Капніст Марія Ростиславівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Капніст Марія Ростиславівна
Мария Капнист.jpg
Ім'я при народженні Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко
Народилася 22 березня 1914(1914-03-22)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Померла 25 жовтня 1993(1993-10-25) (79 років)
Київ, Україна
  • дорожньо-транспортна пригода[d]
  • Поховання Велика Обухівка
    Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
    Flag of the Soviet Union.svg СРСР
    Flag of Ukraine.svg Україна
    Діяльність акторка театру, кіноакторка
    Alma mater Російський державний інститут сценічних мистецтв (1934)
    Роки діяльності середина 1950 — 1993
    Діти дочка Радислава
    Батьки Ростислав Ростиславович Капніст (1875—1921)
    Анастасія Дмитрівна Байдак (1882—1930)
    Провідні ролі Наїна («Руслан і Людмила»)
    IMDb ID 0438455
    Нагороди та премії
    Заслужений артист України

    Марі́я Ростисла́вівна Капні́ст (справжнє ім'я: Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко; *22 березня 1914(19140322) — †25 жовтня 1993) — радянська і українська акторка театру і кіно, заслужена артистка УРСР1988), шляхтянка, донька графа[1], праонука українського поета, драматурга і громадсько-політичного діяча Василя Капніста[2]. Жертва сталінського терору і в'язень ГУЛАГу.

    Біографія[ред. | ред. код]

    Дитинство[ред. | ред. код]

    Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко народилася 22 березня 1914 року у Санкт-Петербурзі, в особняку на Англійській набережній, у родині графа[3][1] Ростислава Ростиславовича Капніста (18751921)[4], нащадка українського дворянського роду, засновники якого були вихідцями з грецького строва Занте (нині — Закінф), що належав Венеційській Республіці[5]. Граф мав великі землеволодіння у Хорольському повіті Полтавської губернії[5]. Надавав фінансову допомогу революціонерам, допомагав більшовикам ввозити з-за кордону примірники газети «Искра»[5].

    Двоюрідний прадід Марії (рідний брат її прадіда Петра Васильовича Капніста) — український поет, драматург і громадсько-політичний діяч Василь Васильович Капніст (17581823)[6]. Все життя прожив у Великій Обухівці на Полтавщині[7]. Своїх селян граф відпустив на волю, а його сини — Олексій та Семен — були декабристами[7].

    Мати Марії — Анастасія Дмитрівна Байдак (18821930) — із роду кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка[5][8][9], гетьмана Павла Полуботка[10][8][9] та козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських[8]. Знала 8 мов[11].

    Марія була п'ятою і останньою дитиною в сім'ї. Мала старшу сестру Єлизавету, а також трьох братів — Василя, Григорія та Андрія. До семи років жила в Санкт-Петербурзі, у сімейному особняку на Англійській набережній. В гості до Капністів приходили найвідоміші городяни, серед яких був і Федір Шаляпін, за деякими даними, закоханий у Анастасію Дмитрівну[12]. Звернув увагу Шаляпін і на юну Мірочку (так Маріетту звали рідні та друзі)[12]. Давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі[12].

    Батьки Марії Капніст.jpg Марія Капніст із братами та старшою сестрою.jpg Марія Капніст із сестрою та братами.jpg
    Батьки Марії Капніст
    1900-ті-1910-ті
    Марія Капніст із братами та старшою сестрою
    кінець 1910-х
    Марія Капніст із братами
    та старшою сестрою
    кінець 1910-х-початок 1920-х

    Після Жовтневого перевороту родина переїхала на дачу у Судак, де жила бабуся[13]. З 1920 року, коли більшовики захопили Крим, граф Капніст мав, як і всі дворяни, ходити в місцеву управу відзначатися[12].

    13 січня 1921 року більшовики розстріляли графа — за звинуваченнями у допомозі Добровольчій армії та активну участь у повстанні кримських татар 1918 року[5] (реабілітований 29 червня 1995 року прокуратурою Автономної республіки Крим[1]). Перед розстрілом граф три тижні провів у підвалі судакської ЧК разом з Аделаїдою Герцик. «Графу К.» присвячений перший з п'яти «Підвальних нарисів» Аделаїди Герцик, що має назву «Todesreif» (з німецької — «Готовий до смерті») — у ньому вона описує останні дні життя Ростислава Капніста і його побачення з дітьми[14].

    Марія Капніст про смерть батька розповіла журналістам таке:

    «Коли з'явилася «надзвичайка» — було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше розстріл. Коли хтось запитав батька: «Ти підеш?» — він відповів: «Я не боягуз». «Я благаю, тато, не ходи!». Він пішов. А у нас був такий круглий стіл. І ось я пам'ятаю стакан — раптом сам розбився на дрібні шматочки, ніби хтось його вдарив. Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли ... А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам'ятаю обличчя тих людей. Один з них сказав іншому, вказуючи на мене: «Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її». Я закричала: «Ви не можете! У вас немає наказу!» Я тоді вже все знала. Три тисячі людей розстріляли за одну ніч. На горі Алчак. Ніхто не знає, що творилося в Криму. Ми голодували жахливо. Мололи виноградні кісточки ... врятувалися дельфінячим жиром — один рибалка впіймав дельфіна ...»[15].

    У 1921 році більшовики також зруйнували дачу-особняк Капністів[16]. Марії, її мамі та братам вдалося уникнути арешту[16]. Кілька років овдовіла Анастасія Байдак викладала в Криму, щоб заробити на життя[9].

    Навчання[ред. | ред. код]

    Марія у 1920-ті-1930-ті

    У 1927 році захворіла тітка у Києві — Марія переїхала до неї[17]. Закінчила у Києві трудову школу, але мріяла про театр[17]. Вирішила повернутися до Ленінграду, де вступила до театральної студії Юрія Юр'єва при Ленінградському драматичному театрі імені Олександра Пушкіна[17]. Але студію закрили — тому знову повернулася до Києва, вийшла заміж (в інтерв'ю, де про це зізналася — не поточнила, за кого саме вийшла[17]) і вступила на фінансовий факультет Інституту народного господарства[17]. Та вчитися на фінансиста Марії було «нудно»[17] — і вона знову повернулася до Ленінграду і вступила до театрального інституту[17]. У місті зустріла колишнього шанувальника своєї старшої сестри Єлизавети — інженера-електрика Георгія Холодовського, знайомого ще по Судаку. Між ними зав'язалися романтичні стосунки[18].

    У 1934 році, коли вбили Сергія Кірова, який дружив з родиною Капністів, знову почалася чистка неблагонадійних[9]. Тоді ж Марія відмовила Лаврентію Берії, який звернув на неї увагу під час змагань на стадіоні: Марія мала вражаюче волосся — коси, товщиною в руку, і ефектну пишну фігуру (важила тоді більше 90 кілограмів)[9]. У підсумку, через дворянське походження — її виключили з театрального інституту із забороною мешкати у місті[19]. Змушена повернутися до Києва. Працювала бухгалтером у Києві, пізніше — у Батумі (Грузія)[19].

    Табори[ред. | ред. код]

    Виписка із протоколу у справі Марії Капніст
    1942

    У 1937 році — перший арешт. Але згодом Марію відпустили[7]. 27 серпня 1941 року — заарештована знову[8]. За «антирадянську пропаганду»[19]. Засудили, за статтею 58-10 частина 1 («пропаганда і агітація, що містять заклик до повалення радянської влади»), до 8-ми років виправно-трудових таборів[7][20].

    У 1950 році[9], у тюремній лікарні Степлагу, в Казахстані, де жила на поселенні і працювала у вугільних копальнях, народила доньку Радиславу (скорочено — Рада)[20][21]. Батьком дівчинки був вільнонайманий польський інженер, шляхтич[20][22], Ян Волконський, який любив Марію[20].

    Про своє народження і батька Радислава розповідала журналістам таке:

    «Якось горів степ, де працювали засуджені. Він дізнався, що там знаходиться і мама, примчав туди на коні і її, єдину з усіх, врятував. Сам дуже обгорів. І коли вони вийшли з лікарні, мама його запитала: «Чим я тобі зобов'язана?» Він сказав: «Народженням дочки». І вона пішла на цей крок, думаючи, що нічого не вийде ...»[20].

    Ян Волконський пропонував Марії заміжжя, але вона відмовилася[20]. За даними доньки — через те, що не могла забути Георгія Холодовського, який всі табірні роки підтримував її посилками[20]. Надсилав переважно сухарі, сухофрукти та цибулю, що рятували від голоду і цинги[12]. Коли Раді виповнилося три роки, Яна Волконського розстріляли[22].

    Ось як Марія Капніст згадувала той період:

    «Мене збиралися відправити на інший об'єкт, в інший табір. І ось я падаю з вікна другого поверху, калічу ногу, тільки б не розлучатися з донькою. Тут нова біда: сподобалося моє дитя прокурорші. Почала вмовляти: віддай, вона у мене людиною стане. А ти що їй даси? Хочеш, заплачу тобі добре? Я рішуче відмовлялася, а страх серце заморожував... Потім Раду взяли вільнонаймані, чоловік і дружина, приїжджали в табір, а жили біля пристані. Від нас на пристань брали чоловіків вантажити мішки. Я, щоб дочку побачити, одягала чоловічу робу і грузила мішки. А Раду посаджу на лавку біля вікна, щоб бачити. Ношу і на дочку дивлюся. І сила невідомо звідки бралася...»[23].

    27 серпня 1949 року — звільнена зі Степлагу і направлена на поселення в село Казачинське Красноярського краю[21].

    Вдруге засуджена — у грудні 1951 року. Десять років таборів[21] отримала за те, що заступилася за доньку: побачила, як її мучить вихователька в дитячому садку[18], і накинулася на жінку з кулаками[20]. Вихователька, яка виявилася коханкою кадебіста, потім довго лежала в лікарні[20].

    Доньку відібрали і відправили до дитбудинку[20]. Якого саме — матері не повідомили[20]. Дівчинку розшукала табірна подруга Марії Капніст — Валентина Базавлук[20], яка вже відбула свій термін і саме мала вийти на волю. Вона знайшла Раду в Єсаулівському дитбудинку під Красноярськом і домоглася її переведення в дитбудинок у Харкові, де сама жила[20]. Валентина Базавлук відвідувала Раду щодня, а на вихідні — забирала до себе[20].

    Також подруга Марії поїхала до Москви, де змогла потрапити на прийом до Анастаса Мікояна[20]. Серед іншого, поскаржилася йому на незаконне ув'язнення Капніст. Мікоян почав з'ясовуючи, чому Марія стільки років знаходиться в таборах[20]. Завдяки його втручанню її звільнили раніше — 10 лютого 1956 року[21], з Ангарлагу Іркутської області[8] (у таборі вона мала бути до 1963 року)[20].

    Після звільнення — Марія поїхала до Москви[24]. На вокзалі її зустрічав Георгій Холодовський[12]. Дуже постарілу жінку — спочатку не впізнав[18][12]. Ця зустріч шокувала Марію[18][12]. Ось як вона описувала її журналістам:

    «На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе до ладу. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним, опалим обличчям. Злякалася і вискочила в коридор, там офіцер у вікна, запитує: «Що з вами?» Я показую на туалет — там якась стара. Він відкриває двері — нікого. І тут я зрозуміла: бабуся — це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги ... І ось московський вокзал. Іду і думаю, як зустріне мене мій друг, що скажемо один одному через стільки років. Він не впізнав мене ... Я підійшла ближче і ледь чутно сказала: «Юл, Юл». Як колись в дитинстві, коли грали в піжмурки. Страшні конвульсії пробігли його помертвілим обличчям. Кинувся до мене, я його відштовхнула і побігла — мені було все одно: під потяг або ще куди. Друг наздогнав мене»[24].

    З Холодовським потім дружили все життя, їздили один до одного в гості[12]. Він кілька разів пропонував одружитися, але Марія не давала згоди[12].

    Реабілітація[ред. | ред. код]

    Марія Капніст у ролі ігумені у фільмі «Таврія»
    1959

    У тому ж 1956 році — поїхала до Києва. Оселилася у своєї подруги з 1930-х років Анни Пильняк на Деміївці (тоді — Сталінці) в приватному будинку[8]. Працювала масажисткою[20], почала зніматися у кіно (перша роль-епізод — у фільмі 1956 року «Одна ніч» режисерів Максима Руфа та Олександра Музиля). За порадою знайомих — потрапила на прийом до письменника і академіка Миколи Бажана, якому розказала про свої поневіряння[7]. За його сприяння Спілка письменників УРСР оформила Марію Капніст опікуном дружини одного з письменників, яка жила на Гоголівській вулиці в одноповерховому будинку «з примітивними зручностями»[7].

    У 1958 році — реабілітована[19]. Постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у справі Капніст були скасовані і справу щодо неї припинено за відсутністю складу злочину[12].

    З 1960 року — штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії імені Олександра Довженка[21]. Їй діставалися переважно невеликі ролі та епізоди[21].

    Забрати доньку з харківського дитбудинку не змогла, оскільки їй видали довідку про те, що вона не може виховувати дитину — через порушення нервової системи[20]. Також не мала постійної зарплатні і впорядкованого режиму життя — постійно їздила у відрядження на зйомки[20]. Врешті — Раду удочерила Валентина Базавлук[20].

    Про свої перші зустрічі з мамою Рада згадувала так:

    «Зі мною поруч багато років була Валентина Іванівна, я любила її. І коли мені сказали: «Приїхала твоя мама», я злякалася. А раптом вона мене забере? Та й в дитбудинку всі торочили: «Не та мати, яка народила, а та, яка виховала». У мене, дитини, просто зафіксувалося, що мама мене кинула, і я її карала своєю дитячою неусвідомленою жорстокістю. Кожен раз, коли мама приїжджала в дитбудинок, я ховалася від неї, і всі мене шукали. Перший раз мене силою притягли до матері. Вона до мене кинулася і почала обіймати, цілувати: «Радочка, миленька, дорога». Це було ридання всього тіла. А мене це дико дратувало, і я думала: «Коли ж ці тортури закінчаться!»»[20].

    Відносини матері і доньки налагодились, тільки коли Радислава стала підлітком[20].

    Членкиня Спілки кінематографістів України1980). Заслужена артистка УРСР (1988).

    Ось як відгукувалася про неї художниця Тетяна Голембієвська:

    «У побуті Марія Капніст була зовсім беззахисна: витала в емпіреях, жила новими образами в кіно. Постійно у Марії витягали гаманці, вона втрачала ключі, документи ... Вічно в її квартирі на вулиці Кавказькій, отриманої від кіностудії, жили якісь дівчатка, яким нікуди було подітися, якісь хлопчики, яким треба було десь перебути, якісь абітурієнти, студенти, жінки з понівеченими долями, яким потрібно було допомогти ... Марія Ростиславівна була дуже енергійною і імпульсивною. Могла о третій годині ночі привезти нам додому підсніжники — хотіла, щоб ми перші вдихнули аромат весни. Або раптово приїхати до мене в майстерню: «Тетяночко, я вас так давно не бачила!»[7].

    За словами Радислави, Марія Капніст була віруючою людиною і ніколи не розлучалася з фамільною іконкою Козельщанської Божої Матері, завжди давала милостиню[9]. Також, навіть у 70 років, мала дівочу фігуру, легко робила «берізку», гарно плавала і займалася йогою[9].

    Смерть[ред. | ред. код]

    Після таборів — ніколи не користувалася метро та підземними переходами — вони нагадували їй шахти Казахстану[25]

    25 жовтня 1993 року Марія Капніст потрапила в ДТП — у Києві, на проспекті Перемоги, її збила машина. Лікарі врятувати її не змогли — Марія Капіст померла в Олександрівській лікарні.

    Останні хвилини життя мами Радислава Капніст згадувала так:

    «В останні хвилини життя їй було особливо важко. Її везли в реанімацію. І вона змусила раптом мене нахилитися. «Мамочка, — питаю, — що таке?» «Неси по життю рід Капністів. Якщо не ти, то хто? — сказала вона пошепки. — Дай мені слово». Так вона взяла з мене обіцянку займатися Капністами»[6].

    Похована Марія Капніст у родовому селі Велика Обухівка, на Полтавщині[19], на родинному цвинтарі Капністів, поруч з прадідом, Василем Васильовичем Капністом[21].

    Родина[ред. | ред. код]

    Мала старшу сестру Єлизавету (1904-1921) та трьох братів — Василя (1907[16]-1926), Григорія (1908-1976[16]) та Андрія (1910-1989). Єлизавета померла у 1921 році, через два дні після розстрілу батька, від «нервового раптового паралічу»[14]. Василь, за даними «Літературної газети», — потонув, а Андрій змінив графське прізвище на Копніст[18]. Григорій — з 1922 року працював чорноробом по радгоспам і в лісництвах, з 1925, після закінчення школи, — рахівником в екскурсійному бюро, з осені — в дорожньому відділі комунального господарства в Москві[16]. Потім — техніком-топографом в бюро «Волгостроя»[16]. 26 квітня 1930 — арештований в Москві, засуджений до 3 років заслання і відправлений в Східносибірський край[16]. Пізніше — звільнений, працював топографом[16]. Помер у Ярославлі у 1976 році[16].

    У 1950 році[9] Марія народила доньку Радиславу. Ім'я дівчинці дала на честь героїні оповідання Максима Горького «Макар Чудра»[20]. Радислава закінчила Харківський політехнічний інститут, працювала на Харківському авіаційному заводі інженером-технологом[20]. Має двох синів — Ростислава та Георгія Капніста[20]. Та двох онуків — Ярослава Ростиславовича та Ростислава Ростиславовича (народився 22 березня 1996 року)[20].

    Ось що у 2005 році Радислава Капніст розповіла про своїх дітей на онуків журналістам:

    «Моєму старшому синові Ростиславу 33 роки, у нього двоє дітей. Онуку Ярославу вже 12 років, а молодший, Ростислав, народився 22 березня 1996 року, в день народження Марії Ростиславівни. Він — Ростистав Ростиславович-молодший, як його прадід. Молодший син — Георгій Капніст — творча натура. Йому 20 років, вчиться на 3-му курсі Банківської академії. У нього чудовий стиль письма, може годинами писати наукові роботи. Георгій серйозно вивчає родовід Капністів»[20].

    Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

    Поштова марка України, випущена до сторіччя від дня народження Марії Капніст, 2014

    Фільмографія (вибрана)[ред. | ред. код]

    Марія Капніст зіграла у понад 120 художніх фільмах і створила галерею гострохара́ктерних образів у кіно — графинь, дам, загадкових бабусь, відьом, циганок і чарівниць.

    Див. також[ред. | ред. код]

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. а б в Капнист Ростислав Ростиславович // Реабилитированные историей. Автономная Республика Крым: Книга третья. — Симферополь: АнтиквА, 2006. — С. 105-106. — ISBN 978-966-2930-25-2
    2. Капніст Марія Ростиславівна // Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 286.
    3. Капнисты // Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. — Киев, 1910. — С. 295.
    4. Отдел III // Весь Петроград на 1915 год: адресная и справочная книга г. Петрограда. — Петроград, 1915. — С. 271.
    5. а б в г д Капніст Р. О., Іваницький О. О. Капніст Ростислав Ростиславович // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.
    6. а б Чабан Николай. Мария Капнист. В огне непоколебимая // Зоря. Область. — 2014. — 9 липня. — С. 8.
    7. а б в г д е ж Лисниченко Ирина. Посетив Францию после 20 лет сталинских лагерей, графиня Капнист жаловалась: «За границей жить не могу! Так и не привыкла выключать за собой свет!» // Факты и комментарии. — 2003. — 21 марта. — С. 28.
    8. а б в г д е Леонтович Олена. Моя тітонька Міра... // Кіно-Театр. — 2009. — № 3. — С. 15-17.
    9. а б в г д е ж и к Шостак Надежда. Актерский талант заметил Шаляпин, а Берия сослал в лагеря // КП в Украине. — 2013. — 30 жовтня.
    10. Леонтович Олена. Та, що несла людям жайворонків // Слово просвіти. — 2003. — 9-15 квітня. — С. 9.
    11. Інтерв'ю доньки Марії — Радислави Капніст — для сюжету «Марія Капніст» ( на 2-й хвилині 50-й секунді) // Телеканал «Культура». — 2010. — 19 серпня.
    12. а б в г д е ж и к л м Мария Капнист. Графиня рудников // Капков С.В. Эти разные, разные лица: Легенди советского кино. — М.: Алгоритм, 2001. — С. 355-368. — ISBN 5926500419
    13. Капнист М. Р. В огне непоколебимы / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 175.
    14. а б Todesreif // Герцык Аделаида. Стихи Сугдейские. Подвальные очерки. — М.: Дом-музей Марины Цветаевой, 2010. — С. 136-152. — ISBN: 978-5-93015-107-7
    15. Капнист М. Р. В огне непоколебимы / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 175-176.
    16. а б в г д е ж и к Про Григорія Ростиславовича Капніста на сайті міжнародної правозахисної організації «Меморіал»
    17. а б в г д е ж Капнист М. Р. В огне непоколебимы / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 176.
    18. а б в г д Азаров Игорь. Мария Капнист — графиня из ГУЛАГа // Литературная газета. — 2016. — №13.
    19. а б в г д Капніст Р. О., Іваницький О. О. Капніст Марія Ростиславівна // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.
    20. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг Цимбал Галина. Рада, дочь знаменитой актрисы графини марии капнист: «Когда мама отказалась делать аборт, ее начали пытать: опускали в ледяную ванну и избивали ногами» // Факты. — 2005. — 21 березня.
    21. а б в г д е ж "В огні неспалима". Марія Капніст: Інформаційно-бібліографічний список. — К., 2012. — 8 с.
    22. а б Костенко Т. «С любовью, твоя баба Яна» : так подписывала свои письма дочери актриса Мария Капнист, которой 22 марта исполнилось бы 94 года // Комсомольская правда. — 2007. — 24 марта. — С. 5.
    23. Капнист М. Р. В огне непоколебимы / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 177-178.
    24. а б Капнист М. Р. В огне непоколебимы / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 179.
    25. Литвиненко Таїсія. «Проста історія» однієї дворянки (Марія Ростиславівна Капніст) // Кіно-Театр. — 2003. — № 2. — С. 56-57.
    26. Марія Капніст Три Свята на сайті YouTube
    27. Панорама українського кіно 2008—2009[недоступне посилання з липня 2019]
    28. Фільм «Горда сльоза» на сайті YouTube
    29. Випуски поштових марок (2014 р.). http://www.ukrposhta.com/. УДППЗ «Укрпошта». Процитовано 6 жовтня 2014. 
    30. У Києві відкриють меморіальну дошку акторці Марії Капніст. http://i-pro.kiev.ua/. Інформаційна аґенція культурних індустрій ПРО. 11.09.2014. Архів оригіналу за 09.10.2014. Процитовано 4 жовтня 2014. 
    31. Рішення Київської міської ради від 15 листопада 2018 року № 17/6068 «Про перейменування вулиці у Шевченківському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2018. — № 137 (5188). — 18 грудня. — С. 3.

    Джерела[ред. | ред. код]

    Основні[ред. | ред. код]

    Додаткові[ред. | ред. код]

    • Журавлева Любовь. Родовое проклятие колдуньи Наины // Караван историй. — №3. — С. 114-133.
    • Капніст Марія Ростиславівна // Спілка кінематографістів України: довідкове видання / редкол.: Т. В. Левчук (відп. ред.) та ін.; вступ. ст.: Н. М. Капельгородської, А. І. Щербака; авт.-упоряд.: Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, Є. Н. Махтіна. — Київ: Мистецтво, 1985. — С. 68—69.
    • Капнисты // Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. — Киев, 1910. — С. 295.
    • Кочевська Людмила. Марія Капніст. Сторінки незвичайної долі: спогади. — К.: Фотовідеосервіс, 1994. — 109 с.
    • Лазечко П. Капністи: меценати української культури // Дзвін. — 2003. — №4. — С. 111-113.
    • Марія із роду Капністів // Убийвовк Л. Жінки незвичайної долі. — Полтава: Форміка, 2007. — С. 72-85.
    • Марія Ростиславівна Капніст // Славетний рід Капністів / Ред. Т. Бойко. — Миргород, 2008. — С. 23-29.
    • Панкратьєв С. Голгофа Марии Капнист // Правда Украины. — 2005. — 8-14 грудня. — С. 24.
    • Панкратьєв С. Марія з роду Капністів // Літературна Україна. — 2005. — 21 квітня. — С. 8.
    • Рудченко Н. Марія з роду Капністів // Прапор перемоги (Миргород). — 2005. — 27 квітня.
    • Рясний А. Графиня, актриса, каторжанка … // Село полтавське. — 1995. — 30 березня. — С. 4.
    • Рясний А. Сторінки незвичайної долі // Зоря Полтавщини. — 1995. — 6 червня. — С. 4.
    • Топачевський А. Рід Капністів // Літературна Україна. — 1998. — 26 березня.
    • Цимбал Г. В огне непоколебимая // Натали. — 2005. — № 7. — С. 108-115.
    • Чабак Р. Графиня, яка заходила до клітки з тигром // Вечірній Київ. — 2003. — 31 жовтня. — С. 3.
    • Яремчук А. Марія з роду Капністів // Новини кіноекрана. — 1988. — № 8. — С. 11-13.

    Посилання[ред. | ред. код]