Focke-Wulf Fw 190

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Fw 190 A-3 з зображеням міфічної тварини Татцельвурм на капоті, емблемою II/JG 1

Focke-Wulf Fw 190 Würger — одномісний одномоторний поршневий винищувач-моноплан, створений німецькою компанією Focke-Wulf, що стояв на озброєнні Люфтваффе під час Другої світової війни. Один з найкращих винищувачів свого часу. Широко використовувався в ході Другої світової війни. Всього було виготовлено 19 999 літаків, з них 13 365 машин у варіанті винищувача і нічного винищувача і 6634 машин у варіанті винищувача-бомбардувальника.

Виробництво тривало з 1941 року і до самого закінчення війни, в ході якого літак неодноразово модернізувався. Fw 190 зарекомендував себе справжньою «робочою конячкою» Люфтваффе (хоча радянські льотчики завжди наголошували, що з «мессерами» бої вести важче, ніж з FW-190, усвідомили це і самі німці — і на Східному фронті аж до кінця війни основним винищувачем залишався Bf.109) і успішно використовувався в різних амплуа, зокрема в ролі висотного перехоплювача (особливо Fw 190 D), ескортного винищувача, штурмовика, нічного винищувача.

Розробка[ред.ред. код]

Восени 1937 року Імперське міністерство авіації замовило декільком компаніям розробку проекту нового винищувача, для використання спільно з Мессершмиттом Bf 109. Мессершмітт Bf 109 чудово зарекомендував себе, однак вище керівництво Люфтваффе боялося, що новітні іноземні розробки можуть перевершити його, і хотіло мати сучасніший винищувач в запасі. Конструкторське бюро (КБ) «Фокке-Вульф Флюгцойгбау АГ», очолюване професором Куртом Танком, запропонувало кілька варіантів літака, в основному, з двигунами водяного охолодження.

Однак розробки не викликали інтересу у міністерстві до тих пір, поки не був запропонований проект з використанням 18-циліндрового двигуна BMW 139 повітряного охолодження з зіркоподібним розташуванням циліндрів. У той час серед європейських авіаконструкторів такі двигуни не користувалися популярністю, тому що вважалося, що їх велика площа поперечного перерізу створювала занадто великий аеродинамічний опір і обмежувала огляд пілотові, в порівнянні з рядними двигунами з рідинним охолодженням. Однак Танка це не збентежило. Замість того, щоб залишати циліндри двигуна відкритими, поліпшуючи охолодження і збільшуючи лобовий опір, КБ спроектувало носову частину з невеликим зазором між обтічником і циліндрами в поєднанні з тунельним коком пропелера.

До складу групи КБ, що розробили машину, входили: заступник Танка — Віллі Кютхер (координатор робіт); Рудольф Блазер — силова конструкція; Людвіг Міттельхубер — відповідальний по роботах у КБ; Ганс Зандер і Курт Мельхорн — виконують початкову випробувальну програму. У всій групі 12 чоловік. Інтерес же до проекту пояснювався тим, що обидва німецьких виробники рядних авіаційних двигунів — заводи «Юнкерс» в Дессау і «Даймлер-Бенц» в Штутгарті не могли забезпечити виробництво нового літака. «Даймлер-Бенц» ледь справлявся з замовленнями на виготовлення двигунів для Мессершмиттов Bf 109 і Bf-110. «Юнкерс» ж забезпечував моторами власні Ju-87, Ju 88, а також Хейнкель He 111.

Історія служби[ред.ред. код]

Західний фронт[ред.ред. код]

Після завершення польових випробувань 190-я випробувальна ескадрилья повернулася до складу 26-ї винищувальної ескадри, яка в той час базувалася у Франції. Незабаром уся 26-а ескадра перейшла на нові Fw 190A-1. Слідом за нею нові машини отримала 2-а винищувальна ескадра, також дислокована у Франції. 14 серпня 1941 пілот 26-ї ескадри Вальтер Шнайдер збив перший «Спитфайр». У перші кілька місяців після появи на Західному фронті Fw 190 залишався непоміченим командуванням союзників. Новий винищувач з зіркоподібним двигуном, про який повідомляли пілоти, довгий час вважався трофейним французьким P-36 . Тим не менше, незабаром з'ясувалося, що новий винищувач перевершує «Супермарин Спітфайр Mk V», який був у той час основним винищувачем британських ВПС, за всіма показниками, крім радіуса повороту. Перевага в небі над Ла-Маншем знову перейшла до Люфтваффе, і командування британських ВПС навіть планувало зробити спеціальну операцію викрадення одного Fw 190 з аеродрому Люфтваффе для подальшого вивчення. Проте в кінці червня 1942 року англійці отримали повністю справний Fw 190A-3, коли пілот 2-ї винищувальної ескадри оберлейтенант Армін Фабер через навігаційну помилку приземлився в Уельсі. Першою значною операцією, в якій узяли участь нові літаки, стала операція «Доннеркайл» (удар грому) (складова частина операції «Цербер» - проводка лінкорів «Шарнхорст», «Гнейзенау» і важкого крейсера «Принц Ойген» з Бреста на бази в Німеччини 11-13 лютого 1942 року). При забезпеченні повітряного прикриття було збито 42 британських літаки, втрати ж склали 10 винищувачів (з них 2 Fw 190). Велика частина винищувачів Люфтваффе розбилася при посадці через погану погоду. Наступний великий успіх прийшов до пілотів Fw 190 через півроку, під час висадки десанту союзників під Дьєпп. На той момент у складі 2-й і 26-ї ескадр налічувалося 115 літаків, в основному Fw 190A-3 (у 2-й ескадрі також було кілька Мессершміттів Bf 109G). З боку союзників у повітряних боях брало участь близько 300 літаків, переважно «Спітфайрів Mk V». У ході боїв обидві ескадри з різних причин втратили 25 машин, заявивши при цьому 106 збитих літаків супротивника (у тому числі 88 Спітфайрів). Союзники втратили 81 пілота убитими і полоненими, Люфтваффе - 14 пілотів. Крім повітряних боїв, Фокке-Вульф Fw 190 успішно використовувалися проти кораблів союзників. З літа 1942 року 2-я і 26-а винищувальні ескадри активно брали участь у перехопленні стратегічних бомбардувальників союзників. У перший час їх супроводив успіх. Однак з 1943 року союзники почали збільшувати чисельність своєї авіації, і число втрат Fw 190 стала неухильно зростати. У тому ж році американці розгорнули широкомасштабну кампанію денних бомбардувань. У відповідь на це були створені спеціальні загони «мисливців за бомбардувальниками» з більш важким озброєнням. Через збільшення ваги льотні характеристики літака погіршилися, особливо на великих висотах, що робило його вразливішим для ескортних винищувачів союзників. Крім винищувачів, у складі 2-й і 26-ї винищувальних ескадр були створені спеціальні групи винищувачів-бомбардувальників, які здійснювали бомбардувальні рейди на територію Великобританії.

Східний фронт[ред.ред. код]

Перші Fw 190 з'явилися на Східному фронту 6 вересня 1942 р. у складі I групи JG 51, її перекинули під Ленінград (біля Любані). У грудні цього ж року такими ж літаками було переозброєно і III групу і 6-я ескадрилью JG 51. Перед початком весни 1943 р. Fw 190 отримала ескадра JG 54 «Зелене серце» («Grunherz»). До кінця 1943 року JG 51 і JG 54 постійно перекидалися з однієї ділянки фронту на іншу (там де була загроза наступу Червоної армії). Так що вони з'являлися в небі від Ленінграда і до Орла. Широко використовувалися Fw 190 під час битви на Курській дузі, перед початком якої Міністерство пропаганди Німеччини провело широку кампанію з вихваляння нового винищувача і його високих бойових якостей. Саме на широке застосування Fw 190 робилася ставка в ході проведення літнього наступу вермахту в 1943 році. Протягом 1944 р. тільки дві авіагрупи, що діяли на Східному фронті, зі складу JG 54 були оснащені Fw 190. У цей же час почалося переозброєння штурмових авіагруп, що діяли на Східному фронті, з застарілого Ju 87 на Fw 190F. У цілому, досвід застосування Fw 190 на Східному фронті показав, що особливих переваг німецьким пілотам, у порівнянні з Bf 109, його поява не дала — він значно поступався всім (особливо модернізованим винищувачам Яковлєва) основним радянським винищувачам у маневреності. Основний літак Східного театру бойових дій (Мессершмітт) і озброєнням і ЛТХ цілком задовольняв практичні потреби Люфтваффе.

Однак, хоч Fw 190 і не мав переваг над "совітами" у маневреності, маємо зазначити, що Люфтваффе мала цілком відмінну концепцію повітряної війни від радянського командування. Німецьким пілотам ні́кого було захищати під час штурмовки, а піхотні частини мали цілком достатню кількість засобів ППО, щоб відбити навіть інтенсивний бомбовий наліт — у той час як для радянських наземних військ наліт "Штук" чи фронтових Ju-88 завжди закінчувався катастрофічними наслідками і вимагав інтенсивного і своєчасного застосування авіації для повітряної підтримки. Німецькі ж пілоти без потреби ніколи не займалися маневровим боєм, ані керівництво Люфтваффе не вимагало таких жертв від своїх пілотів: велика швидкість на пікіруванні дозволяла німецьким пілотам відносно легко знищити будь-якого радянського аса ще до того, як він збагнув, що його атакували — а потім легко виходити з бою. Цим і пояснюється колосальна різниця в ефективності застосування літаків і в кількості перемог німецьких і радянських льотчиків. Окрім того, давалася взнаки колосальна різниця в реальній якості виготовлення машин: серед радянських льотчиків було дуже багато небойових втрат через вихід із ладу вузлів літака. Озброєнням же (обсягом вогню за секунду), а також захищеністю літака і пілота Fw 190 повністю переважав будь-який радянський винищувач. Навіть дуже пошкоджений літак, який мав прямі попадання у двигун (що тягло за собою вихід із ладу кількох циліндрів) мав великі шанси повернутися на базу; Bf 109 такою живучістю, особливо маючи рядний двигун, похвалитися не міг.