Мансі (народ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мансі
Вогули, вогуличі
Famille de Vogoules 82.JPG
Близькі етнічні групи ханти, інші угри
Мова Мансійська мова, російська мова
Релігія Переважно Православ'я, також поширені елементи Шаманізму, Анімізму, Тотемізму

Ма́нсі (ма́нці), раніше ю́гра (у́гри), вогу́ли — народ угорської гілки угро-фінської сім'ї народів. Раніше об'єднувався зі спорідненим народом хантами під загальною назвою обські угри чи югра.
Мансійська мова належить до фіно-угорської групи Уральської мовної сім'ї[1]

Народ мансі проживає майже виключно у Російській Федерації. Загальна чисельність на 1926 рік 5.700 осіб[2], на 1979 рік — 7,6 тис. осіб[3], за переписом 2010 року — 12269 осіб.
Близько 40% вважають рідною мансійську мову, близько 60% називають рідною мовою російську.

Історія[ред.ред. код]

Розселений народ мансі у невеликих поселеннях переважно на схилах Північного Уралу та по лівих притоках річок Обі та Іртиша. У басейні Обі живуть головним чином по лівих її притоках — Конді, Північній Сосьві і поблизу м. Березова у Ханти-Мансійському автономному окрузі Тюменської області та у невеликому числі у Свердловській області.

За релігією від початку 17 столітя вважались православними, але зберігали у своєму середовищі різні дохристиянскі вірування (серед іншого родовий культ, шаманізм).

Народ мансі, як етнічна спільнота, сформувався, ймовірно, у 1-му тисячолітті по Р. Х. внаслідок злиття давніх племен мисливців та рибалок, що жили у тайзі Зауралля, з уграми, що надійшли сюди з півдня . У письмових джерелах відомий від 11 століття під ім'ям «югри» (разом із хантами), а від 14 століття — як «вогуличі», або ж «вогули», що означає «дикі».[4].
Двухкомпонентність (поєднання культур тайгових мисливців і рибалок та степових кочівників-скотарів) в культурі народу зберігається й нині. Спочатку мансі жили на Уралі і його західних схилах, але комі і росіяни в XI–XIV століттях витіснили їх в Зауралля. Найбільш ранні контакти з росіянами, в першу чергу з новгородцями, відносяться до XI століття. З приєднанням Сибіру до Російської держави в кінці XVI століття російська колонізація посилилася, і вже в кінці XVII століття чисельність росіян перевищила чисельність корінного населення. Мансі поступово витіснялися на північ і схід, частково асимілювалися, в XVIII столітті були звернені у християнство. На етнічне формування мансі вплинули різні народи. У Чаньвенський (Вогульського) печері, розташованій поблизу селища Всеволодо-Вильва в Пермському краї були виявлені сліди перебування вогулів. На думку краєзнавців, печера була капищем (язичницьким святилищем) мансі, де проводилися ритуальні обряди. У печері були знайдені ведмежі черепи із слідами ударів кам'яних сокир і списів, черепки керамічних посудин, кістяні та залізні наконечники стріл, бронзові бляшки пермського звіриного стилю із зображенням людини-лося, що стоїть на ящера, срібні та бронзові прикраси.

Культура[ред.ред. код]

Традиційний господарський комплекс мансі включав полювання, рибальство і оленярство. На Обі й у низовинах Північної Сосьви рибальство переважало. У верхів'ях річок основним джерелом існування було полювання. Оленярство, запозичене мансі у ненців, одержало широке поширення порівняно пізно. Одним з основних елементів власного життєзабезпечення було полювання на оленя і лося. Найбільш характерним способом полювання на копитних був заганяючи промисел, використовувалися також самостріли і ловчі ями. Істотне значення мала полювання на борова і водоплавну птицю. Водоплавну птицю добували спеціальними мережами, натягуючи між високими деревами тканину. Полювання на хутрового звіра також має у Мансі давню традицію. Рибу мансі добували круглий рік. Найбільш поширений спосіб видобутку — запірний промисел, в тому числі взимку. Оленярство було основним заняттям у дуже невеликої частини мансі, головним чином у верхів'ях річок Лозьви, Північної Сосьви і Ляпіна, де були сприятливі умови для утримання великих стад. В цілому ж кількість оленів у Мансі було невелике, їх використовували в основному в транспортних цілях. Житло і споруди.

Традиційним житлом в давній період у Мансі була напівземлянках з різними варіантами кріплення покрівлі. Пізніше основним постійним зимовим, а іноді і літнім житлом більшості мансі став зрубний будинок з нетовстих колод або товстих плах з двосхилим дахом. Будувався такий будинок без стелі, з дуже пологим двосхилим дахом, покритим по дерев'яним планкам смугами виділеної берести, зшитою у великі полотнища. Поверх берести клали ряд тонких жердин — накатник; висота зрубу дорівнювала 2 — 3 метри, довжина 5 — 9 метра і ширина 4 — 5 метрів. Дах по фасаду трохи видавалася вперед, утворюючи сіни. Двері орієнтували на південь. В одній або обох бічних стінках будинку робили вікна. Перш взимку у вікна вставляли крижини (замість скла), влітку віконні отвори затягували риб'ячим міхуром. Вхід у житло влаштовувався зазвичай під фронтоном стіні і був звернений до півночі Мансі-оленярі жили в чумі самодійського типу. У таких же чумах, критих берестою, жили влітку в низов'ях Обі мансі-рибалки. На полюванні, на швидку руку, влаштовували тимчасові житла — заслони або курені з жердин. Робили їх з гілок і кори, прагнучи лише отримати притулок від снігу і дощу.

Для проведення свят мансі будували громадські будівлі, які відрізнялися від житлових лише розмірами. Для зберігання продуктів і речей будували комірки — «хатинки на курячих ніжках». В якості опори використовували стовбури дерев. Крона і частина стовбура обрубують, залишався пень висотою в зріст людини. Хоча комірку міг бути влаштований і на одній опорі, намагалися знайти кілька (три-чотири) ростуть поруч дерев, щоб споруда була міцніша. Настил робили їх колотих плах, з них же робили і комірка. На землі поруч лежала драбина-колода з карбами. Комору робили для зберігання речей і продуктів від негоди і звіра. Від людей нічого не ховали — злодійство було рідкісним явищем. Одяг та взуття. Традиційний жіночий одяг мансі — сукня на кокетці, бавовняний або суконний халат, взимку — подвійна хутряна шуба Сахи. Одяг багато орнаментований бісером, нашивками з кольорової матерії і різнобарвним хутром. Головним убором служила велика хустка з широкою каймою і бахромою, складена нерівним трикутником по діагоналі. Чоловіки носили сорочки, за покроєм схожі на жіночі сукні, штани, пояси, до яких підвішувалися мисливські спорядження. Верхній чоловічий одяг — гусак, глухого крою, з сукна або оленячих шкур з відлогою. Головним засобом пересування взимку були лижі Еса, підбиті камусом або шкурою лошати. Для транспортування вантажу користувалися ручними прямокопильними нартами. У разі необхідності їх допомагали тягти собаки. У оленярів були оленячі упряжки з вантажними та легковими нартами. В літній період основним транспортним засобом служив човен. Їжа.

Традиційна їжа — риба і м'ясо. Рибу вживали різних видів. Північними мансі особливо цінувалася Сосьвінскім оселедець. Суттєвим доповненням до рибних і м'ясних страв були ягоди: чорниця, журавлина, брусниця, черемха, смородина. Виховання дітей.

Після народження дитина отримувала дві постійні колиски — нічну і денну. Перша — це берестяна коробка із закругленими кутами, зав'язками над тільцем і дугою над головою — для накидання покривала. Денні колиски — двох типів: дерев'яна з спинкою і берестяна зі спинкою, прикрашена візерунками. На спинку під голівку дитини прикріплювали м'яку шкірку. Усередині колиски на берестяну підстилку насипали размельченниє деревні гнилиці. Вони добре вбирали вологу і надавали дитині приємний запах. При намоканні їх прибирали, але складали тільки в певних місцях. Не можна, наприклад, вважалося, класти їх під зростаюче дерево, інакше дитина буде гойдатися від вітру. До колиски було особливе ставлення: щасливу берегли і передавали з покоління в покоління, а ту, в якій діти помирали, несли подалі в ліс. На берестяну колиска поряд з іншими візерунками наносили зображення глухаря — хранителя сну. Якщо дитину залишали вдома одну, то в колиску для охорони від злих духів клали символ вогню — ніж або сірники. Іграшками служили в основному мініатюрні копії речового набору дорослих: у дівчаток — подушка для голок, коробочка зі швейними приладдям, люлечки, у хлопчиків — човник, цибулька зі стрілами, фігурки оленів. Дитячі ляльки мали одну особливість — у них не було очей, носа, рота. Фігурки з рисами обличчя — це вже зображення духу, який вимагав турботи і почестей, а якщо не отримував, то міг принести власникові шкоду. Тому старі несхвально ставилися до куплених ляльок. Ігри дітей нерідко були уроками праці. [5] Основні заняття: рибальство, мисливство, частково оленярство, а також землеробство, скотарство, хутрове звіроводство. Частина народу працює у промисловості.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Угро-финны.— Малая Советская Энциклопедия. Том девятый. Тугендбунд—Шверник. — М.: Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия» — ОГИЗ РСФСР, 1931.— С. 97.
  2. Малая Советская Энциклопедия. Том второй. Ванини—Дротики. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— С. 211.
  3. Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / 2-е изд. Отв. ред. д-р ист. наук П. И. Пучков.— М.: Наука, 1986. — 830 с.— С. 810.
  4. Большая Советская Энциклопедия. Т. 15: Ломбард — Мезитол.— М.: Советская Энциклопедия, 1974.— С. 336.
  5. http://www.mansi.zz.mu/history.html

Джерела[ред.ред. код]

  • Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / 2-е изд. Отв. ред. д-р ист. наук П. И. Пучков.— М.: Наука, 1986. — 830 с.
  • Угро-финны.— Малая Советская Энциклопедия. Том девятый. Тугендбунд—Шверник. — М.: Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия» — ОГИЗ РСФСР, 1931.— С. 97.
  • Большая Советская Энциклопедия. Т. 15: Ломбард — Мезитол.— М.: Советская Энциклопедия, 1974.— С. 336.

Посилання[ред.ред. код]