Фіно-угорські народи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Розселення народів уральської мовної сім'ї

Фі́но-у́гри або угро-фіни — група народів, що мають споріднені мовні риси (фіно-угорські мови уральської мовної родини) і утворилися з племен північно-східної Європи, що з часів неоліту заселяли Західний Сибір, Зауралля, північне і середнє Приуралля, територію на північ від верхньої Волги, Волгоокське межиріччя та середнє Поволжя до півночі сучасної Саратовської області в Росії.

Походження[ред.ред. код]

Дослідження відділення судової медицини Університету Гельсінкі в 2002–2008 роках показали змішане походження фіно-угорських народів, що населяють північну частину Євразії, ця генетично гетерогенна група показує нижчу різноманітність гаплотипів у порівнянні з іншими південними народами[1]. Балтська підгрупа фіно-угорських народів мігрувала з Південного Сибіру до Європи 10 тис. років тому. Волзькі та камські підгрупи мігрували до Східної Європи значно пізніше, 4 тис. років тому. Питання генезису саамів залишається відкритим. Незважаючи на спорідненість мов з іншими фіно-уграми, саами мають власний шлях етногенезу — генетичні палеоєвропейці з деяким азійським внеском. Фіни мають від третини до двох третин забайкальське походження за батьком.[2]

Назва[ред.ред. код]

У руських літописах знані під об'єднуючими назвами чудь, вєсь та самоїди[3][4].

Класифікація та чисельність[ред.ред. код]

Фінська група[ред.ред. код]

Фінки в національному вбранні. Східна Фінляндія, 1882 рік

Прибалтійсько-фінська підгрупа[ред.ред. код]

  • Фіни (суомі) 6 млн чоловік, з них 4,8 млн у Фінляндії, 300 тис. в Швеції, 300 тис. в США.
  • Естонці (чудь) 1 млн чоловік, з них 920 тис. (2009) в Естонії, 39,7 тис. (2012) в Фінляндії, 28 тис. (2002) в Росії, 25 тис. (2007) в Швеції, 25 тис. (2000) в США.
  • Карели 120 тис. чоловік, з них 93,3 тис. (2002) в Росії, 20 тис. в Фінляндії.
  • Вепси 8,2 тис. чоловік (2002) в Росії.
  • Іжора 700 чоловік, з них 327 (2002) в Росії.
  • Ліви 250–400 чоловік в Латвії.
  • Водь 100 чоловік, з них 73 (2002) в Росії.

Саамська підгрупа[ред.ред. код]

Саами, національне вбрання та житло, 1900 рік
  • Саами (лапи) від 30 70 тис. чоловік, з них 40 тис. в Норвегії, 20 тис. в Швеції, 6,5 тис. в Фінляндії, 1,8 тис. (2010) в Росії.

Волзько-фінська підгрупа[ред.ред. код]

Народне жіноче вбрання ерзян

Пермська підгрупа[ред.ред. код]

Угорська група[ред.ред. код]

Дунайська підгрупа[ред.ред. код]

Угорці в національному вбранні Воєводини

Обська підгрупа[ред.ред. код]

Жінки ханти в національному вбранні перед чоловічим домом
  • Ханти 28,7 тис. чоловік (2002) в Росії.
  • Мансі 11,4 тис. чоловік (2002) в Росії.

Археологія[ред.ред. код]

Мапа приблизного розселення угро-фінських племен в 9 столітті

З фіно-угорськими етносами пов'язують наступні археологічні культури:

Розселення угро-фінських етносів на території Росії[ред.ред. код]

На території Росії проживає 2,687 млн людей, які публічно визнають свою приналежність до угро-фінських етносів. У Росії угро-фінські народи проживають не лише в Карелії, Комі, Марій Ел, Мордовії, Удмуртії, але і в Центральній та Північній частині країни, зокрема, у Московській, Ленінградській, Рязанській, Муромській, Тверській областях. Згідно з літописними згадками та мовним аналізом топонімів, чудь об'єднувала в собі кілька племен: мордва, мурома, меря, веспси (весь) та ін.

Угро-фіни були автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги, їх племена ести, весь, меря, мордва, черемиси входили до готського королівства Германаріха в IV столітті. Літописець Нестор в Іпатіївському літопису вказує[5] близько двадцяти племен уральської групи (до якої входять угро-фіни): чудь, ліви, води, ямь (Ӕмь), весь (таже Сѣверо ѿ них на Бѣлѣ ѡзерѣ сѣдѧть Вѣсь), карели, югри, печери, самоїди, перм'яки (Пѣрмь), черемис, литва, зимѣгола, корсь, нерома, мордва, меря (а на Ростовѣ ѡзерѣ Мерѧ а на Клещинѣ и ѡзерѣ сѣдѧть мѣрѧ же), мурома (а по Ѡцѣ рѣцѣ кде втечеть въ Волгу ӕзыкъ свои Мурома) і мещери. Слов'яни всі місцеві племена назвали чуддю від корінного чудь, і супроводжували цю назву певною іронією, пояснюючи її через чудити, чудак, чудно[Джерело?]. Нині ці народи повністю асимільовані росіянами, вони зникли з етнічної карти сучасної Росії, поповнивши собою російський народ і залишивши по собі широкий спектр етнічних топонімів, особливо консервативних гідронімів[6]. Такими є назви річок із закінченням -ва (вода, мокре місце; річка): Москва, Протва, Косьва, Силва, Сосьва, Ізьва ті ін. Наприклад, річка Кама має близько 20 приток, назви яких закінчуються на -ва. Фіно-угорські топоніми зустрічаються значно ширше, ніж офіційно визнані російською державою території сучасних етнічних земель фіно-угрів[7].

Згідно з археологічними даними, ареал розселення чудських племен у східній Європі залишався незмінним протягом 2 тисяч років. Починаючи з 9 століття, фіно-угорські племена європейської частини теперішньої Росії поступово асимілювалися слов'янськими колоністами, пізніше вихідцями із Київської Русі. Проте, деякі дослідники, як Володимир Білінський, на підставі археологічних та історичних даних заперечують масовість переселення слов'ян з території нинішньої України і пояснюють русифікацію угро-фінських та тюркських народів Росії державною політикою імперії та діяльністю Руської Православної Церкви протягом останніх 300 років. В. Білінський виявив джерела, які свідчать про те, що велика частина «російських» селян наприкінці XIX століття вільно говорила угро-фінськими мовами.[8]

Також, на думку цього дослідника, фактичне змішування культур почалось не за часів Київської Русі, а з XV–XVI століття, після відвоювання Великим князівством Московським від Русько-Литовської держави слов'янських земель Чернігово-Сіверщини (1500–1503), Смоленщини (1514), і завоювання автономних міст-держав Великого Новгорода (1478–1488) та Великий Псков (1507). Тоді істориками зафіксовані перші депортації слов'янського населення до Московії. При цьому В. Білінський не заперечує культурного обміну між слов'янами та угро-фінами біля Великого Новгорода та Великого Пскова з часів Київської Русі, однак не вважає ці процеси настільки масштабними, щоб вони самі собою могли поширитися на всю територію Центральної Росії. Завершальну фазу ослов'янення угро-фінів він пов'язує з епохою СРСР, коли мільйони українців були депортовані до Сибіру. Всесоюзна політика русифікації через загальну середню освіту завершила справу.[9]

Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи[Джерело?]. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до н. е.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави — самоїдами (Самоѣдь)[3][5].

Угро-фінські племена примітивної збирально-мисливської культури, слов'янські племена радимичів, кривичів, словен і в'ятичів, внаслідок етнічного змішування з угрофінами[10][6], а пізніше з татарами[11] заклали субстрат російської нації. Росіяни мають антропологічний тип, відмінний від києво-руського (українського)[12]. Українська діаспора жартує з цього приводу: «Глаз узкий, нос плюский — совсём русский». Під впливом угро-фінського мовного середовища відбулися формування фонетичної системи росіян (акання, ґекання, цокання)[6]. Типові «уральські» морфометричні риси: середній зріст, широке обличчя, ніс, іменований «кирпатим», негуста борода. У марійців і удмуртів часто зустрічаються очі з так званою монгольською складкою — епікантус, у них дуже широкі вилиці, рідка борода. Але при цьому світле і руде волосся, блакитні та сірі очі. Монгольська складка інший раз зустрічається у естонців і у карелів. Комі бувають різні: в тих місцях, де є змішані шлюби з ненцями, вони чорняві і раскосі; інші швидше нагадують скандинавів, але з трохи ширшим обличчям.[Джерело?]

Згідно з дослідженнями меряніста Ореста Ткаченка, «в російського народу, по материнській лінії зв'язаного із слов'янською прабатьківщиною, батьком був фін. По батьківській лінії росіяни походять від фіно-угрів». Слід зазначити, що згідно з сучасними дослідженнями галотипів Y-хромосоми насправді ситуація була зворотною — чоловіки слов'яни одружувалися з жінками місцевого фіно-угорського населення.[Джерело?] На думку Михайла Покровського, росіяни є етнічною сумішшю, в якій фінам належить 4/5, а слов'янам —1/5.

Культурний вплив на російський етногенез[ред.ред. код]

Елементи фіно-угорської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, лапті (личаки) у національному костюмі, у стравах — пельмені, великі круглі млинці як поминальна страва, стиль народної архітектури (шатрові будівлі, крильцо), російська баня, священна тотемна тварина — ведмідь, 5-ти тонова гама співу, а-кання та редукція голосних, парні слова типу стежки-доріжки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, мовний зворот у мєня єсть (замість я маю, характерного для інших слов'ян), казковий зачин «жил-бил», відсутність у народних звичаях русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність культу берези, а не дуба, народні танці з частим притоптуванням («дроботушкі»)[Джерело?].

Прізвища Шукшин, Веденяпін, Піяшева походять від назви племені шукша, імені богині війни Ведень Ала, дохристиянського імені Піяш. Так значна частина фінно-угрів була асимільована слов'янами, а деякі, прийнявши іслам, змішалися з тюрками. Сьогодні угро-фіни не становлять формальної більшості населення навіть у республіках, яким дали своє ім'я. Але, розчинившись в масі росіян, угро-фіни зберегли свій антропологічний тип, який тепер сприймається як типово російський[7].

На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу[6]. Цим самим пояснюється і мирний характер колонізації, великих військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого не згадують. Однак, як зазначає той же В. О. Ключевський, «в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях»[13].

Топонімія[ред.ред. код]

Топоніми меряно-ерзянсього походження в Ярославській, Костромській, Іванівській, Вологодській, Тверській, Володимирській, Московській, Ленінградській, Рязанській, Муромській областях становлять 70-80%:

  • Вологодська область: Вохтога, Сельма, Сеньга, Солохта, Соть, Толшма, Шуя.
  • Володимирська область: Арсемаки, Вельга, Войнинга, Ворша, Инекша, Киржач, Клязьма, Колокша, Мстера, Молокша, Мотра, Нерль, Пекша, Пичегино, Сойма, Судогда, Суздаль, Тумонга, Ундол.
  • Івановська область: Вазополь, Вичуга, Кинешма, Кистега, Кохма, Ксты, Ландех, Нодога, Пакша, Палех, Парша, Покшенга, Решма, Сарохта, Ухтома, Ухтохма, Шача, Шижегда, Шилекса, Шуя, Юхма.
  • Костромська область: Андоба, Вандога, Вохма, Вохтога, Ворокса, Лынгерь, Мезенда, Меремша, Монза, Нерехта (Мерехта), Нея, Нотелга, Онга, Печегда, Пичерга, Покша, Понга, Симонга, Судолга, Тоехта, Урма, Шунга, Якшанга.
  • Московська область: Вірея, Воря, Волгуша, Лама, Москва, Нудоль, Пахра, Талдом, Шухрома, Яхрома.
  • Тверська область: Валдай, Кой, Кокша, Койвушка, Лама, Максатиха, Паленьга, Паленька, Райда, Селигер, Сикша, Сишка, Талалга, Удомля, Урдом, Шомушка, Шоша, Яхрома.
  • Ярославська область: Вёкса, Воксенга, Еленьга, Ковонга, Колокса, Кукобой, Лехта, Мелекса, Надокса, Неро (Инеро), Нукса, Нукша, Паленьга, Пеленга, Пеленда, Пексома, Пужбол, Пулохта, Сара, Селекша, Сонохта, Толгобол, Шакша, Шекшебой, Шехрома, Шилекша, Шокша, Шопша, Яхреньга, Яхробол.

Персоналії[ред.ред. код]

Угро-фінами за походженням були патріарх Нікон і лідер старообрядців протопоп Аввакум, православний святий з новгородських вепсів Олександр Свірський (†1533), скульптор Нефьодов Степан Дмитрович (мордва), соціолог Питирим Сорокін (комі), композитор А. Я. Ешпай (марієць) та інші:

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (англ.) Pimenoff, Ville (2008). Living on the edge: population genetics of Finno-Ugric-speaking humans in North Eurasia. Department of Forensic Medicine, University of Helsinki. pp. 27-28. ISBN 952-92-4331-6.
  2. (англ.) Derenko, Miroslava; Malyarchuk, Boris; Denisova, Galina; Wozniak, Marcin; Grzybowski, Tomasz; Dambueva, Irina; Zakharov, Ilia (2007). «Y-chromosome haplogroup N dispersals from south Siberia to Europe». Journal of Human Genetics 52 (9). с. 763. doi:10.1007/s10038-007-0179-5. PMID 17703276. 
  3. а б Два народи-антиподи
  4. Росіяни чи московити?
  5. а б Ипатьевская лѣтопись Томъ второй
  6. а б в г Лозко Галина Етнологія України Тема 18. Російський етнос: Міфи і дійсність
  7. а б Откуда есть пошла северная Русь
  8. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Історичне дослідження. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. Книга 3. —320 с. ISBN 978-966-355-037-4
  9. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. У 3-х книгах. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. ISBN 978-966-355-016-9
  10. В. О. Ключевский. Курс русской истории Лекция XVII
  11. Лев Гумилёв «От Руси к России» 3. Появление России. Церковь и Москва, Вместо послесловия
  12. В. О. Ключевский. Курс русской истории Лекция XVII
  13. (рос.) В. О. Ключевский. Курс русской истории. Лекция 17. Этнографические следствия русской колонизации верхнего Поволжья. ст. 43.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]