Історія Донецька

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

[ред.] Заснування міста

Перші знахідки проживання людей на території сучасного Донецька датуються кінцем новокам'яної (неоліту) - початком мідно-бронзової доби. У 1959 році було знайдено два стародавніх поховання. Одне, у Пролетарському районі Донецька, на вулиці Радищєва, котре датується початком бронзової доби. Інше, у Київському районі Донецька, на території Центральної гірничо-рятувальної станції, котре датується другою половиною третього тисячоліття до нашої ери.

У долині ріки Кальміус, де знаходиться Донецьк мешкали кімерійці, скіфи, сармати, готи, слов'яни. З XIII по XVI століття прикальміуські землі спустошились й відносились до Дикого Поля.

Заселення земель у районі Донецька було розпочато запорозькими козаками кальміуської паланки, а також донськими козаками в XVII ст. До того часу на території майбутнього міста вже існували слобода Олександрівка, Григорівка, Семенівка, хутір Овечий, заснований у XVII ст. запорізькими козаками. Козаки започаткували у XVII столітті річковий шлях по Кальміусу до Азовського моря і створили уздовж нього укріплені хутори-зимівники з котрих у подальшому виникли поселення: ^[1]

• слобода, а потім село Олександрівка (з 1779 року володіння поміщика Шидловського, нині північно-східна частина Київського району]]^[2], населення у 1859 році - 1 091 осіб, тут - з'явилися перші шахти на території сучасного Донецька:

Гуріївська - з 1842 року, Михайлівська, Єлизаветська);

• слобода Крутоярівка (з 1779 року, «Крутий Яр» зараз - більша частина Ворошиловського району);
• слобода Григоріївка (Георгіївка), або Олександрово-Григоріївка (1803—1810 року, населення у 1859 році - 154 людини);
• село Єкатеринівка (на межі XVIIІ-XIX сторічча, частина Ленінського району, населення у 1859 році - 81 людина);
• село Олексіївка (1803—1810 року, нині — частина Калінінського району та Будьонівського району, населення у 1859 році — 320 осіб);
• село Семенівка (50-ті роки XIX сторічча, нині західна частина Калінінського району);
• село Любимівка (Закоп, Окоп) (на межі XVIIІ-XIX століть, населення у 1859 році — 106 осіб);
• маєток, а після село Авдотьїно (зимівник Мандрикіно) (1803—1810 ріку, нині східна частина Петрівського району поблизу бавовнянопаперового комбінату, у 1859 році — 380 осіб);
• село Миколаївка (населення у 1859 році — 147 осіб);
• Пастухівка;
• хутір Овечий (на межі XVIIІ-XIX століть).

Перепис населення 1859 року висвітлює не точні данні про чисельність населення, оскільки частина селян-утікачів ухилялась від перепису. Кількість населення у поселеннях збільшувалось за рахунок селян-утікачів, що втікали у донецький степ від поміщиків. Також поміщики Карпов (Карпівка), Смолянинов (Смолянинівка), Нестеров (Нестерівка) створюють тут свої економії.

Після російсько-турецької війни 1768—1774 років за указом Катерини II населення донецького степу закріплювалося за військовими чиновниками і слободи стають маєтками та селами поміщиків.

Мешканці цих сіл окрім землеробства, займались «копанням земляного вугілля» або «палаючого каміння» для місцевих потреб. У грудні 1722 року Петро І виписав зпорядження спеціальних експедицій для розвідки вугілля та руди за участю рудознавця Григорія Капустіна. Експедиція знайшла кам'яне вугілля у 1721 році у річці Курдючьєй, притоці Сіверського Донця.

Перше письмове згадування про населений пункт на території сучасного міста походить від 1779року. Це «Матеріали для історико-статистичного опису Єкатеринославської єпархії» Феодосія Макарьєвського у котрих згадується заснування Олександрівки.

У 1820 році біля Олександрівки було знайдено вугілля та з'явились перші дрібні шахти. У 1841 році за наказом генерал-губернатора Михайла Семеновича Воронцова було збудовано три шахти Олександрівська копалина. У другій чверті ХІХ століття виникають поселення за водорозділом Бахмутка-Дурна Балка: копалини Смолянинова (Смолянинівскі), Нестерова (Нестеровські), Ларина (Ларинські). Тоді ж землевласником Рутченко й поміщиком Карповим створюються великі глибокоземні копалини: Рутченківські (Кіровський район Донецька) та Карповські (Петрівський район Донецька).

У 1860-х роках сімферопольський торговець Іванов, який постачав донецьке вугілля кораблям російського флоту, відкрив перші промислові копальні, довкола яких виріс шахтарський висілок. Дещо пізніше російський інженер Мевіус запропонував урядові збудувати на правому березі Кальміусу недалеко від слободи Олександрівки металообробний завод. Його доцільність він обґрунтував тим, що у верхів'ї Кальміусу залягає вугілля, а в районі Каракуби (тепер – місто Комсомольське на південь від Старобешевого) – залізна руда.

Уряд Російскої імперії уклав угоду з князем Сергієм Кочубеєм, згідно якої він брав зобов'язання збудувати на півдні Російської імперії завод для виготовлення залізничних рейок. Князь у 1869 році за 24.000 фунтів стерлінгів продав концесію Джону Юзу. Юз починає будівництво металургійного заводу з робочим селищем у районі села Олександрівка. Для розробки вугілля він заснував «Новоросійске товариство кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв». Разом з будівництвом заводу та шахт влітку 1869 року на місці села Олександрівка виникає Юзівка, або Юзово - «посад зі спрощеним міським урядуванням, Бахмутського повіту Катеринославської губернії». Дату будівництва поселення прийнято вважати часом заснування міста Донецька. Землі на лівому березі Кальміусу, де зараз знаходяться Калінінський, Пролетарський, Будьонівський райони Донецька у той час належали Міуському округу області Війска Донського. З 1869 року засновано робоче поселення Смолянка у зв'язку з будівництвом Джоном Юзом кузні та двох шахт на землі, що придбали у поміщиці Смолянинової.

24 квітня 1871року збудували першу доменну піч і 24 січня 1872 року отримали перший чавун. Завод працює за повним металургійним циклом, тут вперше у Російській імперії вводиться в дію 8 коксових печей, впроваджується гаряче продування. Заснований Юзом комбінат стає одним з індустріальних центрів Російської імперії. У 1872 році почала працювати Костянтинівська залізниця зі станціями:

• Петровська (зараз — Кривий Торець),
• Залізна (Фенольна),
• Ясинувата,
• Юзівка (Донецьк); від Юзівки до металургійного заводу прокладено гілку в 10 верст - це був перший у Донбасі під'їздний шлях,
• Руднична (Рутченково),
• Оленівка.

Влітку 1869 року в долину Кальміусу прибула з Таганрогу велика валка з кількох сотень возів, запряжених волами. Вони доставили по Чумацькому Шляху до селищ Маслівки й Закопу, що лежали за 2-3 версти від Кальміусу, устаткування й матеріали для заводу, який почали тоді будувати. Поруч з майданчиком, відведенним для будівництва заводу, виникло селище, що за певний час фактично злилося з шахтарським поселенням олександрівської шахти і отримало назву Юзівка, на честь імені керуючого. 24 січня 1872 року виплавлено чавун у першій доменній печі.

В Юзівці у 1870 році мешкало 164 людини, а у 1884 році - 5 494 людини. У 1897 році - 29 тисяч осіб, а через 10 років відповідно 32 тисяч чоловік , фірма «Юніон» будувала свій металургійний завод одночасно з селищем Дмитріївським. У 1920-х роках воно злилося із слободою Макіївкою.

В 1872 року почався рух по залізничні лінії Костянтинівка – Ясинувата – Юзівка – Оленівка, яка з часом була продовжена до Маріуполя (лінію до Маріуполя побудовано в 1874-1879 рр). Колія з’єднала завод та копалини з уже наявною залізничною магістраллю Донбасу, що дало поштовх розвитку промисловості в цьому регіоні. Почалась активна розбудова заводу з виплавки чавуну та машинобудівного комплексу, ремонтних майстерень, шахт тощо. Внаслідок цього, за рахунок нових працівників та їх сімей збільшилась і кількість жителів Юзівки.

Дореволюційна Юзівка ділилась на дві частини:

• Південну (Заводську) - розташовувались заводські споруди, депо, телеграф, невелика лікарня та школа. Дещо далі знаходилась так звана Англійська колонія - в котеджах жили керівники та інженери, майстри та працівники Новоросійського товариства. Вулиці тут мали тротуари та бруківки, були електроенергія та водогін.

Північну частину, або Новий Світ (район нинішнього Центрального універмагу) - за назвою ярмарку та розташованого у ньому першого юзівського трактиру, або Лівенським висілком, бо в ньому була контора князя Лівена. . У Новому Світі мешкали торговці, ремісники, чиновники. Центральна вулиця та дотичні до неї забудовувались одно-двоповерховими житловими будинками, магазинами, ресторанами, готелями, різниноманітними конторами, банками. Найбіш значущими та красивими будинками у північній частині Юзівки були:

• • Преображенський собор (зруйновано у 30-х роках ХХ століття),
  • Комерційне училище (нині 2-й корпус ДонНТУ по вулиці Артема, 58),
  • Братська школа (3 поверхи, нині вечірня школа робочої молоді № 1 по вулиці Челюскінців, 49),
  • готель «Великобританія» (3 поверхи).

У 1880 році введено в есплуатацію завод вогнетривкої цегли. Для забезпечення обладнанням вугільної промисловості у 1889 році на південь від Юзівки було збудовано машинобудівний та чавуноливарний завод Боссе та Геннефельда (тепер це великий Донецький машинобудівний завод), тоді ж організовано майстерню з ремонту гірничого обладнання - нині Рутченківський машинобудівний завод гірничого обладнання.)

У травні 1887 року відбувся страйк 1 500 шахтарів Рутченківських вугільних копалин, який було придушено за допомогою двох батальйонів піхоти. У серпні 1892 року відбулась хода 15 тисяч шахтарів та металургів, яку також було жорстоко придушено.

[ред.] XX століття

Почався видобуток вугілля на шахтах № 4/21 - нині шахтоуправління «Петровське» (1905 рік), шахта № 6 — зараз шахтоуправління «Червона зірка» (1912), шахта № 9 «Капітальна» (1913). У 1916 році на базі механічних майстерень організовано товариство металообробних Путиловських заводів (Петроград) біля залізниці; розвиток селища Путіловка. В тому ж році збудовані 2 коксових заводи: Рутченківський - на 142 печі, Мушкетівський - на 408 печей. У лютому 1917 року збудовано перший у Російській імперії азотний завод - тепер Донецький завод хімічний реактивів.

У травні 1917 року, коли в селищі нараховувалось вже близько 70 тис. мешканців, Юзівка отримала статус міста, яке поділялося на дві частини: південну – заводську (тут знаходились промислові будівлі, депо, телеграф, невеличка лікарня, школа); та північну (з помешканнями робітниками, бараками, базаром та генделиками).^[3].

З 1920 належить до Донецької губернії, губернське місто — Луганськ.

У 1924 році Юзівку перейменовано у Сталіне. Чисельність мешканців у 1925 році збільшилась до 80 085 осіб.

У липні 1932 року місто стало обласним центром Донецької області.

У 1938 році Донецьку область було розділено на Ворошиловоградську та Сталінську, відповідно місто Сталіно стає центром одноіменної області.

У 1942 році під час Другої Світової війни місто Сталіно зайняли війська нацистської Німеччини, a у 1943 році місто перейшло під контроль радянських військ.

У 1961 році місто отримало нову назву – Донецьк і стало центром Донецької області (до цього Сталінської).

[ред.] Посилання