMira Press: 1999), p.58
  25. Chittick, 1977, с. 191
  26. Gibb, 1962, с. 379 Vol. 2
  27. Dunn, 2005, с. 126
  28. Defrémery та Sanguinetti, 1853-1858, с. 192 Vol. 2
  29. Dunn, 2005, с. 126–127
  30. Leften Stavros Stavrianos, The world to 1500: a global history, (Prentice-Hall, 1970), p.354.
  31. Dunn, 2005, с. 137–156
  32. Dunn, 2005, с. 169–171
  33. Dunn, 2005, с. 171–178
  34. André Wink, Al-Hind, the Slave Kings and the Islamic Conquest, 11th-13th Centuries, Volume 2 of Al-Hind: The Making of the Indo-Islamic World. The Slave Kings and the Islamic Conquest 11th-13th Centuries, (BRILL, 2002)), p.229.
  35. Dunn, 2005, с. 215; Gibb та Beckingham, 1994, с. 777 Vol. 4
  36. Gibb та Beckingham, 1994, с. 773–782 Vol. 4; Dunn, 2005, с. 213–217
  37. Gibb та Beckingham, 1994, с. 814–815 Vol. 4
  38. Dunn, 2005, с. 259–261
  39. Dunn, 2005, с. 261
  40. Dunn, 2005, с. 268–269
  41. Dunn, 2005, с. 269
  42. Dunn, 2005, с. 274–275
  43. Dunn, 2005, с. 278
  44. Dunn, 2005, с. 282
  45. Dunn, 2005, с. 283–284
  46. Dunn, 2005, с. 286–287
  47. Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 376 Vol. 4; Levtzion та Hopkins, 2000, с. 282; Dunn, 2005, с. 295
  48. Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 385 Vol. 4; Levtzion та Hopkins, 2000, с. 284; Dunn, 2005, с. 298
  49. Розташування столиці середньовічної держави Малі невідоме.
  50. Jerry Bently, Old World Encounters: Cross-Cultural Contacts and Exchanges in Pre-Modern Times (New York: Oxford University Press, 1993),131.
  51. Defrémery та Sanguinetti, 1853, с. 430 Vol. 4; Levtzion та Hopkins, 2000, с. 299; Gibb та Beckingham, 1994, с. 969–970 Vol. 4; Dunn, 2005, с. 304
  52. Dunn, 2005, с. 313–314
  53. Dunn, 2005, с. 63–64

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  • Chittick, H. Neville (1977). The East Coast, Madagascar and the Indian Ocean. У Oliver, Roland. Cambridge History of Africa Vol. 3. From c.1050 to c.1600. Cambridge: Cambridge University Press. с. 183–231. ISBN 0521209811. .
  • Defrémery, C.; Sanguinetti, B.R. trans. and eds. (1853-1858). Voyages d’Ibn Batoutah (Arabic and French text) 4 vols. Paris: Société Asiatic. . Google books: Volume 1, Volume 2, Volume 3, Volume 4.
  • Dunn, Ross E. (2005). The Adventures of Ibn Battuta. University of California Press. ISBN 0-520-24385-4. . First published in 1986, ISBN 0-520-05771-6.
  • Gibb, H.A.R. trans. (1929). Ibn Battuta Travels in Asia and Africa (selections). London: Routledge. . Reissued several times. Extracts are available on the Fordham University site.
  • Gibb, H.A.R.; Beckingham, C.F. trans. and eds. (1958, 1962, 1971, 1994, 2000). The Travels of Ibn Baṭṭūṭa, A.D. 1325–1354 (full text) 4 vols. + index. London: Hakluyt Society. ISBN 978-0904180374. . Gibb is the sole author of volumes I—III. Volume IV was translated by Beckingham after Gibb's death in 1971. The volume lists both Gibb and Beckingham as authors.
  • Hrbek, Ivan (1962). The chronology of Ibn Battuta's travels. Archiv Orientalni 30: 409–486. .
  • Levtzion, Nehemia; Hopkins, John F.P., ред. (2000). Corpus of Early Arabic Sources for West Africa. New York, NY: Marcus Weiner Press. ISBN 1-55876-241-8. . First published in 1981. Pages 279—304 contain Ibn Battuta's account of his visit to West Africa.

П: П: П: П: